Добірка наукової літератури з теми "Суперечливі підходи"

В статті розглядаються підходи до організації військової підготовки громадян за програмою офіцерів запасу (резерву) у провідних країнах світу. З’ясовано, що військово-політичне керівництво зарубіжних країн, особливо країн НАТО, приділяє значну увагу проблемі підготовки офіцерів запасу. Це, у першу чергу, стосується уніфікації та підвищення ефективності функціонування діючих систем підготовки та перепідготовки офіцерського складу.Історико-методологічний аналіз з одного боку підтвердив доцільність використання досвіду зарубіжних армій щодо підготовки зазначеної категорії громадян до військово-професійної діяльності, а з іншої, – виокремив суперечливі аспекти в сучасній вітчизняній системі військово-професійної освіти з урахуванням участі підрозділів Збройних Сил України у військових діях на Сході держави.

Постановка проблеми. Актуальність запропонованої статті пов’язана з потребою подолати принципові розбіжності між висновками академійних мовознавчих праць і рекомендаціями посібників з культури української мови, з одного боку, і тим, чому навчають в українських вишах, з другого. Ці розбіжності пов’язані з особливостями українських засобів подавання процесів, які відрізняють їх від засобів сусідніх слов’янських мов. Зазначені розбіжності спричинені тим, що українському мовознавству бракує однозначної, несуперечливої та загальновизнаної концепції дієслова як частини мови і частиномовної належності дієслівних утворів, системи їхніх граматичних ознак і пов’язаного з цим розуміння їхньої семантики та правил уживання в різних синтаксичних конструкціях. З огляду на це потрібно: – порівняти два панівні підходи до визначення дієслова як частини мови: 1) узвичаєний підхід, утілений у радянських і пострадянських граматиках; 2) новий семантико-граматичний, який запропонував І.К. Кучеренко та розвинув І.Р. Вихованець; – запропонувати як далі визначати дієслово та похідні дієслівні утвори. Мета статті – запропонувати як усунути деякі суперечливі положення нового семантико-граматичного підходу та доповнити його концепцією мішаних частин мови. Методи дослідження. Основним методом є аналізування граматичних та термінознавчих праць. Основні результати дослідження. Порівняно два зазначені панівні підходи до визначення дієслова як частини мови і показано істотні переваги та певні суперечливості другого. Зокрема проаналізовано семантику, граматичні ознаки та ужиткові особливості дієслівних форм на ‑но, ‑то, інфінітива, дієприслівника, віддієслівного іменники на ‑ння, ‑ття з процесовим значенням (далі – дієслівного іменника) та дієприкметника. Підтверджено, що дієслівні форми на ‑но, ‑то та інфінітив належать до дієслова як частини мови, тоді як дієприслівник, дієслівний іменник і дієприкметник є не формами дієслова, а лексико-граматичними розрядами віддієслівного прислівника, іменника та прикметника відповідно. Показано, що успадковування граматичного значення категорії виду та певних валентних позиції твірних дієслів пов’язує дієприслівник, дієслівний іменник та дієприкметник з дієсловом не лише словотвірно і семантично, а й граматично. і завдяки цьому граматичному зв’язку вони істотно відрізняються від спільнокореневих власне віддієслівних прислівників, іменників та прикметників, які повністю втратили всі дієслівні граматичні категорії і тому є результатом повного семантичного перейдення дієслова в прислівник, іменник та прикметник відповідно. Висновки та перспективи. Саме граматичний зв’язок дієприслівника, дієслівного іменника та дієприкметника з дієсловом дає підстави вважати ці утвори мішаними частинами мови. Запропоновано уточнити структуру курсу української граматики і ввести до нього спеціальний розділ «Мішані частини мови», щоб чітко відбити граматичну, семантичну й ужиткову відмінність цих утворів від власне віддієслівних прикметників, прислівників та іменників. Ключові слова: вид, валентність, дієвідмінювані дієслівні форми, дієслівний іменник (віддієслівний іменник на ‑ння, ‑ття), дієслівна форма на ‑но, ‑то, дієприкметник, дієприслівник, інфінітив, процес.

У статті досліджено теоретичні та практичні підходи до розуміння поняття «суб’єкти доказування», їх класифікацію в залежності від процесуального становища, ролі в процесі, обов’язку або права в доказуванні. Суб’єктів доказування розглянуто також через додатко- вий критерій – реалізацію всіх елементів процесу доказування (збирання, перевірка та оцін- ка доказів). Висловлено деякі критичні зауваження щодо думок та позицій науковців. За результатами аналізу Кримінального процесуального кодексу України підкреслено нечіткі, фрагментарно розкидані по Кодексу, іноді суперечливі права певних суб’єктів доказуван- ня. Висвітлено дискусійні питання реалізації суб’єктами доказування їхніх процесуальних функцій. Наведено нову позицію Великої Палати Верховного Суду щодо форми та моменту початку досудового розслідування, яку практики назвали «альтернативною» по відношен- ню до чинного порядку. На прикладах проілюстровано актуальні та дискусійні питання ролі суб’єктів доказування в кримінальних провадженнях про порушення прав інтелектуальної власності. Підкреслено ознаку активності потерпілого в доказуванні. Окрему увагу звернуто на форму збирання доказів потерпілим – процесуальну дію добровільної видачи документів, речей тощо. Вказано обставини, що звужують права потерпілого після пред’явлення цивіль- ного позову. Окреслено специфіку діяльності захисника, зокрема складність спростування порушення норм матеріального права (способів використання об’єктів права інтелектуаль- ної власності). Обґрунтовано, чому експерт може бути суб’єктом доказування. Як висновок запропоновано шляхи вирішення проблемних питань.

Підходи до оцінки ризиків структурованих фінансових інструментів, а саме цінних паперів, забезпечених активами, у сучасній фінансовій інженерії є недостатньо систематизованими. Причинами цього можуть стати розмаїття ризиків, які банк бажає уникнути, передавши в управління іншим сторонам; неналежна увага до селекції позичальників; відсутність консолідації з питань формування єдиної методики оцінки типових ризиків. Автор подає для аналізу три головні види ризиків, з якими стикається банк у процесі здійснення сек’юритизації: ризик дострокового повернення кредиту, ризик зміни процентної ставки та ризик дефолту контрагента. У основі оцінок лежать фактори часу та події, які за певних умов можуть критично впливати на грошові потоки фінансових установ. Ризики дострокового повернення пов’язані з розрахунком усереднених значень часу до настання виплат за кредитами, однак уніфікована методика оцінки у банківській практиці наразі відсутня. Оцінка ступеню ризику супроводжується обрахунком процентного приросту до базової ціни з незмінною доходністю. Приріст відображає ризик зміни процентної ставки протягом певного часу. Особливу увагу у статті автор приділив аналізу методів оцінки дефолту контрагента структурованого інструменту. Встановлено, що методика Е. Альтмана за різних умов економічного середовища може давати суперечливі результати. Тому в останні роки оптимальними моделями оцінки ризику дефолту можна вважати моделі нечітко-нейронних мереж. Взята за основу методика О.А. Недосєкіна показує ступінь ризику банкрутства позичальника, спираючись на методи експертних оцінок. З одного боку, модель нечітко-нейронних мереж може давати наближені до істини результати, з іншого – на точність результату може впливати асиметрія інформації, на основі якої будує оцінку певний експерт. В такому ключі ця модель потребує подальших вдосконалень, які пропонують сучасні японські вчені на основі критерію Мамдані. Таким чином, проблематика оцінки кредитних ризиків структурованих інструментів залишається актуальною у сучасних наукових колах та потребує вироблення спільних ідей уніфікації методик, які пропонуються сучасною наукою.

Обґрунтовано розуміння конфлікту як феномену, вбудованого в освітній процес танеобхідного для розвитку. Конфлікт пропонується трактувати як актуалізоване зіткненнясуперечностей, коли сторони з різними цінностями, настановленнями, мотивами не можутьіснувати в незмінному вигляді, становлять загрозу для психічної цілісності тавзаємовпливають одна на одну. Представлено «ставленнєвий» складник конфліктологічноїкомпетентності педагога, що зумовлює готовність і здатність педагога реалізовувати знання йнавички у сфері конфліктології (взаємодіяти в ситуації загрози задля розв’язаннясуперечностей на противагу уникненню, перенаправленню енергії на менш загрозливіоб’єкти): рефлексивність, здатність налагоджувати довірливу взаємодію, орієнтація в часі,незалежність цінностей та поведінки суб’єкта, адаптація, домінування, ескапізм, цінностісамоактуалізації та гнучкість поведінки, сензитивність до себе та спонтанність, самоповага,самоприйняття (ставлення до себе), ставлення до інших людей, міжособистісна чутливість.Презентовані ставлення необхідні для зведення до мінімуму руйнівного впливу, а заможливості – для конструктивного розв’язання конфліктів. Під «суб’єктивним ставленням» уструктурі конфліктологічної компетентності педагога запропоновано розуміти латентнийпсихічний потенціал реакцій, переживань та дій людини, що актуалізується в процесіконструювання нею поточної комунікативної ситуації, у зв’язку з оцінними уявленнямиіндивіда про навколишнє середовище та самого себе. Розвиток конфліктологічноїкомпетентності вчителя пропонується вивчати в контексті соціально-психологічних умов(процесів), що мають місце в педагогічному колективі (малій групі): сприйняття індивідомгрупи, психологічний мікроклімат, згуртованість та ставлення до власної ролі в малій групі(педагогічному колективі), суб’єктивне сприйняття стилю керівництва, типу особистостікерівника, вагомості роботи в закладі освіти як єдиного джерела задоволення матеріальнихпотреб. Наведено результати емпіричного дослідження психологічних процесів у малихгрупах та ставленнєвого складника конфліктологічної компетентності педагога, встановленозв’язки ставлень педагогів із їх суб’єктивним сприйняттям педагогічного колективу.Виявлено, що вчителі оцінюють соціально-психологічний клімат переважно як сприятливий,говорять про переважно високий рівень групової згуртованості в колективах за умовиколективістського типу сприйняття групи та демократичного стилю керівництва. Дляреспондентів характерні середній рівень рефлексивності, підвищене самосприйняття (блоксамоповага та самосприйняття), прагнення до домінування при незначному зниженніадаптованості та браку довіри до навколишнього світу й інших людей. Виявлено тенденціюдо сепарації респондентів від соціального оточення, сприйняття ними індивідуалізму якчинника успішності в професійній діяльності, що може призводити до примноженнясуперечностей, але водночас до блокування готовності їх визнавати. Тобто сприятливісоціально-психологічні умови праці вчителів та орієнтація на колективізм задають для нихрамки гуманістичного сприйняття людини як основи суб’єкта та об’єкта професійноїпедагогічної діяльності, однак самі педагоги демонструють суперечливі тенденції: з одногобоку, вони надають вагу колективізму, визнають себе частиною освітнього середовища яктакого; з другого – їхня самореалізація в професійній діяльності досягається за умовидомінування, індивідуалізму та сепарації від групи, що свідчить про важливістьсамототожності для вчителя. Означено підходи до розвитку конфліктологічної компетент-ності педагогів з урахуванням особливостей процесів, що відбуваються в малій групі.

Розглянуто категорії та поняття, що складають методологічну основу сучасного філософського підходу до соціокультурних явищ – архетипного. Постульовано його цінність як методологічного інструменту аналізу соціальної реальності, наголошено на перспективності його використання у соціогуманітарній науці. Зосереджено увагу на широті його методологічної палітри, що зумовлено мультидисциплінарним потенціалом цього підходу. Висвітлено нюанси термінологічного дискурсу, що розгортаються в межах розробки положень аретипного підходу у сучасній гуманітарній науці в Україні, і не лише у філософській, а й у соціокультурологічній науці. Виокремлено завдання класифікації архетипів як базової ланки семантичного конструювання методологічного підходу. Як найбільш артикульоване, проаналізовано поняття «архетип»; наведено приклади, які використані дослідниками для віднесення того чи іншого архетипу до певної категорії, здійснено співставлення поняття «архетип» із категоріями, через які найчастіше деталізуються моделі архетипного аналізу. Серед категорій, з якими пов’язується архетип як методологічний конструкт, акцентовано поняття «символ», «міф», «образ («архетипний образ»), «архетипний смисл», «ідея», «концепт». «паттерн». Розкрито зміст деяких суперечливих моментів у масиві архетипного аналізу, пов’язаних із термінологічною невизначеністю. Наприкінці здійснено огляд проблематики, в якій архетипний підхід виявляється плідним, особливий акцент зроблено на соціальних проблемах, пов’язаних із сферою аналізу діяльності та соціальних практик. Запропоновано критерії, за якими можна здійснити чіткіше розмежування поняття «архетип» та суміжних категорій архетипного підходу. Підкреслено значення архетипу як підґрунтя соціальної практики, висловлено припущення про соціальну природу психологічного архетипу із потенційним виходом у соціальну філософію, а не у культурологію чи етнопсихологію. На думку автора, саме цей аспект архетипного підходу потребує подальшого унормування, або віднесення «фігуративних» архетипів до образів (тоді увиразнюється роль символу), а до категорій архетипів слід віднести ті складові детермінації людської діяльності, які, будучи і досі «замкненими» у сфері антропології та теорії культури, не мають адекватного виходу у методологію соціальної філософії – сутнісні сили людини: «дух», «душа», «розум», «розсудок», «воля», «тіло».

У статті зроблена спроба завершити концептуалізацію феноменів людини і культури в якості протилежних моментів суперечливої основи феномена соціальності. Завданням статті є деконструкція бінарної опозиції «людина» – «культура» і перетворення її в суперечливу основу тернарной композиції антропосоціокультурной тотальності. Концептуалізація понять людини і культури є синтетичною науковою задачею і передбачає категоріальне відтворення процесу виникнення і безперервного перевиникнення найскладніших з усіх існуючих об'єктів, оскільки вони «знімають» в собі всі інші еволюційні процеси, що вивчаються космологією, еволюційної біологією укупі з палеонтологією і археологією, описовою та теоретичною соціогуманітаристикою, що включає етнографію, культурну та соціальну антропологію і соціологію культури. Завершуючи перелік наукових дисциплін, автор цього дослідження спирається на останні досягнення, теоретичної філософії з діалектикою, що історично сформувалася як загальна теорія розвитку, філософською антропологією, філософією історії та філософією культури. Виток традиції раціонального осмислення людини і культури лежить в античній філософії, що вважала людину не просто частиною, а аналогом Макрокосму (з чим охоче погоджується сучасна космологія з її антропним принципом). У антропоцентричній філософії Відродження ми знаходимо ідею незавершеності самотворення людини, і через століття цю думку Мірандолла по-своєму повторить Ніцше в своєму «Заратустрі». Думка просвітителя Гердера про необхідно зумовлену будовою Сонячної системи появу людини на одній з її планет перегукується з тейярдістскім уявленням про природу феномена людини і центральними ідеями т.зв. «Великої» або «Універсальної» історії. Ми не могли залишити без уваги зусилля не тільки класичної, але також некласичної і постнекласичної філософії, що деконструює бінарну опозицію класичних і некласичних підходів в тернарну композицію постнекласичної соціогуманітаристики.

Виникнення кримінального провадження на підставі угод є новелою як для кримінального процесуального закону України, так і для процесуальної діяльності органів досудового розслідування та судової системи. Це нововведення раніше невідоме українській правовій системі, оскільки запозичене з англо-американського досвіду з метою економії часу та вдосконалення кримінального судочинства. Здійснення кримінального провадження на підставі угод як особливого порядку кримінального провадження має на меті, насамперед, розв’язання наявного кримінально-правового конфлікту між його учасниками, спрощення та скорочення загальної процедури кримінального провадження, забезпечення процесуальної економії, зменшення навантаження на суди, надання самостійності сторонам угоди щодо вирішення питання про призначення узгодженого ними покарання звільнення від його відбування з випробуванням. Кримінальне провадження на підставі угод є проявом диференціації кримінальної процесуальної форми, яка ґрунтується на матеріально-правових критеріях, котрі передбачають встановлення змісту договірних правовідносин, та кримінально-процесуальних, що визначають форму і процедуру досягнення взаємних поступок між сторонами угод про примирення чи про визнання винуватості у кримінальному провадженні. Проте в науці кримінального процесуального права та у практичній діяльності залишається велика кількість суперечливих підходів, неузгодженість правових позиції та різне бачення деяких аспектів функціонування такого інституту. Зокрема, суперечності виникають під час визначення особливостей кримінального процесуального доказування під час провадження на підставі угод, що є предметом даного наукового дослідження. Основний підхід до розгдяду зазначеного питання в цій статті полягає у здійсненні критичного аналізу норм чинного законодавства, які регламентують особливості кримінального процесуального доказування під час провадження на підставі угод. В публікації здійснюється аналіз нормативної регламентації кримінального провадження на підставі угод, висловлені зауваження до низки норм КПК, які закріплюють особливості кримінального процесуального доказування під час провадження на підставі угод та запропоновані підходи до усунення їх недоліків. Матеріали статті представляють як теоретичну, так і практичну цінність. Вони можуть бути використані для подальшого наукового дослідження особливостей кримінального процесуального доказування під час провадження на підставі угод, а також для належного розуміння та здійснення правозастосовної кримінальної процесуальної діяльності.

Сучасний світ дедалі більше характеризується руйнуванням стійких та сталих структур, які дотепер визначали основи світобудови. Людина опиняється у зоні небезпеки і, водночас, у просторі нових можливостей та нереалізованих потенцій. Щоб їх реалізувати, віднайти співмірні духу епохи культурні форми, зберегти рівновагу у сучасному плинному соціумі, вона має вибудувати власну траєкторію розвитку згідно реалій часу. В умовах сучасного світу освіта покликана задавати орієнтири подальшого соціального розвитку, поширюватись в авангарді усіх суспільних змін. У цій галузі розглядаються нові підходи та концептуальні ідеї, актуалізується проблема пошуку нових стратегій мислення, аналізуються результати освітніх практик, способів передачі і трансляції знань, тобто переосмислюється проблема чого навчати. Результатом переосмислення є відхід від знаннєвої парадигми у змісті освіти на користь компетентнісного підходу. Мова йде про оволодіння людиною сукупністю взаємопов’язаних умінь та якостей, які спрямовані на здобуття знань та досвіду самостійно навчатися й перенавчатися, ефективно й неупереджено вирішувати різноманітні життєві проблеми, уміти віднаходити рішення в умовах невизначеності та мінливості. Провідну позицію серед них займає комунікативна компетентність. Комунікація є умовою особистісного, індивідуального буття, яка визначає можливість існування та реалізації людської суті. Одним із ефективних й продуктивних методів навчання, який дозволяє набути цієї компетентності є storytelling. Передача інформації, її обговорення й осмислення у формі історій активізують увагу та мислення, є ефективним інструментом донесення й закріплення змісту у свідомості людини. Серед прийомів мотивації за допомогою історій у навчальній діяльності використовується створення проблемних ситуацій, застосування різноманітних наочних та технічних засобів, використання маловідомої, суперечливої інформації, яка спонукає до міркувань та здатності робити власний вибір, емоційна насиченість та ціннісна орієнтованість тощо.

The article substantiates the relevance of isolating adultery as one of the independent, powerful phenomena of the artistic world of I. Bunin. It is proved that adultery in the Bunin world is inappropriate to interpret as trivial adultery, considered in an unambiguous ethical coordinate system. The main approaches and directions of research into the poetics of adultery are determined: historical-typological, comparative, method of motive's analysis. The main purposes of the article are: to trace the main variants and variations of adultery, to understand how and in what main directions its development took place in the Bunin world; to clarify the moral, aesthetic and existential foundations of adultery as something that binds together such contradictory and necessary for comprehending the mystery of authenticity (F. Stepun), personality and truthfulness of feelings, as liberty and duty, love and responsibility, loyalty and betrayal, devotion, decency and possibility of change for self, choice and chance. Results. The fact of adultery in I. Bunin in no way implies immorality, depravity of a person, even in those cases when it is unambiguous from the traditional point of view. This is typical both for works focused on the poetics of realism and for stories for which the discoveries of existentialism are significant. The banality, predictability of the situation and types of heroes of adultery, inevitable when describing betrayal, are the equivalent of the Kantian situation of moral and ethical choice in I. Bunin. Aesthetic perception and the experience of betrayal are one of the opportunities for the heroes to know who they are. Conclusions. I. Bunin's deliberate attention to the everyday life of adultery, but also his non-admission in the practice of life, is the hero's choice of their usual everyday life as a choice of themselves, an almost Heidegger's opportunity to be oneself, and not a representative of the vulgarity of everyday situations. Adultery is a space of inner freedom and honesty of the self, existential infinity and unlimited possibilities of immersion and self-awareness, as well as his rights, duties (not)choosing oneself.Key words: motive, the paradox of adultery, moral and ethical choice, existential attitude. У статті обґрунтовується актуальність виокремлення адюльтеру як одного із самостійних, сильних феноменів художнього світу І. Буніна. Доводиться, що адюльтер у бунінському світі неправомірно трактувати як тривіальну подружню невірність, розглянуту в однозначній етичній системі координат. Визначаються основні підходи та напрями дослідження поетики адюль-теру: історико-типологічний, порівняльний, метод мотивного аналізу. Мета. Простежити основні варіанти й варіації адюльтеру, зрозуміти, як і в яких основних напрямах відбувався його розви-ток у бунінському світі; прояснити моральну, естетичну та екзистенційну основи адюльтеру як того, що пов’язує воєдино такі суперечливі й необхідні для осягнення таємниці автентичності (Ф. Степун) особистості та істинності почуття, як свобода та обов’язок, любов і відповідальність, вірність і зрада, відданість, порядність і можливість змін для я, вибір і випадковість. Результат. Факт адюльтеру в І. Буніна в жодному разі не передбачає аморальність, порочність людини навіть у тих випад-ках, коли це з традиційної позиції виявляється однозначним. Це характерно і для творів, орієнтованих на поетику реалізму, і для оповідань, для яких значимі відкриття екзистенціалізму. Неминучі під час опису зради банальність, передбачуваність ситуації й типів героїв адюльтеру є в І. Буніна еквівалентом кантівської ситуації морально-етичного вибору. Естетичне сприй-няття та переживання зради – це одна з можливостей для героїв пізнати себе справжніх. Висновки. Навмисна увага І. Буніна до буденності адюльтеру, проте водночас його недопущення на практиці життя – це зроблений героями вибір своєї звичної буденності як вибір себе, майже хайдеггерівська можливість бути самим собою, а не репрезентантом вульгарності загальножиттєвих ситуацій. Адюльтер – це простір внутрішньої свободи й чесності я, екзистен-ціальної безмежності та безмежної можливості занурення й усвідомлення себе, а також його права, обов’язки (не)вибору себе.Ключові слова: мотив, парадокси адюльтеру, морально-етичний вибір, екзистенційне світовідчуття.