Добірка наукової літератури з теми "Стратегічні зони ресурсів"

Агроекологічний потенціал є однією зі складових природно-ресурсного й економічного потенціалу. Він визначається як здатність ґрунтів, атмосфери, гідрос- фери й біоти регіону давати певну господарську про- дукцію у конкретних соціально- економічних умовах використання земель, засновану на біологічній продук- тивності, без приведення системи природних ресурсів до необоротного руйнування й різкого погіршення її динамічних якостей. Метою досліджень було науково обґрунтувати напрями ефективного використання агро- екологічного потенціалу зони Степу України та адап- тування технологій вирощування зернових культур до кліматичних змін. Методи. Польові досліди проведено згідно з методикою дослідної справи та спеціальних методик зі встановлення агроекологічного потенціалу. Результати. Визначено, що ефективність реаліза- ції високого природно-кліматичного потенціалу зони Степу України обмежується підвищенням посушли- вості клімату. В зв’язку з цим, стратегічні завдання аграрного сектору економіки повинні бути спрямова- ними на збільшення продуктивності ріллі, економію енергетичних ресурсів, покращення родючості ґрунтів, зменшення антропогенного навантаження на навко- лишнє середовище з метою забезпечення збалансо- ваного природокористування. Висновки. За резуль- татами узагальнення багаторічних даних вставлено, що максимальна врожайність зерна гібридів кукуру- дзи різних груп стиглості формується у вологі роки, а найменша – у сухі, причому рослини найкраще вико- ристовують теплоенергетичний потенціал зони півдня України у вологі та середньовологі роки, що поясню- ється найвищою інтенсивністю продукційних проце- сів. За допомогою одержаних рівнянь регресії можна проводити вибір найбільш оптимального гібридного складу для регіональних та локальних агрокліматич- них умов Південного Степу України. За результатами досліджень встановлено різні ступені мінливості мете- орологічних та агрономічних показників. Використання статистичних методів дозволило провести оцінку років досліджень за індексом сприятливості агрометеороло- гічних умов та встановити регресійні рівняння продук- тивності рослин.

Розглянуто інструменти екологічного менеджменту в контексті реалізації державної екологічної політики і сталого розвитку регіонів. Державна екологічна політика — це діяльність органів державної влади, спрямована на формування та розвиток екологічного виробництва/споживання та екологічної культури життєдіяльності людини. Для реалізації регіональної екологічної політики використовуються такі механізми: законодавчо-правовий, управлінський, економічний, громадсько-просвітницький. Визначено, що екологічний менеджмент є складовою загальної системи екологічного управління, системою ринкового управління довкіллям, функціонує на територіальному ієрархічному рівні в рамках глобальної екологічної політики, держави в цілому, регіону, окремої території (місто, селище, окрема природна зона), корпорації, підприємств у сферах з ринковими відносинами. Екологічний менеджмент на рівні держави являє собою державну систему управління, яка спрямована на створення правових норм та засад з охорони навколишнього середовища, забезпечення формування у населення свідомості щодо раціонального використання природніх ресурсів, підтримку екологічних інноваційних та технологічних проектів. Виділено наступні групи інструментів екологічного мененджменту, які регулюються національним екологічним законодавством та імплементованими міжнарод- ними угодами і конвенціями: перша група пов’язана із системою міжнародних і державних екологічних стандартів ISO та ДСТУ (екологічний аудит, екологічна сертифікація, екологічне маркування), друга група представляє системну оцінку екологічного стану навколишнього середовища і впливу техногенного фактора (стратегічна екологічна оцінка, екологічний моніторинг, оцінка впливу на довкілля), третя група пов’язана із екологічним розвитком регіону, територій, підприємств (екологічний маркетинг).

У статті теоретично осмислене поняття «паркова культура», досліджена її історико-культурна складова частина. На основі авторської концепції українських вчених розкрито зміст паркової культури, її функціональні особливості і стратегічні пріоритети, серед яких головним є збереження історико-культурної спадщини. Проаналізовано міждисциплінарні підходи до розуміння історико-культурних тенденцій розвитку природно- заповідних територій, що дало змогу розкрити основні розбудовчі тенденції паркових територій і зон. Відповідно до реєстру Природно-заповідного фонду України в статті зазначено, осмислено і розкрито визначальну роль і значення парків-пам’яток садово-паркового мистецтва місцевого значення в сучасному культурному просторі Вінниччини. Наголошено на історико-культурному значенні кожного парку-пам’ятки садово-паркового мистецтва, визначено їхній соціокультурний, економічний та туристичний потенціал. Зокрема, досліджено історико-культурний ресурс парків-пам’яток садово-паркового мистецтва місцевого значення Вінниччини, визначено основні історичні етапи їх розвитку відповідно до визначених у темі хронологічних межах, а саме: 1 етап (1985–1991 рр.) – період перебудо- ви і розпаду СРСР; 2 етап (1991 р.– сьогодення) – становлення і удосконалення законодавства незалежної України; 3 етап (2014 – сьогодення) – реформа децентралізації. Зазначені етапи мають важливе історико-культурне зна- чення для розвитку парків-пам’яток садово-паркового мистецтва, їх збереження. Розглянуто питання активної уваги та участі зацікавлених у розвитку парків-пам’яток садово-паркового мистецтва стейкхолдерів, доведено їх беззаперечну роль у відродженні, становленні і популяризації сучасної Вінниччини.

У дослідженні проаналізовано сучасний стан розвитку державно-приватного партнерства, місце аграрного сектору економіки України у формуванні валового внутрішнього продукту та досліджено ключові напрями співробітництва держави та приватного власника на основі реалізації проектів у аграрному секторі. Метою статті – є аналіз реалізації проєктів державно-приватного партнерства в аграрному секторі економіки та розробка підходів щодо активізації стратегічних напрямів розвитку партнерства державного та приватного власника в аграрному секторі. В основі сучасних підходів до розвитку аграрного сектору мають знаходитися пріоритети, спрямовані на пошук додаткових ресурсів, які можливо залучити у процесі реалізації проєктів державно-приватного партнерства. У дослідженні визначено основні напрями розвитку державно-приватного партнерства в аграрному секторі, що передбачає обмін знаннями, розроблення комплексних стратегій, концесійні угоди, створення особливих економічних зон, технопарків і технополісів, формування інтегрованих структур, кластерів та інвестиційних фондів, розвиток ланцюгів створення вартості. Виокремлено, на основі існуючого практичного досвіду, основні форми реалізації проєктів державно-приватного партнерства. Запропоновано напрями реалізації проєктів державно-приватного партнерства у окремих галузях аграрного сектору на основі створення та модернізації об’єктів інфраструктури та технологій просування продукції на ринку. Розроблено модель реалізації стратегічного планування розвитку сфер діяльності, пов’язаних з аграрним сектором, на основі можливого використання проєктів державно-приватного партнерства. В якості основних інструментів у розвитку проєктів державно-приватного партнерства в аграрному секторі запропоновано формування Стратегії розвитку сільського господарства, реалізацію сільськогосподарських кластерних проєктів та ланцюгів доданої вартості, податкове стимулювання інноваційної діяльності в аграрному секторі, поліпшення інвестиційного клімату, створення технологічних парків та бізнес-інкубаторів, удосконалення законодавчої бази, інноваційний розвиток та ін.

У статті визначено теоретико-генетичний розвиток інтеграційних процесів в сучасному регіональному менеджменті з урахуванням векторів суспільного прогресу, поєднання знань економіки, інноватики, соціології, теорії ринків та підприємництва. Наголошено, що інтеграційні процеси завжди мають загальну або локальну дію, формальні та неформальні прояви, позитивний або негативний вплив на явища та процеси людської діяльності, забезпечують позитивну або негативну динаміку окремих соціально-економічних явищ і процесів. Саме інтеграція як рушійна сила формує потенціал суспільства й економіки держави та її територій. Визначено ключові чинники суспільного прогресу, що обумовили дослідження процесу інтеграції в економіці та менеджменті: прискорене формування світового ринку та його впливовість на національні економіки, зміна границь регіонів; укрупнення, централізація та диверсифікація капіталів, прискорена диверсифікація виробництва та сфери послуг; масове виробництво та його залежність від науково-технічного прогресу, екологічних і соціальних стандартів; територіальний перерозподіл світу, зони економічного впливу та новітні формати регіоналізації. Зосереджено увагу на тому, що кластер, як прояв економічної інтеграції в сучасній діяльності, галузевої та регіональної влади, постає первинним в інструментарії стимулювання ринків, бізнесу, якісного та кількісного покращення ділового середовища, залучення інвестицій, інструментом балансу інтересів влади та бізнесу. Зазначено, що кластери постають центром промислової політики, балансують групи регіональних інтересів, стимулюють і корегують регіональний розвиток, прискорюють комерціалізацію національних наукових надбань. Визначено такі компоненти потенціалу кластероутворення регіонів, як: наука та освіта; ресурсна база; заощадження підприємств та населення; малий і середній бізнес та інфраструктура підтримки малого та середнього бізнесу. Реалізація потенціалу кластероутворення має ґрунтуватися на системі безпеки від наявних ризиків, побудова якої може максимально швидко сформувати платформу взаємних дій, колективного прийняття рішень, заходів організації та контролю. Обґрунтовано управлінське бачення формування стратегічної мети кластероутворення з урахуванням принципів консолідації та гармонізації ключових інтересів.

In the article, Serhiy Zhadan’s play “Bread Armistice” is considered from the standpoint of postcolonial criticism as a metaphorical illustration of the blurred identity that manifested itself during the war in eastern Ukraine, which began in 2014.Purpose: to analyze the text of the play to reflect the painful points of identity of modern Ukrainian society and the artistic resources of its future construction, to fit the analyzed text of Serhiy Zhadan into broader global and domestic humanitarian contexts.Methods. The leading methodology is postcolonial critique, which in combination with the traditional analysis of artistic text and aesthetic practices allows us to talk about the artistic construction of a new postwar Ukrainian identity, taking into account the world humanitarian experience of the XXI century and its Ukrainian contexts. Results. Contemporary Ukrainian artists, through their artistic practices, are actively involved in the process of reflecting the cracks and fissures of Ukrainian civic identity and are involved in the analysis of the causes and consequences of internal identification crises. Most of them successfully combine creativity and social activities aimed at building a real, not a fictitious civil dialogue about meanings and values, and not about money and propaganda, and Serhiy Zhadan belongs to this cohort. Being a native of the Ukrainian East, through his own work he resists active attempts to split Ukraine humanitarianly into West and East (or West, East and Center) and implements artistic attempts to switch the conversation of intellectuals from the discourse of division (they) to the discourse of self-identification, – complex, heterogeneous, with different previous experience, which should not be shared if it is reflected and spoken). In various art projections, the artist analyzes various aspects of the crisis of Ukrainian identity, with which neither the official Ukrainian government nor the public and media spheres worked, as well as the specifics of its front lines: the result was a complete disorientation of many “little people” in geoculture, modern geopolitics identification of own affiliation / non-affiliation. Serhiy Zhadan contrasts the artificial East cultural concept of Donbass with the Ukrainian East marker in the play (with an emphasis on the Ukrainianness of this territory, not on its geographical coordinates), thus creating a futurological projection of the future national-civil dialogue. The artist deliberately offers in his register of protagonists decentralized “little people”, that is, mostly those in whom Ukrainians can recognize themselves and with whom Ukrainians can identify themselves – “non-heroes” who must gradually learn the values of liberal democracy and realize their own, subjective responsibility for their choice – that is, to learn to be involved in the fate of their country through the identification of belonging to it. The artist models a vision of how the scattered fragments of the old Ukrainian identity should be directed not to fictitious centers, but carefully collected and, taking into account the reflection of all our internal crises, involved in the positive construction of a new Ukrainian identity.Conclusions. The author of the play “Bread Armistice” Serhiy Zhadan through artistic modelling of the mutilated Ukrainian identity in the temporarily occupied territories of Ukraine joins an important and promising intellectual discussion on the strategic priorities of Ukrainian society after deoccupation, formats of future social dialogue and avoidance of uncertainty and reciprocity. formation of post-war Ukrainian identity.Key words: geoculture, postcolonial discourse, hybrid war, identity, frontier, identity crises. У статті п’єсу Сергія Жадана «Хлібне перемир’я» розглянуто з позицій постколоніальної критики як метафоричну ілю-страцію розмитої української ідентичності, яка рельєфно проявилася під час війни на Сході України, розпочатої 2014 року. Мета: шляхом аналізу тексту п’єсивідрефлектувати закладені в ній больові точки ідентичності сучасного українського суспільства та художні ресурси її майбутнього конструювання, вписати аналізований текст Сергія Жадана у ширші світові та внутрішні гуманітарні контексти. Методи. Провідною методологією є постколоніальна критика, яка у сполученні із традиційним аналізом художнього тек-сту й естетичних практик дозволяє вести мову про художнє конструювання нової повоєнної української ідентичності з урахуванням світового гуманітарного досвіду ХХІ століття та його українських контекстів. Результати. Сучасні українські митці через свої художні практики активно задіяні у процеси рефлектування розламів і тріщин української громадянської ідентичності та долучаються до аналізу причин і наслідків внутрішніх ідентифікаційних криз. Більшість із них успішно сполучають творчість та суспільну діяльність, спрямовану на розбудову реального, а не фіктивного громадянського діалогу про смисли і цінності, а не про гроші та пропаганду, і Сергій Жадан належить саме до цієї когорти. Будучи сам виходцем з українського Сходу, він через власну творчість протистоїть активним спробам гуманітарного розколювання України на Захід і Схід (або Захід, Схід і Центр) і реалізує художні спроби переключити розмову інтелектуалів з дискурсу розділення (вони/ми) на дискурс самоідентифікації (лише ми – складні, неоднорідні, з різним попереднім досвідом, який не має розділяти, якщо буде відрефлектованим та проговореним). У різних художніх проєкціях митець аналізує різноманітні аспекти кризи української ідентичності, з якими не працювали ані офіційна українська влада, ані публічна та медійна сфери, а також специфіку її фронтирних зон: наслідком стала повна дезорієнтованість великої кількості «маленьких людей» у геокультурі, сучасній геополітиці та ідентифікації власної приналежності/неприналежності. Штучному геокультурному концепту «Донбас» Сергій Жадан протиставляє у п’єсі маркер український Схід (причому з акцентом саме на українськості цієї території, а не на її географічних координатах), відтак створює футурологічну проєкцію майбутнього національно-громадянського діалогу. Митець свідомо пропонує у регістрі свої дійових осіб саме децентрованих «маленьких» людей, тобто переважно тих, в кому можуть впізнати себе і з ким можуть ідентифікувати себе українці – «не-герої», які мають поступово навчитися цінностям ліберальної демократії та усвідомлювати власну, суб’єктну відповідальність за свій вибір – тобто навчи-тися причетності до долі своєї країни через ідентифікацію приналежності до неї. Митець моделює візію того, як розпорошені уламки української ідентичності різних часів та епох мають бути скерованими не до фіктивних центрів, а дбайливо зібрані та, з урахуванням рефлексії усіх наших внутрішніх криз, долучені до позитивного конструювання нової української ідентичності.Висновки. Автор п’єси «Хлібне перемир’я» Сергій Жадан через художнє моделювання понівеченої української ідентичності на тимчасово окупованих територіях України включається у важливу та перспективну інтелектуальну дискусію щодо стратегічних пріоритетів українського суспільства після деокупації, форматів майбутнього суспільного діалогу та уникнення зон невизначеності та взаємного несприйняття у формуванні повоєнної української ідентичності. Ключові слова: геокультура, постколоніальний дискурс, гібридна війна, ідентичність, фронтир, кризи ідентичності

Відновлення самоефективності визначено як стратегічно важливийнапрям у процесі соціально-психологічної реабілітації. Розроблено стратегіювідновлення самоефективності особистості при переживанні втрати, описанотри послідовні етапи роботи в межах цієї стратегії: діагностичний, організацій-ний, технологічний. Для діагностичного етапу сформульовано такі завдання:визначення рівня самоефективності та прийняття втрати, з’ясування зон ура-ження внаслідок переживання втрати, виявлення внутрішніх і зовнішніх бар’єріву процесі відновлення самоефективності та оцінювання системи ресурсів осо-бистості. До завдань організаційного етапу віднесено розроблення індивіду-ального плану роботи та рекомендацій щодо відновлення самоефективностіособистості, що ґрунтуються на результатах діагностичного оцінювання та ви-борі загальної стратегії роботи: ідеться про стимулювання співпраці, залученняспеціаліста (психолога, соціального працівника), який має запропонувати сис-тему реабілітаційних заходів, а також про застосування елементів соціально-психологічної підтримки. У межах технологічного етапу, що презентує безпо-середньо способи реабілітаційних дій, розроблено технології відновленнясамоефективності особистості при переживанні втрати: технологію прийняттявтрати, технологію локалізації причини втрати життєвих ресурсів особистостіта медійні технології. Запропоновано такі способи відновлення самоефектив-ності особистості: прийняття втрати, актуалізація найвищої цінності шляхомнабуття глибинного сенсу страждання, прийняття власних негативних станівяк особистісних ресурсів, дихальні і релаксаційні техніки, тілесні практики,реконструкція наявних смислів або побудова нових, активація спогадів прореальний успішний досвід протистояння труднощам, моделювання яскравихобразів успіху, опосередковане переживання успіху, мотивувальне словеснепереконування, визначення рівня домагань людини, верифікація наявних іпотенційних ресурсів, наративні практики.

Анотація. Ефективне управління сучасними підприємствами та організаціями сфери послуг залежить від процесів управління кадрами. Для оптимізації управління в період відновлення економіки після кризи коронавірусу необхідно використання новітніх технологій організації та управління людськими ресурсами. В умовах пандемії за останні роки впали показники розвитку економіки України, при цьому особливо потерпілими виявились підприємства та організації невиробничої сфери: потреби в їх послугах скоротились, або зовсім відпали. Питання значення людського капіталу та визначення його вартості знаходиться в зоні наукових інтересів багатьох вітчизняних та закордонних науковців. В умовах розвитку економіки знань зростає роль людини у системі виробництва, тому персонал став не тільки стратегічним ресурсом, а й чинником формування конкурентних переваг підприємства, тому є одним з об'єктів управління. Сутність управління персоналом полягає у процесі впливу на працівників шляхом застосування кадрових технологій і з метою реалізації цілей організації. В статті виокремлено питання, створення оптимальних умов для планування, організації та координування людських ресурсів, як основного двигуна прогресу. В статті розглянуто організування роботи з кадровим складом для підвищення ефективності діяльності організації. Автори піддають критиці окремі сучасні форми найму співробітників, за відсутності визначених законодавчоюбазою механізмів захисту прав робітників організацій, що працюють за тристоронніми договорами. Проблемним для вітчизняного законодавства залишається використання окремих з назв персонал-технологій. В статті визначено роль підвищення кваліфікації кадрів організації й навчання протягом життя. Авторами в статті розкрито потребу в використанні HR-менеджменті низку наукових принципів, таких як плановість, комплексність, безперервність, нормативність, економічність. Ключові слова: персонал, людський капітал, персонал-технології.