Добірка наукової літератури з теми "Українські губернії Російської імперії"
Оформте джерело за APA, MLA, Chicago, Harvard та іншими стилями
Зміст
Ознайомтеся зі списками актуальних статей, книг, дисертацій, тез та інших наукових джерел на тему "Українські губернії Російської імперії".
Біля кожної праці в переліку літератури доступна кнопка «Додати до бібліографії». Скористайтеся нею – і ми автоматично оформимо бібліографічне посилання на обрану працю в потрібному вам стилі цитування: APA, MLA, «Гарвард», «Чикаго», «Ванкувер» тощо.
Також ви можете завантажити повний текст наукової публікації у форматі «.pdf» та прочитати онлайн анотацію до роботи, якщо відповідні параметри наявні в метаданих.
Статті в журналах з теми "Українські губернії Російської імперії"
1
Арзуманова, Т. В. "ПРОБЛЕМИ ФОРМУВАННЯ БІКУЛЬТУРАЛІЗМУ УКРАЇНЦІВ НА ТЕРЕНАХ УКРАЇНСЬКО-РОСІЙСЬКОГО ЕТНІЧНОГО ПОРУБІЖЖЯ В РОСІЙСЬКІЙ ІМПЕРІЇ В ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ ХІХ СТОЛІТТЯ". Історія та географія, № 57 (2020): 5–10. http://dx.doi.org/10.34142/2313-2345.2020.57.01.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті розглянуті проблеми формування бікультуралізму українців Воронезької губернії, які мешкали на етнічному українсько-російському порубіжжі. Проаналізовано відмінні риси в складових етнічної культури росіян та українців регіону (мова, одяг, побут та архітектура, звичаї, ментальність). Виявлено, що в другій половині ХІХ ст. серед українців – мешканців Воронезької губернії спостерігався процес формування бікультуралізму – прилучення до домінуючою російської культури з одночасним збереженням маркерів власної етнічної культури. Опанування українцями російської мови та елементів російської етнічної культури (одяг, традиції та звички в повсякденному житті, світоглядні погляди) носило переважно соціальний характер через панування в суспільстві Російської імперії шовіністичних стереотипів про першість та домінантність російської культури над селянською українською культурою. Бікультуралізм української діаспори на теренах Воронезької губернії виражався в розумінні її представниками власної відмінності від етнічних росіян та і від представників материнського етносу
2
BABENKO, Ludmyla. "УКРАЇНСЬКЕ ПИТАННЯ НА СТОРІНКАХ ГАЗЕТИ “ХЛІБОРОБ”". Наукові зошити історичного факультету Львівського університету / Proceedings of History Faculty of Lviv University, № 19-20 (1 жовтня 2019): 182–93. http://dx.doi.org/10.30970/fhi.2019.19-20.2341.
Повний текст джерелаАнотація:
Висвітлено події в Україні, пов’язані з виникненням україномовної преси на початку ХХ ст. Акцентується увага на газеті “Хлібороб” – першій українській газеті на Лівобережній Україні, яка виходила в м. Лубни Полтавської губернії. Показано політику російського самодержавства, спрямовану на заборону національно-визвольного руху й панування цензури, яка й сформувала “українське питання”. На сторінках періодики відображено невирішені національно-державні, культурно-освітні, соціяльно-економічні проблеми українських земель у складі Російської імперії. Проаналізовано зміст і політичну спрямованість газети “Хлібороб”, роль її видавців братів Володимира та Миколи Шеметів у пропаґанді суспільно-політичних ідеалів національно-визвольного руху.
3
Карліна, Оксана, та Ганна Хлібовська. "ЛИСТОПАДОВЕ (ПОЛЬСЬКЕ) ПОВСТАННЯ 1830–1831 РОКІВ В УКРАЇНСЬКІЙ ІСТОРІОГРАФІЇ". Litopys Volyni, № 24 (9 липня 2021): 151–58. http://dx.doi.org/10.32782/2305-9389/2021.24.24.
Повний текст джерелаАнотація:
Представлено огляд української історіографії Листопадового (польського) повстання 1830–1831 років – однієї з важливих подій, яка суттєво вплинула на розгортання соціально-політичних і культурних процесів на українських землях у ХІХ столітті. Повстання охопило Королівство Польське і західні губернії Російської імперії. Зазначено, що українські історики обмежуються вивченням його перебігу та наслідків у південно-західних губерніях, тобто у Правобережній Україні. Ґрунтовні праці з історії з Листопадового повстання з’явилися у шістдесятих і сімдесятих роках ХХ століття на підставі опрацювання матеріалів, збережених в архівах і бібліотеках України. Відповідно до вимог тогочасної офіційної ідеології в них домінувала партійно-класова оцінка подій та явищ. У цих роботах розкривався економічний розвиток правобережних українських земель, аналізувались програмні цілі повстанців, досить докладно описувався перебіг повстання. Підкреслювалося існування соціальних проблем на Правобережжі; шляхту звинувачували в «обмеженості класових інтересів», що було причиною поразки повстання. Дослідники стверджували, що коли би в ході повстання не йшлося про відбудову Речі Посполитої в кордонах 1772 року, а селя- нам було обіцяно звільнення від кріпацтва, то основна маса українського селянства підтримала би повстанців. Подібні висновки містились також в узагальнюючих роботах з історії України ХІХ століття. У 1990-х роках в українській історіографії почали змінюватись методологічні засади дослідження мину- лого. Зросла зацікавленість науковців у вивченні соціальної історії Правобережної України. Появилось кілька праць, в яких представлена еволюція шляхти як окремого стану. Зменшення ареалу шляхетської землі внаслідок конфіскацій, переведення величезної маси дрібної шляхти в нижчі соціальні верстви, зміни в культурному і релігійному житті розглядаються як наслідки Листопадового повстання. Зауважено, що в останні десятиліття актуалізувалося багатоаспектне вивчення Листопадового повстан- ня та його наслідків на життя різних соціальних станів у південно-західних губерніях. Однак у руслі сучас- них методологічних і тематичних практик потребують повнішого дослідження проблеми гендерного чинника в повстанні, ментальних стереотипів, образу «чужого» у сприйнятті українців, поляків, росіян тощо.
4
ГОЛОВКО, ОЛЕКСАНДР. "Місце українського права у правових системах Російської та Австрійської (Австро-Угорської) імперій". Право України, № 2020/01 (2020): 159. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2020-01-159.
Повний текст джерелаАнотація:
Сучасний етап державотворення в Україні, формування правової держави та громадянського суспільства вимагають продовження дослідження історії українського права з нових методологічних позицій. Особливо складними для вивчення є тривалі періоди, коли українська нація не мала власної національної держави. Серед них особливим є час перебування українських земель у складі Австрій ської (Австро-Угорської) та Російської імперій наприкінці ХVІІІ – на початку ХХ ст. Позитивне право, законодавство мали імперський характер, спрямовувалися на остаточну ліквідацію української державності й права. Під загрозою, особливо в Російській імперії, перебувала сама національна ідентичність українців, існування української культури і мови. За таких обставин вкрай важливо досліджувати історію українського права як правової традиції, яка проявлялася у культурно-правовій ідентичності українського народу, його правовій свідомості, правовій пам’яті, звичаєвому праві, реальному регулюванні правових відносин. Метою статті є історія українського права, української правової традиції під владою Австрійської (Австро-Угорської) та Російської імперій. Специфіка дослідження вимагала застосування поруч із загальнопоширеною методологією звернення до феноменологічного підходу щодо дослідження історико-правових явищ і процесів, доробку німецької історичної школи права, культурологічно-цивілізаційного підходу. Після остаточної ліквідації автономії України у складі Російської імперії українське право діяло на її території до 1840-х років. Українська правова традиція проявлялася у чинності норм Статуту Великого князівства Литовського, магдебурзького права, місцевому звичаєвому праві. Про його характер свідчить зміст кодифікаційних пам’яток українського права, які не набули чинності: “Зібрання малоросійських прав” 1807 р. та “Звід місцевих законів західних губерній” 1837 р. Звичаєве право стосувалося переважно питань власності, зобов’язань, сімейного та спадкового права. Питання злочинів і покарань врегульовувалися лише окремими нормами звичаєвого права. Обидві імперії прагнули встановити повний контроль за публічно-правовою сферою. Важливу роль відіграв і доробок української національно свідомої інтелігенції, яка досліджувала, зберігала і логічно структурувала українське право.
5
Луценко, М. В. "СТАНОВІ ДВОРЯНСЬКІ УСТАНОВИ ТА ЇХ ДІЯЛЬНІСТЬ НА СЛОБОЖАНЩИНІ (НАПРИКІНЦІ XVIIІ – У ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ XIX ст.)". Історія та географія, № 57 (2020): 116–20. http://dx.doi.org/10.34142/2313-2345.2020.57.18.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті аналізуються діяльність станових дворянських установ Слобожанщини наприкінці XVIIІ – першої половини ХІХ ст. Виявлено, що в результаті проведення губернської реформи, владою Російської імперії була надана можливість дворянству долучитись до системи місцевого управління. Почали діяти губернські та повітові дворянські зібрання, які очолили відповідно губернській або повітовий предводитель дворянства. Вони відігравали провідну роль в становій дворянській корпорації. Предводитель губернського дворянства був безпосереднім учасником загального управління губернією. Входив до складу губернського правління, губернських відділів у земських, міських, військових справах, губернської оцінювальної комісії тощо. Губернські органи влади не мали права наказувати йому або надсилати розпорядження. Перші губернські збори в Слобідсько-Українській губернії були проведені у 1780 р. На дворянських зборах заслуховувалися звіти про виконання прийнятих раніше постанов, обговорювалися доповіді та виступи з різних питань порядку денного. Найважливішою функцією діяльності всіх дворянських зборів вважалися вибори різних посадових осіб: кандидатів у повітові предводителі; депутатів від повіту в губернські дворянські депутатські збори; засідателів в повітову Дворянську опіку. Повітові предводителі дворянства мали свою канцелярію, яка складалась з одного-двох канцеляристів. Губернський предводитель міг розпоряджатися канцелярією дворянського депутатського зібрання. Предводителі дворянства Слобожанщини доклали багато зусиль для мобілізації ресурсів дворянського стану.
6
Тичина, Іван. "ОСОБЛИВОСТІ СТАНОВЛЕННЯ ПРОСВІТЯНСЬКОГО РУХУ НА ВОЛИНІ ТА ВИНИКНЕННЯ ПЕРШИХ «ПРОСВІТ»". Litopys Volyni, № 24 (9 липня 2021): 47–51. http://dx.doi.org/10.32782/2305-9389/2021.24.07.
Повний текст джерелаАнотація:
Товариство «Просвіта» було засноване у Львові у 1868 році і швидко завоювало популярність серед мешканців Галичини. На Волинь просвітянський рух поширюється значно пізніше, у роки Великої війни. Відмінний від Гали- чини історичний розвиток Волині, входження останньої до складу Російської імперії не давали змоги поширити- ся просвітницьким ідеям у краї раніше. Лише в роки Першої світової війни, яка принесла із собою руйнацію не лише кордонів, а й імперій, стали можливими утворення на теренах Волині перших «Просвіт» та поширення їх діяльності в усьому регіоні. Перша «Просвіта» на Волині була заснована в містечку Мацеїв Ковельського повіту Волинської губернії. Її заснування пов’язане із перебуванням у Мацеєві українських Січових стрільців та відомого українського військового діяча Дмитра Вітовського. Саме Д. Вітовському вдалося організовувати відкриття на Волині мережі українських приватних шкіл та згуртувати інтелігенцію Мацеєва в просвітянський гурток, який і запо- чаткував просвітянський рух на Волині. За кілька років «Просвіти» рясною сіткою вкрили усю Волинь, їх популярність серед населення із року в рік зростала. «Просвіти» стали центрами культурно-мистецького життя та шкільництва українців. Однак утвердження на теренах Західної Волині Другої Речі Посполитої негативно вплинуло на просвітянський рух. Польська влада вважала волинські «Просвіти» експозитурою галицького національного руху і стала на шлях їх переслідування, аж до закриття «Просвіт» у краї. Відсутність єдиного об’єднавчого центру, відмова польської влади реєструвати статут Товариства призвели до повної ліквідації «Просвіт» на Волині уже на початку 30-х років ХХ століття.
7
Житков, Олександр. "ФОРМУВАННЯ СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНИХ ПОГЛЯДІВ УКРАЇНСЬКОГО КООПЕРАТОРА МИКОЛИ ЛЕВИТСЬКОГО В ПЕРІОД 1890-Х – ПОЧАТКУ 1900-Х РОКІВ". Litopys Volyni, № 22 (16 березня 2021): 25–30. http://dx.doi.org/10.32782/2305-9389/2020.22.03.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті аналізується проблема формування соціально-економічних та політичних поглядів громадсь- кого діяча, відомого українського кооператора Миколи Васильовича Левитського (1859–1936). Зважаючи на внесок у розвиток теорії кооперації та міжнародний кооперативний рух, практичну діяльність зі створення кооперативів у Херсонській губернії Російської імперії, сучасники називали М. Левитського «кооперативним батьком». Автором акцентується увага на вивченні впливу на свідомість Миколи Левитського окремих викладачів Златопільської прогімназії Чигиринського повіту Київської губернії, які дотримувалися прогресивних суспільних поглядів, висвітлюється його спілкування з видатними представниками українського письменства, такими як Іван Франко, Леся Українка, Іван Карпенко-Карий. На основі аналізу наукової літератури та архівних джерел автором публікації обґрунтовано думку, що суспільно-політичні погляди М. Левитського розвивалися у середовищі української інтелігенції м. Єлисаветграду, яка сповідувала народницькі ідеали. Знання, здобуті в прогімназії, самоосвіта юнака, особливо щоденне спо- стереження за трансформаціями селянського господарства у пореформеному українському селі, дали поштовх до практичного застосування набутих М. Левитським теоретичних знань. Домінантою його діяльності у «єлисаветградський період» було обґрунтування економічної доцільності й необхідності створення місцевими селянами виробничих кооперативів із метою протистояння експлуатації селянського дрібного господарства в умовах формування капіталістичного ринку. Зазначаються здобутки й невдачі «артільного батька» у створенні перших кооперативних об’єднань, розкривається ставлення до цієї справи селян, висвітлюються оцінки внеску М. Левитського у розвиток українського кооперативного руху в Наддніпрянщині на межі ХIХ–ХХ століть.
8
Velychenko, Stephen. "UKRAINIANS AND CITIES 1861-1917. NOT SO RURAL AND NOT SO RUSSIFIED." City History, Culture, Society, no. 2 (October 23, 2017): 49–64. http://dx.doi.org/10.15407/mics2017.02.049.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті стверджується, що загальна чисельність міського населення українських губерній Російської імперії, була більшою, ніж вказано в перепису 1897 р. Масова міграція українських селян на межі століть у міста, передусім, невеликі міста, означає, що ступінь урбанізації українців не слід недооцінювати, так само як і перебільшувати ступінь їхньої політичної русифікації. Автор наполягає, що, по-перше, дані щодо міського населення у Всеросійському перепису 1897 р. мають бути переглянуті, оскільки категорія «міський» на той час не включала до себе всі де-факто міські поселення. І, по-друге, що детальний критичний перегляд усієї доступної довоєнної неофіційної статистики продемонструє більш високий ступінь урбанізації та українізації станом на 1917 р., ніж це відображається в офіційних даних. Масивні демографічні зрушення, про які свідчать ці цифри, також говорять про необхідність широкого аналізу всіх соціальних тенденцій, контекстів та політичних проблем, що були присутні в Україні в зазначений час. Оскільки реальні показники використання української мови та рівень урбанізації за межами чотирьох найбільших міст українських губерній імперії були вищими, ніж офіційно зазначено, історики не повинні недооцінювати підтримку національного руху і перебільшувати російську опозицію йому. Автор вважає, що переглянуті дані могли б підтримали аргумент, що модернізація і урбанізації в Україні за панування російського царизму не були обов'язковою перешкодою націоналізації. Стаття супроводжується таблицями із статистичними даними з проблеми дослідження.
9
Гончар М. В. "ВІДОБРАЖЕННЯ ДІЯЛЬНОСТІ НАГЛЯДОВИХ ОСВІТНІХ ІНСТИТУТІВ РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ У ПОСТРАДЯНСЬКИХ ІСТОРИКО-ПЕДАГОГІЧНИХ ДОСЛІДЖЕННЯХ". ПЕДАГОГІЧНИЙ АЛЬМАНАХ, № 50 (25 листопада 2021): 243–53. http://dx.doi.org/10.37915/pa.vi50.329.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті надано огляд праць науковців, які охоплюють питання функціонування освітніх інститутів в українських губерніях Російської імперії ХІХ – початку ХХ століття, що здійснювали наглядову діяльність за навчальними закладами різних типів та різного підпорядкування. Зокрема, йдеться про діяльність попечителів та окружних інспекторів навчальних округів, директорів та інспекторів народних училищ губерній, губернські та повітові училищні ради, єпархіальні училищні ради та їх повітові відділення, губернських та повітових спостерігачів церковнопарафіяльних шкіл.Установлено, що в історико-педагогічних дослідженнях, які з’явилися впродовж останніх десятиліть, ґрунтовно не розглядався досвід наглядової діяльності освітніх інститутів, що функціонували на території українських губерній Російської імперії протягом ХІХ – початку ХХ ст. У роботах, що так чи інакше торкаються певних аспектів їхньої діяльності, переважно розглядається діяльність інституту інспекторів народних училищ. Спостерігається неоднозначне відображення ролі інспекторів у освітніх процесах досліджуваного періоду. Зокрема, частина дослідників висловлюють думку про те, що директори та інспектори народних училищ виконували виключно поліцейські функції в освіті. Така позиція була притаманна дослідникам історії освіти радянського періоду. В той же час, серед науковців трапляються й ті, хто, хоча й наголошує на виконанні інспекторами охоронних функцій, усе ж звертає увагу на те, що інспектори були переважно досвідченими педагогами й у своїй практичній діяльності турбувалися про розвиток освіти у своєму регіоні та всіляко сприяли роботі учителів.Також у ході дослідження було виявлено чимало робіт, що характеризують організаційно-педагогічну діяльність інституту попечителів навчальних округів. Незважаючи на те, що попечителі мали достатньо повноважень для здійснення наглядової діяльності, науковці у своїх працях жодним чином не звертають увагу на цей аспект.У вітчизняних історико-педагогічних студіях майже відсутні праці, що характеризують досвід наглядової діяльності спостерігачів церковно-парафіяльних шкіл та єпархіальних училищних рад і їх повітових відділень.
10
Стороженко, І. О. "Система органів та установ із попередження і протидії злочинності неповнолітніх осіб (на матеріалах українських губерній у складі Російської імперії)". Law and Safety 79, № 4 (14 грудня 2020): 92–96. http://dx.doi.org/10.32631/pb.2020.4.14.
Повний текст джерелаАнотація:
Досліджено функціональні особливості та правовий статус системи органів та установ із попередження і протидії злочинності неповнолітніх осіб на матеріалах українських губерній у складі Російської імперії. Проаналізовано та виокремлено особливості завдань і компетенції окремих органів та установ, діяльність яких була так чи інакше пов’язана із протидією злочинності неповнолітніх. Особливу увагу в зазначеному контексті приділено Міністерству внутрішніх справ, а також функціонуванню благодійних установ та організацій.
Дисертації з теми "Українські губернії Російської імперії"
1
Кашарський, Ф. В. "Організаційно-правові засади діяльності прокуратури в українських губерніях Російської імперії у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст". Thesis, 2019. http://dspace.univer.kharkov.ua/handle/123456789/14587.
Повний текст джерелаАнотація:
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.00.01 − теорія та історія держави і права; історія політичних і правових учень. − Харківський національний університет внутрішніх справ, Харківський національний університет імені
В. Н. Каразіна, Харків, 2019.
У дисертаційному дослідженні викладено результати комплексної
історико-правової розробки організаційно-правових засад діяльності системи органів прокуратури в українських губерніях Російської імперії у період з середини ХІХ ст. і до початку ХХ ст.
Запропоновано авторську модель історичної періодизації становлення та еволюції наглядових державних органів на теренах України від найдавніших часів до ХІХ століття. Проаналізовано організаційно-функціональні зміни, які спіткали органи прокуратури після проведення судової реформи у Російській імперії після 1864 р. Висвітлено комплекс питань внутрішньо-службової організації діяльності прокурорських працівників. Акцентовано увагу на забезпеченні політичної благонадійності прокурорських працівників і встановлення умов професійного відбору на службу. Охарактеризовано процесуальну діяльність прокуратури у ХІХ – на початку ХХ століття. Встановлено особливості сутності основних напрямів діяльності прокуратури, якими були процесуальна діяльність та діловодство. У контексті дослідження особливостей функціонування прокуратури проаналізовано діяльність інституту повірених. У дисертації на основі узагальнення історико-правових засад діяльності прокуратури в українських губерніях у ХІХ – на початку ХХ століть сформульовано пропозиції щодо удосконалення нормативної бази, яка регулює діяльність прокуратури України сьогодні.