Добірка наукової літератури з теми "Суб’єкт права"

Стаття присвячена проблемі визнання людини як суб’єкта міжнародного права. В статті проаналізовано поняття, характерні ознаки та особливості правосуб’єктності індивіда у міжнародному праві. Також аргументовано позицію включення особи до переліку основних суб’єктів міжнародного права. В статті проаналізовано міжнародну правосуб’єктності людини з огляду на сучасний стан міжнародного права. Досліджено поняття, характерні ознаки, особливості правосуб’єктності індивіда у міжнародному праві. Обґрунтовано положення про людину як невід’ємного суб’єкта міжнародного права виходячи з неспроможності у межах сучасного міжнародного права зберігати уніфіковану суб’єктну модель.

Статтю присвячено визначенню правових підстав звернення суб’єкта владних по-вноважень з адміністративним позовом до суб’єкта приватного права. Встановлено, що суб’єкт владних повноважень має право звернутися до адміністративного суду із відпо-відним позовом виключно у випадках, визначених Конституцією та законами України, та з метою реалізації покладених на нього повноважень. Обґрунтовано, що у виняткових випадках та з метою захисту суспільного інтересу, якщо це не суперечить закону та здій-снюється для реалізації визначених законом завдань та функцій, суб’єкт владних пов-новажень також може звернутися з позовом до суб’єкта приватного права без наявності прямої вказівки на це в законі. Досліджено судову практику у справах, у яких суб’єкт влад-них повноважень звертається з адміністративним позовом до суб’єкта приватного права.

Стаття присвячена дослідженню інституту нотаріату в Україні. Значна увага приділяється нині тому, щоб якомога краще здійснювати захист прав і свобод людини. У числі прав і свобод людини на перше місце завжди виходять конституційні права – як такі, що закріплені у нормативному акті, що має найвищу юридичну силу. У захисті цих прав і свобод задіяно багато суб’єктів, серед яких є й нотаріат. У процесі аналізу нотаріату як суб’єкта захисту конституційних прав виникає низка питань та проблем. Одне з питань полягає у тому, що мається на увазі під «нотаріатом» як суб’єктом захисту конституційних прав, коли йдеться про Україну. Автор статті здійснила системний аналіз положень Закону України від 2 вересня 1993 р. «Про нотаріат» та запропонувала низку змін та доповнень до нього, виходячи з необхідності більше наголосити на правозахисній функції нотаріату. У захисті цих прав і свобод задіяно багато суб’єктів, серед яких є й нотаріат. Встановлено, що нотаріат не є найбільш активним суб’єктом, що здійснює захист конституційних прав людини в Україні, а тому поки що дослідження у цьому напрямі є доволі поодинокими. Перспективи подальших досліджень у цьому напрямі полягають у формулюванні конкретних пропозицій щодо цих змін та доповнень (їхнього тексту), а також в аналізі інших питань, які ставить перед дослідниками теза «Нотаріат в Україні є одним з суб’єктів захисту конституційних прав», а саме – що слід уважати конституційними правами та що включає в себе захист цих конституційних прав. У числі прав і свобод людини на перше місце завжди виходять конституційні права – як такі, що закріплені у нормативному акті, що має найвищу юридичну силу. У захисті цих прав і свобод задіяно багато суб’єктів, серед яких є й нотаріат.

У статті здійснено аналіз особливостей правового статусу об’єднаної територіальної громади (далі – ОТГ) як суб’єкта фінансових правовідносин. Окреслено основні підходи науковців до розуміння поняття «об’єднана територіальна громада». Проаналізовано позиції вчених щодо ознак ОТГ як суб’єкта фінансових правовідносин крізь призму категорії «правосуб’єктність». Наголошено на доцільності надання права ОТГ мати статус юридичної особи. Запропоновано доповнити Закон України «Про місцеве самоврядування» окремою статтею «Участь об’єднаної територіальної громади у фінансових правовідносинах». Метою статті є визначення правового статусу ОТГ як суб’єкта фінансових правовідносин, вироблення пропозицій щодо вдосконалення законодавства, яке регулює правовий статус ОТГ у сфері публічної фінансової діяльності. Наукова новизна зумовлена тим, що до цього часу в Україні не вироблено єдиного підходу до визначення поняття «об’єднана територіальна громада», її функцій і повноважень, особливостей ОТГ як суб’єкта фінансових правовідносин, що значно зменшує ефективність і можливість досягнення мети реформи децентралізації влади. Разом із тим одним з основних етапів децентралізації влади в Україні є створення ОТГ. Забезпечення належного рівня життя жителів сіл, селищ, міст можливе за умови ефективної фінансової діяльності ОТГ. З огляду на викладене, аналіз особливостей правового статусу ОТГ як суб’єктів фінансових правовідносин дозволив визначити актуальний стан дослідження вказаного поняття, основні проблемні питання та сформувати пропозиції щодо вдосконалення законодавства, яке регулює правовий статус ОТГ у сфері фінансової діяльності. Висновки. ОТГ є суб’єктами фінансових правовідносин, від імені та в інтересах яких діють відповідні сільські, селищні чи міські ради. Запропоновано визначати ОТГ як самостійний суб’єкт фінансових правовідносин, що характеризується наявністю особливих прав та обов’язків щодо формування, розподілу, використання й контролю фінансових ресурсів, які становлять основу її фінансової правосуб’єктності та закріпити за ОТГ право набувати статус юридичної особи. Також із метою ефективності проведення реформи децентралізації влади доцільно доповнити Закон «Про місцеве самоврядування в Україні» окремою статтею «Участь об’єднаної територіальної громади у фінансових правовідносинах», яка б передбачила права та обов’язки ОТГ щодо нагляду та контролю за використанням коштів ОТГ.

Актуальність статті полягає в тому, що загальнообов’язковому державному соціальному страхуванню підлягають особи, які працюють на умовах трудового договору (контракту) на підприємствах, організаціях, установах, незалежно від їх форм власності та господарювання чи у фізичних осіб та особи, які забезпечують себе роботою самостійно, громадяни – суб’єкти підприємницької діяльності. Їх взаємодія із державою відбувається наступним чином – застраховані особи та їх роботодавці вносять кошти до відповідних фондів, і як наслідок наділяються правом на отримання матеріального забезпечення або соціальних послуг у разі настання страхових випадків. Таким чином, держава та застраховані особи співвідносяться як суб’єкт, який бере участь в управлінні страховими фондами, та суб’єкт, який здійснює внески та розраховує на надання матеріального захисту у разі настання страхових випадків. Так, стаття присвячена дослідженню місця держави серед суб’єктів права соціального забезпечення. Говорячи про соціальне забезпечення як місце серед інших субєктів права, ми вважаємо за доцільне розглядати, соціальний захист, власне, є системою (системою організаційних, юридичних, економічних і фінансових заходів, спрямованих на подолання несприятливих наслідків соціальних ризиків за рахунок не заборонених законом джерел фінансування, а також на їх профілактику); Україні притаманна своя система соціального захисту (яка формується завдяки існуванню різних організаційно-правових форм соціального захисту); крім цього, в межах такої системи можна виділити свої підсистеми, які притаманні її структурним одиницям. Сутність участі держави в праві соціального забезпечення шляхом надання компетенції даному органу полягає у соціальному забезпеченні безробітних осіб та у вчиненні заходів щодо зайнятості таких індивідів. Зайнятість громадян є нагальною потребою українського суспільства та передумовою економічного зміцнення держави. Вона надає можливість громадянам своє працею набувати необхідних для життєдіяльності ресурсів. Безробітні особи позбавлені можливості забезпечувати себе особисто, тому така участь держави у праві соціального забезпечення є одним із найважливіших напрямків. Сутність держави як суб'єкта права соціального забезпечення проявляється у наступних аспектах: 1) формуванні та забезпеченні реалізації державної політики у сфері соціального забезпечення й координація дій суб’єктів з метою підтримання зв’язків між ними; 2) наданні соціальної допомоги особам, які не здатні себе забезпечити; 3) зборі внесків, призначенні, перерахунку та виплат відповідних форм допомоги; 4) створенні спеціальних суб’єктів, які не виконують функції держави, проте сприяють здійсненню соціального обслуговування населення.

Необхідність усталеного розвитку вітчизняного суспільства і права в умовах євроінтеграції та глобалізації зумовлює потребу у формуванні й застосуванні в Україні вчення про юридичну методологію права згідно з європейськими стандартами права. Мета статті полягає у характеристиці поняття, концепцій і системи юридичної методології як базових елементів вчення про юридичну методологію приватного (цивільного) права України. Методологія приватного (цивільного) права є різновидом галузевої методології, яка визначає систему принципів і методи пізнання світоглядних уявлень про приватне (цивільне) право, а також вчення про цю систему. Методологія приватного права відображає специфіку суб’єктивних цивільних прав та інтересів, їх співвідношення з публічними правами й інтересами, що зумовлює особливості застосування або й наявність невідомих публічним правам методів, принципів і правових конструкцій. Приватне (цивільне) право України методологічно має ґрунтуватися на концепції соціологічного розуміння права, якій кореспондують законодавчо сформульовані (насамперед у Цивільному кодексі України) механізми розуміння права як інструмента “живого” права, згідно з яким норма права повинна застосовуватися і тлумачитися таким чином, щоб це відповідало реально існуючим суспільним відносинам на момент застосування норми права. Сучасну методологію приватного (цивільного) права ліберального типу визначають дві основні концепції розуміння права – юридичного раціоналізму та юриспруденції інтересів, які сформувались як результат тисячолітньої еволюції західної традиції права. Концепція юридичного раціоналізму визнає правом не так формально закріплену в законі “мертву” норму, як творення права внаслідок застосування права уповноваженими державними орга нами і приватними особами. Методологія юридичного раціоналізму заснована на системному аналізі суспільних відносин з урахуванням всіх істотних для права соціальних регуляторів (економіка, етика, релігія тощо). Сутність терміна “юриспруденція інтересів” полягає в тому, що замість отримання результату шляхом логічного тлумачення понять норма закону розглядається як розумне і цілеспрямоване-вирішення законодавцем певного конфлікту інтересів. Суб’єкт застосування права повинен розпізнавати інтереси, що охороняються законом, і дотримуватися їх при застосуванні норм законодавства і вирішенні спору. Пошук справедливого рішення повинен ґрунтуватися не на суб’єктивному уявленні про справедливість конкретного суб’єкта застосування права, а здійснюватися в межах методики телеологічної юриспруденції цінностей, згідно з якою справедливість при вирішенні юридичного спору полягає в забезпеченні балансу інтересів учасників конфлікту відповідно до охоронюваних законом цінностей. Поділ методології приватного права на окремі методологічні сфери та інструменти передбачає поділ правових явищ, які становлять предмет методології приватного права, залежно від їх змісту і характеру, на дві частини – загальну та особливу, кожна з яких поділена на розділи.

Конституція України закріплює право кожного на професійну правничу допомогу, делегуючи цю функцію інституту адвокатури. Для формування високоморальних та професійних представників адвокатської спільноти має суттєве значення забезпечення законності, прозорості, відкритості, рівності усіма суб’єктами та на всіх етапах доступу до адвокатської діяльності. Автором здійснено порівняльно-правове дослідження правового статусу учасників процедури набуття статусу адвоката, які наділені відповідним комплексом прав, обов’язків та повноважень щодо забезпечення та реалізації права на доступ до професії адвоката в Україні та в країнах пострадянського простору. Одним із органів адвокатського самоврядування, який безпосередньо бере участь у формуванні кадрового складу адвокатури, є кваліфікаційно-дисциплінарна комісія адвокатури. Таким чином, статтю присвячено комплексному дослідженню питання місця і ролі кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури у світлі набуття права на заняття адвокатською діяльністю. Проаналізовано чинне законодавство в частині доступу до професії адвоката, порядку організації, складення та оцінювання кваліфікаційного іспиту для набуття права на заняття адвокатською діяльністю в Україні. Метою статті є комплексне дослідження місця й ролі кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури, як суб’єкта доступу до адвоатської діяльності в Україні та аналогічних органів адвокатського самоврядування країн пострадянського простору, серед яких: Азербайджанська Республіка, Російська Федерація. На основі вивчення зарубіжного досвіду автором надано пропозиції щодо вдосконалення законодавства про адвокатуру та адвокатську діяльність щодо порядку допуску до складення кваліфікаційного іспиту, складення цього іспиту та оцінювання результатів складення кваліфікаційного іспиту для набуття права на заняття адвокатською діяльністю.

У статті досліджується досить дискусійне питання на предмет того, чи можна вважати фізичну особу – підприємця службовою особою загалом і зокрема службовою особою юридичної особи приватного права. Саме це і є метою статті. Встановлюється поняття суб’єкта, а також те, що суб’єкт кримінального правопорушення, передбаченого статтею 364-1 Кримінального кодексу України, є спеціальним – службова особа юридичної особи приватного права незалежно від організаційно-правової форми. Наводиться визначення службової особи, яке передбачено частиною 3 статті 18 Кримінального кодексу України, відповідно до якої основними ознаками службової особи є наявність в неї організаційно-розпорядчих та адміністративно-господарських функцій, про які більш детально зазначається у Постанові Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах про хабарництво». У статті наголошується на тому, що фізичну особу – підприємця слід визнавати службовою особою юридичної особи приватного права, якщо він здійснює організаційно-розпорядчі або адміністративно-господарські функції. На підтвердження даної позиції наводяться приклади судової практики. Щодо визнання фізичної особи – підприємця безпосередньо суб’єктом кримінального правопорушення, передбаченого ст. 364-1 Кримінального кодексу України, то вказане питання розкривається через аналіз цивільного законодавства та відповідної судової практики. Розглядаються організаційно-правові форми юридичних осіб приватного права, а також зазначається те, що до фізичних осіб – підприємців застосовуються ті ж самі нормативно-правові акти, що регулюють діяльність юридичних осіб. Наголошується на тому, що фізична особа – підприємець у господарських відносинах бере участь не як фізична особа, а як суб’єкт підприємницької діяльності, що робить його подібним до юридичних осіб. Робиться висновок, що фізичну особу – підприємця за певних умов слід визнавати суб’єктом кримінального правопорушення, передбаченого статтею 364-1 Кримінального кодексу України.

Статтю присвячено визначенню правової природи, сутності та структури митного спору. Установлено, що етимологічно категорія «спір» пов’язується з існуванням певних суперечностей, зітк­ненням протилежно направлених інтересів, змагань задля доведення своєї позиції. Зазначено, що поняття «спір» можна розглядати із соціологічного, економіч­ного, логічного, філософського та правового поглядів. Зауважено, що сутністю правового спору є конфлікт про права та обов’язки або інтереси, що охороняються законом. Наголошено, що у юридичній літературі виді­ляють правові спори у сфері публічного та приватного права (залежно від поділу системи права на приватне та публічне право). Зважаючи на те, що за своїм змістом митні право­відносини засновані на принципах владності і підпо­рядкування, їм властивий публічно-правовий характер і вони є різновидом публічних відносин, констатовано, що митний спір є видом публічно-правового спору. Визначено, що елементами структури митного спо­ру є суб’єкти, предмет та підстави. Предметом митного спору є суб’єктивні права учасників митних відносин. Підставами митного спору є сукупність юридичних фактів, що свідчать про переконання однієї зі сторін про порушення її прав та існування обґрунтованих ви­мог щодо їх захисту. Такими підставами є: порушення законодавства України з питань митної справи одним із суб’єктів митних правовідносин; звернення заці­кавленої сторони до митного або судового органу; при­йняття митним або судовим органом звернення до роз­гляду. Специфікою суб’єктного складу митного спору є наявність у ньому, з одного боку, фізичної чи юридич­ної особи, яка переміщує предмети через митний кор­дон України і якій дійсно або ймовірно належать спірні права, а з іншого - суб’єкт владних повноважень, мит­ний орган, який безпосередньо здійснює митну справу. Запропоновано під митним спором розуміти публіч­но-правовий спір, що виникає між учасниками мит­них відносин у зв’язку з порушенням, застосуванням чи тлумаченням норм законодавства України з питань митної справи. Зроблено висновок, що митний спір виникає з мит­них відносин та характеризується спеціальним право­вим регулюванням, а також особливим порядком роз­гляду і вирішення спорів у сфері митних відносин.

У статті вирізнено об’єктивне та суб’єктивне авторське право, означено об’єкти авторського права і суміжних прав, майнові авторські і суміжні права та суб’єкти майнових авторських і суміжних прав, строки чинності майнових прав на об’єкти авторського права та суміжних прав. Виокремлено первинних суб’єктів, яким належать майнові права на об’єкти авторського права (автор, співавтори), та похідних суб’єктів, яким передаються відповідні майнові авторські права. Охарактеризовано підстави виникнення майнових прав на об’єкти авторського права та суміжних прав. Здійснено класифікацію оборотоздатності майнових прав на об’єкти авторського права і суміжних прав. Проаналізовано можливість часткового передання майнових прав на об’єкти авторського права та суміжних прав до статутного капіталу господарських товариств. Визначено особливості внесення до статутного капіталу майнових прав на об’єкти авторського права і суміжних прав, договірні конструкції, за допомогою яких може здійснюватися передання майнових прав на об’єкти авторського права і суміжних прав. Проаналізовано зміст авторських договорів і сформульовано таке визначення авторського договору: договір, за яким автор відчужує свої авторські майнові права (повністю або частково) або надає дозвіл на використання твору будь-яким одним або всіма відомими способами, чи зобов’язується передати створений у майбутньому твір. Висловлено доцільність використання для назви договорів щодо розпорядження майновими авторськими правами термінології, що вжита у главі 75 Цивільного кодексу України. Сформовано позицію про те, що передача майнових прав на об’єкти авторського права і суміжних прав до статутного капіталу суб’єкта господарювання вигідна в разі реалізації таким суб’єктом отриманих прав шляхом визначення юридичної долі твору.

Дисертаційна робота присвячена визначенню сутності та особливостей правового статусу податкового агента як суб’єкта фінансового права України, а також напрямків його удосконалення. Особлива увага приділена історико-правовому аналізу розвитку та становлення інституту податкового агента в Україні й відповідно визначенню місця податкового агента серед суб’єктів фінансового права на сьогодні. З’ясовуються принципи діяльності податкового агента, визначаються сутність, структура, особливості фінансово-правового статусу податкового агента України. Основний акцент зроблено на проблемі розмежування прав та обов’язків платника податків і податкового агента, юридичній відповідальності податкового агента. Виокремлюються види та форми взаємодії між податковим агентом та органами Державної фіскальної служби України. Визначаються напрямки вдосконалення правового статусу податкового агента в Україні, зокрема аналізується зарубіжний досвід визначення правового статусу податкових агентів та можливості його використання в Україні.
Диссертационная робота посвящена определению сущности и особенностей правового статуса налогового агента как субъекта финансового права Украины, а также основным направлениям его усовершенствования. Особенное внимание уделено историко-правовому анализу развития и становления института налогового агента в Украине, и соответственно определению места налогового агента среди субъектов финансового права на сегодня. Выделено три периода становления института налогового агента Украины, а также отмечено, что налоговый агент, которому присущи все признаки субъекта финансового, является самостоятельным в тех правоотношениях, субъектом которых он является. Определены принципы деятельности налогового агента, понятие, структура, а также особенности финансово-правового статуса налогового агента в Украине. Среди элементов структуры финансово-правового статуса налогового агента выделены: права и обязанности; законный интерес; принципы и гарантии деятельности налогового агента; юридическая ответственность. Главный акцент сделано на проблеме разграничения прав и обязанностей налогоплательщика и налогового агента. Сделан вывод об отличии прав и обязанностей налогового агента, и налогоплательщика, что подтверждается положениями Налогового кодекса Украины. Аргументировано что налоговый агент может быть субъектом финансовой, административной и уголовной ответственности. Установлено, что особенностью административной и уголовный ответственности налогового агента юридического лица является ответственность его должностных лиц, которые допустили правонарушение, несмотря на то что законодательством Украины предусмотрена возможность ответственности юридического лица в целом. Выделены виды взаимодействия между налоговым агентом и органом Государственной фискальной службы Украины. Сделано вывод что каждому виду такого взаимодействия присущи конкретные формы их реализации. Рассмотрены особенности медиации как перспективного способа решения возникшего между налоговым агентом и органом Государственной фискальной службы Украины спора на добровольной основе без привлечения третьей независимой стороны, например суда, а также возможность ее существования в законодательстве Украины. Анализируется опыт определения правового статуса налогового агента в зарубежных странах. Сделано вывод, что наиболее детально правовой статус налогового агента законодательством таких стран как Белоруссия, Казахстан, Российская Федерация, Азербайджан. Рассматривается возможность использования такого опыта в Украине. В связи с этим предлагается внести ряд конкретных изменений в Налоговый кодекс Украины с целью усовершенствования статуса налогового агента в Украине как субъекта финансового права.
The thesis is devoted to the essence and peculiarities of the legal status of the tax agent as a subject of financial law of Ukraine, as well as directions for its improvement. Particular attention is paid to the historical and legal analysis of the development and formation of the tax agent’s institution in Ukraine, and accordingly, to determine the place of the tax agent among the subjects of financial law for today. The principles of activity of the tax agent are clarified, the essence, structure, features of the financial and legal status of the tax agent are determined. The main emphasis is on the problem of determination of the rights and obligations of the taxpayer and tax agent, legal liability of the tax agent. The types and forms of interaction between the tax agent and the body of the State fiscal service of Ukraine are distinguished. The directions of improvement of the legal status of a tax agent in Ukraine are determined, in particular, the foreign experience of determining the legal status of tax agents and use of its in Ukraine are analyzed.

Дисертацію присвячено визначенню місця окружних адміністративних судів у системі суб’єктів адміністративного права та обґрунтуванню пропозицій щодо вдосконалення їх адміністративно-правового статусу. У науковій праці дістали подальшого розвитку історико-правові аспекти становлення та розвитку окружних адміністративних судів на території України, зокрема, виокремлено такі періоди: 1-й період – перебування українських земель у складі інших держав та усвідомлення необхідності створення суб’єктів, уповноважених розглядати публічно-правові спори; 2-й період (із 1917 р. на українських землях, які входили до складу Російської імперії, та 1918 р. на землях, що перебували в Австро-Угорській імперії, до 1920 р.) – реалізація ідеї створення самостійних адміністративних судів; 3-й період (із 1920 р. до 24 серпня 1991 р.) – становлення адміністративних судів за часів радянської влади; 4-й період (із 24 серпня 1991 р. до сьогодні) – розвиток системи адміністративних судів за часів незалежності України. Наголошується, що місце окружних адміністративних судів у системі судоустрою України визначається відповідністю їх організації та діяльності як важливої частини механізму державного захисту прав і свобод людини та громадянина принципам територіальності, спеціалізації та інстанційності, а в системі суб’єктів адміністративного права обумовлюється їх можливістю бути суб’єктом різних за метою й завданнями адміністративно-правових відносин. Дістали подальшого розвитку характеристика правового регулювання діяльності окружних адміністративних судів та місце адміністративно-правового регулювання в ньому. Класифікуються джерела адміністративно-правового регулювання діяльності окружних адміністративних судів: 1) за місцем актів, у яких вони закріплені в ієрархії національного законодавства, – закони, підзаконні акти, акти органів суддівського самоврядування та внутрішньо-оперативні акти; 2) за напрямками адміністративної діяльності окружних адміністративних судів на акти, що регламентують: а) організаційно-управлінські питання: створення та ліквідація окружних адміністративних судів; регламентування повноважень суддів, які займають адміністративні посади; б) кадрові питання; в) особистий прийом громадян; г) доступ до публічної інформації; ґ) здійснення контролю за законністю діяльності співробітників суду і забезпечення їх безпеки тощо. Акцентується на тому, що окружні адміністративні суди мають загальний правовий статус, що визначає їх правове становище безпосередньо як органу судової влади, і спеціальний правовий статус, що визначає положення останніх як суб’єкта адміністративних правовідносин. Крім того, окружні адміністративні суди наділені індивідуальним правовим статусом, яким є статус кожного окружного адміністративного суду. Пропонується під адміністративно-правовим статусом окружних адміністративних судів розуміти похідне та невід’ємне від основного правового статусу як органу судової влади правове становище окружного адміністративного суду в адміністративно-правових відносинах, що визначається сукупністю нормативно визначених, взаємопов’язаних і гарантованих державою елементів: метою, завданнями, функціями компетенцією, організаційною та внутрішньою структурою, юридичними гарантіями, юридичною відповідальністю окружного адміністративного суду, обумовлює межі його поведінки та взаємозв’язок з іншими учасниками таких відносин. Розмежовується адміністративна юрисдикція та компетенція окружних адміністративних судів. З’ясовано зміст поняття «компетенція окружних адміністративних судів» та виділено: 1) основну компетенцію – права та обов’язки безпосередньо суддів щодо вирішення публічно-правового спору та здійснення судового контролю; 2) допоміжну компетенцію – права та обов’язки голови суду, керівника апарату суду щодо організаційного, кадрового, фінансового забезпечення діяльності суду. Удосконалюється поняття «адміністративно-правові відносини в діяльності окружних адміністративних судів» та виокремлюються їх ознаки: 1) публічно-правовий характер відносин; 2) їх метою є організаційне забезпечення діяльності суду; 3) виникають, змінюються та припиняються на підставі норм адміністративного законодавства; 4) обов’язковим є додержання принципу незалежності та самостійності судів у таких відносинах; 5) можливість їх класифікації: а) за сферою виникнення: внутрішньоорганізаційні (внутрішньоапаратні) та зовнішньоорганізаційні відносини; б) за змістом: відносини щодо кадрового (публічно-службові відносини), фінансового, матеріально-технічного забезпечення діяльності судів, щодо розгляду звернень громадян; в) за характером взаємозв’язків між суб’єктами: субординаційні, реординаційні, координаційні; г) залежно від змісту владних повноважень суб’єктів: горизонтальні й вертикальні. Наводяться приклади кожного виду адміністративно-правових відносин у діяльності окружних адміністративних судів та наголошується, що одні й ті самі адміністративно-правові відносини можуть бути одночасно декількох видів. Класифікуються моделі організації та діяльності адміністративних судів у Франції, Німеччині, Італії, Великій Британії, Нідерландах, Фінляндії, Швейцарії, Австралії, Мексиці, США за: 1) наявністю судових і квазісудових адміністративних органів; 2) місцем органів адміністративної юстиції в механізмі держави; 3) кількістю рівнів адміністративних судів; 4) обсягом повноважень адміністративних судів; 5) спеціалізацією адміністративних судів тощо. Визначається, що юридичними гарантіями діяльності окружних адміністративних судів як суб’єктів адміністративного права є встановлені та забезпечені державою, за допомогою норм права, юридичні засоби, які визначають умови і порядок реалізації окружним адміністративним судом наданого йому адміністративно-правового статусу у відносинах з іншими суб’єктами з метою створення умов для відправлення адміністративного судочинства, а також всебічну охорону та захист адміністративно-правового статусу таких судів, зокрема: 1) належне організаційне, фінансове, матеріальне, інформаційне забезпечення їх діяльності; 2) створення умов для розвитку інформаційних технологій у їх діяльності; 3) впорядкування на законодавчому рівні взаємозв’язків між судом та іншими суб’єктами; 4) врегулювання процедури обрання суддів на адміністративні посади, звільнення з них і притягнення до відповідальності; 5) запровадження єдиного механізму оцінювання роботи суду без втручання у сферу управління правосуддям. Розкриваються особливості оцінювання роботи суду, яке має базовий та комплексний рівні оцінювання, показники яких визначені рішенням Ради суддів України, та аналізу діяльності суду, показники для проведення якого закріплені наказом Державної судової адміністрації України. Визначається, що недоліком оцінювання роботи суду за базовими показниками є відсутність серед них показників, які стосуються судового адміністрування, що наразі охоплюються комплексним оцінюванням. Наголошується на необхідності вдосконалити Методику аналізу діяльності судів, затверджену Наказом Державної судової адміністрації України № 286 від 07.06.2018 р. Сформульовано пропозицію доповнити зміст Закону України «Про судоустрій та статус суддів» від 02.06.2016 р. нормою про оцінювання роботи суду та аналіз діяльності суду, оскільки про жодну з них у зазначеному акті мова не йде. Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що дисертація є однією з перших спроб комплексно, на основі вивчення та узагальнення наукових підходів, положень чинного законодавства України і практики його реалізації, визначити особливості окружних адміністративних судів у системі суб’єктів адміністративного права, існуючі недоліки правового регулювання діяльності останніх та напрямки їх усунення. Теоретична в практична цінність висновків та положень дисертації підтверджується тим, що вони можуть бути використані: 1) для подальшого вивчення місця окружних адміністративних судів у системі суб’єктів адміністративного права; 2) для вдосконалення практичної діяльності окружних адміністративних судів як суб’єктів адміністративного права; 3) під час проведення занять та підготовки навчально-методичної літератури з дисциплін «Адміністративне право», «Судові та правоохоронні органи».
The dissertation is devoted to determining the place of district administrative courts in the system of subjects of administrative law, as well as justification of proposals for improving their administrative and legal status. The historical and legal aspects of formation and development of district administrative courts on the territory of Ukraine were further developed in the scientific work, in particular, the following periods have been singled out: 1st period – stay of Ukrainian lands in other states and awareness of the need to create subject; 2nd period (from 1917 on the Ukrainian lands, which were part of the Russian Empire, and 1918 on the lands that were in the Austro-Hungarian Empire until 1920) – the implementation of the idea of creating independent administrative courts; 3rd period (from 1920 to August 24, 1991) - the formation of administrative courts during the Soviet era; 4th period (from August 24, 1991 to the present) – the development of the system of administrative courts since the independence of Ukraine. It is emphasized that the place of district administrative courts in the judicial system of Ukraine is determined by the compliance of their organization and activities as an important part of the mechanism of state protection of human and civil rights and freedoms, the principles of territoriality, specialization and instance, and in the system of subjects of administrative law is determined by their ability to be the subject of different administrative and legal relations in terms of purpose and tasks. The characteristic of legal regulation of activity of district administrative courts and a place of administrative and legal regulation in it has received further development in work. Sources of administrative and legal regulation of district administrative courts are classified: 1) by the place of acts in which they are enshrined in the hierarchy of national legislation – laws, bylaws, acts of judicial self-government and internal operational acts; 2) in the areas of administrative activity of district administrative courts on acts regulating: a) organizational and administrative issues: creation and liquidation of district administrative courts; regulation of the powers of judges holding administrative positions; b) personnel issues; c) personal reception of citizens; e) access to public information; d) exercising control over the legality of the activities of court employees and ensuring their safety, etc. Emphasis is placed on the fact that district administrative courts have a general legal status, which determines their legal status directly as a judicial body and a special legal status, which determines the position of the latter as a subject of administrative legal relations. In addition, district administrative courts are endowed with an individual legal status, which is the status of each district administrative court. It is proposed to understand the administrative and legal status of district administrative courts as a derivative and inseparable from the basic legal status as a judicial body, the legal status of the district administrative court in administrative and legal relations, determined by a set of normatively defined, interrelated and state guaranteed elements: purpose, tasks, functions, competence, organizational and internal structure, legal guarantees, legal responsibility of the district administrative court, specifies the limits of its behavior and the relationship with other participants in such relations. The administrative jurisdiction and competence of district administrative courts are distinguished. The meaning of the concept “competence of district administrative courts” is clarified and the following is singled out: 1) the main competence – the rights and responsibilities of judges directly in resolving public law disputes and judicial control; 2) auxiliary competence – the rights and responsibilities of the chairman of the court, the head/staff of the court regarding the organizational, personnel, financial support of the court. The definition of the concept of “administrative-legal relations in the activities of district administrative courts” is improved and their features are distinguished: 1) public-law nature of relations; 2) their purpose is to provide organizational support to the court; 3) arise, change and terminate on the basis of administrative legislation; 4) it is obligatory to observe the principle of independence and autonomy of courts in such relations; 5) the possibility of their classification: a) by area of origin of internal organizational (internal hardware) and external organizational relations; b) in terms of content: relations on personnel (public-service relations), financial, logistical support of courts, on consideration of citizens' appeals; c) by the nature of the relationship between the subjects: subordination, reordination, coordination; d) depending on the content of the powers of the subjects: horizontal and vertical. Examples of each type of administrative-legal relations in the activity of district administrative courts are given and it is emphasized that the same administrative-legal relations can be several types at the same time. Models of organization and activity of administrative courts in France, Germany, Italy, Great Britain, the Netherlands, Finland, Switzerland, Australia, Mexico, the USA are classified on: 1) the presence of judicial and quasi-judicial administrative bodies; 2) the place of administrative justice bodies in the mechanism of the state; 3) the number of levels of administrative courts; 4) the scope of administrative courts powers; 5) the specialization of administrative courts. It is determined that the legal guarantees of the district administrative courts as subjects of administrative law are established and provided by the state, with the help of law, legal means that determine the conditions and procedure for implementation by the district administrative court of its administrative and legal status in relations with other entities, in order to create conditions for administrative proceedings, as well as comprehensive protection and defense of the administrative and legal status of such courts, in particular: 1) proper organizational, financial, material, information support of their activities; 2) creating conditions for the development of information technology in their activities; 3) regulation at the legislative level of relations between the court and other entities; 4) regulation of the procedure for electing judges to administrative positions, dismissal from them and bringing to responsibility; 5) introduction of a single mechanism for court work evaluating without interfering in the field of justice management. The peculiarities of the court work evaluation, which has basic and complex levels of evaluation, the indicators of which are determined by the decision of the Council of Judges of Ukraine and court performance analysis, the indicators for which are fixed by order of the State Judicial Administration of Ukraine, are revealed. It is determined that the disadvantage of court work evaluating on the basis of basic indicators is the lack of indicators related to judicial administration, which are currently covered by a comprehensive evaluation. Emphasis is placed on the need to improve the Methodology of Analysis of Courts approved by the Order of the State Judicial Administration of Ukraine № 286 of June 7, 2018. A proposal has been made to supplement the content of the Law of Ukraine “On the Judiciary and the Status of Judges” of June 2, 2016 with a norm on the evaluation of the work of the court and analysis of court activities, as none of them is mentioned in this act. The scientific novelty of the obtained results is that the dissertation is one of the first attempts to comprehensively, based on the study and generalization of scientific approaches, provisions of current legislation of Ukraine and practice of its implementation, to determine the features of district administrative courts in the system of administrative law, the existing shortcomings of the legal regulation of their activities and ways to eliminate the latter. The theoretical and practical significance of the conclusions and provisions of the dissertation lies on the fact that they can be used: 1) for further study of the place of district administrative courts in the system of subjects of administrative law; 2) to improve the practical activities of district administrative courts as subjects of administrative law; 3) during classes and preparation of educational and methodical literature for the courses “Administrative Law”, “Judicial and law enforcement agencies”.

Вказано, що учасники відносин у сфері надання освітніх послуг є суб’єктами господарського права. Серед них власне навчальні заклади є підприємницькими або некомерційними суб’єктами господарювання. Указано, что участники отношений в сфере предоставления образовательных услуг являются субъектами хозяйственного права. Среди них именно учебные заведения являются предпринимательскими либо некоммерческими субъектами хозяйствования. Indicated that participants of relations in the sphere of educational services are subjects of economic law. Among them proper educational institutions are business or non-profit economic entities.

Вказано, що учасники відносин у сфері надання освітніх послуг є суб’єктами господарського права. Серед них власне навчальні заклади є підприємницькими або некомерційними суб’єктами господарювання.
Указано, что участники отношений в сфере предоставления образовательных услуг являются субъектами хозяйственного права. Среди них именно учебные заведения являются предпринимательскими либо некоммерческими субъектами хозяйствования.
Indicated that participants of relations in the sphere of educational services are subjects of economic law. Among them proper educational institutions are business or non-profit economic entities.

Дисертаційна робота присвячена визначенню сутності та особливостей адміністративно-правового статусу апеляційних судів України, а також визначенню напрямків його удосконалення. Особлива увага приділена історико-правовому аналізу розвитку та становлення апеляційних судів в Україні й відповідно визначенню місця апеляційних судів серед суб’єктів адміністративного права на сьогодні. З’ясовуються принципи діяльності апеляційних судів України, визначаються сутність, структура, особливості адміністративно-правового статусу апеляційних судів України. Основний акцент зроблений на визначенні адміністративних повноважень апеляційних судів України, юридичній відповідальності у діяльності апеляційних судів. Виокремлюються види адміністративно-правових відносин, суб’єктом яких є апеляційний суд. Аналізується досвід становлення та діяльності апеляційних судів в зарубіжних державах. Визначаються основні недоліки адміністративно-правового статусу апеляційних судів України та сформульовані пропозиції щодо його вдосконалення.
Диссертационная робота посвящена определению сущности и особенностей административно-правового статуса апелляционных судов Украины, а также основным направлениям его усовершенствования. Особенное внимание уделено историко-правовому анализу развития и становления апелляционных судов в Украине и соответственно определению места апелляционных судов среди субъектов административного права на сегодня. Выделено восемь этапов становления апелляционных судов Украины. Определены основные принципы деятельности апелляционных судов в Украине, среди которых выделены принципы территориальности, специализации, инстанционности, которые в совокупности определяют место апелляционных судов Украины в системе судоустройства. Также отмечено, что деятельность апелляционных судов регламентируется нормами административного права и неразрывно связана с внутренне- и внешнеуправленческими отношениями, на основании чего их можно отнести к субъектам административного права. Аргументировано, что правовое регулирование деятельности апелляционных судов осуществляется на конституционном, законном и подзаконном уровнях, каждому их которых присуща определённая специфика. Среди элементов структуры административно-правового статуса апелляционных судов выделены: порядок образования и структура апелляционного суда, порядок назначения судей, других должностных и служебных лиц апелляционного суда; задачи и функции апелляционного суда; полномочия апелляционного суда; принципы, гарантии организации и деятельности апелляционного суда; ответственность в деятельности апелляционного суда. Главный акцент сделано на административных полномочиях апелляционных судов Украины. Сделан вывод, что, кроме судебных полномочий, апелляционные суды осуществляют также исполнительно-распорядительную деятельность и деятельность по обслуживанию судебного процесса. Определено, что, хотя законодательство Украины прямо не определяет апелляционный суд субъектом юридической ответственности, за исключением гражданско-правовой ответственности, юридическая ответственность указанных субъектов включает положительную (перспективную) и негативную (ретроспективную) ответственность. Анализируется опыт становления и деятельности апелляционных судов в зарубежных странах, в частности, США, Канады, Германии, Франции, Португалии. Определены основные недостатки правового регулирования деятельности апелляционных судов как субъектов административного права. В связи с этим предлагается внести ряд конкретных изменений в законодательство Украины с целью усовершенствования административно-правового статуса апелляционных судов Украины.
The thesis is devoted to the definition of the essence and peculiarities of the administrative and legal status of the appellate courts of Ukraine, as well as to determine the directions of its improvement. Particular attention is paid to the historical and legal analysis of the development and formation of appellate courts in Ukraine and, accordingly, to determine the place of appelate courts among the subjects of administrative law for today. The principles of the activity of appelate courts of Ukraine are clarified, the essence, structure, peculiarities of the administrative and legal status of appellate courts of Ukraine are determined. The main emphasis is on determining the administrative powers of the appellate courts of Ukraine, legal liability in the activity of appellate courts. The types of administrative-legal relations, the subject of which is an appellate court, are distinguished. The experience of formation and activity of appellate courts in foreign countries is analyzed. The main disadvantages of the administrative and legal status of the appellate courts of Ukraine are identified and proposals for its improvement are determined.

Дисертація присвячена комплексному дослідженню теоретичних і практичних проблем діяльності господарського суду як суб’єкта адміністративного права. У роботі охарактеризовано роль та місце господарських судів у судовій системі та системі суб’єктів адміністративного права. З’ясовано поняття й ознаки адміністративних правовідносин за участю господарських судів. Проаналізовано правові засади діяльності господарських судів та визначено місце серед них адміністративно-правового регулювання. Визначено поняття та структуру адміністративно-правового статусу господарських судів. Розкрито завдання та функції господарських судів як суб’єктів адміністративного права. Встановлено адміністративні повноваження господарських судів. Окреслено поняття та види юридичних гарантій діяльності господарських судів як суб’єктів адміністративного права. Запропоновано шляхи вдосконалення юридичної відповідальності в діяльності господарських судів як суб’єктів адміністративного права.
Диссертация посвящена комплексному исследованию теоретических и практических проблем деятельности хозяйственного суда как субъекта административного права. В работе охарактеризованы роль и место хозяйственных судов в судебной системе и системе субъектов административного права. Определено, что административные правоотношения с участием хозяйственных судов представляют собой урегулированные нормами административного права общественные отношения, в рамках которых, путем реализации государственно-властных полномочий, решаются вопросы, связанные с надлежащим функционированием хозяйственных судов, выполнением их задач и функций. Определены основные характерные признаки административных правоотношений с участием хозяйственных судов. Проанализированы правовые основы деятельности хозяйственных судов и определено место среди них административно-правового регулирования. Административно-правовой статус хозяйственных судов предложено рассматривать как установленную в нормах административного права совокупность признаков, которые определяют правовое положение данных органов среди других субъектов административно-правовых отношений. Отмечено, что основными составными элементами административно-правового статуса хозяйственных судов являются их административная правосубъектность и компетенция. Раскрыты задачи и функции хозяйственных судов как субъектов административного права. Установлено, что административные полномочия хозяйственного суда представляют собой определенную на нормативно-правовом уровне, санкционированную и обеспечиваемую государством совокупность органически соединенных взаимообусловленных прав и обязанностей, которыми наделены хозяйственные суды для осуществления задач, связанных с организацией и обеспечением хозяйственного судопроизводства, исполнением управленческих и представительских функций. Под гарантиями деятельности хозяйственных судов как субъектов административного права предложено понимать определенную в положениях нормативно-правовых актов, устанавливающих правовые основы функционирования данных органов государственной власти, систему мер и условий, направленных на недопустимость незаконного вмешательства в их деятельность и в деятельность их должностных лиц – судей. Предложены направления совершенствования юридической ответственности в деятельности хозяйственных судов как субъектов административного права.
The thesis is focused on the comprehensive research of theoretical and practical problems of the activities of the commercial court as the subject of administrative law. The author of the paper has characterized the role and place of commercial courts within the judicial system and the system of subjects of administrative law. The concept and characteristics of administrative legal relations with the participation of commercial courts have been found out. Legal principles of the activities of commercial courts have been analyzed and the place of administrative and legal regulation among them has been defined. The concept and structure of the administrative and legal status of commercial courts have been determined. The tasks and functions of commercial courts as subjects of administrative law have been revealed. Administrative powers of commercial courts have been established. The concept and types of legal guarantees of the activities of commercial courts as subjects of administrative law have been outlined. The ways of improvement of legal liability within the activities of commercial courts as subjects of administrative law have been suggested.

На перший погляд, правовідносини із надання оплатних освітніх послуг закладами освіти є цивільно-правовими. Однак повністю із цим погодитися не можна. По-перше, ціллю надання освітніх послуг навчальними закладами приватної та колективної форми власності, а також державних і комунальних комерційних підприємств є отримання прибутку. Підприємницькі правовідносини як правовідносини, що спрямовані на задоволення як приватних, так і публічних правовідносин, виходять за межі цивільно-правових правовідносин, що є особистими немайновими та майновими відносинами, заснованими на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників (стаття 1 ЦК України). На первый взгляд, отношения по предоставлению платных образовательных услуг учреждениями образования являются гражданско-правовыми. Но полностью согласиться с этим нельзя. Отношения, направленные на достижение как частных, так и публичных интересов, выходят за пределы гражданско-правовых отношений, определенных статьей 1 Гражданского кодекса Украины. At the first glance, the relationship for the provision of paid educational services by educational institutions are civil law relationship. But totally agree with this can not be. Relationship to achieve both private and public interests, beyond the civil law relationships, defined in the Article 1 of the Civil Code of Ukraine.

На перший погляд, правовідносини із надання оплатних освітніх послуг закладами освіти є цивільно-правовими. Однак повністю із цим погодитися не можна. По-перше, ціллю надання освітніх послуг навчальними закладами приватної та колективної форми власності, а також державних і комунальних комерційних підприємств є отримання прибутку. Підприємницькі правовідносини як правовідносини, що спрямовані на задоволення як приватних, так і публічних правовідносин, виходять за межі цивільно-правових правовідносин, що є особистими немайновими та майновими відносинами, заснованими на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників (стаття 1 ЦК України).
На первый взгляд, отношения по предоставлению платных образовательных услуг учреждениями образования являются гражданско-правовыми. Но полностью согласиться с этим нельзя. Отношения, направленные на достижение как частных, так и публичных интересов, выходят за пределы гражданско-правовых отношений, определенных статьей 1 Гражданского кодекса Украины.
At the first glance, the relationship for the provision of paid educational services by educational institutions are civil law relationship. But totally agree with this can not be. Relationship to achieve both private and public interests, beyond the civil law relationships, defined in the Article 1 of the Civil Code of Ukraine.

На різних етапах історичного розвитку будь-якої держави змінюється роль її спеціальних служб та їхнє місце у системі державних органів. Під терміном «спеціальні служби» у контексті цього дослідження розуміються державні органи, які відповідно до національного законодавства призначені здійснювати розвідувальну та контррозвідувальну діяльність, а також інші спеціальні функції з метою забезпечення державної безпеки. У цьому контексті СРСР посідає особливе місце, оскільки після розпаду Радянського Союзу на його території з’явилося 15 нових суб’єктів міжнародного права, у кожному з яких розпочалися власні процеси державотворення з формуванням національних спецслужб (тією чи іншою мірою на основі радянського спадку).

У статті представлено теоретичне узагальнення методів нейтралізації міжособистісного конфлікту для реалізації механізмів, що вможливлюють конструктивне завершення суперечки. Метою наукової роботи є характеристика прийомів нейтралізації МК, які в основному не залежать від сфери людської діяльності. Нейтралізація конфліктів розглядається як комунікативна ситуація, коли один із суб’єктів намагається подолати складні обставини, послабити видимі суперечності, схилити співрозмовника до своєї точки зору або/та досягти компромісу. Основна увага приділяється словесній поведінці людини, яка хоче подолати потенційні або реальні розбіжності. Беручи до уваги теоретичні досягнення М. Дойча, В. Лінкольна, М. Розенберга, висновуємо, що такі методи та прийоми повинні насамперед ураховувати кілька важливих чинників: модель конфлікту (структурну чи процесуальну); фактори (інформаційні, структурні, ціннісні, стосункові, поведінкові); тип (відповідно до потреб людини, типу суперечностей, інтенсивності, часу розвитку протидії); тип комунікативних перешкод (лінгвістичні, психологічні, когнітивні, соціальні, фізичні); наявність необхідних умов для нейтралізації (основних, що формують і забезпечують ефективність контакту, та індивідуальних); принципи спілкування (провокаційне чи ненасильницьке, останнє має своєю умовою розуміння почуттів, психічного стану іншої особи, спостережливість); права та обов’язки сторін (передбачає планування та здійснення дій особи, яка бажає нейтралізувати конфлікт; взаєморозуміння фізичними особами прав та обов’язків один одного); тип конфліктності людини та стиль поведінки (самооцінка, бажання домінувати, консерватизм мислення, прямолінійність, тривожність тощо); вік, стать опонентів. Також визначено, що для успіху взаємодії індивідів важливими є їхні особисті вербальні риси, які визначаються національними властивостями, нормами, специфікою реалізації мовної тактики.