Добірка наукової літератури з теми "Історія українських земель"

Автор розкриває історію свого спілкування із Роксоланою Зорівчак, яке розпочалося у 1950-х рр. і протривало до останніх днів її життя. У листах відображено життя українського науковця, яка віддала максимум своїх зусиль на розвиток української науки. Її радощі та труднощі можна перенести на долю кожного національно свідомого науковця. Автор, насильно виселений українець з етнічних українських земель у рамках операції “Вісла”, а згодом емігрант в Америці, є взірцем того, як українці закордоном намагалися працювати для своєї Батьківщини й розвивати її культуру та науку. Охоплений часовий період показує разючу відмінність між умовами, в яких були українці під час радянського режиму та в час відновленої Української Незалежности. Листи задокументували чимало подій із життя Р. Зорівчак, які стають уже забутими й нерозказаними для майбутніх поколінь. Ключові слова: Роксолана Зорівчак, історія перекладознавства, українська культура, персонологія.

Сучасний етап державотворення в Україні, формування правової держави та громадянського суспільства вимагають продовження дослідження історії українського права з нових методологічних позицій. Особливо складними для вивчення є тривалі періоди, коли українська нація не мала власної національної держави. Серед них особливим є час перебування українських земель у складі Австрій ської (Австро-Угорської) та Російської імперій наприкінці ХVІІІ – на початку ХХ ст. Позитивне право, законодавство мали імперський характер, спрямовувалися на остаточну ліквідацію української державності й права. Під загрозою, особливо в Російській імперії, перебувала сама національна ідентичність українців, існування української культури і мови. За таких обставин вкрай важливо досліджувати історію українського права як правової традиції, яка проявлялася у культурно-правовій ідентичності українського народу, його правовій свідомості, правовій пам’яті, звичаєвому праві, реальному регулюванні правових відносин. Метою статті є історія українського права, української правової традиції під владою Австрійської (Австро-Угорської) та Російської імперій. Специфіка дослідження вимагала застосування поруч із загальнопоширеною методологією звернення до феноменологічного підходу щодо дослідження історико-правових явищ і процесів, доробку німецької історичної школи права, культурологічно-цивілізаційного підходу. Після остаточної ліквідації автономії України у складі Російської імперії українське право діяло на її території до 1840-х років. Українська правова традиція проявлялася у чинності норм Статуту Великого князівства Литовського, магдебурзького права, місцевому звичаєвому праві. Про його характер свідчить зміст кодифікаційних пам’яток українського права, які не набули чинності: “Зібрання малоросійських прав” 1807 р. та “Звід місцевих законів західних губерній” 1837 р. Звичаєве право стосувалося переважно питань власності, зобов’язань, сімейного та спадкового права. Питання злочинів і покарань врегульовувалися лише окремими нормами звичаєвого права. Обидві імперії прагнули встановити повний контроль за публічно-правовою сферою. Важливу роль відіграв і доробок української національно свідомої інтелігенції, яка досліджувала, зберігала і логічно структурувала українське право.

У статті здійснено аналіз історіографії щодо вагомої ролі М.Г. Рєпніна (Волконського) у підготовці, написанні та оприлюднені першої синтетичної праці «Истории Малой Росии» Д.М. Бантиш-Каменським. Встановлено, що дослідники в ХІХ – на початку ХХІ ст. розглядали внесок М.Г. Рєпніна в справу підготовки та написання історії України з різних наукових позицій. Д.І. Дорошенко вважав, що написання історії України є справою політичною. Показано, що на сучасному етапі українські науковці віддаючи належне постаті М.Г. Рєпніна та його активній участі в суспільно-політичному житті Малоросії того часу, вважають, що ніякого політичного підтексту у справі підготовки історії України, і її змісті не було, за задумом князя, підготовка праці такого спрямування мала на меті довести, що малоросійська шляхта мала такі ж права на дворянство, а звідси і на чини, як і великоросійське дворянство. Акцентовано увагу на позиції, що М.Г. Рєпнін не лише здійснив намір багатьох культурних діячів того часу, замовивши написання систематичної праці з історії України, але згуртував їх навколо себе, створивши таким чином своєрідний літературно-просвітницький гурток, характер якого визначали, перш за все, ті події і ті настрої, що відбувалися в культурно-громадському житті країни і панували серед українського панства, часом він набував політичного спрямування. Доведено, що хоча літературно-просвітницький салон М.Г. Рєпніна й існував, але ніколи не мав політичного спрямування. А головною заслугою у справі підготовки української історії як М.Г. Рєпніна, так і Д.М. Бантиш-Каменського полягає в тому, що вони здійснили задум багатьох своїх попередників, звівши виклад історичного матеріалу від найдавніших часів до 60-х рр. ХVІІІ ст. в певну систему комплексної історії України. А також цей проект показав, що М.Г. Рєпнін фактично дав свою відповідь на «історіографічний виклик» імперського Петербурга. Адже при всійсвоїй «вписаності» в загальноросійську схему історичних подій «Історія Малої Росії» показувала особливості українських земель, передусім Гетьманщини.

The purpose of this article is to investigate the use of the term “Western Ukraine” / “Western Ukrainian lands” as a “basic/key concept” in the discourse of Lviv’s newspaper “Dilo” and the environment of the Ukrainian National Democratic Union (UNDO) in 1923–1939.The study applies the methodology of “conceptual history” (Begriffsgeschichte) according to R. Koselleck and J. Ifversen. The article focuses on a specific aspect of the use of this term, namely its “nationalizing” function in the context of relations with the Polish state. For a broader comparative context, the article also briefly describes Ukrainian nationalistic, Polish, and Soviet discourses, as well as transcripts of sessions of the Sejm of the Polish Republic.The article shows that after the Entente Council of Ambassadors’ decision of 1923 to recognize the sovereignty of the Second Polish Republic over Eastern Galicia, the term “Western Ukraine” acquired a new geographical meaning in Ukrainian national and Soviet discourses, denoting the territory of all Ukrainian lands in Poland. Simultaneously, with the postulate of “autonomy of the western Ukrainian lands”, this term regained its political tone.The article shows that the term “Western Ukrainian lands” was used to emphasize the national character of the Ukrainian territories of Poland, to oppose it to the policy of the Polish state, and to connect this area with Greater / Soviet Ukraine.Because of such political connotation, this term provoked a sharp controversy between the Ukrainian and Polish discourses, in particular within the parliament. At the same time, with the change of political orientation in the 1930s, the use of the term “Western Ukrainian lands” in the political declarations of the UNDO and “Dilo” gradually decreased.The study concludes that the term “Western Ukrainian lands” became a “basic / key” concept in the interwar Ukrainian discourse and contained certain political connotations. This term’s “nationalizing” function and its sharp discursive role have led to the gradual refusal of its use at the highest political level.Key words: Western Ukraine, UNDO, Dilo newspaper, Second Polish Republic, interwar period, conceptual history. Метою цієї статті є дослідити вживання терміна «Західна Україна» / «західноукраїнські землі» як «базового/ключового поняття» у дискурсі львівської газети «Діло» та середовища Українського національно-демократич-ного об’єднання (УНДО) у 1923–1939 рр.У статті застосовано методологію «історії понять» (conceptual history / Begriffsgeschichte) за Р. Козелеком та Я. Іфверсеном. Стаття зосереджується на конкретному аспекті вживання цього терміна, а саме його «націоналізуючої» функції в контексті відносин із польською державою. Для ширшого порівняльного контексту у статті коротко залучено також український націоналістичний, польський та радянський дискурси, а також застосовано стенограми засідань Сейму Польської республіки.Стаття демонструє, що після рішення Ради послів Антанти про визнання суверенітету Польської республіки над Східною Галичиною в 1923 р. термін «Західна Україна» в українському національному, а також радянському, дискурсах набув нового географічного наповнення, позначаючи простір всіх українських земель Польщі. Водночас із висуненням постулату про «автономію західноукраїнських земель» цей термін знову набув політичного звучання.У статті показано, що поняття «західноукраїнські землі» використовували з метою підкреслити національний характер українських територій Польщі, протиставити його політиці польської держави та пов’язати цей простір із Великою/Радянською Україною. Через таке змістове наповнення цей термін викликав гостру полеміку між українським та польським дискурсами, зокрема в стінах парламенту. Водночас зі зміною політичних орієнтацій у 1930-х рр. використання поняття «західноукраїнські землі» у політичних деклараціях УНДО та «Діла» поступово зменшувалось.Дослідження доходить висновку, що термін «західноукраїнські землі» став «базовим/ключовим» поняттям в міжвоєнному українському дискурсі і ніс певні політичні конотації. Саме ця його «націоналізуюча» функція та спричинена нею гостра дискурсивна роль цього терміна стала причиною поступової відмови від його використання на вищому політичному рівні.Ключові слова: Західна Україна, УНДО, газета «Діло», Польська республіка, міжвоєнний період, історія понять.

Українська школа, початок якої сягає ранніх періодів історії (ХІ–ХІІ ст.), у всі часи свого становлення була відкритою до надбань інших культур. Активне засвоєння елементів іншої культури в українській освіті відбувалося в період XVI–XVIІІ ст., коли більшість етнічних українських земель опинились у чужому державному утворенні – Речі Посполитій. Підпадання під силове поле іноземної культури зумовило зрушення в тогочасній суспільній свідомості, що, в першу чергу, відобразилось у культурно-освітніх рухах. На прикладі навчальних закладів, які діяли на території України в період раннього модерну (Острозький культурно-освітній центр, братські школи, Києво-Могилянська академія), у статті проаналізовано трансфер західноєвропейських освітніх форм у вітчизняний освітній простір. Становлення власної школи відбувалося у непростих умовах конфронтації двох культурно-освітніх традицій: греко-слов’янської (візантійської) із західноєвропейською з посиленням останньої внаслідок потрапляння етнічних українських територій до складу Речі Посполитої. Трансфер західноєвропейських освітніх зразків уможливив розвиток української школи через синтез східних і західних культурно-освітніх традицій, які найвиразніше прослідковувалися в діяльності Києво-Могилянської академії. Успішний досвід Києво-Могилян­ської академії був використаний українською освітою та педагогікою у наступну часову епоху.

У статті проаналізовано передумови утворення, процеси становлення і розвитку Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР), а також визначено її місце в історії національного державотворення. Метою статті є аналіз становлення та розвитку ЗУНР, визначення її місця в історії національного державотворення. Зазначено, що проголошення ЗУНР було знаковою подією у тисячолітній історії національного державотворення. Ця подія свідчила про реалізацію українським народом свого права на політичне самовизначення і відповідала тогочасним європейським та світовим стандартам і традиціям, які визнавали право народу на самовизначення. Проголошення ЗУНР мало епохальний вплив на формування українського народу і його боротьбу за національну гідність та державну незалежність у ХХ ст. Наголошено, що однією з вагомих причин падіння ЗУНР була військова агресія Польщі та Румунії. Крім цього, до краху призвели надзвичайно складні міжнародні обставини, підтримка післявоєнною Європою експансіоністських, загарбницьких дій щодо ЗУНР Польщі та Румунії. Власне, зовнішньополітичні фактори й були основ ною причиною загибелі обох українських держав: щодо Української Народної Республіки – це наступ російських більшовицьких військ, підтриманих місцевими більшовиками, що зайняли значну частину українських земель; щодо ЗУНР – це захоплення її території Польщею й Румунією. З внутрішніми негараздами та проблемами обидві українські держави напевне могли б впоратися, а ось із зовнішньою агресією з боку значно сильніших сусідів не змогли. Зазначено, що ЗУНР мала важливе історичне значення. Це була чергова спроба українського народу відновити державу, звільнитися від вікової влади чужинців, влади, яка різними способами нав’язувала своє панування, право, ідеологію, історію. Великим позитивом було й те, що ЗУНР формувалась як національна держава на демократичній основі: визнання народу джерелом влади, рівність усіх перед законом, прагнення забезпечити конституційне оформлення новоствореної держави, проголошення принципів поділу влади на законодавчу, виконавчу та судову, гарантування широких політичних і культурних прав національним меншинам та ін. Українці заявили про себе всьому світові як окрема нація, яка має право на власну державу. Значно підвищився рівень національної свідомості тогочасного українського народу. Українці здобули досвід державотворення, який міцно вкоренився в історичну пам’ять і став надбанням наступних поколінь борців за Українську державу, зокрема й ХХ ст. Історичне значення ЗУНР також полягає у тому, що було збережено ідентичність української нації й поглиблено процес українського державотворення.

Державотворчі процеси періоду 1917–1921 рр. є однією з найбільш досліджуваних і найбільш актуальних тем історії України. У період української державності 1917–1921 рр. земельне питання належало до найпекучіших проблем, що вимагали розв’язання, адже більшість населення становили селяни. Воно було зафіксовано як в низці політичних прокламацій, так і в законодавчих актах. Разом з тим важливість теми визначається і складністю історичних процесів 1917–1921 рр., переплетінням соціальної та національної революцій.