Добірка наукової літератури з теми "Історія рідної мови"

У статті висвітлюється важливість і актуальність формування єдиного гуманітарного простору країни, який буде сприяти консолідації українського народу, його об’єднанню в умовах посилення зовнішніх загроз, зокрема гібридної агресії з боку Російської Федерації, формуванню загальноукраїнської ідентичності. Підкреслюється, що саме гуманітарні чинники лежать в основі й економічної, і військової безпеки, оскільки, коли нівелюється національна самосвідомість, втрачається власна мова, історія, почуття патріотизму та пошани до рідної держави, то нація та держава приречені на деградацію та вимирання. Серед проблем, що гальмують розвиток гуманітарної політики в Україні, слід виділити: недостатність фінансування (здебільшого культура фінансується за залишковим принципом), недостатній рівень розвитку державного менеджменту, недосконалість законодавчої бази, недостатню ефективність гуманітарної політики на різних рівнях управління, відсутність потужного аналітичного забезпечення галузі, низький рівень матеріально-технічного й кадрового забезпечення тощо. Акцентується увага на необхідності підтримки української мови, культури, збереження та популяризації вітчизняної історико-культурної спадщини, розвитку освіти, науки тощо. Зазначається, що державна мова є потужним безпековим чинником, основними ознаками-проявами якого є утвердження єдиної національної ідентифікації та консолідація українського суспільства на базі єдиного мовно-культурного простору; усвідомлення окремішності, самостійності та самодостатності свої нації-держави. Наголошується на важливості формування ефективної державної інформаційної політики, яка повинна протидіяти інформаційним загрозам із боку Російської Федерації та сприяти побудові у країні потужного демократичного інформаційного суспільства, активному його входженню у світовий інформаційний простір.

У статті аналізується мовознавча спадщина славетної постаті, яка має причетність до становлення й розвою україністики, В. Сімовича. Попри час і суперечливі наукові констатації, вагомість його наукових суджень залишається актуальною до сьогодні і потребує подальших фахових досліджень. Зокрема, недостатньо висвітленими в науковій літературі є питання застосування надбань чеського структуралізму в українському мовознавчому контексті, окремі питання історичної фонетики та морфології, аспекти методики навчання рідної мови, зокрема її комунікативна спрямованість, які є на часі й нині. Мета статті – висвітлити місце і роль філологічних надбань В. Сімовича в поступальному русі українського мовознавства й лінгводидактики. Лінгвістичну діяльність непересічного вченого можна інтерпретувати у двох наукових площинах: історії української мови (історичної фонетики, історичної морфології, історії літературної мови) та сучасної української мови (лексикології, стилістики, культури мови, правопису тощо). Надважливою є наукова позиція вченого щодо диференціації понять фонетики й фонології, де він чітко розрізняє суть і функції одиниць цих рівнів. Нереалізованою залишилася ідея В. Сімовича про паралельне функціонування в українській мові двох правописів: традиційного кириличного та нового, створеного на основі латиниці. Коло наукових інтересів В. Сімовича охоплювало такі сфери: фонетику, орфографію, культуру мови, морфологію, історичну лексикологію та історію української мови. Заслуговує на увагу фахівців і створена вченим періодизація українського правопису. В. Сімович відстоював системність у мові, акцентуючи на тому, що всі мовні факти є наслідками історичних процесів, які діють як певні закономірності. Він аналізує фонетику з огляду на дію мовних законів, морфологічні факти розглядає як явище системне. Звідси – потрактування ним історичних процесів, що було дійсно новітнім підходом у мовознавчій науці. У науковій творчості В. Сімовича особливо плідним був чехословацький період, під час якого вчений проявив себе не лише як патріот України, а і як потужний мовознавець. Він засуджував мовне москвофільство, під яким розумів запозичення з інших мов не безпосередньо, а через російську, спотворюючи цим фонетичну, правописну і граматичну форми слова. Заслуговують на увагу наукові розвідки вченого з історичної морфології української мови, зокрема аспекти становлення й розвитку іменників і прикметників. Стосовно прикметникової історії він зауважує, що м’який різновид розвинувся пізніше від твердого. Одним з аспектів наукових досліджень В. Сімовича була й лінгводидактика. Учений є автором навчальних посібників: «Поука для коректорів» (1916), «Коротенька українська правопись» (1917), «Як стати по українському грамотним» (1919), – розрахованих на широкий загал. У них висвітлювалися питання практичної фонетики, правопису, граматики. Дослідник мав оригінальний підхід до вивчення граматики української мови в школі: він наголошував на тому, що не варто бездумно зазубрювати граматичні правила, а слід формувати навички свідомого опанування практичного матеріалу. Ця теза суголосна із сучасним комунікативним підходом до вивчення мов. Невід’ємною частиною інтелектуального доробку вченого є праці, присвячені аналізу українського красного письменства. Слушними є відгуки науковця про мовно-літературну ідіоспецифіку авторів, творча спадщина яких засвідчує рівень мовного розвитку суспільства першої половини ХХ ст. Глибоко поціновуючи лінгвістичну діяльність видатного вченого, слід зауважити, що його праці є потужним поштовхом для розвитку української мовознавчої науки, оскільки В. Сімович приділяв належну увагу як ретроспективному, так і перспективному її аспектам. У фокусі його дослідницької уваги перебували питання фонетики, орфографії, лексикології, культури мови, морфології, історичної лексикології та історії української мови.

У статті визначається роль та місце виховного потенціалу української народної педагогіки у процесі національного виховання дітей дошкільного віку. Авторами розглянуто деякі аспекти патріотичного виховання дошкільнят, що вирішує ширше коло завдань, а саме виховання любові до рідного дому, сім’ї, дитячого садочку, зокрема, виховання шанобливого ставлення до людини-трударя та результатів його праці, рідної землі, захисників Вітчизни, державної символіки, традицій держави, загальнонародних свят. Звертається увага, що методи виховання дошкільнят забезпечують оволодіння ними знаннями про рідний народ, його Батьківщину і, на цій основі, розвиток національних рис і якостей молодого покоління. Найбільш дієвими методами для ознайомлення дітей із народознавством є пізнавальні та практичні методи. Це знайомство з предметами, обстеження його чи прослухування, використання в побуті – погляд в історію нашого народу, нашого краю. До практичних методів відносимо зображення творів мистецтва, дотримуючись їх особливостей та притаманним їм елементам зображення. Автори вважають, що інтеграція сучасних методів виховання з українською історією, традиціями народної педагогіки, фольклором, різними видами національного та світового мистецтва дає можливість всебічно розвивати дитину як особистість в освітньому середовищі дошкільних навчальних закладів, реалізуючи педагогічні завдання на національному ґрунті. Звертається увага, що ознайомлення сучасних дошкільників з народними традиціями, українською народною творчістю, малими фольклорними жанрами становить найкращий матеріал для розвитку їх мовлення, для пошукової роботи дітей, їх активності, зацікавленості на занятті. Розмаїття виховних заходів народознавчої тематики як за змістом так і за формою дозволить поповнити активний словник дітей, виховати у них любов до рідної мови, до свого краю, українського народу, чесність, працьовитість, доброту, почуття прекрасного. Автори доводять, що сучасний дошкільний навчальний заклад повинен виховувати майбутніх громадян України на основі культурно-історичного досвіду нашого народу, його багатовікової мудрості та духовності. Відтак, мета народного виховання в освітньому середовищі дошкільного навчального закладу повинна полягати у піднесенні загальної культури вихованця, підготовці до життя і праці, виховання справжнього патріота і громадянина своєї держави.

Стаття присвячена розгляду прийомів мовної здогадки та динаміки їх використання під час перекладу слів-контамінантів з англійської мови українською. Актуальність запропонованої теми визначається необхідністю формування потенційного словника перекладача. Потенційний словник у статті визначено як необмежений лексичний шар, який включає не вивчені раніше лексичні одиниці, про значення яких можна здогадатися, проаналізувавши словотворчі елементи, подібність з рідною чи іншими іноземними мовами (тобто інтернаціональні слова), конверсію, контекст. Саме цей словниковий шар необхідно постійно розширяти перекладачам для здійснення якісного перекладу. У статті доведено, що одним із дієвих інструментів розширення потенційного словника є мовна здогадка. Мовну здогадку в цій роботі інтерпретуємо як наслідок евристичного пошуку в опорі на контекст та структурно-семантичні ознаки лексичних одиниць, їх графічну чи звукову форму. Матеріалом статті є англомовні контамінанти – лексичні одиниці, утворені із двох слів з усіченням щонайменше одного з них у місці з’єднання, а також із можливим накладенням i вставками морфів. Водночас відбувається збереження акцентно-складової структури одного з вихідних слів, взятого за морфологічний зразок. Контамінацiю у статті розуміємо як результат взаємодії двох або більше вихідних лексем, які проходять процес усічення i об’єднуються в єдину лексичну одиницю, мають подібні фрагменти у своїй структурі, водночас комбінуються шляхом накладення. Висвітлено історію появи та розвитку контамінантів в англійській мові. Розглянуто суміжні терміни, як-от блендинг, словозлиття, телескопи, стягнення та різницю між ними. Виявлено відмінності між словами- каламбурами та контамінантами. У статті доведено та проілюстровано на прикладах, що незнайомі перекладачеві англомовні контамінанти можуть мати структурно- семантичні відповідності з відомими базовими словами англійської мови і семантичну схожість із відповідними одиницями в українській мові. Зроблено висновок, що за допомогою використання мовної здогадки й аналізу вищезазначених елементів можна перекласти англомовний контамінант без використання словників чи інших довідкових засобів.

У статті висвітлено внесок І. Франка в історію становлення і розвитку українського мовознавства, здійснено аналіз мовознавчої спадщини великого вченого-енциклопедиста, митця художнього слова Івана Франка на тлі історичного процесу усталення мовних норм. Закцентовано увагу на його боротьбі за становлення, розвиток та нормалізацію української мови, зокрема її лексики, фразеологічного складу та за усталення фонетичного принципу українського правопису. Аналізуються праці вченого, присвячені розгляду мови як національної самобутності, як елементу художньої творчості, а також окремих компонентів її структури. Наголошується на вивченні дослідником діалектів та лексичних норм української мови, дитячого мовлення, питань загального мовознавства тощо. Визначається персональний внесок І. Франка в історію української лінгвістичної науки. У сучасному світі Іван Франко заслужено постає перед людством передусім як майстер українського слова, митець у сфері вітчизняного художнього поетичного і прозового письменства. Водночас власне цим не обмежувалася інтелектуальна праця великого Каменяра. Людина енциклопедичних знань і неординарних здібностей, Іван Франко створив вагоме підґрунтя для розвитку й функціонування української мови не лише власною мистецькою, а й науковою діяльністю: його перу належать мовознавчі праці, присвячені українському правопису, відстоюванню багатства української мови на народній основі, дослідженню територіальної специфіки української мови; значну увагу приділяв дослідник дитячому мовленню та питанням філософії мови. З огляду на потребу нормалізації сучасного українського правопису та огранення норм народнорозмовного мовлення з особливою актуальністю постає питання аналізу кращих традицій, що історично склалися в лінгвістичній спадщині світочів нації, до яких перш за все слід віднести Івана Франка. Попри значний часовий проміжок, що відділяє нас від періоду, коли жив і творив Іван Франко, його напрацювання та ідеї залишаються на часі, з огляду на що варто окреслити внесок науковця в історію становлення та розвитку мовознавчої науки в Україні. Наукове й духовне коріння національної величі славного сина українського народу І. Франка є безсумнівним. Будучи воістину велетом духу, безсмертний Каменяр залишив по собі неоціненний мистецький скарб для майбутніх дослідників слова. Виходець із народних глибин, він, будучи великим майстром слова, плекав любов до рідної мови, намагався долучитися до її першовитоків, усіляко звеличував, творив і відстоював українське слово, пророчачи йому велике майбутнє. Саме він створив наукове підґрунтя для витворення мовних норм на живій народній основі з урахуванням регіональної розмаїтості, для утвердження у правописі фонетичного принципу. Нині цей принцип є домінантним у сучасній українській орфографії. Послідовники І. Франка вдосконалювали його лексикографічні набутки, лексико-фразеологічні й діалектні вчення. Упродовж тривалого часу в мовознавчих колах велася дискусія з приводу можливості / неможливості розвитку в усталених словосполученнях переносних значень, одначе сучасна лінгвістика на великій кількості прикладів довела правильність Франкових висновків і в цій царині. В аспекті зіставлення ознак фразеологізму і слова сучасні вчені одностайно стверджують, що усталені мовні звороти, як і окремі слова, мають здатність до семантичної трансформації, і ілюструють це великою кількістю прикладів. Перспективи подальших розвідок вбачаються авторами в опрацюванні та аналізі сучасного мовного матеріалу з опорою на започатковані І. Франком ідеї в різних мовознавчих сферах.

У статті розглянуті засоби і методи патріотичного виховання; встановлено педагогічні методи виховання патріотизму; досліджено вплив вивчення історії та традицій регіону як засіб патріотичного виховання. визначено, що велике значення у вихованні патріотизму має вивчення історії рідного краю, культури, мови, традицій і звичаїв свого народу і своїх предків. Досліджено зміст, засоби та методи утворюють систему виховного процесу, адекватну меті виховання. Виявлено, що вибір засобів патріотичного виховання залежить від вікових та індивідуальних особливостей вихованців. Актуальність дослідження обумовлена недостатньою теоретичною розробленістю проблеми патріотичного виховання в умовах поліетнічного і полікультурного регіону. Ефективність вирішення даної проблеми залежить від того, наскільки цілеспрямовано буде залучена молодь в соціально-культурну, в тому числі культурно-дозвільну діяльність.

У статті аналізується етнічний склад населення Харківської губернії в другій половині ХІХ століття. У цей період в регіоні мешкали представники 45 народів. Ґрунтуючись на статистичних даних переписів населення 1864, 1879, 1897 років, автор акцентує увагу на змінах чисельності українців, росіян та євреїв, які у другій половині ХІХ ст. становили більшість населення губернії. Беруться до уваги історичні передумови формування етнічної структури Харківської губернії. Для висвітлення етнічних особливостей населення враховується порубіжне розташування регіону. Звертається увага на вплив транскордонного фактору на формування етнічної структури населення до кінця ХІХ ст. Зауважується, що значна кількість населення під час перепису, визнали рідною мовою російську. Звертається увага на особливості етнічної картини в місті Харкові, де, за даними перепису 1897 року, більшість населення становило російськомовне населення. Це пояснюється загальною тенденцією русифікації. Доведено, що даний процес був обумовлений зростанням чисельності росіян у структурі населення регіону, піднесенням позицій російської мови в галузях промислового виробництва, торгівлі, освіти, науки та поширенням стереотипу про російську мову як про мову розвинену та культурну. Між тим більшість населення Харківської губернії була україномовною. Окрема увага приділяється особливостям становища та динаміці єврейського населення в Харківській губернії. Їх розташування в регіоні, було пов‘язано не тільки із російським законодавством щодо євреїв, а й особливостями їх занять (торгівля, освіта). Історично на території губернії проживали поляки, німці, білоруси, цигани, чисельність яких до кінця ХІХ ст. не перевищувала 1%. Припускається, що для отримання більш достовірних даних щодо етнічної структури Харківської губернії необхідно залучати джерела соціальної історії другої половини ХІХ ст.

У статті розглядаються стан, детермінативні характеристики та історія розроблення французької текстової бази даних Frantext. Frantext – це унікальне зібрання французьких і франкомовних синхронно-діахронічних текстових корпусів не тільки за репрезентативністю матеріалу, а й за глибиною представлення різних його аспектів. Ця текстуальна база надає широкий спектр мовної інформації, відображаючи використання французької мови в усій своїй різноманітності. Принципи побудови та збагачення її новими текстами ґрунтуються на балансуванні різних епох та жанрів. Frantext дає можливість користуватися наявними попередньо визначеними корпусами, створювати власні користувацькі корпуси і здійснювати широке коло пошукових завдань: за словоформою, лемою, граматичними категоріями, семантикою, сполученням лексичних одиниць тощо. Вибираючи корпус, комбінуючи команди і різні типи пошуку, користувач може диверсифікувати його застосування відповідно до своїх наукових інтересів і пріоритетів. Доступні опції експлуатації корпусних ресурсів дають змогу дублювання і видалення корпусу, редагування його назви та опису, створення власного корпусу за автором, датою, літературним жанром, додавання текстів, пошук метаданих для сортування та фільтрування творів. Серед інших можливостей, запропонованих текстовою базою Frantext, є створення, редагування та перегляд списків слів, які можуть створюватися за допомогою регулярних виразів або CQL і містити окремі слова або їх послідовності. Сьогодні управління текстовою базою здійснюється за допомогою програмного забезпечення Allegro, компоненти якого – індексатор, робоче середовище і сервер – забезпечують ефективну роботу користувачів із корпусами. Обсяг, хронологічні межі, текстове наповнення цієї бази свідчать про те, що вона неухильно розвивається, нарощується її ефективність, зростає поле її застосування, збільшується коло користувачів. Існування такого текстового ресурсу з інструментами для його використання у наукових дослідженнях мови становить інтерес для всіх, хто вивчає і викладає французьку мову як рідну або іноземну.

У статті проаналізовано типологію вживання абревіатур на позначення медич- них і фармацевтичних понять у професійних терміносистемах. Метою нау- кової розвідки є визначення найуживаніших моделей таких термінологічних одиниць у відповідних галузях й опис специфіки їх можливих класифікацій на базі комплексного аналізу. З огляду на необхідність прицільного вивчення цієї частини професійного словника англійської мови для адекватного розшифро- вування змісту й функціонального потенціалу скорочень, у роботі запропоно- вано їх класифікацію за тематичним критерієм, за формальним вираженням і за значенням. Увагу акцентовано на дослідженні лексичних абревіативних одиниць, оскільки за результатами аналізу дібраного мовного матеріалу визна- чено, що вони є найбільш уживаними (порівняно з графічними). З’ясовано, що в медичній і фармацевтичній галузях (як у практичному засто- суванні в історіях хвороб, так і в теоретичній базі, відображеній у наукових розвідках і довідковій літературі) абревіації підлягають поняття на позначення таких категорій, як назви й опис хвороб, номінація анатомічних структур і фізіологічних показників, лікувальні й діагностичні процедури, мовні одиниці на позначення лікувальних установ, медичного обладнання, статусу медич- ного працівника і хворого, абревіація в професійних програмах і стандартах. Доведено, що серед дібраних методом суцільної вибірки абревіатур кількісно переважають ініціальні, що стисло передають значення багатокомпонентних лексичних одиниць, виходячи з їх функціонального призначення раціоналізу- вати й оптимізувати фахову мовленнєву діяльність. Вони представлені алфа- вітизмами, акронімами й змішаними скороченнями, причому виявлено, що останні є досить незначною кількісною групою. Визначено, що в синонімічному шарі цих професійних контекстів вживаними є як повні синоніми, так і неповні, з кількісною перевагою останніх. Наявним є явище антонімії, особливо на позначення фізіологічних показників тіла й клі- нічних виявів хвороб. З’ясовано, що надзвичайно поширеними є полісемія, а також омонімія англійських абревіатур, що в разі перекладу рідною мовою реципієнта є проблемою для адекватного тлумачення змісту цільових одиниць.