Добірка наукової літератури з теми "Уряд радянський"

У статті аналізується діяльність радянських спецслужб щодо дискредитації українського еміграційного уряду – Державного центру Української Народної Республіки на еміграції та особисто його керівника Симона Петлюру. Екзильний уряд УНР, який стояв на позиціях антикомунізму та контролював інтерновану в польських таборах українську армію становив реальну загрозу для існування більшовицького режиму в Україні. Тому, і центральний радянський уряд в Москві, і підконтрольний йому уряд УСРР в Харкові докладали максимум зусиль для дискредитації діяльності Симона Петлюри. Одним із головних напрямів такої підривної роботи проти українського еміграційного уряду стала діяльність більшовицьких спецслужб. «Чекісти» вербували агентуру серед українських військовиків та політичних діячів близьких до Державного центру. Зокрема, ГПУ вдалося, через створення фіктивної «Вищої Військової Ради», яка нібито діяла на території України, вивезти одного із популярних військових діячів армії УНР отамана Юрія Тютюникам до УСРР. Юрій Тютюник погодився на співпрацю із більшовицькою владою і більше року, під керівництвом ГПУ, проводив агентурну гру з метою залучення спільників і з числа генералітету УНР (йшлося, насамперед про генерала Олександра Удовиченка), встановлення зв’язку Симона Петлюри з «Вищою Військовою Радою» та дискредитації Державного центру УНР перед урядовими чинниками Речі Посполитої та урядами інших держав. Така робота не мала великого успіху, тому ГПУ вдалася до розсекречення свого агента, використовуючи факт переходу «петлюрівського» генерала для деморалізації українського політикуму та військових на еміграції. Даний хід супроводжувався широкою інформаційною кампанією в радянській пресі і мав значний пропагандистський ефект як в Україні так і за кордоном. Зрештою, зрада Ю.Тютюника стала одним із чинників повернення українців до УРСР та послаблення антибільшовицького руху.

У громадянській війні в Іспанії 1936-1939 рр. брав участь Радянський Союз на боці республіканського уряду. Це була гібридна війна в повному розумінні. Відновлення історичної правди надзвичайно складне завдання. Сьогодні в історичній літературі «допомогу» СРСР Іспанії вже трактують як інтервенцію, спробу встановити свій контроль через світову революцію. В дослідженнях радянських і російських учених ніколи не йшла мова про участь того чи іншого із радянських народів. Мета статті – визначити участь українців у цій війні. Громадянська війна в Іспанії продовжувалась від липня 1936 р. до березня 1939 р. між лівореспубліканським урядом Іспанської Республіки та правими консервативними силами країни. Українці брали участь у бойових діях як на боці республіканського уряду, так і на боці франкістських сил, і відіграли чималу роль у бойових діях. Але ця тема заслуговує на більш детальне дослідження в межах всієї України.

У статті просстежено за особливостями формування образу дзюдо в радянських ЗМІ та здійснено аналіз історичних причин поступових змін політичного курсу уряду СРСР по відношенню до цього бойового мистецтва впродовж 1960-1970-х років. Зібрано і проаналізовано матеріали публікацій, присвячених дзюдо, в радянських загальносоюзних та власне українських друкованих виданнях – як загальноінформаційних, так і тематичних (спортивних та країнознавчих). Виявлено особливості, причини та мотиви співставлення радянською пропагандою японського дзюдо та радянського самбо, коротко викладено історію виникнення останнього та його взаємозв’язок із дзюдо; просстежено за долею радянського дзюдо від офіційного впровадження його в спортивне життя Радянського Союзу на початку 1960-х років з аналізом мотивів цієї події, далі період його існування в рамках радянського самбо, включаючи розгляд причин саме такого його положення, і до набуття дзюдо статусу окремого виду спорту та закріплення такого статусу за цим бойовим мистецтвом у суспільній свідомості шляхом надання офіційних пояснень мотивів такого рішення уряду на сторінках преси.

У статті досліджено форми і методи ведення підривної діяльності (в тому числі активні заходи), притаманні радянським (російським) спецслужбам у контексті ведення гібридної війни проти країн Заходу та України. Доведено, що гібридні операції як наступальні дії радянських (російських) спецслужб були реалізовані здебільшого завдяки реалізації мережі спеціальної агентури впливу. Проаналізовано особливості підривної діяльності та активних заходів радянських і російських спецслужб у вимірі політичної, воєнної, економічної та інших видів зовнішньої розвідки. Досліджено сутність, мету та основні види діяльності відповідної агентури впливу (включно з формуванням потрібної для РФ суспільної думки; встановленням та збереженням таємного контролю за урядом або частини уряду іншої держави; генерацією політичної кризи і нейтралізацією небажаних РФ політичних опонентів тощо). Виявлено, що задля досягнення своїх цілей агенти впливу радянських (російських) спецслужб використовують такі інструменти, як компрометація, дезінформація, науково-технічна розвідка та розвідка у ЗМІ противника, агентурне проникнення (інфільтрація) і вербування, застосування чужого прапора тощо. Визначено особливості раннього виявлення гібридних загроз, що пов’язані з агресивними діями РФ у контексті проактивного підходу з пошуку проявів, що мають ознаки підривної діяльності (Hybrid Threat Hunting – HTH). Запропоновано методику відповідного виявлення на основі розвитку мережі спеціалістів (Hybrid Threat Hunters) центральних органів державної влади в кожній сфері державного управління та суспільного життя. Окреслено основні види діяльності в рамках попередження та протидії агентурним заходам впливу російських спецслужб, які включають у себе регулярний HТН-моніторинг, а також ефективну міжвідомчу взаємодію з раннього виявлення (в подальшому – аналіз, прогнозування та протидію відповідному впливу).

Наукова стаття присвячена розкриттю аспектів розвитку інституту судового захисту прав людини у сфері праці. Здійснено аналіз стану захисту трудових прав в Радянській Україні з періоду прийняття Конституції УРСР 1937 р. та за часів Другої світової війни. Наприкінці 30-х рр. ХХ сторіччя Україна починає втрачати свою суверенність та незалежність, що є закономірним наслідком здійсненої зміни конституційно-правового статусу республіки. Це вбачається зі змісту конституційних положень різних років. Так, якщо взяти до уваги зміст доповнень до Конституції УСРР, прийнятих у 1925 році, то можна побачити, що там було закріплено, що УСРР входить до складу СРСР як «незалежна республіка», згодом у Конституції УСРР 1929 р. зазначалася «суверенна договірна держава», а про створення союзної держави не йшлося. Проте в Конституції 1937 року (найменування УСРР було змінено на УРСР на Надзвичайному XIV з'їзді Рад в січні 1937 р.) ці положення відсутні, є лише запис про об'єднання республік у союзну державу. Конституція УРСР 1937 р. замість з'їздів Рад, ЦВК УРСР та їх Президій визначала найвищим органом державної влади республіки Верховну Раду УРСР. Верховна Рада УРСР обирала Президію -колегіальний постійно діючий орган влади у періоди між сесіями Верховної Ради. В Україні поступово на перший план виходило керування загальносоюзних органів управління республіканськими об'єктами господарства, пріоритетною ставала дія загальносоюзного законодавства над республіканським як у вигляді копіювання змісту загальносоюзних законодавчих актів, так і щодо застосування союзних нормативних актів як актів прямої дії. Такі негативні тенденції не оминули галузь трудового права. Теоретично прийняття у 1937 р. Конституції УРСР мало би бути важливим кроком на шляху встановлення прогресивних принципів трудового права та закріплення нових підходів до вдосконалення захисту прав працівників, проте демократичні засади й положення Конституції залишилися декларативними. Конституцією проголошувалося право кожного на працю (положення про загальну трудову повинність було відсутнє), але проголошене Конституцією УРСР право на працю фактично було обов'язком працювати, а іншими нормативним актами відбувалося закріплення працівників за підприємствами, установами, заборонялося виїжджати на заробітки тощо. Наприкінці30-х - початку 40-хрр. минулого століття у всій союзній державі (зокрема, в УРСР) задля збільшення випуску продукції у всіх галузях народного господарства та підвищення продуктивності вводилися початкові засади примусової праці. Зокрема, особи, які не працювали без поважних причин (так звані тунеядці, дармоїди, нероби), притягувалися до адміністративної або кримінальної відповідальності; було більш жорстке покарання за порушення трудової дисципліни, виробництво продукції з браком, недотримання правил техніки безпеки. У період Другої світової війни відбулося значне погіршення умов праці, падіння рівня прав та гарантій працівників, взагалі була відсутня можливість захисту їх трудових прав, тобто трудове право, покликане захищати права працівників, набуло певних регресивних ознак. Такий відступ від основних засад і принципів трудового права був обумовлений тим, що суттєва частина працездатного населення (переважно чоловічої статі) поповнила лави збройних сил. Задля забезпечення кадрами підприємств оборонного значення та сільгосппідприємств (колгоспів, радгоспів) слід було змінювати політику держави у сфері регулювання праці, оскільки на теренах УССР, РСФСР та інших союзних республік діяли Кодекси законів про працю 19221924 рр., за змістом яких передбачалися засади добровільної праці. Трудовим законодавством трудова повинність була передбачена лише за необхідності боротьби зі стихійними лихами та для виконання найважливіших державних завдань, а також лише на підставі конкретних постанов Ради Народних Комісарів. Такі демократичні засади не в змозі були забезпечити безперервну роботу оборонної промисловості, проведення оборонних і будівельних робіт, заготівку палива, безперебійного функціонування транспорту тощо. Для забезпечення виконання цих завдань радянський уряд прийняв певну кількість Указів Президії Верховної Ради СРСР та Постанов РНК СРСР, за якими вся держава переходила на воєнний стан, фактично руйнувалися всі набуті раніше демократичні досягнення у сфері трудового права. Цей період характеризується мілітаризацією праці, мобілізацією працездатного населення, залученням до праці підлітків з 14 років, збільшенням тривалості робочого часу, скасуванням відпусток та введенням надурочних робіт. Унікальність цього явища щодо дослідження генези судового захисту трудових прав населення України полягає в тому, що такі регресивні тенденції переважно були не на території УРСР, а на території РСФСР, куди були евакуйовані українські підприємства разом зі своїми працівниками та їх родинами у зв'язку з тимчасовою окупацією німецько-фашистськими військами території України. Також на території РСФСР у період із серпня 1941 р. до лютого 1943 р. здійснювали свою діяльність законодавчі та виконавчі органи влади української республіки (вони були евакуйовані до Саратова, а пізніше перебували в Уфі та Москві). Під час війни трудове законодавство союзних республік фактично не діяло, було повністю підкорено принципам і положенням законодавства СРСР, як мало на меті не забезпечення та захист прав і гарантій працівників, а застосування таких методів і заходів в організації праці, які б у найко-ротші строки сприяли налагодженню оборонної промисловості та випуску воєнної продукції в таких обсягах, щоб можна було отримати перемогу над німецько-фашистськими загарбниками.

Анотація. У статті з позицій джерелознавства та історії повсякдення аналізується і публікується лист правника з містечка Косів на Станіславщині Михайла Боднара, адресований керівництву СРСР улітку 1945 р. Мета статті – проаналізувати та опублікувати лист галицького юриста Михайла Боднара до керівництва радянської держави (13 серпня 1945 р.). Методологія дослідження спирається на принципи історизму, науковості, авторської об’єктивності, застосування джерелознавчих методів, зокрема методу внутрішньої критики джерел. Наукова новизна полягає у тому, що до наукового обігу вперше уводиться публікований документ. Висновки. Аналізований лист Михайла Боднара до голови Ради народних комісарів СРСР Й. Сталіна дійшов до нас не в оригіналі, а в російськомовній машинописній копії. Вона міститься у Галузевому державному архіві Служби безпеки України. Документ споряджений означенням часу і місця написання (Косів, 13 серпня 1945 р.) та прізвищем автора – «Др. Боднар». Відомо, що автором листа був Михайло Андрійович Боднар (народився 1882 р.), який після здобуття вищої юридичної освіти та докторського ступеня з права, займався адвокатською практикою в містечку Косів на Станіславщині. Структура аналізованого листа є традиційною для таких документів: вступ, виклад проблеми, пропозиції щодо її розвʼязання, завершення. Однак у кожній із цих частин помітні оцінні судження, політичні, соціальні і національні візії, правничий досвід М. Боднара, і, навіть, певне вихваляння радянського вождя. Автор листа звинуватив радянські спецоргани у вбивствах, насильстві, безпорядках у західноукраїнському регіоні й поклав на них відповідальність за розгортання боротьби ОУН і УПА. Водночас він не вважав галицьких русинів українцями, пропонував радянському керівництву обмежити свавілля НКВС і НКДБ, захист місцевого населення покласти на самих мешканців, увести фахових галицьких юристів до радянської судової системи, надати керівні посади в краї місцевим кадрам, а не скеруванцям зі східних областей України тощо. За своє звернення до радянського керівництва М. Боднар був заарештований у липні 1946 р. Станіславський обласний суд засудив його на 8 років позбавлення волі та 5 років позбавлення прав із конфіскацією майна. В ув’язненні правник помер. Його посмертно реабілітували лише у 1995 р. Листа М. Боднара до голови уряду СРСР вважаємо цікавим і репрезентативним джерелом для характеристики щоденного життя західноукраїнського суспільства у перші післявоєнні місяці 1945 р. та поглядів провінційного галицького юриста на проблеми радянської політичної системи.

У статті розповідається про родину волинських словаків Залет із Пряшівщини. На основі спогадів Ганни Матвіївни Зай, доньки голови родини Матвія Матвійовича Залети, описано історію їх переселення як оптантів у 1947 році, зокрема мотиви переїзду, труднощі, з якими стикалася родина після переїзду, заняття і життєві шляхи членів родини. Спогади створюють яскравий детальний опис повоєнної Волині, дають змогу відтворити окремі сторінки минулого. Як виявилось, доля приготувала чимало випробувань на новій землі для родини Залет. Якщо добровільний вияв волинських чехів на виїзд з України у 1947 році не викликає сумнівів, то щодо населен- ня Словаччини є певні суперечливі моменти. І спогади очевидців тих подій дають змогу хоча б частково їх вирішити. Водночас спогади спонукають до більш детального вивчення цього питання і подальшого розширення джерельної бази. Наприкінці січня 1947 р. зі Східної Словаччини вирушили ешелони з оптантами на Волинь. Тисячі людей повірили агітаторам, які їздили по східнословацьких селах і розповідали про «щасливе» життя в Радянському Союзі. Представники радянського уряду обіцяли надати все необхідне для проживання на новому місці поселення в селах, де раніше мешкали «волинські чехи». Спочатку частково так і було: надали житло, землю, інвентар, тобто те, що залишилося після виїзду звідси чехів-колоністів до Чехословаччини. Тільки дійсність виявила- ся зовсім іншою: пізніше майже все, навіть те, що було привезено селянами зі Словаччини, радянська влада і відібрала, створивши в місцях проживання оптантів колгоспи. Замість добротної хати в Словаччині радянська влада дала родині Залет будинок із протікаючим дахом, а замість господарства з коровами і кіньми – бідність та голод. Сподівання були великими, але не меншим було і розчарування. Такою виявилася ціна довіри простого словацького селянина з села Лютина до радянської влади. І спогади очевидиці, яка разом із батьками, братами і сестрами (в родині було 8 дітей), пережила ті складні часи, відчула на собі всі ті поневіряння, є правдивою історією життя однієї з родин волинських оптантів зі Словаччини.

Наукова стаття присвячена розкриттю аспектів розвитку інституту судового захисту прав людини у сфері праці. Здійснено аналіз стану захисту трудо-вих прав у Радянській Україні з періоду прийняття Конституції УРСР 1937 року та за часів Другої світової війни. Наприкінці 30-х років ХХ сто-річчя Україна починає втрачати свою суверенність та незалеж-ність, що є закономірним наслідком здійсненої зміни конституційно-правового статусу республіки. Це вбачається зі змісту конститу-ційних положень різних років. Так, якщо взяти до уваги зміст допов-нень до Конституції УСРР, при-йнятих у 1925 році, то там було закріплено, що УСРР входить до складу СРСР як «незалежна рес-публіка», згодом у Конституції УСРР 1929 року зазначалося, як «суверенна договірна держава», а про створення союзної держави мови не було. Проте в Конститу-ції 1937 року (найменування УСРР було змінене на УРСР на Надзви-чайному XIV з’їзді Рад у січні 1937 року) ці положення відсутні, є лише запис про об’єднання респу-блік у союзну державу. Конститу-ція УРСР 1937 року замість з’їздів Рад, ЦВК УРСР та їх Президій визначала найвищим органом дер-жавної влади республіки Верховну Раду УРСР. Верховна Рада УРСР вибирала Президію – колегіальний постійно діючий орган влади у пері-оди між сесіями Верховної Ради. В Україні поступово на перший план виходило керування загально-союзних органів управління респу-бліканськими об’єктами господар-ства, пріоритетною ставала дія загальносоюзного законодавства над республіканським як у вигляді копiювання змiсту загальносо-юзних законодавчих актів, так і застосуванням союзних норматив-них актів як актів прямої дії. Такі негативні тенденції не оминули і галузь трудового права. Теоретично прийняття у 1937 році Конституції УРСР мало б бути важливим кроком на шляху встановлення прогресивних принципів трудового права та закріплення нових підходів до удосконалювання захисту прав працівників, проте демократичні засади і положення Конституції залишилися деклара-тивними. Конституцією проголошувалося право кожного на працю (положення про загальну трудову повинність було відсутнє), але проголошене Конституцією УРСР право на працю фактично було обов’язком працювати, а іншими нормативним актами відбувалося закріплення працівників за під-приємствами, установами, заборо-нялося виїжджати на заробітки тощо. Наприкінці 30-х – початку 40-х років минулого століття у всій союзній державі (у тому числі і в УРСР) з метою збільшення випуску продукції у всіх галузях народного господарства та підви-щення продуктивності вводилися початкові засади примусової праці. Зокрема, особи, які не працювали без поважних причин (так звані «тунеядці», «дармоїди», «нероби»), притягувалися до адміністратив-ної або до кримінальної відповідаль-ності; мало місце більш жорстке покарання за порушення трудової дисципліни, за виробництво про-дукції з браком, за недотримання правил техніки безпеки. У період Другої світової війни відбулося значне погіршення умов праці, падіння рівня прав та гаран-тій працівників, взагалі була від-сутня можливість захисту їхніх трудових прав, тобто трудове право, покликане захищати права працівників, набуло певних регре-сивних ознак. Такий відступ від основних засад і принципів трудового права був зумовлений тим, що суттєва частина працездатного населення (в основному чоловічої статі) поповнила лави збройних сил. З метою забезпечення кадрами підприємств оборонного значення та сільгосппідприємств (колгос-пів, радгоспів) слід було змінювати політику держави у сфері регулю-вання праці, оскільки на теренах УССР, РСФСР та інших союзних республік діяли Кодекси законів про працю 1922–1924 років, за зміс-том яких передбачалися засади добровільної праці. Трудовим зако-нодавством трудова повинність була передбачена лише у разі необ-хідності боротьби зі стихійними лихами та для виконання найважливіших державних завдань, та лише на підставі конкретних постанов Ради Народних Коміса-рів. Такі демократичні засади не в змозі були забезпечити безперервну роботу оборонної промисловості, проведення оборонних і будівель-них робіт, заготівлю палива, без-перебійного функціонування тран-спорту тощо. Для забезпечення виконання цих завдань радянський уряд прийняв певну кількість ука-зів Президії Верховної Ради СРСР та постанов РНК СРСР, за якими вся держава переходила на воєнний стан і фактично руйнувалися всі набуті раніше демократичні досяг-нення в сфері трудового права. Цей період характеризується міліта-ризацією праці, мобілізацією пра-цездатного населення, залученням до праці підлітків з 14 років, збіль-шенням тривалості робочого часу, скасуванням відпусток та введен-ням надурочних робіт. Унікальність цього явища у плані дослідження ґенези судового захисту трудових прав населення України полягає в тому, що такі регресивні тенденції в основному мали місце не на території УРСР, а на території РСФСР, куди були евакуйовані українські підприєм-ства разом зі своїми працівниками та їхніми родинами у зв’язку з тимчасовою окупацією німець-ко-фашистськими військами тери-торії України. Також на території РСФСР у період із серпня 1941 року до лютого 1943 року здійснювали свою діяльність законодавчі та виконавчі органи влади української республіки (вони були евакуйовані до Саратова, а пізніше перебували в Уфі та Москві). Під час війни трудове законодавство союзних республік фактично не діяло, було повністю підкорене принципам і положенням законодавства СРСР, яке, своєю чергою, мало на меті не забезпечення та захист прав і гарантій працівників, а застосування таких методів і заходів в організації праці, які б у найкоротші строки сприяли налагодженню оборонної промисловості та випуску воєнної продукції в таких обсягах, щоб можна було здобути перемогу над німецько-фашистськими загарбниками.

Ситник Я. А. Зміни в національно-державному статусі радянської України в 1917-1923 рр. : кваліфікаційна робота магістра спеціальності 032 "Історія та археологія" / наук. керівник Ф. Г. Турченко Запоріжжя : ЗНУ, 2020. 72 с.
UA : Кваліфікаційна робота магістра складається із вступу, п’яти розділів (семи підрозділів), висновків, списку використаних джерел та літератури (59). Обсяг основної частини роботи складає 66 сторінок машинописного тексту, загальний обсяг бакалаврської роботи – 72 сторінки. Об’єктом дослідження є особливості змін в національно-державному статусі радянської України в 1917-1923 рр. Предметом дослідження є зміни в національно-державному статусі радянської України в 1917-1923 рр. Мета роботи: проаналізувати особливості та закономірності змін в національно-державному статусі радянської України в 1917-1923 рр. Наукова новизна роботи полягає у постановці та розробці актуальної теми, яка не отримала всебічного та об’єктивного висвітлення в історичній літературі. У дослідженні на основі широкого кола вперше залучених до наукового обігу документальних матеріалів та опублікованих джерел зроблено комплексний аналіз змін в національно-державному статусі радянської України в 1917-1923 рр. З нових концептуальних позицій українсько-російських відносин в умовах створення новоімперської централізованої держави набула подальшого розгляду проблема зміни тактики більшовицької партії щодо незалежності України. Уточнено особливості характеру відносин радянської УНР з більшовицькою Росією та УНР із УСРР. Висновки. В результаті перемоги Лютневої революції у Петрограді перед українськими політичними силами відкрилась реальна можливість приступити до відродження власної державності. Створення Української Центральної Ради стало першим кроком на цьому шляху. Специфіка того часу полягала в тому, що практично одночасно з утворенням УЦР та її органів відбувався процес утворення рад робітничих, солдатських і селянських депутатів. Всі документи і дії свідчать про те, що З’їзд у Харкові створив не Українську Радянську Державу, а лише маріонетковий уряд в Українській Народній Республіці, з яким фактично не рахувалося само керівництво з Москви. Відносини між радянською Росією та УНР у період жовтня 1917 р. – березня 1918 р. мали характер перманентного конфлікту. Він почався з політичного протистояння та перетворився на пряме збройне втручання радянської Росії у внутрішні справи УНР. Центральна Рада видала III Універсал, в якому проголосила утворення Української Народної Республіки (УНР), що мала жити у федеративному зв'язку з Російською державою. Радянський уряд, встановивши свою владу на території УНР проводив фіктивні зміни, які не змінили статусу України й про самостійність якої на практиці не було навіть мови. В радянських республіках утворилася одна державна система устрою, у відношенні до РСФРР вони були у псевдоавтономії до 1920 р. Взаємовідносини радянської Росії до України в 1920-1923 рр. були автономно-адміністративними і походили вони з єдиної волі РКП(б) та РСФРР, а їхні форми були диктовані тактикою політичної доцільності, творячи фіктивні радянські республіки в монолітній радянській Росії. Тільки з позиції міжнародного права треба вважати статус УСРР в період 1921-1923 рр. формально псевдоконфедеративним. Україна через агресію радянської Росії стала складовою частиною «нової Росії» – під назвою СРСР. Процес входження УСРР до СРСР був складним і суперечливим.
EN : The master`s qualification work consists of the introduction, five chapters, seven subsections, the findings and the list of used sources and literature references. The amount of the text part of the work is 66 pages of typewritten text. The total amount of the bachelor qualification work is 72 pages. Key word: Central Rada, Hetmanate, Directory, Provisional Government, the Ukrainian People’s Republic (UPR), national state status, Soviet power, the Bolsheviks, war, the Ukrainian Socialist Soviet Republic, the Russian Socialist Federative Soviet Republic, federation, revolution, autonomy, the Union of Soviet Socialist Republics. The research object of specific aspects of changes in the national state status of the Soviet Ukraine in 1917-1923. The subject of this research work is changes in the national state status of the Soviet Ukraine in 1917-1923. The aim of the research is to analyze specific aspects and regularities of changes in the national state status of the Soviet Ukraine in 1917-1923. The science novelty of the research consists in posing and developing the actual question, which has not been objectively and comprehensively covered in historical literature. The Qualifying Paper represents the complex study of changes in the national state status of the Soviet Ukraine in 1917-1923. The performed study is based on the wide circle of documentary materials and published sources, which have been involved in scientific sphere for the first time. The problem of changes of the Bolshevist party tactics concerning the independence of Ukraine has been examined from the side of new conceptual positions of Ukrainian-Russian relations in conditions of new-empire central state creation. The study reviews special aspects of character of relations between the Soviet UPR and the Bolshevist Russia and relations between the UPR and the Ukrainian Soviet Social Republic. Conclusions. The real possibility to restore the own statehood was open for Ukrainian political forces as a result of February Revolution victory in Petrograd. The foundation of the Ukrainian Central Rada (UCR) was the first step on this way. The specific character of that period consisted in simultaneous creation of the UCR, its bodies and Radas of workers`, soldiers` and peasants` deputies. All documents and actions confirmed that the Kharkiv Congress had formed only shadow governments in the Ukrainian People`s Republic but not the Ukrainian Soviet State. Moreover, even the Moscow leadership did not regard such formation. From October, 1917 till March, 1918 the relations between the Soviet Russia and the UPR had the character of permanent conflict. It began from the political standoff and resulted in direct Soviet Russia military involvement into UPR internal affairs. The Central Rada issued the III Universal, which had proclaimed the formation of the Ukrainian People`s Republic (UPR). The UPR should be existed in federal connection with the Russian state. The Russian government set up the authority over territory of the UPR and carried out the fictitious changes, which did not alter the Ukraine status. The independence of Ukraine even was not under consideration. The only one state system was formed in Soviet Republics, till 1920 they were as pseudo autonomies to the RSFSR. The relations between Soviet Russia and Ukraine in 1920-1923 were autonomous-administrative, and they came from the sole will of the RCP (b) and the RSFSR, and their forms were dictated by tactics of political expediency, creating fictitious Soviet republics in monolithic Soviet Russia. Only from the standpoint of international law should the status of the USSR in the period 1921-1923 be formally pseudo-Confederate. Due to the aggression of Soviet Russia, Ukraine became an integral part of the "new Russia" - under the name of the USSR. The process of joining the USSR to the USSR was complicated and controversial.

Після Другої світової війни у країнах Центральної та Східної Європи, які потрапили до сфери впливу СРСР, створення спеціальних служб відбувалося за радянським зразком (з деякими національними особливостями) і за допомогою радників із Москви. При органах безпеки згаданих країн діяли представництва НКВС-МДБ-КДБ СРСР, які пізніше виконували також функцію координації діяльності спецслужб у рамках Організації Варшавського договору (далі – ОВД). ОВД існувала з травня 1955 р. до липня 1991 р. Країни-учасниці: Народна Республіка Албанія (у 1968 р. вийшла з ОВД), Народна Республіка Болгарія, Німецька Демократична Республіка (у 1990 р. вийшла з ОВД після об’єднання Німеччини), Польська Народна Республіка, Соціалістична Республіка Румунія, СРСР, Угорська Народна Республіка, Чехословацька Соціалістична Республіка. Процеси, які відбувалися в Радянському Союзі наприкінці 1980-х рр., безпосередньо вплинули на держави так званої соціалістичної співдружності. До 1991 р. практично в усіх цих державах до влади прийшли представники антикомуністичної опозиції, а нові уряди взяли курс на формування багатопартійної системи та демократичного суспільства, що супроводжувалось трансформацією спеціальних служб.