Добірка наукової літератури з теми "Суспільна міфологія"

У статті проаналізовано як, починаючи з 1991 р., в українських шкільних підручниках з історії (підручники з всесвітньої історії тут не розглядаються) мінялися інтерпретації подій 1939–1945 рр.; відбувалася поступова відмова від успадкованого з радянської історіографії поняття «Велика Вітчизняна війна» і запроваджувалося поняття «українського виміру Другої світової війни». Оглянуто підходи до оцінювання підручників з історії, запропоновані європейськими науковцями багатоперспективність, критичне мислення, сформоване на підставі аналізу різноманітних джерел, а завдяки цьому – виховання толерантності й уникання однобічності). Зауважено, що, поділяючи настанови щодо багатоперспективності й критичності, українські науковці наголошують також на потребі надати «від імені науки» згусток знань, потрібних молодій людині для ототожнення себе з країною (Н. Яковенко), дати молодій людині уяву про пов’язаність із своїм суспільством і його минулим (Я. Грицак), та деконструювати фундаментальний радянський міф, котрий залишається стрижневим компонентом ідеологічного колоніалізму щодо України – міф «Великої Вітчизняної війни» і «Великої Перемоги» (Л. Зашкільняк). У статті показано, що перші українські підручники хронологічно й концептуально відповідали радянському наративу про «Велику Вітчизняну війну». Натомість кожне нове покоління підручників, написаних згідно з оновленими та удосконаленими програмами викладання, серед авторів яких науковці – фахівці з цієї тематики, висвітлювало події Другої світової війни дедалі повніше й адекватніше, поступово відмовляючись від радянської міфології, використовуючи новітні методики викладання і різноманітні джерела. Висвітлено процес формування «українського виміру Другої світової війни», покликаний відірвати освітній простір України від міфології Великої Вітчизняної війни та культу Перемоги, мусив конкурувати з істотним політичним, медійним та культурним впливом Росії на український культурний і освітній простір. Окрім того, автори підручників зіткнулися з потужним опором частини українських політичних еліт – комуністів, прихильників ідей «русского мира», серед яких було чимало народних депутатів, науковців, освітян, діячів культури. Вони критикували підручники цього періоду, звинувачуючи авторів у перекручуванні правди та відмові від «Великої Перемоги». Названо ключові чинники створення і постійного удосконалення/переписування підручників з історії України: суспільна трансформація, політична свобода, світоглядне й культурне різноманіття, інтелектуальна сміливість, можливість проводити вільні дискусії, а також – потреба формування нової української ідентичності задля ототожнення себе із країною. Ключові слова: історична освіта, наратив, підручник історії, історіографія, міфологія Великої Вітчизняної війни, український вимір Другої світової війни.

У статті розглянуто меми як культурні одиниці суспільства і етносу.Визначено науковий та узуальний зміст поняття мем, його лінгвальну репрезентацію. Встановлено, що більшість мемів мають лінгвальну форму моно чи поліпропозитивних конструкцій, які є висловленнями, що представляють судження.Запропоновано звернутися до лінгвістичної парадигми меметики, тобто долінгвомеметики. Лінгвомеметика – наука про лінгвальні меми.У комунікативній структурі лінгвального мема виокремлено тему і рему,рема у висловленні є домінантою судження. Мем у свідомості мовної особистості є світоглядним, ціннісним та поведінковим стереотипом. Водночас мемипредставляють морально-етичні засади суспільства. Мем виявляє аксіологічніознаки судження та може в морально-етичному аспекті мати конструктивнийчи деструктивний зміст, тобто формувати із носіїв мемів прогресивне чи депресивне суспільство. Указані меми виявляють позитивний чи негативний впливна світогляд мовної особистості як носія етнокультурних стереотипів.Меми властиві усім носіям мови. Засвоєння міфологем, символів чи концептів потребує навчання, інтелектуальних зусиль, зв’язку між поколіннями, дотримання традицій та цінностей. Меми засвоюються через наслідування, копіюються мовною особистістю механічно. Шкідливими для формування громадянського суспільства є деструктивні меми, особливо за умови їхнього домінування. Охарактеризовано низку ключових деструктивних суспільних мемів сучасних українців, які визначають суспільні і професійні відносини. Висловлено думку,що руйнування традиційних для українства морально-етичних суспільних засадчерез домінування деструктивних мемів є ключовою перешкодою у побудовіукраїнцями прогресивного громадянського суспільства.

Проаналізовано міф на основі міждисциплінарного підходу. Це питання не містить точних вказівок стосовно розв’язання актуальних за- вдань переосмислення ролей міфу у транзитному суспільстві, виокремлення можливостей використання мобілізаційного потенціалу міфу для здійснен- ня позитивних суспільних змін. Тому необхідність окреслення нового ро- зуміння феноменології сучасного міфу, концептуалізації проблемного поля політичного міфу як чинника формування нових якостей політичної свідо- мості українського суспільства, внесення ясності у питання змістовності, ефективності, моральності, інструментальності міфотворчості у трансфор- маційному суспільстві обумовлює актуальність теми дослідження. Динаміка соціокультурних змін на сучасному етапі породжує нові проб- леми, пов’язані з кризовими явищами в політичній сфері, посиленні вір- туалізацією частини суспільних відносин. Обґрунтовано, що соціальна мі- фотворчість є невід’ємною складовою суспільного життя, а найяскравішим її прикладом стають виборчі кампанії. Свідомість трансформаційного етапу розвитку українського суспільства є сприятливою основою для змін, але вона особливо схильна до маніпуля- цій. Міфологія в соціумі може бути виправданням, відмовкою для утвер- дження власної бездіяльності. У кризовому суспільстві за умови низької ле- гітимності влади повною мірою розкривається технологічна роль штучних політичних міфів в аспекті маніпуляції суспільною свідомістю. Отже, образна мова політичної комунікації конструює сакральну політич- ну реальність способом моделювання уявлення про неї, конституйованого у вигляді значущих фактів-конструктів, релевантного українській політичній культурі “міфотексту”, який читає колективна особистість. Комунікація за допомогою міфу — це модель односторонньої політичної комунікації. Узагальнено, що соціально-політичний міф дієво структурує бачення нинішнього й майбутнього, але ускладнює усвідомлений політичний вибір.

У статті досліджено роль мас-медіа у становленні та формуванні сучасних політичних міфів. Зазначено, що інформаційні засоби масової інформації своєю чергою в умовах загальної нестабільності та зростаючої міжнародної та геополітичної конкуренції використовуються владою як потужний інструмент політичного впливу і, таким чином, виконують не інформаційну, а ідеологічну функцію. Поєднання цих двох фундаментальних процесів призводить до загальної ірраціоналізації політики та створює надзвичайно сприятливі умови для контролю над політичною свідомістю та поведінкою мас за допомогою технологій політичного міфотворення. Розкрито сутність співвідношення категорії міфу і засобів масової інформації в соціально-політичній площині. Акцентовано на особливостях творення сучасних політичних міфів шляхом тотальної експансії мас-медіа у сферу не лише суспільної свідомості, але й способу сучасного буття соціумів загалом і владних відносин зокрема. Міф поєднує раціональне і ірраціональне знання, він є характерною рисою історичної пам'яті народу і сучасних оцінок природного і соціального світу. Зазначено, що політична реклама є специфічною системою прийомів масової комунікації. Політичне міфотворення стало неодмінною ознакою сучасності, політичній міфології більше притаманна «спонтанність» розвитку, незалежність від волі осіб та інститутів, причетних до її створення. Це зумовлено тим, що політична міфологія формується в процесі взаємодії ідеологічної доктрини з наявними стереотипами суспільної свідомості. Визначено, що процес трансформації публічної сфери супроводжується зміною природи політики за допомогою засобів масової інформації. Відбувається це за допомогою включення до публічної дискусії багатьох сфер людської діяльності. Узагальнено, що ЗМІ через повідомлення, інформування, навчання, переконання, навіювання та інші психологічні методи впливають на маси. Зазначено, що політичний міф став складником добре відпрацьованої технології маніпулювання - і не лише «побутовою» частиною масової свідомості, але й теоретичною (ідеологічною) її складовою частиною. Політичний міф використовується як інструмент для конструювання політичної реальності, побудови нової ціннісної системи. Зроблено висновок, що нині мас-медіа стали потужним інструментом формування політичних міфів та впливу на політичну свідомість, цим самим завдавши величезного удару по інформаційній безпеці сучасного суспільства. Зазначено, що ознакою є характерний для міфологічної свідомості та культури загалом провінціалізм, що поряд з агресією та анархією міфів утворює визначальну рису нинішньої ситуації. Деякі події та явища сучасної політичної дійсності, що здаються, на перший погляд, нелогічними та неможливими для пояснення, можуть стати зрозумілішими, якщо розглядати їх із точки зору іншої, міфологічної логіки, що домінує в масовій, у тому числі масовій політичній, свідомості.

Стаття покликана висвітлити передумови виникнення англомовного політичного дискурсу з точки зору лінгвістики. У статті зосереджено увагу на поняття « дискурс» та поділ його на види, одним з яких є політичний дискурс. Осмислення значення мови як головного чинника політичного дискурсу, так як успішність політичного дискурсу базується на влучному вживанні мовних засобів. У рамках лінгвістичних досліджень виокремлюються два підходи до аналізу дискурсів – дескриптивний та критичний. Концептуальну основу мови політики створює ієрархія цінностей з їх високим аргументативним потенціалом. Саме ціннісні структури підтримують міфологію суспільної свідомості, до якої так, чи інакше апелюють політики. У статті визначено, що політичний дискурс - проблема не тільки політична, але й у неменшій мірі лінгвістична й культурна.

Анотація. Польські земляцькі об՚єднання переселенців зі сходу, їх нащадки та однодумці виражали інституційний вимір політик щодо історії, комеморативних і публіцистичних практик. Метою статті є критичний аналіз історичних дискурсів польських кресов՚яцьких товариств, зокрема щодо інтерпретації військово-політичного протистояння на Волині та в Галичині у 1943–1944 рр. на основі аналізу публікацій часопису «На рубєжи» («Na Rubieży»), друкованого органу Товариства увічнення пам՚яті жертв злочинів українських націоналістів, реконструйовано антиукраїнські історичні наративи кресов՚яків, виявлено рівень їхньої поширеності в польському суспільстві. Методологічною основою студії стала теорія спільнот пам՚яті, розроблена Морісом Гальбваксом, Яном Ассманом, Лехом Ніяковським. Згідно з нею, формаційними ознаками спільноти пам՚яті є історичний досвід, переконання у винятковості власних страждань, постійний культурний переказ. Наукова новизна статті полягає у критичному аналізі раніше не досліджених аспектів діяльності польських земляцьких товариств, зокрема публіцистичних наративів часопису «На рубєжи» щодо українсько-польського військово-політичного протистояння на Волині та у Галичині в 1943–1944 рр. Показано, що кресов՚яцька інтерпретація волинської трагедії охоплювала близько чверті польського суспільства і отримувала періодичну підтримку серед політичних сил та органів влади. Свідченням впливу земляцьких товариств стали державна фінансова підтримка їх видавничих проєктів, винесення проблематики протистояння на міжнародний рівень. У результаті проведеного дослідження зроблено висновки. Інституційна реалізація політик щодо історії польськими земляцькими середовищами кінця ХХ – початку ХХI ст. ґрунтувалася на особистому трагічному досвіді, а також міфології «східних кресів», як цивілізаційного рубежу та місця польської національної пам՚яті. Активним інституційним осередком кресов՚яків було Товариства увічнення пам՚яті жертв злочинів українських націоналістів із організаційним центром у Вроцлаві. Його суспільно-політична та комеморативна активність зосереджувалася навколо вшанування пам՚яті польських жертв міжнаціонального збройно-політичного протистояння на Волині та в Галичині у 1943–1944 рр. У часописі «На рубєжи» односторонньо засуджували політику ОУН-УПА, представляли їх у негативному образі та критикували спроби досягнення польсько-українського порозуміння. Ліберальні чи консервативні ініціативи українських й польських інтелектуалів, політиків щодо узгодження спільного бачення важких питань драматичного минулого не знаходили жодної підтримки у польських земляцьких середовищах. Політика щодо історії кресов՚яків, як спільноти пам՚яті, вміщувала Волинь та Галичину в рамках ностальгійного мнемонічного наративу з акцентом на винятковість польських страждань, незагоєну історичну травму та неможливість міжнаціонального порозуміння.

Здійснено комплексне філософсько-антропологічне дослідження ритуалів на матеріалі української культури. Уперше проведено класифікацію основних ритуалів української культури на філософських засадах, виділені філософсько-антропологічні принципи та методики таких класифікацій (психоаналіз, міфопоетика, генетичний аналіз, феноменологія). З’ясовані природні та культурні компоненти ритуалів з точки зору «учнівства через традицію». На основі моделі паралаксу надано пояснення суперечливої сутності ритуалу, сумісності традиції і глобального ринку. Показано значення міжкультурного діалогу та включення традиційного обрядового комплексу у загальні ментальні установки українців. Знайшло подальший розвиток виявлення основних символів в українській культурній картині світу, їх реалізація в ритуалах (світове дерево, земля-мати, зерно, храм, шинок, виховання). Розкрито значення традиції для сучасної української культури. Надано філософського узагальнення соціокультурному рівню «добре знайоме суспільство». На основі концепції Б. Латура доведено, що нова антропологія постмодерну визначає ритуал як актуальну дійсну цілісність. Продемонстровано, що українська традиційна культура зберігає здатність до модернізації та адаптації.

Дисертація присвячена дослідженню ритуалів, їх репрезентацій та специфіки в українській культурі. Робота є однією з перших спроб в українській філософії у цілісному філософсько-антропологічному аналізі осмислити проблеми ритуалу та традиції національної культури як складних, багатовимірних феноменів соціокультурного буття українців. Дослідження актуалізує звернення дисертанта до гострого питання сучасного світу, а саме місце традиції та новації у національній культурі, збереження національних ритуалів при трансформації культур у глобальному ліберальному світі, особливості входження національних ритуалів до демократичного і полікультурного суспільства. Теоретична актуальність обумовлена застосуванням концептів перформативного повороту, учнівства через традицію, комунітас та паралаксу до розгляду ритуалів національних культур, а також розробкою категоріального апарату традиції та ритуалу у глобалізованому світі. Методологічна актуальність обумовлена застосуванням трансдисциплінарних та мультидисциплінарних підходів до феномену ритуалу, найважливішим з яких є герменевтичний, структурний, функціональний, психоаналітичний, етологічний, постколоніальний. Теоретично-методологічну основу дослідження складають ряд методів та значущих філософських та філософсько-антропологічних концепцій: герменевтичний, який застосовується для аналізу ритуалів та герменевтики української культурної картини (П. Рікер, Г. Гадамер, К. Гірц, П. Бурдьє); структурно-функціональний для дослідження структури та еволюції обрядів в українській культурі (Леві-Строс, Ж. Бодрійяр, Б. Латур, Е. Хобсбаум); семіотичний метод використаний для аналізу обрядів переходу та весільного обряду, а також для визначення семантики сакрального простору (храм) та громадянського простору (площа, корчма) (Ю. Лотман, В. Топоров, О. Кісь, Ю. Гачев, В. Россман); міфопоетична теорія ритуалу О. Лосєва, О. Потебні; символічна теорія ритуалу Е.Кассірера, В. Тернера, Е. Тернер; метод психоаналітичної антропології (З. Фрейд, Ф. Хсю) для аналізу сучасного зрізу соціокультурної ситуації; психоаналіз Е. Фромма, С. Жижека; теорія сакрального Е. Дюркгайма, М. Мосса, Р. Жирара та М. Еліаде, концепція архетипів К. Юнга; теорія міфу як ідеології та суспільної міфології Р. Барта та К. Леві-Строса, де ритуал розкривається як втілений сценарій реалізації цього міфу, а також інтерпретація суспільної міфології М. Енаффа; теорія соціального конструювання П. Бергера і Т. Лукмана, А. Шютца. Мета – філософсько-антропологічний аналіз ритуалу у символічному просторі сучасної української культури.. Об'єкт – ритуали української культури. Предмет дослідження – філософсько-антропологічні характеристики, символіка, структура та функції ритуалів в українській культурі Наукова новизна отриманих результатів конкретизується у наступних положеннях: вперше: – на підставі методологічних настанов психоаналітичної антропології, міфопоетики, генетичного аналізу, ініціаційної та феноменологічної теорії ритуалу виділено і охарактеризовано філософсько-антропологічні принципи класифікації основних ритуалів української культури: принцип онтологізації землі та домівки, антеїзму (ритуали аграрного спрямування); принцип трансляції культурної спадщини через рівень «добре знайомого суспільства» (ритуали родини); принцип діалогу сучасного світу та світу предків (ритуали переходу); принцип сакралізації храму та місць зібрання громади (ритуали центру світу та храму); принцип культурного діалогу та «учнівства через традицію» (ритуали виховання); – встановлені природні та культурні компоненти ритуалів української культури з точки зору «учнівства через традицію»: на відміну від природних компонентів ритуалів української культури, які є локальними, жорстко детермінованими, одиничними, недиференційованими, суперечливими, культурні компоненти стають загальноприйнятними, незалежними символами, створюють мотиваційні чинники, специфікують (диференціюють) культурну ситуацію та допомагають уникненню змішуванню різних типів культур, уникають конфліктогенних чинників, передаються шляхом виховання та культурного наслідування; – використовуючи метафору «паралаксного бачення» (С. Жижек) для пояснення сумісності традиційних культур і глобальної масової культури встановлено, що ритуал, який суміщає в собі природне і культурне, одиничне і масове, спонтанне і детерміноване, створює нейтральну точку дотичності між ними як місця взаємодії і діалогу цих тісно пов’язаних між собою культурних перспектив. поглиблено розуміння: – комунікативних функцій ритуалу та обряду: а) ритуали обов’язково передбачають наявність глибокого символічного сенсу всіх дій, хоча вирішальним є не семіотичний, а функціональний складник їх існування; в ритуалах уможливлюється різноманітне трактування їх символічної складової; для ритуалу є характерним його постійний зв’язок з нумінозним, підвищена емоційність; проведення ритуали впливає на формування своєрідної позаієрархічної общини; б) комунікативні функції обряду мають більш нормативний, ніж у ритуалі, характер; багато символів обрядів культурно обумовлені, а не з’явились в результаті несподіваної зустрічі з нумінозним; обряди менш афективні, емоційні, соціокультурно функціональні; – культурно-антропологічних та філософсько-антропологічних методик дослідження ритуалів в контексті «перформативного повороту». отримало подальший розвиток: – основні смислові образи і символи в українській культурній картині світу, їх базова реалізація в ритуалах та святах (центр світу, світове дерево, земля-мати, зерно-життя, храм, корчма-шинок, свято як зустріч з предками, виховання як залучення до родини тощо); – критика культурного есенціалізму та інструменталізму щодо ритуалів національних культур; – філософсько-антропологічне узагальнення соціокультурного рівня «добре знайомого суспільства», яке тривалий час було представлене в українській культурі розширеною родиною, товариською спільнотою, завдяки чому українська традиційна культура зберігає високий адаптивний потенціал та здатність до модернізації; – значення комунікативних та інтегративних функцій українських ритуалів для міжкультурного діалогу в просторі сучасної української культури початку ХХІ століття. В результаті дослідження з’ясовані природні та культурні компоненти ритуалів української культури з точки зору «учнівства через традицію» (Ф. Вааль). Можна протиставити уявленню про міф як конструкт та симулякр примордіалстські уявлення про міф як спосіб адаптування до навколишнього середовища, що має не тільки природне коріння, але й зберігає зв’язок з природою, життям роду і способами виживання етносу в тому чи іншому природному оточенні. Важливим результатом дослідження є використання моделі С. Жижека паралаксу для пояснення суперечливої сутності ритуалу, що поєднує природний та соціокультурний компоненти. Завдяки застосуванню моделі Бруно Латура результатом дослідження єтдоведення, що саме модерн доводить протиріччя ритуалу до загострення, до Великого Розлому, а поєднання елементів ритуалу у певну цілісну модель дозволяє новій антропології постмодерну говорити про ритуал як актуальну дійсну цілісність. Така нова антропологія розглядає ритуал не як епізодичне чи екзотичне явище, а як складну суттєву тканину будь-якої етнічної, національної культури. Таким чином ритуали української культури мають розглядатись на всіх можливих рівнях – від функцій економіки до застосування символічного коду при ритуальній дії чи звичайній поведінці (стереотипи, психологічні патерни поведінки). Для з’ясування значення ритуала ми використали моделі Б. Латура актанта та бктора, а також його модель олігоптикуму, що дозволяє соціальним зв’язкам та комунікації при ритуальній дії проявлятись у вузлових моментах. Такими вузловими моментами ми визначили ритуали аграрного (хліборобського) та родинного (родового) спрямування в українській культурі. Проведено класифікацію основних ритуалів української культури, з’ясовані філософсько-антропологічні принципи таких можливих класифікацій (психоаналіз, психоаналітична антропологія, міфопоетика, генетичний (за походженням) аналіз, ініціаційна та феноменологічна теорія ритуалу). При виробленні типології риталів української культури найбільш важливе значення будуть відігравати наступні групи ритуалів: – ритуали аграрного спрямування; – ритуали родини; - ритуали переходу та предків (народження, смерть, весілля); – ритуали центру світу та храмового простору; – ритуали виховання та життєвого випробування (ініціацій). З’ясоване значення міжкультурного діалогу для сучасної української культури початку ХХІ століття та включеність традиційного обрядового комплексу у загальні ментальні установки українців. Традиція як культурна спадщина может ефективно підтримувати себе, коли одночасно виконує функцію комунікації і дивергенції. Традиція підтримується як абстрагируючими принципами і технологіями, так і персоніфікуючими, одночасно з міфологізацією традицію відтворює героїзація, коли певні визначені принципи традиції втілюються у особистостях, національних героях. Стереотипи сприяють відтворенню традиції, взяті з певних національних культур, стереотипи можуть функціонувати у глобалізованному світі як національно марковані. Поняття «паралаксу» дозволяє пояснити сумісність традиційних культур і глобального ринку, масової культури. Діалектичний процес розвитку традиції включає як зникнення або трансформацію культурноспецифічних (етнічних) стереотипів, так і розповсюдження нових міфів у локальних традиціях. Теоретичне та практичне значення отриманих результатів визначається сукупністю винесених на захист положень, які характеризуються науковою новизною і розширюють горизонти розуміння ритуалу та традиції у сучасному суспільстві та дозволяють засобами філософської антропології, філософії проаналізувати можливі тенденції конституювання нових традицій та трансформацій функцій ритулів. Низка ідей, викладених у дисертації, може сприяти подальшому просуванню в експлікації фундаментальних філософських понять (традиція, архетип, влада, ідеологія, масова культура, міф, глобалізм). Отримані результати складають основу для подальших філософських концептуалізацій ритуалу і можуть бути використані в навчальному процесі під час підготовки загальних та спеціальних курсів з філософії, культурної антропології, філософської антропології, етнокультурології, культурології, соціології, в екскурсійній та науково-просвітницькій діяльності, а також під час розробки спецкурсів для бакалаврів, магістрів і аспірантів.