Добірка наукової літератури з теми "Ідея влади"

Анотація. Метою дослідження є здійснення історико-правового аналізу політико-правових ідей Гетьманщини в період національно-визвольної війни, зокрема зміст державницької концепції Б. Хмельницького. Методологічною основою дослідження стало поєднання загальнонаукових і спеціально-юридичних методів і прийомів наукового пізнання, зокрема застосування історичного методу у взаємозв’язку із методом аналізу дозволило охарактеризувати гетьманські статті і договори, а застосування системно-структурного методу у взаємозв’язку із методом аналізу дозволило визначити основні характерні риси політичної думки зазначеного періоду, зміст державницької концепції Б. Хмельницького. За допомогою системного підходу державницьку концепцію Б. Хмельницького в зазначений період досліджено крізь призму ідеї політичної автономії, ідеї спадкової монархічної влади та ідеї захисту православної віри. Порівняльно-правовий метод у взаємодії із історичним аналізом застосовано при аналізі наукової літератури вітчизняних авторів щодо зазначеної теми, а метод комплексного аналізу та узагальнення дозволив сформулювати висновки проведеного дослідження. Здійснено аналіз державницької концепції Б. Хмельницького в зазначений період крізь призму ідеї політичної автономії, ідеї спадковості влади та ідеї захисту православної віри. Доведено, що в зазначений період, перебуваючи в умовах складного геополітичного становища, безперервної війни, невирішених нагальних проблем та постійного пошуку потенційних союзників, послідовно формується власна українська політична думка. Її характерними рисами виступають ідеї політичної автономії в існуючих відносинах васалітету, ідеї спадкової монархічної влади як оптимальна і найбільш прийнятна форма організації влади та ідеї захисту православної віри. Виявлено, що на формування вітчизняної політичної думки в період національно-визвольної війни впливають західноєвропейські політико-правові вчення, погляди та ідеї, зокрема концепції просвітницького абсолютизму, поняття про суспільний договір та ідея національної держави. Обґрунтовано необхідність подальшого дослідження історичних передумов та специфіки впливу західноєвропейських ідей на формування політико-правових ідей Гетьманщини в період Руїни.

Підтримка популярних видів спорту, підготовка і проведення міжнародних спортивних заходів в Україні – це успішно апробовані політичні і виборчі технології. Особливо активно їх застосовували під час перебування на найвищих державних посадах лідера Партії регіонів (ПР) В. Януковича. Мета цього дослідження: довести гіпотезу, що ідея проведення зимових Олімпійських ігор 2022 р. в Україні – це партійно-політичний проект партії влади, а саме, Партії регіонів та її лідера – Президента України В. Януковича. Проект був розрахований на пошук підтримки електорату під час першого президентського терміну В. Януковича та ймовірного його балотування на другий термін. Встановлено, що особисте захоплення В. Януковича спортом, суміщення ним державних і спортивних посад, увага до проблем спорту у передвиборних програмах Партії регіонів, мали на меті сформувати його позитивний імідж як посадовця. Простежено, що успішне проведення «Євро-2012» в Україні під час президентської каденції В. Януковича було сприйнято членами Партії регіонів як початок підготовки до Олімпійських ігор, а взаємний «обмін» нагородами між В. Януковичем і представниками НОК, МОК став важливим елементом участі України в олімпійській заявниковій кампанії. В. Янукович особисто ініціював ідею провести в Україні зимові Олімпійські Ігри 2022 р. Виявлено, що цьому повинно було сприяти неодноразове реформування ним центральних органів виконавчої влади, відповідальних за розвиток фізичної культури і спорту. Автор статті стверджує, що проект президента В. Януковича з проведення Зимової Олімпіади в Україні геополітично мав два напрями – російський та європейський. Саме так можна пояснити, чому В. Янукович – єдиний з усіх президентів України, хто коли-небудь відвідав урочисту церемонію відкриття Олімпійських ігор, – Сочі 2014 р. Досліджено, що підготовка до майбутніх Ігор мала потенційно високі корупційні ризики, бо зосередження владних повноважень і фінансових потоків виключно у представників Партії регіонів породжувало проблеми із прозорістю використання державних коштів. Звернуто увагу на те, що ідея проведення в Україні Олімпійських ігор лишається актуальною. Так, Президент В. Зеленський вже тричі – у липні, жовтні 2019 р. і у липні 2020 р. озвучив ідею про проведення Олімпіади.

Стаття присвячена проблемі актуальності та методологічним основам формулювання і реалізації юридичної доктрини в сучасній Україні. Мета статті полягає у визначенні поняття юридичної доктрини України і методологічних засад формування її змісту у зв’язку з поняттям національної ідеї України. Обґрунтовується необхідність доктринального визначення національної ідеї України та розкривається поняття і методологічні основи юридичної доктрини України. У статті зазначається, що існуючі у світі системи позитивного права на сучасному етапі розвитку вимагають їх пристосування до потреб демократії, а норми права мають орієнтуватися на критерії, установлені філософською доктриною сучасної епохи. Відзначено наявність кризи управління на засадах старих підходів у сучасному світі та необхідність змін національних держав через відмову їх від принципу “розділяй і владарюй” і переходу державного управління на начала протилежного принципу управління – об’єднання людства в одно ціле, зі зростаючим забезпеченням у суспільстві соціальної справедливості. Розкривається значення у цьому контексті національної ідеї як конкретного орієнтиру національного розвитку країни, що набуває значення національної цілі та, водночас, необхідної умови – теоретичного засобу для здійснення перетворень. Зроблено висновок, що універсальною національною ідеєю сучасності стає розбудова незалежних, суверенних, демократичних, соціальних, правових національних держав, і що залежно від конкретно-історичних умов кожної держави ця універсальна ідея набуває специфічного змісту, своєї особливої національної ідеї для кожної країни. Визначено наукове поняття юридичної доктрини як діалектичної єдності загального, особливого та окремого, а саме: загальнодоктринальних підходів, спеціальнодоктринальних ідей і концепцій та конкретно-доктринальних положень і рішень. Стверджується, що юридична доктрина України – це системне уявлення про комплекс не перетворення політичної та правової систем України на науковій основі; той проєкт, який поєднує різні ідеї перетворень “під прапором” національної ідеї України, розвиваючи її на основі наукового методу сходження від абстрактного до конкретного. Юридична доктрина – не програма чи план розвитку країни, а проєкт юридичного механізму публічної влади, який є тільки однією зі складових програми (плану) розвитку країни. Як така складова вона визначає зміст правової політики. Визначено поняття юридичного механізму публічної влади. Наведено схематичну характеристику методологічних основ юридичної доктрини України як розгортання її поняття відповідно до методу сходження від абстрактного до конкретного, що дає змогу усвідомлення її поняття.

У статті досліджено ніцшеанську ідею вічного повернення, яка вважається найбільш фундаментальною і найменш проясненою у філософії німецького мислителя. Зауважено, що її сутність краще висвітлюють основні аспекти, які розглядаються Ф. Ніцше, а саме онтологічний, космологічний, антропологічний, метафізичний, екзистенціальний та аксіологічний. Констатовано, що лише в єдності ці аспекти допомагають краще збагнути сутність ніцшеанського концепту вічного повернення. Зазначено, що онтологічний аспект вічного повернення описує «фактичні» ознаки реальності: все у світі повертається до того ж самого нескінченну кількість разів, тому буття нагадує своєрідний калейдоскоп, де щоразу випадають нові комбінації. Космологічний аспект вічного повернення передбачає нескінченність часу, в якому зливаються в одне ціле минуле та майбутнє, а миттєвість теперішнього ніби застигає у вічності. Антропологічний аспект передбачає пошуки сенсу життя у нескінченному колі вічного повернення, який проступає у Ф. Ніцше в образі надлюдини, що визнається єдиним сенсом сущого і трактується філософом як становлення самої людини через зростання у ній волі до влади. Цьому сприяє «смерть Бога», виголошена Ф. Ніцше, адже саме вона дає людині можливість максимально проявити свій творчий потенціал через власне зростання та подолання в собі всього «низького» та «людського». Екзистенціальний аспект вічного повернення пропонує людині новий імператив існування, який закликає її проживати кожну мить так, щоби бажати її вічного повернення. Метафізичний аспект вічного повернення демонструє буття як становлення надлюдини та її волі до влади, яке визнається її невід’ємною сутністю. Аксіологічний аспект ніцшеанської ідеї вічного повернення наголошує на тому, що відтепер сама людина повинна стати «мірою» усіх речей і здійснити переоцінку цінностей. Підсумовано, що вчення Ф. Ніцше про вічне повернення, надлюдину і волю до влади, зрештою, зводяться до однієї єдиної формули, а саме людського «самовизначення» через самоперевершення та самоподолання.

У праці досліджується інтерпретація діячами українського Просвітництва ідеї природного права, що була основою ліберальної демократії у країнах Європи. Проаналізовано думки про природне право професорів Києво-Могилянської академії, її випускника Я. Козельського, С. Десницького, П. Лодія, які не знайшли підтримки ні в тогочасному суспільстві, ні у влади, хоча пов’язувалися з ідеєю суспільного прогресу. Українські мислителі інтерпретували державу як спільноту вільних людей, рушієм невпинно прогресивного розвитку якої і постає природне право. Їхні праці пропагували ідеї свободи, рівності, демократизму, джерелом і основою яких поставало природне право як дарована людині Богом здатність власним розумом обирати найкращі шляхи для індивідуального та суспільного розвитку. Здійснена спроба детальнішого філософського аналізу природно-правової проблематики представників українського Просвітництва, яка нині малодосліджена лише як проблема історії української філософії права. До неї частково зверталися юристи. Дана стаття намагається заповнити прогалини в цій дуже цікавій і актуальній темі. У результаті визначено, що змістовне окреслення феномену природного права має здійснюватися через рецепцію історико-філософських парадигмальних принципів, які постають як семантико-концептуальний прояв культурно-історичних традицій та індивідуально- авторських інновацій. А також інтерпретація феномену природно-правового мислення через сприйняття природного права як феномену чеснот справедливості, запоруки миру та злагоди в суспільстві. Ідея природного права нині актуальна в Україні в контексті судової реформи, а також розбудови демократичної держави.

Метою статті є дослідження проблемних питань формування нових форм та моделей комунікацій, які повинні збільшити якість і ефективність діалогу між громадянином та органами влади.Наукова новизна полягає в тому, що вперше на підставі історико-компаративного аналізу розглядається еволюційний процес формування комунікаційних моделей інформаційно-правових відносин органів державної влади та громадянина. Особлива увага в цьому процесі приділяється інституту засобів масової комунікації, які значно розширюють свою функції: від елементарної передачі інформації – до створення усталеного джерела формування громадської думки. Зазначений процес значно трансформується в умовах розвитку інформаційного суспільства, яке самореферентно формує нові запити громадянина та вимагає швидких, а головне – адекватних рішень органів державної влади на запити громади.Висновки. З урахуванням особливостей становлення інформаційного суспільства в Україні ми можемо констатувати: по-перше, існуюча в Україні модель комунікаційної взаємодії органів влади та суспільства потребує докорінного реформування, і її трансформація активно проходить тепер і буде здійснюватися в подальшому, адже сьогодні відбуваються незворотні процеси перетворення традиційних засобів масової інформації на новітні засоби масової комунікації, які ще кілька років тому вважалися привілеями еліт; по-друге, динаміка розширення сучасного простору комунікації влади та громади виражається в тенденціях, які мають забезпечити підвищення ефективності комунікаційної взаємодії, що призведе до: – підвищення показників національної конкурентоспроможності за рахунок розвитку людського потенціалу, а також розширення потенціалу індустрії масової інформації; – економічного зростання, результатом якого має стати поліпшення життєвого рівня населення, забезпечення прав і свобод людини, надання рівного якісного доступу до інформації, освіти тощо; – сприяння становленню відкритого інформаційного суспільства, яке гарантуватиме дотримання конституційних прав громадян щодо участі у суспільному житті, прийняття відповідних рішень органами влади;по-третє, аналіз механізмів покращення ефективності комунікаційного процесу взаємодії влади та нового інформаційного суспільства змушує нас системно розглянути різновид інформації, яку науковці нині поділяють на індивідуальну (адресну) та масову. Для останньої ми пропонуємо визначити три характерні ознаки:- має викликати інтерес більш-менш широких соціальних спільнот; - повинна мати свого адресата, тобто, незважаючи на характер поширення (на невизначену аудиторію), передбачати окреслену сферу розповсюдження; - розповсюдження масової інформації повинно відбуватися виключно сучасними інформаційно-технологічними засобами.Сучасна модель комунікаційної взаємодії розглядається як ієрархічна та контагіозна, адже в більшості демократичних суспільств саме забезпечення можливостей обміну інформацією на рівні кожного індивідууму зокрема та суспільства загалом набуває особливого значення, при цьому ідея комунікації полягає не в пропонуванні моделі політичної дії, а в аналізі суспільної ідеї у розумінні типового ідеалу.

Усталене розуміння поняття “народовладдя” як належності всієї повно ти влади в межах території держави народові нині вже вимагає, як видається, врахування викликів глобалізації та масової міграції. Глобалізація, яка сприяє розмиванню етнокультурної ідентичності, загалом не знищує етнічного чинника, не спричиняє повної уніфікації соціокультурної сфери. Одним із перспективних варіантів забезпечення міжкультурного діалогу, вирішення правових протиріч та досягнення взаєморозуміння в умовах подекуди вимушеного співіснування носіїв різноманітних етнокультурних ментальностей, є ідея та політико-правова концепція мультикультуралізму. Метою статті є філософсько-правовий і загальнотеоретичний аналіз природи та різновидів мультикультуралізму крізь призму проблеми забезпечення прав національних меншин. Важливим практичним моментом є загальна спрямованість комунітаризму на захист прав етнічних, конфесійних та інших меншин, що до певної міри зближує комунітаризм із мультикультуралізмом. Водночас еволюція позиції частини лібералів від неприйняття до схвалення правової політики мультикультуралізму є результатом впливу комунітарної парадигми та наочним доказом синтезу й конвергенції обох філософських напрямів і появи нового концептуально модифікованого політико-правового “гібриду” – ліберального комунітаризму. Наголошено на тому, що за аналогією із “сімейством лібералізмів” можна вести мову про “сімейство мультикультуралізмів”, маючи на увазі неможливість (а ймовірно, й недоцільність) створення єдиної для всього глобального соціуму концепції мультикультуралізму. Як діахронно, так і географічно соціальні відмінності можуть бути дуже суттєвими. Мультикультуралізм як політико-правова концепція і як правова політика може бути ефективним лише щодо конкретної держави в конкретно-історичних умовах. У зв’язку з цим надзвичайно важливим є питання щодо вибору тієї чи іншої моделі, або ж навіть унікального локального варіанта мультикультуралізму. Поняття мультикультуралізму не може використовуватися для опису емпіричної соціальної реальності відокремлено від нормативного підходу. Розрізнення дескриптивного/нормативного у мультикультуралізмі є вираженням класичної дихотомії сущого/належного, яка є однією з базових категоріальних пар для філософії права та моралі. Схематично аналізовану категорію можна означити 1) як ідею (належ не, повинне) і 2) як втілення цієї ідеї (суще). Отже, є ідея “мультикультуралізму” і, відповідно, є соціальна реальність, яка до певної міри є втіленням цієї ідеї в життя. Під таким кутом зору про дескриптивний підхід варто говорити лише у контексті втілення нормативного підходу, але жодним чином не окремо чи навіть у сукупності з останнім. Зі свого боку необхідність уваги до нормативних аспектів мультикультуралізму, до “правового мультикультуралізму” викликає потребу спеціальних досліджень у межах правничих дисциплін, насамперед – філософії права.

У статті окреслено проблематику пошуку найбільш оптимальної моделі державного устрою країни, адже необхідною умовою стабільного розвитку суспільства й ефективного функціонування держави є забезпечення балансу між загальнодержавними інтересами та інтересами населення регіонів і територіальних громад. Проаналізовано передумови, політичну історію й періоди становлення децентралізованої влади в більшості європейських середньовічних держав, наукові позиції вітчизняних і зарубіжних правознавців щодо доцільності запровадження децентралізації влади. З'ясовано, що більшість західноєвропейських держав відмовляється від унітарної державної моделі шляхом запровадження децентралізації. Провідна ідея реформування - перенесення центру вирішення питань місцевого значення на локальний, у тому числі на регіональний, рівень, що досягається за рахунок оптимі-зації відносин між різними рівнями територіальної організації влади. На формування конституційного ладу на засадах децентралізації в країнах ЄС значний вплив мають національні традиції, становлення та функціонування публічних органів у минулому, особливості адміністративно-територіального устрою держави, наявність автономних територій, поліетнічний склад населення. Розглянуто позитивний досвід Данії та Франції. Теоретично обґрунтовано, що принцип децентралізації успішно реалізовано в практиці держав ЄС. Указано, що передумовою успішної імплементації децентралізаційних процесів для створення ефективної моделі управління в системі децентралізованої влади України є утвердження принципу верховенства права; визнання та гарантії місцевого самоврядування; рівний правовий захист усіх форм власності; демократичне й ефективне виборче законодавство; незалежність, ефективність, доступність і прозорість судової системи, функціонування інститутів адміністративного судочинства; досконалий бюджетний процес і висока фінансова дисципліна; наявність адекватних соціальних стандартів; розвинутий громадський сектор і стійка тенденція до його розвитку.

Побудова демократичної правової держави і формування громадянського суспільства в Україні вимагає високого рівня конституційно-правового регу лювання найважливіших суспільних відносин. Цей процес, як підкреслюється у чинній Конституції України, спирається на “багатовікову історію українського державотворення”. Під час подій Української революції 1917–1921 рр., коли відбувалися реальні державотворчі процеси, стала набувати матеріального втілення ідея відновленнянаціональної державності, створювалися умови для реалізації конституційно-правових засад. Важливе місце в цьому займає конституційне будівництво в Український Народній Республіці (далі – УНР) доби Директорії (листопад 1918 р. – початок 1921 р.). Здобутки у сфері конституційного будівництва того часу, зокрема проект Конституції УНР О. Ейхельмана, ґрунтувалися на демократичних засадах відповідно до світових здобутків конституційного законодавства та мали вплив на подальший розвиток конституційного права в незалежній Україні. Метою статті є з’ясування загальних й особливих рис, закономірностей конституційного будівництва в УНР доби Директорії, його зв’язок із чинниками соціально-політичного розвитку, аналіз проблемних питань організації влади за проектом Конституції УНР О. Ейхельмана; дослідження витоків та характеру організації держави, структури державного механізму, засад його формування, розподілу влади. Встановлено, що в основу форми державного устрою були покладені демократичні принципи, які поєднували централізацію і широке місцеве самоврядування. Із цього виходили побудови системи організації влади в центрі та на місцях, порядок формування відповідних органів, розмежування компетенції між центральними і місцевими органами влади й управління. З’ясовані основи розподілу влади на законодавчу, виконавчу, судову, фінансову як запорука злагодженої роботи державного механізму. Автор доходить висновку, що основні положення, які увійшли до проекту Конституції УНР О. Ейхельмана з приводу організації влади, відповідали кращим тогочасним світовим стандартам, і це переконливо свідчить, що метою конституційного проекту було формування конституційно-правових засад створення демократичної, правової, соціальної держави у тій моделі, якою вона могла бути в історичних умовах 20-х років ХХ ст.

Сучасна Україна є однiєю з найдавнiших i найбагатших європейських культурних традицiй у полiтичному, етнiчному, релiгiйному та цивiлiзацiйному сенсах. Вiдсутнiсть безперервної традицiї державностi, колонiальний статус українських земель у складi iнших держав мають не лише негативнi наслiдки (недовiра до державних органiв влади, iнституцiйна слабкiсть української держави, вiдтiк найталановитiшої та найактивнiшої частини населення до центрiв колишнiх iмперiй, рiзна iсторична пам’ять, вiдмiнний полiтичний i соцiально-економiчний розвиток, слабкiсть громадянського суспiльства), але й позитивнi (досвiд життя i виживання в рiзних цивiлiзацiйних системах, досвiд мiжкультурної та мiжрелiгiйної комунiкацiї i взаємодiї). У результатi цього ми — сучаснi українцi — маємо культурний i полiтичний вибiр. Ми можемо вiльно обирати, яку державу та країну хочемо побудувати, використовуючи наше складне минуле як корисний ресурс для подальшого розвитку. Нацiональною iдеєю українцiв має стати iдея захисту рiвних прав i свобод вiльної людини у вiльнiй країнi. Кожен сучасний громадянин України може поєднувати свою нацiонально-полiтичну iдентичнiсть з iдентичнiстю етнiчного походження, не протиставляючи їх. Отже, ми можемо говорити про українцiв кримсько-татарського, угорського, польського, росiйського, бiлоруського, нiмецького, болгарського, грецького походження тощо. Вiдсутнiсть єдиного «канонiчного» нацiонального iсторичного наратива слiд розглядати як нашу перевагу, оскiльки це дозволяє побудувати нацiональний iсторичний наратив на сучасних засадах як iсторичний наратив культурної конвергенцiї (взаємодiї), який буде бiльш адекватним до сучасних тенденцiй розвитку свiту в напрямку бiльшої вiдкритостi i iнклюзивностi. Україна — прецедент нацiональної культури з надзвичайно взаємопроникними («прозорими») кордонами, що вiдповiдає сучасним тенденцiям полiтики постмодерного свiту. Тому «слабкiсть» української iсторiї (як iсторiописання) має бути переосмислена як «сила» нової iсторiографiї.

В останні роки в Україні відроджується інтерес до релігії та релігійної філософії. Найцікавішим та найвпливовішим з представників теології і до цього часу є Фома Аквінський. В свій час його «ідеальна релігійна держава» отримала підтримку серед його прихильників.
In last years these is a renewed interest in religion and religion philosophy. Foma Akvinski is the most interest and most influential representative of theology. At one time his "ideal state" received support from his followers. Ideas of Foma Akvinski got relevance nowadays.

Дисертація присвячена дослідженню деструктивності влади як соціально-філософської проблеми, яке здійснювалось шляхом переходу від поняття «концепт влади» як її простої дефініції до поняття «конструкт влади» як ідеї влади. Спираючись на розроблену в межах теорії ідей теоретичну конструкцію влади, висвітлено такі форми деструктивності влади як: відокремлення суб’єктів загальної діючої влади від суб’єктів підпорядкування, наслідком чого стає перетворення останніх із свідомих підвладних суб’єктів на несвідомий об’єкт підкорення; дискреція – прийняття рішень і дій суб’єктів влади на власний розсуд, свавілля як крайня форма дискреції, а також безвідповідальність, корупція суб’єктів влади, узурпація влади. Особлива увага приділена найнебезпечнішій формі деструктивності влади – симуляції влади. Здійснено філософський аналіз теоретичної конструкції державної влади України, закріпленої в Конституції України, на предмет виявлення в ній деструктивних аспектів.

В дисертації здійснено аналіз існуючих традицій філософського осмислення концепту влади, в ході якого було виявлено дві стійкі тенденції, умовно названі «загально-понятійна» та «конкретно-видова». На підставі їх всебічного аналізу, було зроблено висновок, що вони не можуть бути використані у якості методологічної основи для здійснення дослідження деструктивності влади. Зміст концептів влади, отримуваних в межах загально-понятійної традиції, через абстрагування від усього несуттєвого та різноманітного, виявлявся або занадто широким, або занадто вузьким, що відповідно вело до звуження або розширення обсягу такого поняття влади. Однак при звуженні обсягу, поняття влади втрачало статус загального поняття. При розширенні, навпаки, ставало настільки загальним, що під нього формально підпадали й інші соціальні явища, що спричиняло якісну невизначеність та необхідність уточнення змістів понять цих явищ і влади. Зміст концептів влади, отримуваних в межах конкретно-видової традиції через описування різноманіття змістів конкретних владних проявів виявлявся придатним для визначення конкретних владних відносин певного виду чи підвиду, але не придатним як для розуміння влади взагалі, так і для виявлення її деструктивності як філософської проблеми. Дослідження деструктивності влади як філософської проблеми потребувало переходу від аналізу влади як явища та його концептів до конструкту влади, до проблем створення моделі влади на підставі ідеї влади через розгортання її в складне архітектонічне владне утворення. Разом із тим було обґрунтовано, що необхідність творчого формування конструкту влади на основі певної ідеї влади, існує не завжди, а лише тоді, коли виникає потреба у створенні і забезпеченні функціонування певної соціальної цілісності, тобто на рівні суспільних зв’язків. В ході дослідження було розкрито механізм формування владної складової, як на рівні суспільних відносин, так і на рівні суспільних зв’язків. Зафіксована стійка послідовність етапів її проявлення, характерна для обох рівнів: поява переваги в чомусь у однієї сторони (володіння чимось, що може викликати потребу у інших) і потреби у предметі володіння у іншої сторони, що породжує стан свободи у власника переваги та стан залежності у того, хто має потребу, але не має власних можливостей для її задоволення. Так виникає, а згодом і закріплюється нерівність суб’єктів взаємодії. Однак, якщо на рівні суспільних відносин стан свободи і залежності взаємодіючих суб’єктів, їх об’єктивна нерівність, може породити, а може і не породити владну складову – відношення владарювання та підвладності, то на рівні суспільних зв’язків владна складова в них з’являється з необхідністю, обумовлюючи потребу в утворенні загальної влади з чітким розмежуванням владних статусів для її елементів: статус владарюючих(чого) та статус підвладних. Зазначивши що влада, як невід’ємна властивість суспільного цілого, має переважно штучне джерело – штучно сформовану могутність, яка існує у вигляді, встановлених у певний спосіб владних повноважень, було відзначено той факт, що здобуття владних повноважень конкретними суб’єктами, членами цілого, надає їх носіям силу переваги, верховенства. Саме ця сила підносить їх над усіма іншими членами цього цілого, внаслідок чого виникає об’єктивна нерівність між ними, яка на відміну від нерівності в індивідуальних відношеннях, є не передумовою, а причиною появи та існування владно-підвладних зв’язків в межах суспільного цілого. Емпіричний досвід свідчить про наявність достатньої кількості фактів деструктивності влади у будь-якому суспільному цілому, від сім’ї до суспільства та держави. Однак, було зроблено припущення, що будь-яка влада суспільного цілого, створювана людьми з метою його побудови та утримання суспільних зв’язків, як конструктивно-інтегративна сила, не може бути деструктивною за своєю природою. Осмислення факту деструктивності влади і узгодження його з висловленим припущенням щодо конструктивної природи влади, було здійснено на шляху встановлення причин існування руйнівних дій влади. Однією з них може бути дискреційність влади, владарювання на розсуд владарюючого, який нічим і ніким не обмежений. Підвладним такого володаря залишається сподіватися на його здоровий глузд і добру волю. Іншою, досить розповсюдженою в сучасних умовах причиною, є виявлене протиріччя між встановленим теоретичним конструктом загальної влади, як системою збалансованих владних повноважень та суб’єктами загальної влади, що періодично обираються на посади, визначені у владній конструкції. Було доведено, що загальна владна сила в межах суспільного цілого діє в ньому як начало. Суб’єкти загальної влади, які не є її власниками, а є лише тимчасовими користувачами, мають діяти як провідники цього загального владного начала в життя суспільного цілого, без права внесення змін до нього під час свого владарювання. Внесення одиничних змін суб’єктами влади у загальне владне начало – теоретичну модель влади, буде мати своїми наслідками, по-перше, зміну природи і характеру соціального цілого, що будуватиметься всіма елементами цілого, але на користь і благо суб’єктів владарювання, по-друге, зміну встановленого теоретичною моделлю балансу самої загальної влади. А розбалансована загальна влада як і змінена під інтерес владарюючої сторони є деструктивною владою, але не через таку її сутність, а через підміну її сутності діючими суб’єктами влади. Було наголошено, що розгорнута в теоретичний конструкт ідея влади має потрійну цінність: як теоретичний проект певного владного утворення, як метод розгортання теорії в практику життя цілого і як критерій, встановлення міри відповідності загальної діючої влади своєму поняттю, тобто загальному теоретичному конструкту влади, та міри невідповідності, яка і стає джерелом появи різних форм деструктивності діючої влади. В дисертаційній роботі в абстрактній формі висвітлено зв'язок залежності між характером і мірою відхилень суб’єктів діючої загальної влади від свого теоретичного конструкту, та змістом і формами прояву деструктивності в їх діяльності. Так підміна мети загального владного начала індивідуальними цілями, обраних до владних органів суб’єктів, привносить у загальну владу індивідуальні владні інтереси, що породжує відокремлення суб’єктів влади від суб’єктів підвладності. Його наслідком стає перетворення останніх із свідомих підвладних суб’єктів на несвідомий об’єкт владарювання, в силу чого індивідуальні цілі підвладних стають для владарюючої сторони не суттєвими, а тому і не обов’язковими. Подальше поглиблення відокремлення суб’єктів влади від суб’єктів підвладності, веде до зміни справедливої конструктивної форми владарювання у вигляді служіння на несправедливу деструктивну форму владарювання – панування. Як наслідок з’являються інші супутні форми деструктивності влади, такі як дискреція – прийняття рішень і дій суб’єктів влади на власний розсуд, свавілля, як крайня форма дискреції, бездіяльність суб’єктів влади, щодо організації та розвитку соціального цілого, а також безвідповідальність і безкарність. Обтяжена такими деструктивними змінами, діюча загальна влада стає нездатною реалізовувати досягнення мети свого загального призначення – організації суспільного цілого як основи благого співіснування всіх його членів. Відокремлена від суб’єктів підвладності, вона здатна працювати лише на саму себе і невеликий багатий прошарок суспільного цілого, здатний купляти у суб’єктів влади необхідні для них суспільні зв’язки, втілені ними в законах, правилах, привілеях тощо. Так виникає деструктивність влади у формі корупції (підкуп, продажність суб’єктів влади). Було висвітлено причини і таких форм деструкції влади як тоталітаризм та узурпація, що спричиняють руйнацію суспільного цілого як простору свобідної самореалізації всіх його членів. Наявність двох рівнів влади: конструйованої людьми теоретичної моделі влади соціального цілого та мінливої за складом, діючої на практиці влади, вимагає здійснення регулярної філософської рефлексії на предмет появи в них деструктивних аспектів. В силу того, що практично діюча влада, як наслідок, має відповідати теоретичному конструкту влади, як своїй причині, а не навпаки, філософське дослідження деструктивності влади слід починати з теоретичного конструкту влади на предмет його внутрішньої несуперечливості, а також збалансованості його елементів (мети, принципів та конкретного змісту). Практично діюча влада в ході філософської рефлексії також має бути досліджена, але на предмет її відповідності збалансованому і несуперечливому теоретичному конструкту влади. Виявлені суперечності і відхилення, що складають зміст деструктивності влади в її теоретико-практичному бутті, мають бути усунені, що дозволить поновити, зіпсовану суперечностями та відхиленнями, конструктивну природу влади. Нехтування зазначеними проблемами та наростання розбалансованості у владній структурі, призводить до появи в суспільстві такого явища, як симуляція (підробка, удавання зовнішньої схожості при відсутності її у внутрішньому змісті). З боку суб’єктів влади вона з’являється як симуляція конструктивності владарювання у суспільному цілому, з боку суб’єктів підвладності – як симуляція покори діючій владі. Симуляція і симулякри та їх руйнівна сила стала предметом дослідження західних вчених ще в 60-70-х роках минулого століття. З метою дослідження зв'язку і впливу симуляції та симулякрів на процеси деструктивності влади, було здійснено аналіз теорій симулякрів Бодрійяра та Дельоза, який дозволив сформувати власне ставлення як до зазначених теорій, так і до описаного в них соціального явища симуляції. В ході аналізу теорій симулякрів Бодрійяра та Дельоза було встановлено, що досліджуючи одне і те ж явище, Бодрійяр і Дельоз, між тим, розвивали протилежні за своїм характером напрямки теорії симулякрів. Було виявлено, що характерними рисами теорії симулякрів Бодрійяра є застереження перед симулякрами і гіперреальністю та ностальгія за реальністю. Для теорії симулякрів Дельоза характерним є апологія і апофеоз симулякрів. Теорія ідеї влади та теорія симулякрів влади, як альтернативні теорії були застосовані в якості методологічних основ у практиці здійснення філософської рефлексії конкретного виду влади. Було здійснено рефлексію теоретичної моделі державної влади України, конструкція якої закріплена в Конституції України, на предмет виявлення в ній деструктивних аспектів.

Доступ до правосуддя є невід’ємним елементом верховенства права й демократичної правової держави. Забезпечення рівного доступу до правосуддя для всіх визначено у цілях сталого розвитку, що пояснює підвищення інтересу до вивчення ефективних шляхів його досягнення, зокрема, із досвіду провідних держав світу. Виходячи з наведеного, для держав, що вибороли свою незалежність не так давно, серед яких і Україна, особливої актуальності набувають розбудова ефективної системи правосуддя та її трансформація в умовах прагнення до сталого розвитку. Тридцятиріччя незалежності нашої країни — це гарна нагода для переосмислення проміжних результатів і досягнень, пошуку шляхів подальшого розвитку з урахуванням геополітичної ситуації й загальносвіто- вих тенденцій. Україна є однією з держав — засновниць Організації Об’єднаних Націй (ООН)1, і українська влада підтримує Цілі сталого розвитку ООН2. Крім того, Україна є однією з найбільших країн Європи за територією та кількістю населення3. Водночас у звіті Світового банку, у якому порівнюється регулювання підпри- ємницької діяльності, наша країна посідає 64 місце із 190 з точки зору просто- ти ведення бізнесу4. За даними Freedom House у звіті «Свобода у світі», Україні надано статус «частково вільної» (partly free status) через дуже низькі показни- ки верховенства права (6/16), незалежності судової влади (1/4), а також через низький рівень захисту від незаконного застосування фізичної сили і свободи від війни і повстань (1/4)5. У цій главі будуть узагальнені досягнення реформ цивільного процесуаль- ного права, що були провадилися упродовж періоду незалежності України, а також охарактеризовані нові підходи до визначення мети й окремих прин- ципів сучасного цивільного процесу, зокрема, принципу співробітництва суду і сторін у цивільному судочинстві. Визначальними у даному контексті є підтримка ідеї сталого розвитку й необхідність досягнення цілей сталого розвитку, насамперед забезпечення доступу до правосуддя для всіх, мирних і ефективних інституцій на всіх рівнях3.

Узагальнено тенденції соціалізації молодих людей 18-20 років у контексті концепції переходу від цінностей відлуння-покоління Y до цінностей покоління Z. Емпіричним шляхом за допомогою методу якісних структур (І. Калінаускас, М. Бахтін), кореляційного аналізу та методу встановлення кореляційних плеяд виявлено психологічні взаємозв’язки ціннісної і смислової сфери та копінг-стратегій української молоді. Встановлено, що для цієї вікової групи основною цінністю є гедонізм, а життєвими цілями–влада, статус, саморегуляція. З’ясовано, що типові для вибірки поведінкові копінги мають неадаптивний характер, проте в деяких випадках, у кризових ситуаціях вони можуть ставати адаптивними. За методологічну основу дослідження взято ідею ДО Леонтьєва про систему життєвих смислів людини (на основі чуттєвого досвіду та суб’єктивної інтерпретації і перетворення об’єктивної реальності у всіх взаємовідносинах з навколишнім світом) та ідею N. Howe і W. Strauss про прагнення кожного наступного покоління відрізнятися від попереднього.