Добірка наукової літератури з теми "Суб’єктивний цивільний обов’язок"

Стаття присвячена дослідженню ролі волевиявлення в ході виникнення суб'єктивних цивільних прав при формуванні договірного цивільних правовідносин. Відповідна юридична схематизація розглядається, зокрема, з позицій принципу свободи волі і вільного волевиявлення, а також в контексті правозастосовчої практики вищих судових інстанцій України. Автор розглядає проблему укладення договору на підставі рішенням суду, а також аналізує сучасні тенденції практики правореалізації в частині оформлення договорів. Формується висновок про те, що механізм укладення договорів на підставі рішенням суду, який знайшов відображення на рівні положень Господарського кодексу України, може бути впроваджений і на рівні Цивільного кодексу України у зв'язку з тим, що він гармонійно вписується у систему правових засобів захисту суб'єктивних цивільних прав та може позитивно вплинути на рівень їх правового забезпечення. Укладення договору на підставі рішення суду передбачає відсутність волевиявлення одного із суб'єктів, що хоча і виглядає як відхід від загальноприйнятої концепції вільного волевиявлення як необхідної умови формування цивільного правовідношення, являє собою ефективний спосіб захисту суб’єктивних цивільних прав і законних інтересів, зокрема учасників переддоговірних відносин. З одного боку виникнення суб’єктивних цивільних прав вимоги і кореспондуючих їм суб’єктивних цивільних обов’язків, що входять до змісту договірних правовідносин, має відповідати потребам відповідних суб'єктів цивільного права. Однак, з іншого боку, слід зважати і на те, що в конкретних умовах, наприклад, за наявності попереднього договору, хоча укладення відповідного основного цивільно-правового договору може задовольняти потреби лише однієї сторони, друга сторона взяла на себе обов’язок укласти такий договір чим обмежила свою волю. Практика розгляду відповідних категорій справ господарськими судами демонструє ефективність такого правового засобу, як укладення договору за рішенням суду.

Стаття присвячена дослі-дженню актуального наукового питання про сутність цивільно-правової відповідальності як меха-нізму адекватного реагування пра-воволодільця та суспільства на порушення. У праці розглядається такий вид юридичного відношення в контексті його взаємозв’язку з таким правовим явищем, як охо-ронне правовідношення. Обстою-ється визначальна теза, що цивільна відповідальність є важливим, але не єдиним елементом охоронного відношення. Адже застосування заходів протидії різним ризикам та загрозам, які тягнуть пору-шення суб’єктивних прав, шляхом притягнення правопорушників до цивільної відповідальності забезпе-чує ефективне поновлення прав та належну компенсацію потерпілим. Водночас засади запровадження негативних для порушника наслід-ків не обов’язково ґрунтуються на позбавленні порушника матеріаль-них благ. Вони базуються на комп-лексному застосуванні заходів, у тому числі і таких, що мають опе-ративний та превентивний ефект і, строго кажучи, не є відповідаль-ністю. У роботі концептуально обґрунтоване широке поняття санкцій та їх співвідношення з відповідальністю як загального з частковим. Підтримана позиція, що цивільна відповідальність являє собою один з різновидів санкцій і є впливом на правопорушника шля-хом позбавлення його певних май-нових прав чи покладення на нього додаткових майнових обов’язків. У статті також детально проана-лізовано теоретичне положення про обов’язковість застосування примусу у разі притягнення поруш-ника до відповідальності, піддано вказану тезу критиці. Доведено, що державний примус через судове рішення є дієвим, але не обов’язко-вим елементом охоронного відно-шення, що виникає між потерпілим і порушником. Наочно показано можливість реалізації захисної вимоги шляхом добровільного вико-нання її боржником і таким чином задоволення охоронних вимог. У роботі також проведене розме-жування понять цивільного право-порушення та порушення права. Адже порушення суб’єктивного права може бути спричинене не тільки діями, що кваліфікуються як цивільні правопорушення, але й іншими, що таких ознак не мають. У цьому відношенні порушення права є більш широким терміном, який охоплює наслідки різних явищ, у тому числі і правопорушення, становить певний результат.

Стаття присвячена дослідженню історичного розвитку наукових уявлень про юридичні факти у доктрині приватного права. Особлива увага приділена підходам до визначення поняття “юридичний факт” в Інституціях Гая, Цивільному кодексі Східної Галіції 1797 р., Австрійському цивільному уложенні 1811 р., Цивільному кодексі Франції 1804 р., Німецькому цивільному уложенні 1899 р. Проаналізовано “класичні” підходи до визначення поняття “юридичний факт” у доробках Ф. Савіньї, Г. Дернбурга, Р. Зома, Г. Пухти, А. Тона, Є. Цительмана, Л. Еннекцеруса, Б. Віндшайда, К. Ларенца, Ф. Віакера, Р. Кніпера та ін. Констатується, що закріплення поняття “юридичний факт” у ч. 2 ст. 11 Цивільному кодексу України (ЦК України) є свідченням сприйняття усталеної теоретичної позиції, за якою підставою виникнення цивільних прав та обов’язків є саме юридичні факти. За результатами проведеного дослідження зроблено висновок, що юридичні факти здатні забезпечити рух не тільки правовідносин. Юридичні факти можуть породжувати також і правоздатність, дієздатність, не кореспондуючі один одному суб’єктивні права та юридичні обов’язки, окремі правомочності. Доведено, що сучасний погляд на природу юридичного факту зміщується з позиції визнання державою відповідного явища зовнішнього світу як такого факту у напрямі визнання юридичним фактом наслідку відповідного явища дійсності. При цьому підставою надання такому факту юридичного значення виступають, окрім правової норми, й інші правові регулятори поведінки учасників цивільних відносин (зокрема, договір). Окрема увага авторів приділена дослідженню юридичного складу. Під “юридичним складом” у статті розуміється сукупність юридичних фактів, які в структурній єдності спричиняють наслідок у вигляді встановлення, реалізації і припинення суб’єктивних цивільних прав, юридичних обов’язків, цивільних правовідносин загалом тощо. У такому разі окремі юридичні факти входять до юридичного складу як його елементи. Визначено загальні та спеціальні ознаки юридичного факту. Загальні ознакии юридичного факту: 1) конкретність; 2) суб’єкт-об’єктивована обумовленість; 3) спричиненість; 4) індивідуальність; 5) просторова і темпоральна визначеність; 6) нормативна формалізованість; 7) консеквентність. Спеціальні ознаки юридичного факту: 1) характер спричинених наслідків; 2) регресивність інформації; 3) комбінованість юридичних фактів. Поняття юридичного факту розкривається у ролі комплексу загальнофілософських і спеціально-правових ознак (тому визначення юридичного факту ґрунтується на його розумінні як наслідку фрагмента реальності, встановлення якого нормативно-формалізовано впливає на розвиток правопоглинаючих конструкцій у суспільних відносинах). Враховуючи новітні підходи до визначення природи юридичних фактів у цивільному праві, доволі актуальним, на думку авторів, вбачається проведення рекодифікації цивільного законодавства України та удосконалення відповідних положень чинного ЦК України з урахуванням доробків сучасної цивілістичної доктрини.

Мета статті полягає у формулюванні підстав та умов притягнення до солідарної відповідальності посадових осіб акціонерного товариства (АТ) за збитки, завдані товариству їхніми діями (бездіяльністю). У статті проаналізовано норми Господарського кодексу України (ГК України) та корпоративного законодавства, якими передбачено солідарну відповідальність посадових осіб товариства за збитки, завдані товариству їхніми діями (бездіяльністю), та актуальна правозастосовна практика Верховного Суду. Відповідальність посадових осіб є корпоративною і відрізняється від договірної та позадоговірної (деліктної) відповідальності за підставою та характером відносин, в яких вона застосовується. Підтримано наукову позицію про те, що у корпоративному праві повинен діяти принцип спеціалітету: відповідальність настає тільки за ті порушення, на тих підставах, за тих умов і відносно тих суб’єктів, які зазначені в законі, установчих документах юридичної особи або корпоративному договорі. Оскільки відповідальність будь-якої особи не може встановлюватися за аналогією, для притягнення до відповідальності посадових осіб товариства завжди маж бути точно визначений юридичний факт (дії, бездіяльність), із яким закон пов’язує настан ня відповідних негативних для товариства наслідків. Визначено, що правопорушенням у сфері корпоративного управління є протиправна поведінка (дія чи бездіяльність) особи, яка не відповідає імперативним нормам закону (нормам, які встановлюють повноваження органів товариства та порядок їхньої реалізації), внутрішнім документам товариства, якими встановлено обов’язки таких осіб, звичаям ділового обороту, умовам цивільно-правового договору, укладеного із такою особою, та порушує суб’єктивні права іншого учасника корпоративних відносин або товариства. Перелік протиправних дій посадових осіб закріплений у ст. 89 ГК України. Визначено, що підставою притягнення до солідарної відповідальності посадових осіб АТ за збитки, завдані товариству їхніми діями (бездіяльністю), є спільно вчинене посадовими особами товариства правопорушення у відносинах корпоративного управління. Умовами притягнення до солідарної відповідальності посадових осіб товариства є протиправність, наявність шкоди, причинно-наслідковий зв’язок, вина порушника в їх сукупності. Презумп-ція винуватості боржника, яка діє у цивільному та господарському праві, має застосовуватися і у відносинах корпоративного управління. Вина посадової особи, дії якої можуть бути кваліфіковані як підстави цивільно-правової відповідальності за заподіяні товариству збитки, повинна презюмуватися. Обов’язок доведення факту протиправної поведінки, розміру завданої шкоди та прямого причинного зв’язку між правопорушенням і шкодою покладено на позивача. Посадові особи товариства можуть бути звільнені від відповідальності за завдані товариству збитки, якщо доведуть, що їхні дії не виходили за межі звичайного ризику при прийнятті відповідних управлінських рішень, у зв’язку з якими настали негативні наслідки для товариства. Притягнення посадової особи до відповідальності лише за порушення загальних засад добросовісності та розумності неможливе.

Ця наукова робота присвячена дослідженню порядку укладення цивільного договору як визначального юридичного факту, що формує зміст правовідношення у вигляді суб’єктивних прав та юридичних обов’язків контрагентів. У статті увага приділена темпоральним чинникам такого процесу. Наголошується, що строки укладання договору – зустрічних договірно-процедурних дій щодо вироблення умов та юридичного оформлення договору як правового акта – мають організаційний характер. При цьому укладення договору шляхом вчинення певних дій встановлює також і часові межі його чинності, адже в цьому процесі визначається як період укладення, так і тривалість дії правочину. Підкреслюється, що визначений приватноправовими нормами порядок укладення договорів є встановленою юридико-логічною послідовністю стадій встановлення цивільних прав та обов’язків, здійснених на основі погоджених дій осіб, спрямованих назустріч одна одній та виражених у різноманітних способах узгодження змісту договору. Аналізуються темпоральні виміри подання пропозиції про умови договору (оферти) та механізми її погодження (акцептування). Окремо вивчений механізм вступу у договірні відносини, запроваджений чинним законодавством для господарюючих суб’єктів. У роботі здійснено порівняльний аналіз окремих договорів, виходячи з часу, коли починається їхня дія. Цей термін визначається або конкретним моментом, встановленим сторонами чи нормативно, або вчиненням певного правочину. Останні договори називаються реальними, і для набуття ними чинності закон передбачає необхідність передачі майна або вчинення якоїсь передбаченої дії. Обов’язок такої дії може обумовитися у правочині або він може з’явитися з моменту пред’явлення вимоги покупцем, коли контрагенти не визначили строк зобов’язання (ч. 2 ст. 530 ЦКУ). Таким чином, часові координати вчинення тих чи інших дій є визначеними. Недотримання цих вимірів тягне неукладеність правочину, а тому і невиникнення відповідних прав та обов’язків. При цьому тією чи іншою мірою присутня вказівка на час реалізації закладених прав та виконання обов’язків. Якщо час здійснення суб’єктивного права не вказаний конкретно, зобов’язання діє протягом чинності договору або в розумний строк.

У національній правовій доктрині сформовано підхід, що до окремих (спеціальних) особистих немайнових прав фізичної особи доцільно відносити особисті немайнові права фізичної особи у сфері сімейних відносин, які мають цивільно-правове походження, та запропоновано систему таких прав: а) особисті немайнові права, що виникають у фізичних осіб до створення сім’ї та пов’язані з таким створенням; б) особисті немайнові права, які виникають в осіб під час перебування в сім’ї; в) особисті немайнові права, що виникають після припинення (призупинення) сімейних відносин. Усталеною в доктрині приватного права є точка зору, що сімейні особисті немайнові права повинні регулюватися нормами сімейного права. Мета статті полягає у розгляді основних положень щодо розвитку вчення про сімейні особисті немайнові права в національній доктрині приватного права. З’ясовано, що в національній правовій доктрині сімейні особисті немайнові права стали предметом ретельного розгляду тільки у другій половині ХХ ст., причому переважно досліджувалися права та обов’язки батьків і дітей. До особистих прав та обов’язків батьків відносили: 1) вибирати при народженні дитини ім’я, по батькові та встановлювати прізвище; 2) виховувати, навчати і спілкуватися з дитиною; 3) представляти і захищати інтереси дітей. Аргументовано, що за суб’єктним складом можна виділити сімейні особисті немайнові права подружжя; сімейні особисті немайнові права матері, батька і дитини; сімейні особисті немайнові права усиновлювача або інших осіб, які взяли дитину на виховання в сім’ю, та усиновлених; сімейні особисті немайнові права інших членів сім’ї та родичів. Встановлено, що закріплення деяких особистих немайнових прав та обов’язків подружжя, зокрема права на материнство та права на батьківство, в окремій главі 6 Сімейного кодексу України викликало гостру критику серед правників. Доведено, що право на материнство, право на батьківство, право на повагу до своєї індивідуальності, право на свободу та особисту недоторканність не є суто сімейними особис тими немайновими правами подружжя. Запропоновано сімейні особисті немайнові права дитини залежно від свого призначення поділяти на: 1) права, пов’язані з індивідуалізацією дитини; 2) права, пов’язані з проживанням дитини в сім’ї та її вихованням; 3) право висловити свою думку і бути вислуханою з питань, що стосуються її особисто, та питань сім’ї; 4) право на захист і представництво прав та інтересів. У національній правовій доктрині визначено особисті немайнові права дитини при усиновленні як суб’єктивні права дитини, які виникають із початкової стадії усиновлення та діють на всіх його етапах, і спрямовані на задоволення інтересів дитини, передусім тих, які пов’язані з перебуванням у здоровому сімейному оточенні; за змістом особисті немайнові права інших членів сім’ї та родичів поділено на: а) особисті немайнові права у процесі здійснення права на виховання; б) особисті немайнові права щодо взаємного спілкування; в) особисті немайнові права щодо захисту.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.00.03 – цивільне право і цивільний процес; сімейне право; міжнародне приватне право. – Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна, Харків, 2018. Дисертацію присвячено комплексному дослідженню теоретичних і практичних проблем суб’єктивного цивільного обов’язку як елементу зобов’язального правовідношення. Визначено поняття, сутність та зміст суб’єктивного цивільного обов’язку, а також його місце у структурі зобов’язального правовідношення. Встановлено співвідношення суб’єктивного цивільного обов’язку із суб’єктивними цивільними правами та охоронюваними законом інтересами. Виявлено специфічні риси суб’єктивних цивільних обов’язків у зобов’язальному правовідношенні: корелятивний зв’язок із правами кредитора; зустрічність; оборотоздатність (у вигляді права вимоги та переведення боргу); можливість до трансформації у позикове зобов’язання; можливість захисту шляхом позову про виконання обов’язку в натурі. Надано характеристику окремих стадій виконання суб’єктивного цивільного обов’язку та умов і особливостей звільнення від виконання суб’єктивного цивільного обов’язку. Досліджено основні засоби забезпечення виконання суб’єктивного цивільного обов’язку. Проаналізовано підстави виникнення і припинення суб’єктивного цивільного обов’язку та зроблено висновок про проблемність застосування таких підстав припинення обов’язків боржника як «передання відступного» і «прощення боргу». Охарактеризовано наслідки цивільно-правової відповідальності за невиконання чи неналежне виконання суб’єктивного цивільного обов’язку.