Добірка наукової літератури з теми "Форми безпосередньої демократії"

У статті визначено теоретичні та практичні проблемні питання інституту референдуму як форми безпосередньої демократії та напрями їх вирішення в законодавстві України. Розглянуто генезу появи терміну “референдум”, розвиток інституту референдуму в Швейцарії та доведено, що понад 50 відсотків усіх проведених загальнонаціональних референдумів у світі припадає саме на неї, а також стверджується, що референдум у Швейцарії є справжнім механізмом впливу громадськості на вироблення державної політики. Обґрунтовано, що не можна змішувати або ототожнювати термін “вибори” з терміном “референдум” у зв’язку з тим, що їх відмінність полягає в об’єкті волеви-явлення виборців. Констатується, що після Другої світової війни і завершення процесів деколонізації референдум стає загальновизнаним, універсальним інститутом безпосередньої демократії та закріплюється в конституціях більшості держав світу. Наведено приклади проведення референдумів в Україні та звернута увага на те, що рішення референдуму від 16 квітня 2000р. так і не було імплементовано до вітчизняного законодавства. Зазначено, що референдум, який вважається найдемократичною формою волевиявлення громадян, закріплено на конституційному рівні в 36 із 42 держав континентальної Європи. Наголошується, що референдум виконує в суспільстві визначальну роль, є способом формування громадської думки, формою реалізації політичних прав громадян, а також може використовуватися навіть у демократичній державі як противага представницькій демократії, але при дотриманні певних умов. По-перше, питання яке виноситься на референдум, повинно бути доступним для розуміння звичайному виборцю; по-друге, до початку про-ведення референдуму слід попередньо обговорити питання, що виноситься на розсуд виборців, насамперед у засобах масової інформації. Тільки за виконанням цих умов референдум дає можливість народу висловити свою волю та уникнути політичного маніпулювання з боку держави. Наведено думки окремих науковців щодо поняття терміну “референдум”. Констатується, що в юридичній літературі термін “плебісцит” вважається синонімом терміна “референдум”. При цьому звернута увага на те, що смислове позначення цих термінів не завжди співпадають, і тому в різних державах чинне законодавство по-різному підходить до зазначених інститутів. Тобто, плебісцит розглядається як один з різновидів референдуму за предметом, водночас за своєю політико-право-вою природою і порядком проведення вони є тотожними. Підтримано пропозицію В. Ковальчука про те, що в новому законі про всеукраїнський референдум, повинно бути передбачено право на проведення консультативних референдумів, у тому числі “плебісцитних референдумів”. Обґрунтовано доцільність вивчен-ня позитивного досвіду зарубіжних демократичних держав щодо проведення референдумів, внесення необхідних змін і доповнень до розділу ІІІ “Вибори, референдум” Консти-туції України та прийняття законодавчого акту про всеукраїнський референдум, відсутність якого нега-тивно впливає на подальший розвиток демократичних засад, розвитку громадянського суспільства взагалі, та підвищення ролі громадян у прийнятті найважливіших рішень внутрішньополітичного та зовнішньополітичного значення зокрема.

У статті висвітлено співвідношення представницької та партисипативної демократії у місцевому самоврядуванні. Зазначено, що дослідження різних видів демократії на місцевому рівні актуалізується сьогодні у зв’язку з проведенням реформи децентралізації влади, яка насамперед спрямована на розвиток місцевого самоврядування в Україні. Проаналізовано думки різних вчених щодо понять «представницька демократія», «пряма демократія» та «партисипативна демократія». Представницьку форму демократії визначено як форму здійснення влади в демократичному суспільстві, коли через конкретних осіб і виборні органи громадяни реалізовують своє гарантоване право брати участь у політичному житті суспільства. Пряму демократію охарактеризовано як особливу форму здійснення влади народу самим народом через певні інститути, а партисипативну демократію - як вищу форму прямої демократії, яка вкладає в себе більш широкий зміст, оскільки передбачає не лише пряме вирішення певних питань, а й вплив на сам процес прийняття значущих для громади рішень. Узагальнено основні відмінності партисипативної демократії від представницької, серед яких насамперед те, що демократія участі передбачає участь особи в суспільних та політичних процесах безпосередньо, тобто член громади бере участь в управлінні громадою не через когось, а сам, особисто, через такі форми участі, як місцеві референдуми, місцеві вибори, загальні збори, місцеві ініціативи тощо. До того ж до відмінностей віднесено й те, що демократія участі передбачає ініціативу зі сторони членів громади. Констатовано, що вдосконалення функціонування територіальних громад в Україні є актуальним питанням сучасності, а масштабніше впровадження в практику місцевого самоврядування форм партисипативної демократії сприятиме більш широкій та ефективній участі членів територіальних громад у вирішенні питань місцевого значення, а отже, слугуватиме розвитку місцевого самоврядування. Припустимим та корисним вбачається поєднання інструментів представницької та партисипативної демократії на місцевому рівні, однак без їхньої повної взаємозаміни.

Нікітенко Л. О., Ковальчук Л. В. Стан розвитку місцевої демократії в Україні та за кордоном: порівняльний аспект. – Стаття. Стаття присвячена аналізу сучасного стану розвитку місцевої демократії в Україні та розробці пропозицій щодо його покращення на основі запозичення позитивного зарубіжного досвіду. Наголошено, що питання місцевої демократії є вкрай актуальними в загальносвітових масштабах. В Україні багато з них залишаються законодавчо неврегульованими, через що деякі важливі аспекти місцевої демократії втілюються або неналежною мірою, або взагалі не втілюються, що, безперечно, заважає повноцінному користуванню її інструментами. З’ясовано, що законодавство України гарантує населенню право на проведення громадських слухань та загальних зборів, участь у місцевих референдумах тощо. Проте нормативне регулювання даних інструментів демократії покладається на статути територіальних громад, які в більшості сіл, селищ, міст взагалі відсутні.На підставі проведеного аналізу сучасного стану розвитку місцевої демократії в Україні констатовано, що він є недосконалим, особливо порівняно з провідними зарубіжними державами. Насамперед, це пов’язано з недоліками національного законодавства та відсутністю врегулювання в ньому процедурних аспектів застосування основних її інструментів.Ураховуючи позитивний зарубіжний досвід, задля усунення цих прогалин запропоновано, з одного боку, наполягати на прийнятті спеціальних Законів України «Про місцеві референдуми», «Про громадські слухання», «Про загальні збори громадян за місцем проживання» тощо, а з іншого боку, відстоювати позицію про доцільність прийняття кодифікованого нормативно-правового акта, який серед іншого об’єднає норми про різні форми прямої (безпосередньої) демократії на місцевому рівні – Муніципального кодексу України (за прикладом Грузії, Філіппін, Франції та ін.).Акцентовано, що реалізація наведених пропозицій є першочерговим кроком у розвитку місцевої демократії в нашій державі, але не виключає необхідність інших перетворень.

Метою статті є розгляд і дослідження процесу розширення участі людини в місцевому самоврядуванні через актуалізацію феноменології нормопроєктування. Доводиться, що процес розширення участі людини в місцевому самоврядуванні через актуалізацію феноменології нормопроєктної діяльності відповідає конституційно-правовим настановам частини 2 ст. 5 Конституції України про те, що носієм суверенітету в Україні є народ; частини 3 ст. 5 Конституції України про те, що право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові і не може бути узурповане державою, її органами та посадовими особами; частини 4 ст. 5 Конституції України про те, що ніхто не може узурпувати державну владу; ст. 69 Конституції України про те, що народне волевиявлення здійснюється через вибори, референдум та інші форми безпосередньої демократії. Системний аналіз наведених конституційних правоположень дає змогу визначити, що: а) вони не носять характер норм-декларацій; б) скоріше можуть бути ідентифіковані як норми-засади, норми-константи; в) мають комплексний, системо утворюючий характер; г) скеровані на виникнення складної багаторівневої системи горизонтально-вертикальних зв’язків управлінського характеру; ґ) замикаються на становлення та розвиток публічно-правових відносин навколо процесів формування, становлення, реалізації, розвитку і вдосконалення публічної влади; д) включають різні форми безпосередньої та опосередкованої демократичної участі громадян у зазначених процесах, зокрема, по-перше, процес нормотворчості, по-друге, нормопроєктну діяльність, що виступає його первинною і «запускаючою» стадією, що е) дає можливість віднести демократичну участь громадян у зазначених процесах не тільки до кола конституційних цінностей, а й до засобів активізації участі людини і громадянина в місцевому самоврядуванні. Новизна дослідження полягає в критичному осмисленні загальних і спеціальних принципів нормотворчості, що одночасно виступають принципами нормопроєктування, щодо розширення участі людини в місцевому самоврядуванні. Висновки. Найважливішими факторами впливу на участь людини-жителя й одночасно члена територіальної громади в локальній нормотворчості, зокрема в її початковій стадії – нормопроєктуванні, є: а) фундаментальний вплив на такий процес концепції локальної демократії, бо діалектика процесу становлення громадянського суспільства свідчить, що демократія є змістом місцевого самоврядування, а воно, своєю чергою, є формою, способом існування та здійснення демократії; б) актуальні питання реалізації людиною своїх природних прав у сфері місцевого самоврядування в процесі реалізації нею свого життєвого циклу. Особливу актуальність досліджувана проблематика має в умовах трансформації суспільства, коли розпочата муніципальна реформа в Україні та реально об’єктивується у зв’язку з цим процес локальної нормотворчості, що детермінує оновлення всіх сфер життєдіяльності територіальної громади. Найяскравіше вираження участь людини-жителя й одночасно члена територіальної громади в локальній нормотворчості, зокрема в її початковій стадії – нормопроєктуванні, отримує в результаті системного аналізу основних (загальних) та спеціальних принципів нормотворчості, що в контексті дії належного механізму реалізації кожного з них передбачає наявність відповідних організаційних та організаційно-правових форм діяльності уповноважених суб’єктів, у тому числі жителів-членів територіальної громади, а також методів, засобів юридичної техніки, що мотивує, детермінує, сприяє, супроводжує й забезпечує їх участь у локальній нормотворчості, зокрема у нормопроєктній діяльності. Участь людини-члена ТГ у нормопроєктній діяльності, – у контекстуалізації останньої, як етапу/стадії локальної нормотворчості органів місцевого самоврядування, є можливою, доктринально, конотаційно, наративно, технологічно, нормативно супроводжуваною та забезпеченою, – в умовах муніципального реформування локального соціуму вона є новим, перспективним та ефективним організаційним й організаційно-правовим засобом її участі в місцевому самоврядуванні, а у функціональному розумінні є не тільки могутнім засобом підвищення мотивації людини до участі в ньому, а й суттєвою формою розширення такої участі в процесах локальної демократії.

На підставі наукової літератури та законодавства різних історичних періодів досліджено питання генезису громадських обговорень на українських землях. Громадські обговорення як явище виникли задовго до проголошення незалежності сучасної України, така форма участі громадськості у діяльності держави та місцевого самоврядування була притаманна народам, які проживали на теренах України ще до нашої ери. Метою статті є встановлення походження та розвитку участі громадськості у державних справах та справах органів місцевого самоврядування у формі громадського обговорення у різні історичні періоди України. Наукова новизна публікації полягає в тому, що у вітчизняній науковій літературі було уперше порушено питання походження та розвитку громадських обговорень у різні історичні періоди, починаючи із зародження української державності й до проголошення незалежності сучасної України. Висновки. Встановлено, що громадські обговорення як форма участі громадськості у справах держави та органів місцевого самоврядування існувала на українських теренах ще до нашої ери. Зі зміною державних та правових режимів на території України у різні історичні періоди ця форма народовладдя зазнавала як піднесення, так і занепаду. Умовно генезис громадських обговорень можна розділити на чотири періоди: 1) з VII ст. до н. е. до XIII ст. – громадські обговорення як основна форма народовладдя; 2) з XІV до XIX століття – громадські обговорення в часи панування монархічних режимів, які характеризуються обмеженням участі народу в управлінні місцевими та державними справами, зокрема і у формі громадських обговорень; 3) 1922–1991 роки (радянський період) – відновлення громадського обговорення як форми безпосередньої демократії; 4) з 1991 року – розвиток громадських обговорень в незалежній Україні. Перегляд та удосконалення процедури громадських обговорень.

Відсутність правового механізму реалізації референдуму в Україні унеможливлює, незважаючи на пряму дію норм Конституції України, практичну реалізацію низки положень Основного Закону в аспекті народного волевиявлення. Законодавець, працюючи над проєктом “референдного” закону, зобо в’язаний враховувати юридичні позиції Конституційного Суду України (КСУ), щоб попередити можливість його визнання таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним) за своїм змістом. Аналіз останніх досліджень і публікацій пока зав, що попри доктринально обґрунтовану необхідність унормування відносин в аспекті організації та проведення всеукраїнського і місцевого референдумів, у системі національного законодавства і донині немає профільного закону про референдум. Воля народу в державі повинна бути основою влади уряду, тому здійснення народного волевиявлення через ухвалення ним обов’язкових рішень є формою реалізації його суверенітету. Саме такі юридичні міркування лягли в основу низки юридичних позицій, сформованих органом конституційної юрисдикції в аспекті народного волевиявлення. Мета статті полягає у предметному аналізі юридичних позицій КСУ, сформованих ним у контексті тлумачення норм Конституції України, щодо референдуму як форми прямої демократії, а також в аспекті врахування законодавцем його юридичних позицій при розробленні проєкту Закону про народовладдя через всеукраїнський референдум № 3612. Результати дослідження свідчать, що процесуально-правова незабезпеченість реалізації інституту референдуму нівелює авторитет Конституції України як Основного Закону держави та унеможливлює здійснення Українським народом як “єдиним джерелом влади в Україні” і “носієм суверенітету” безпосередньої влади у державі на всеукраїнському та місцевому рівнях, що є неприпустимим у правовій державі. Уперше на основі узагальнення юридичних позицій КСУ сформовано правовий підхід, відповідно до якого унеможливлення практичної реалізації Українським народом його конституційно визначеного владного права вирішувати питання на референдумі є проявом відчуження “народного суверенітету” від його конституційного носія, оскільки референдум є формою реалізації дискреційних повноважень. У контексті викладу підсумкових узагальнень автори публікації: а) запропонували авторське визначення поняття “юридична позиція” як стійке смислове юридичне твердження КСУ стосовно змісту норм права, сформоване ним у результаті предметно-системного оцінення і роз’яснення їх смислового значення, завдяки чому усувається предметно-правова невизначеність у теорії та практиці національного правотворення і державотворення, або ж виявляється така предметно-правова невизначеність, усунення якої покладається на нормотворчі органи; б) визначили ключові юридичні позиції КСУ в аспекті референдного народовладдя; в) проаналізували сув’язну відповідність змісту норм проєкту Закону № 3612 юридичним позиціям органу конституційної юрисдикції, завдяки чому зробили узагальнення про необхідність предметного його доопрацювання.

Рецензія на спеціальний випуск журналу «Eurasian Academic Research Journal» Спеціальний випуск журналу «Eurasian Academic Research Journal» № 3 (33), 2019, special edition – Electronic direct democracy присвячений тематиці, що набула останнім часом неабиякої гостроти й актуальності в Україні. Суспільний запит на аналітику щодо проблематики безпосередньої демократії, народовладдя та електронного урядування є доволі значним. Кризові явища останніх часів, що охопили багато інститутів представницької демократії, обумовлюють необхідність приділення уваги й іншим формам державно-політичних режимів або, принаймні, окремим їх елементам та інструментам, у тому числі й таким, що реалізуються за допомогою сучасних інформаційно-комунікаційних технологій. Водночас для нас проблематика прямої демократії не є новою або ж невідомим полем для наукових досліджень. Наука конституційного права, у тому числі вітчизняна, має достатню кількість напрацювань і досліджень у цьому напрямку, у тому числі порівняльно-правових, історично-правових та в царині зарубіжного конституційного права. Проте слід визнати, що ще ніколи суспільний запит на такі розробки у сфері прямої й електронної демократії не був таким гострим, значущим, практично-спрямованим та очікуваним. Дійсно Україна перебуває на роздоріжжі обрання майбутньої моделі конституційної форми політико-правового режиму, а тому аналізується і закордонний досвід, і нові технологічні досягнення у сфері демократії. У цьому відношенні розробки Українського інституту прямої демократії (UIDD) та його очільника П. Куфтирєва, що представлені в журналі, є не тільки цікавими, а й гостро необхідними. Нам відомо, що UIDD тісно співпрацює з литовськими колегами, із відомими швейцарськими фахівцями у сфері прямої демократії, має своїх уповноважених представників у Німеччині, Швеції та Швейцарській Конфедерації. Плідна міжнародна діяльність дозволяє UIDD виступати помітним фаховим центром по розробці конституційних законопроектів в Україні. Напрацювання П. Куфтирєва та очолюваного ним інституту видаються слушними, науково обґрунтованими, методологічно зваженими, цікавими й актуальними. У частині досліджень саме електронної демократії підходи П. Куфтирєва носять піонерський характер і вперше представлені в науці конституційного права України. Якщо проблематика прямої демократії періодично досліджувалася вітчизняними конституціоналістами та теоретиками права, то правові аспекти саме електронної демократії залишаються і досі поза увагою національної правової науки. Слід відзначити і вагомі практичні розробки UIDD – це експертні моделі законопроектів про референдум, народні ініціативи, відгуки, запропоновані підходи внесення змін та доповнень до Конституції України щодо забезпечення народовладдя. У цілому, слід привітати вихід спеціального випуску журналу «Eurasian Academic Research Journal», присвяченого прямій електронній демократії, і сподіватися, що ця подія стане помітною віхою у розвитку науки конституційного права та надасть поштовх для подальших досліджень не тільки авторам цих матеріалів, але й іншим науковцям, які зацікавляться відповідною проблематикою.

Народовладдя здійснюється через вибори, референдум та інші форми безпосередньої демократії. Реалізація народного суверенітету залежить від ефективності правового регулювання форм прямої демократії. Це зумовлює необхідність теоретичних досліджень, вивчення зарубіжного досвіду організації та проведення референдумів, розроблення дієвої моделі функціонування цього інституту. Відсутність такого закону позбавляє народ можливості скористатися закріпленим Конституцією України правом брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевих референдумах. Метою статті є формулювання прикладних рекомендацій щодо вдосконалення правового регулювання повноважень органів адміністрування референдуму на осно ві осмислення наявної практики діяльності Центральної виборчої комісії (ЦВК), окружних і дільничних комісій із референдуму. Розглянуто практику організації всеукраїнського референдуму в Україні в 1991 та 2000 рр. Проаналізовано рішення ЦВК щодо реєстрації ініціативних груп і відмови в їхній реєстрації за період із 2000 р. до сьогодення. Сплеск активності щодо проведення всеукраїнського референдуму спостерігався у 2005–2006 рр. Тоді було зареєстровано 109 ініціативних груп щодо проведення всеукраїнського референдуму за народною ініціативою. У 2001 р. ЦВК прийняла 13 постанов про відмову в реєстрації ініціативних груп всеукраїнського референдуму, у 2005 р. – 15, у 2006 р. – 137, у 2007 р. – 11, у 2008 р. – 8, у 2009 р. – 17, у 2010 р. – 3, у 2011 р. – 20. Переважна більшість постанов ЦВК про відмову в реєстрації ініціативної групи всеукраїнського референдуму були прийняті у зв’язку з невідповідністю поданих документів вимогам Закону України “Про всеукраїнський та місцеві референдуми”. Серед найбільш поширених порушень: участь у зборах громадян України для утво рення ініціативної групи всеукраїнського референдуму за народною ініціативою осіб, які не досягли 18-річного віку, неправильне оформлення документів, несвоєчасне їх подання до ЦВК. Водночас були випадки, коли в доволі схожих ситуаціях ЦВК приймала абсолютно протилежні рішення. Така практика роботи органу адміністрування референдуму не може вважатися допустимою, адже це може призводити до зловживань та обмеження права громадян ініціювати всеукраїнський референдум. Досить поширеною є практика винесення на всеукраїнський референдум взаємо виключних питань, що не відповідає вимогам Кодексу належної практики з питань референдуму Венеційської комісії, згідно з яким питання референдуму повинні мати процедурну придатність у трьох аспектах: єдність форми, єдність змісту та єдність ієрархічного рівня. Запропоновано на законодавчому рівні закріпити за ЦВК повноваження перевіряти питання, які пропонуються для винесення на всеукраїнський референдум, на процедурну та предметну придатність. На сучасному етапі державотворення для реального забезпечення народовладдя необхідне: а) якісне нормативно-правове регулювання процесу ініціювання референдумів, їх підготовки та проведення; б) визначення процедури внесення референдних ініціатив, реєстрації ініціативних груп, перевірки конституційності питань, які виносяться на референдум; в) створення умов для всебічного обговорення громадськістю змісту питань, що виносяться на референдум, і наслідків їх затвердження (схвалення); г) здійснення контролю за проведенням агітації та фінансуванням кампанії; ґ) належне спостереження, підрахунок голосів і встановлення результатів референдуму; д) об’єктивний і неупереджений розгляд судами справ у спорах щодо організації референдумів.

Стаття присвячена проблемам становлення і розвитку демократії та демократизації в Україні й за кордоном. Досліджуються витоки і генезис доктрини демократії, визначаються її сутність і зміст. Зроблено висновок, що демократія (із грец. Δῆμοςράτία – “влада народу”, “народне управління”) – це історично сформований тип політико-правового режиму, за якого єдиним джерелом легітимної влади у державі є народ, який здійснює її безпосередньо та (або) через представницькі інституції. Наголошується, що наприкінці XX – на початку XXI ст., поряд із безпосередньою (вибори, референдуми тощо) і представницькою демократією, набуває популярності демократія участі, або ж так звана партисипаторна (від англ. participate – “брати участь”) демократія. Остання є формою політико-правового режиму, що передбачає організацію всього суспільного та державного життя з залученням громадськості до розробки й прийняття владних та управлінських рішень. Метою статті є виявлення походження, сутності та змісту демократії, встановлення шляхів і форм демократизації в XXI ст., а також феноменології “електоральної революції” 2019 р. у контексті розвитку нових напрямів демократизації в Україні. Звертається увага на нагальну потребу визначитися з доктриною демократії, яка буде креативною основою для розвитку збалансованої системи народовладдя в Україні, з її наступним унормуванням у Конституції та законах України. При цьому слід врахувати поширені нині в світі конституційні теорії та доктрини демократії й демократизації. Здійснено стислий огляд і характеристику відповідних теорій (елітарна, або ж “реалістична”, теорія демократії Й. Шумпетера та М. Вебера; теорія легальної (“влади закону”), або ж ліберальної, демократії А. фон Гаєка, Л. Даймонда та інших; поліархічна теорія демократії Р. Даля; плюралістична, або конкурентна, модель демократії; теорія процедурної, або ж консоціональної, демократії А. Лейхарта та інших), а також зроблено висновок про близькість для України теорій і моделей ліберальної демократії. Досліджено співвідношення категорій “демократія” та “демократизація”, які характеризують статичні та динамічні властивості народовладдя, перехід від ідей, цінностей і принципів – до практики їх реалізації людиною, громадянським су с піль ством і державою. Обґрунтовується висновок, що демократизація – це система конституційних правовідносин, спрямованих на трансформацію країни від недемократичного (частково демократичного) до повністю демократичного політичного режиму й до повсюдного впровадження елементів народовладдя у суспільстві та державі, а також широкого залучення громадян та інститутів громадянського суспільства до управління державними справами і здійснення місцевого самоврядування. Досліджено феномен “електоральної революції” як одного з трендів демократизації політико-правових режимів держав Східної Європи, який втілився у процесі та в результатах виборів Президента України і народних депутатів України у 2019 р. Визначається поняття та сутнісні ознаки “електоральної революції” в Україні. Зокре ма, під категорією “електоральна революція” (з лат. “revolutio” – “повернення”, “пере творення”) запропоновано розуміти новітній тип революції, заснованої на цінностях демократії, конституціоналізму та поваги до прав людини, що передбачає докорінну зміну внаслідок і за результатами проведення виборів старих політичних еліт на нові, а також формування нових цілей, завдань і пріоритетів розвитку держави у взаємодії з громадянським суспільством.

Зараз референдум є одним із найактуальніших інститутів конституційного права, адже його використання в процесі державотворення є не лише загальним показником рівня демократизації суспільства, а і важливим методом легітимізації владних рішень.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.00.02 – конституційне право; муніципальне право. – Харківський національний університет внутрішніх справ Міністерства внутрішніх справ України; Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна Міністерства освіти і науки України, Харків, 2019. Дисертація присвячена узагальненому дослідженню відмінних від виборів та референдуму форм безпосередньої демократії, обґрунтуванню необхідності поділу її форм на типові (основні) та нетипові (допоміжні), а також аналізу перспектив та напрямів удосконалення вітчизняного законодавства з метою забезпечення українському народові права на реалізацію належної йому влади через найширше коло форм безпосередньої демократії. У дисертаційному дослідженні розкривається сутність безпосередньої демократії шляхом аналізу її об’єкта, суб’єкта та принципів реалізації. Запропоновано систему критеріїв класифікації та здійснено класифікацію форм безпосередньої демократії, що дало змогу віднести до типових чи нетипових.