Добірка наукової літератури з теми "Спільні інтереси"

У статті розкриваються аспекти реального і потенційного (перспективного) взаємодії бібліотек і архівів України на сучасному етапі їх інституціоналізації як важливих складових елементів документо-інформаційної сфери держави. Розглянуто як історичні, так і сучасні форми співробітництва бібліотек і архівів, їх особливості та значення для вдосконалення їх діяльності відповідно до вимог і викликами сучасності. Доведено, що в даний час інтеграційні процеси є загальносвітовим трендом в тріаді «бібліотека-архів-музей». Наведені приклади результативної бібліотечно-архівної співпраці, починаючи з 1960-х років, яка, однак, не мала системного характеру. Зроблено короткий огляд обговорення завдань спільної діяльності бібліотек і архівів з позицій бібліотекознавців і архівістів. Існують проблеми в підготовці кадрів в рамках нової комплексної спеціальності 029 «Інформаційні, бібліотечне та архівна справа», у визначенні необходівого обсягу базових знань майбутніх фахівців. Наголошено на необхідності комплексного підходу до бібліотечно-архівної взаємодії, яке має враховувати загальні інтереси цих установ: підготовку кваліфікованих кадрів, взаємовикористання галузевих періодичних видань, проведення спільних конференцій, семінарів, практикумів, вдосконалення нормативно-правової та термінологічної бази та ін. Зокрема, великі бібліотеки України мають власні архіви і потребують практичної допомоги з боку архівістів для їх упорядкування відповідно до сучасних вимогах щодо організації та використання архівних документів. Доцільно вести обмін практичними напрацюваннями, що представляють спільний інтерес, активніше використовувати професійну пресу і збірники наукових праць. Важливим бачиться юридичне оформлення співпраці в формі відповідних угод (договорів) між бібліотечнимі і архівними установами. Необхідне розширення рамок міжнародного співробітництва українських бібліотекарів і архівістів на платформі єдності виконуваних ними функцій щодо збереження документної пам'яті людства.

У статті досліджено особливості вирішення проблем правового регулювання окремих стадій законодавчого процесу в Україні з урахуванням зарубіжного досвіду. Доведено, що за роки незалежності прийнято значну кількість законів, що дозволило національному парламенту вийти на рівень сучасних парламентів розвинутих демократичних держав, але аналіз теорії та практики законотворчого процесу дають підстави стверджувати про необхідність його вдосконалення як основного напряму розвитку сучасної правової системи України. Важливою проблемою залишається корпоративізація законотворчого процесу, коли закон виражає не загальну волю та спільні інтереси людей, а приймається на користь групових, корпоративних інтересів. Досі залишається актуальним питання нормативного визначення єдиної методології з питань підготовки проєктів законів і врахування всього комплексу проблем, пов’язаних із вимогами до них.

З розвитком інформаційно-комунікаційних технологій (ІКТ) з’являються нові форми і програмні сервіси для зберігання та управління даними. В останні роки багато робиться для того, щоб використати досвід обміну знаннями і залучити учнів, студентів, вчителів та викладачів до участі в житті реальних предметних спільнот, де у рамках окремої спільноти усі учасники можуть обмінюватися повідомленнями, текстовими документами, відео та аудіо файлами, а також знаннями, які вони можуть використати у своїй діяльності.Актуальність дослідження обумовлена тим, що «Концепція Державної цільової соціальної програми підвищення якості шкільної природничо-математичної освіти на період до 2015 року» визначає фундаментальну природничо-математичну освіту однією з основних факторів розвитку особистості, і потребує оновлення її змісту з урахуванням суспільних запитів, потреб інноваційного розвитку науки та виробництва, запровадження сучасних методів навчання, поліпшення якості підготовки та видання навчально-методичної літератури, удосконалення механізмів оцінювання результатів навчальної діяльності [5].Систематичне використання ІКТ під час навчання предметів природничо-математичного циклу у загальноосвітніх навчальних закладах спонукає вчителів до постійного і систематичного створення власних презентацій до окремих тем уроків, тестів, пошуку відео і аудіо фрагментів дослідів тощо. Виникає проблема збереження навчальних матеріалів їх оцінювання, обміну з колегами, використання під час атестації, конкурсів. Виникає потреба у створенні і розвитку динамічних віртуальних предметних спільнот.Наукові пошуки питання обумовлені широким використанням мережі Інтернет, як комунікаційного середовища з широким комунікаційним потенціалом. У зарубіжній науковій літературі дослідження віртуальних спільнот мають, в основному, описовий характер і орієнтовані на вирішення наступних завдань: формування визначення поняття «віртуальна спільнота» (А. Денніс, К. Рідінгз, Б. Уеллман, К. Фігалло, С. Хільц та ін.), розробку класифікації віртуальних спільнот (К. Портер, У. Долакіа, М. Вірнош, К. Джонс, С. Рафаелі, С. Кришнамерти, Л. Коміто, У. Маркус, Р. Багоззі, Б. Батлер, Дж. Прііс, А. Армстронг та ін.), визначення структурних властивостей віртуальних спільнот (К. Фігалло, К. Портер, К. Джонс, С. Кришнамерти, А. Бленкард, С. Харрісон та ін.), педагогічний підхід до вивчення віртуальних спільнот (Є. Д. Патаракін). Розвиток віртуальних спільнот розкрито у працях таких науковців, як: В. Ю. Биков, Р. О. Голощук, М. І. Жалдак, Н. Т. Задорожна, В. М. Кухаренко, І. Д. Малицька, Н. В. Морзе, В. В. Осадчий, С. А. Раков, О. М. Самойленко (Україна), О. О. Андрєєв, Є. Д. Патаракін, Є. С. Полат, А. В. Хуторський, Н. С. Чураєва (Росія), С. Віркус (Великобританія), Д. Боуден (США) та інших.Нові можливості, які відкриваються перед навчанням, пов’язані з розвитком «цифрової пам’яті». Це не тільки збереження даних, але і наявність сервісів, які полегшують можливість індивідуального та колективного їх використання.З розвитком мережі ми переходимо від індивідуального програмного забезпечення до мережних програм та управлінню колективною пам’яттю. Прикладом колективної пам’яті може слугувати Всесвітня глобальна павутина (World Wide Web), в якій усі ресурси зберігаються по універсальних адресах URL. «Цифрова пам’ять» не тільки вбудовується в усі об’єкти мережної культури але поступово вбирає в себе матеріали архіві, музеїв, бібліотек та дослідних інститутів, зазначає Є. Д. Патаракін [4, с. 18]Усі ці новітні підходи щодо «цифрової» і колективної пам’яті останнім часом реалізуються у різних віртуальних спільнотах, особливо у тих, які формуються і підтримуються освітянами.Втіленням інформаційної епохи сьогодні стала глобальна мережа Інтернет як ключова інформаційна технологія і універсальний засіб вільної комунікації в освіті. Досягнення у сфері ІКТ є підґрунтям для створення нової форми педагогічної комунікації, яка отримала назву віртуальних предметних спільнот.Важливим фактором у дослідженні віртуальних предметних спільнот є формування основних понять. Переклад англійських аналогів virtual community, online community, online group узагальнено у понятті «віртуальна спільнота».Спільнота – мала група або велика соціальна група людей, які активно спілкуються між собою як на професійні, так і на непрофесійні теми [4, с. 22-23].Спільнота – це група людей, які мають спільні інтереси, прагнення та цілі [8].Спільнота – це група людей які взаємодіють між собою, живуть у деякій близькості (просторі, часі, відносинах) [1].Віртуальна спільнота – соціальне об’єднання, яке виростає з мережі, коли група людей підтримує відкрите обговорення досить довго і по-людськи, для того, щоб сформувати мережу особистих відношень у кіберпросторі. [4, с. 8]. У середині спільноти обмін знаннями і досвідом здійснюється на основі електронної розсилки повідомлень, списку новин, дошки оголошень або віртуальних сайтів тощо. Всі заохочення взаємодії, іноді фокусуються навколо особливого інтересу, а іноді і просто спілкуванні.Віртуальна спільнота – це сукупність індивідів, об’єднаних спільними інтересами, цілями та звичаями, тривала взаємодія яких повністю, або у крайньому випадку, частково здійснюється засобами Інтернету і регулюється специфічними для нього засобами комунікації протоколами і нормами [6] .Всередині спільноти обмін знаннями і досвідом здійснюється у вигляді обміну професійними даними і відомостями.Віртуальна предметна спільнота  це об’єднання вчителів-предметників, яке виростає з мережі, має спільні інтереси, прагнення та цілі, активно спілкується між собою як на професійні, так і на непрофесійні теми.У співробітництві з НАПН України компанією «Майкрософт Україна» було започатковано мережу «Партнерство в навчанні» [3], яка надає більше можливостей освітянам дізнатися про новітні ІКТ з метою покращання якості навчання. Призначення мережі – створювати професійні віртуальні спільноти, спільно працювати над розробкою уроків, навчальних і методичних матеріалів, обмін досвідом та ідеями, про що зазначає І. Д. Малицька [7].Розвиток та інтегрування ІКТ у системах освіти зарубіжних країн та України є одним з пріоритетних напрямів, тому у мережі «Партнерство в навчанні» було започатковано шість віртуальних предметних спільнот природничо-математичного циклу природничо-математичного циклу: математика (ua.partnersinlearningnetwork.com/communities/mathematics), фізика (ua.partnersinlearningnetwork.com/communities/physics), хімія (ua.partnersinlearningnetwork.com/communities/chemistry), біологія (ua.partnersinlearningnetwork.com/communities/biology_b), географія (ua.partnersinlearningnetwork.com/communities/geography), інформатика (ua.partnersinlearningnetwork.com/communities/informatic).Мета створення предметних спільнот: стійкий інноваційний розвиток та навчально-методичне забезпечення природничо-математичної освіти.Характерні особливості віртуальної предметної спільноти: 1) відсутність бар’єрів комунікації як психологічних, так і географічних; 2) інтерактивний характер взаємодії членів, які можуть ефективно обмінюватися корисною і цікавою інформацією; 3) можливість самопрезентації і самореалізації вчителів-предметників; 4) неформальна структура он-лайн спілкування; 5) структурований банк навчально-методичних матеріалів.Повідомлення, які розміщуються у спільноті можна розділити на п’ять основних груп:статичні з постійною адресою. До цієї групи відносяться різноманітні мережні публікації. Наприклад, статті, книги, фото тощо;динамічні без постійної адреси. Ця група формується на засадах дискусії, діалогу, обміну думками. Наприклад, електронна пошта, списки розсилки, форуми, чати;динамічні з постійною адресою. Прикладами можуть слугувати блоги, wiki-wiki;інтерактивні з постійною адресою. До цієї групи відносяться різноманітні мережні публікації (статті, книги, нормативні документи, розробки уроків, презентації, фото тощо) які формуються на засадах інтенсивного колективного використання, обговорення та поліпшення;он-лайн без постійної адреси. Ця група формується на засадах дискусії, діалогу, презентації, обміну думками в режимі реального часу. Наприклад, Adobe Acrobat Connect; COMDI; Dimdim; BigBlueButton, WiZiQ, V-class.ru, Glance Networks (англ.); IBM Lotus Sametime; InterCall (англ.); Microsoft Office Live Meeting; WebEx (англ.); WebTrain (англ.) тощо [2].Структура предметної спільноти включає наступні компоненти: оголошення, дискусії, події, посилання, спільні документи, відео матеріали, презентації, розробки уроків, фото матеріали, методичне забезпечення.Залучення вчителів до предметних спільнот здійснено за такими напрямками: електронна розсилка посилань з адресою предметних спільнот на електронні скриньки загальноосвітніх навчальних закладів; проведення он-лайн навчальних семінарів для вчителів-предметників; презентація предметних спільнот на науково-практичних семінарах та конференціях.Наповнення нормативно-методичних сховищ спільнот здійснено вчителями-предметниками, координаторами спільнот та методистами. Нормативно-методичні документи регламентують діяльність вчителя та включають інструкції (з техніки безпеки, протипожежної безпеки, безпека під час проведення екскурсій, лабораторних робіт тощо), навчальні плани, методичні рекомендації (щодо викладання предметів, проведення Всеукраїнських олімпіад), листи МОНмолодьспорт України, листи місцевих органів управління (ГУОН м. Києва, обласні управління освіти тощо), листи інститутів підвищення кваліфікації (графіки проходження курсів підвищення кваліфікації) тощо.Таким чином, створення та наповнення інформаційних сховищ віртуальних предметних спільнот слугує засобом управління нормативно-меточним забезпеченням діяльності вчителя-предметника загальноосвітнього навчального закладу.

У статті дослідженню піддаються правові та дипломатичні труднощі в розбудові українсько-угорських двосторонніх зв’язків, що мали місце на межі 1980–90-х рр. Складності, перш за все, випливали з того, що на відносини двох вказаних сторін практично необмежений вплив мав Радянський Союз, його система, а згодом – системна криза та розпад цієї ж системи, у результаті чого на мапі Європи з’явилося чимало самостійних, незалежних держав. У статті пропонується порівняльний аналіз Конституції СРСР 1977 р. та Конституції УРСР 1978 р. Окремо висвітлюється роль Декларації «Про державний суверенітет України» у розбудові українсько-угорських двосторонніх відносин. Спираючись на архівні матеріали та приклади, автор статті намагається вказати на те, за яких обставин розвивалися двосторонні відносини між Будапештом та Києвом, які були їх спільні цілі та інтереси. Особливий акцент робиться у статті на думках політичних і дипломатичних еліт двох країн щодо розбудови безпосередніх двосторонніх відносин між країнами, котрі й самі представляють.

Стаття містить аналіз сутності актів локальної нормотворчості та їхнього впливу на правове регулювання праці. Автор розглядає концепції та підходи до локальної нормотворчості в доктрині трудового права. Стаття містить авторську концепцію значення локальної нор-мотворчості, яка сформована на підставі аналізу правових актів і результатів наукових досліджень. У статті зазначено, що до сфери локальної нормотворчості віднесено лише певні сторони трудових відносин, які відображають їхню специфіку на конкретному підприємстві (наприклад, встановлення правил внутрішнього трудового розпорядку, графіка робіт тощо). Локальні правові норми мають нормативний характер. Вони являють собою веління уповноваженого органу управління, спільні рішення роботодавця та профспілкового комітету, волевиявлення трудового колективу. Ці норми, закріплені в зазначених документах, є результатом відповідної правової спеціаліза-ції, встановлюються з метою конкретизації та деталізації, урахування своєрідності конкретних відносин. Особлива увага приділена правовій природі правил внутрішнього трудового розпорядку, технічних правил та інструкцій. Автор формулює своє бачення значення актів ло-кальної нормотворчості в регулюванні праці у трьох основних аспектах. По-перше, це прояв принципу демократичності трудових відносин, відповідно до якого потреби й інтереси працівника безпосередньо вплива-ють на нормативний зміст трудових відносин. По-друге, це засіб виховання правової культури працівника і роботодавця, а також їхньої взаємної відповідальності у трудоправових відносинах. По-третє, це реалізація вимоги правової визначеності, відповідно до якої суб’єктам трудових відносин має бути надана можливість легкого доступу до правових приписів, що визначають вимоги до їхньої поведінки, а також можливість використати локально-правові норми для захисту своїх прав та інтересів за необхідності.

Наш світ стикається із безпрецедентною конвергенцією транснаціональних загроз, збройних конфліктів і нестабільності, що поступово охоплюють усю земну кулю. До складу держав, які відчувають цей тиск, входять регіони, які не обов’язково перебувають у відкритому конфлікті, але є економічно й інституційно слабкими та вразливими до «шоку». В епоху глобалізації це важливо, оскільки кордони зникають, а держави розвивають тісніші зв’язки. Тому такі держави часто підкреслюють спільні інтереси та співпрацю в економічній, дипломатичній і культурній сферах. Крім того, багато держав знаходять спільні причини для боротьби із загрозами безпеці. Такі порушення прав людини, як масові вбивства, геноцид, рабство, масові зґвалтування тощо, становлять глобальну загрозу безпеці в усьому світі. Тероризм, локальні конфлікти, транснаціональна злочинність, міграція, кібербезпека, зміни клімату тощо є прикладами глобальних загроз міжнародній безпеці та завжди безпосередньо пов’язаними з порушенням прав людини. Статистичні дані з оцінки прав людини за 1946–2017 роки свідчать, що найгірші випадки порушення прав людини збігаються за «гарячими точками» з локальними конфліктами та терористичною нестабільністю. З огляду на випадки, описані в дослідженні, зрозуміло, що рівень і масштаби порушень прав людини зазвичай пропорційні виникненню загроз глобальній безпеці, що, у свою чергу, створює умови для нових загроз і викликів. Ми також є свідками ситуації, коли такі глобальні загрози, як міграція, деякі країни використовують для отримання мільярдів євро від Європейському Союзу та нейтралізації всієї опозиції. В іншому випадку деякі країни використовують міграційну проблему (створивши гібридну кризу, штовхнувши понад 4000 мігрантів до кордонів Польщі, Латвії та Литви) для вирішення власних проблем із застосуванням санкцій і визнання легітимним лідера держави. Дуже важливо реформувати інститути Організації Об’єднаних Націй для того, щоб створити суворий механізм моніторингу порушень прав людини з метою запобігання появі регіональних і глобальних загроз. У майбутньому, можливо, подальше загострення американо-китайського конфлікту може призвести до ситуації, схожої на «холодну війну», і повернення проксі-війн на деяких регіональних рівнях.

У доктрині кримінального права України дослідженню злочинів проти правосуддя завжди приділялася значна увага. Водночас постійне оновлення кримінального закону в частині встановлення відповідальності за злочини проти правосуддя ставить завдання визначити систему відповідної групи посягань з урахуванням всіх реалій сучасного законодавства. До того ж встановлення системи злочинів проти правосуддя є для нас лише першим кроком у висвітленні питання про місце злочинів, що посягають на процесуальні права та інтереси підозрюваного, обвинуваченого, у відповідній системі. Метою статті є встановлення системи злочинів проти правосуддя. Для її досягнення поставлені такі запитання: а) чи виокремлювалася група злочинів, передбачених статтями 371–375 Кримінального кодексу України (далі – КК України), серед інших посягань на правосуддя?; б) якщо “так” – то за якою підставою (специфіка безпосереднього об’єкта, потерпілий, суб’єкт тощо), і яку назву мала така група?; в) якщо зазначені вище посягання не розглядались як окрема група – то до яких груп відносили злочини, передбачені статтями 371–375 КК України (або такі, що відповідали названим у Кримінальному кодексі України 1960 р.)? Тобто питання класифікації злочинів проти правосуддя залишається актуальним. У КК України відповідальність за злочини проти правосуддя регламентовано розділом XVIII Особливої частини, в якому міститься 33 статті, які мають як спільні (загальні) ознаки, так і відмінні. Це пов’язано, зокрема, з тими, що в розділі під охорону взято різні соціальні цінності. Існують різні класифікації злочинів проти правосуддя. У статті підтримується підхід щодо здійснення класифікації за об’єктом злочину. Аналіз наукової літератури дає підстави стверджувати, що злочини, передбачені статтями 371–375 КК України, в системі злочинів проти правосуддя на доктринальному рівні виділялися лише при здійсненні класифікації злочинів проти правосуддя на підставі суб’єкта злочину. Водночас процесуальні права підозрюваного, обвинуваченого повинні розглядатися в кримінальному праві як комплексний, змістовно пов’язаний об’єкт кримінально-правової охорони, на який посягають злочини, передбачені статтями 371–375 КК України. Отже, вважаємо за доцільне, при здійсненні класифікації злочинів проти правосуддя за об’єктом, виокремлювати групу посягань, передбачених статтями 371–375 КК України; при цьому допустимою є назва такої групи, як “злочини, що посягають на процесуальні права та інтереси підозрюваного, обвинуваченого”.

Стаття присвячена теоретичному обґрунтуванню та окресленню показників дослідження взаємодії у сім᾽ї як чинника розвитку громадянської компетентності особистості, що зростає. Актуальним завданням для сучасної науки визначено дослідження соціально-психологічних чинників, що сприяють формуванню готовності молодих людей до компетентної громадянської поведінки, завдяки якій вони зможуть продуктивно діяти в суспільно-політичному просторі, приймати самостійні рішення й відповідати за них, колективно вирішувати спільні проблеми, зважаючи на соціальні наслідки своїх дій й довгострокову користь для суспільства тощо. Обґрунтовано доцільність дослідження особливостей впливу взаємодії в сім᾽ї (в підсистемі «батьки – діти») на подальший розвиток громадянської компетентності молоді. Виходимо з розуміння ролі сім᾽ї як такої, що визначає не лише розвиток дитини, а й врешті-решт – всього суспільства. Сімейне середовище розглянуто як майданчик для засвоєння настанов та правил і норм, опанування навичок взаємодії, яке може сприяти / перешкоджати розвитку компетентності дитини, а в подальшому – компетентної поведінки громадянина в суспільстві. Визначено показники для оцінювання середовища сімейної взаємодії. Конкретизовано індикатори для кожного показника, за якими буде оцінюватись розвивальний потенціал сімейної взаємодії: зовнішні і внутрішні кордони (наявність і визнання норм і правил взаємодії, готовність їх дотримуватись; відповідальне ставлення до власних обов’язків; право на власну думку; право на участь у прийнятті рішень; готовність добровільно об’єднуватись з іншими заради спільної мети); ієрархія (баланс домінування – підпорядкування у взаємодії; здатність визнавати авторитет влади; контроль прийняття рішень; здатність підпорядковувати власні наміри, дії спільним інтересам); гнучкість норм і правил (змінюваність правил взаємодії при зміні ситуації у сім᾽ї (спільноті); відкритість переговорів щодо норм і правил; можливість зміни ролей в разі необхідності); згуртованість (образ «Ми», здатність до емпатії, співпереживання, спів-причетності та розуміння потреб й інтересів Інших, баланс автономності – емоційної зв’язаності).

Субсахарська Африка є велетенським субконтинентом на території Африки південніше від Сахари. У сучасних визначеннях існує певна розбіжність щодо точної кількості країн, які входять до цього регіону. За методологією, яку використовує Світовий банк, до складу субконтиненту входять 48 країн, що різняться рівнем розвитку, самоорганізації, історичними особливостями колоніального минулого, географічним положенням, запасами природних ресурсів, поширенням світових релігій і місцем у світовому економічному порядку. Субконтинент має спільні риси: склад населення, географічне положення та схожу історію розвитку. Метою цієї аналітичної доповіді є більш глибоке визначення економічних інтересів України та формування політичного впливу у спосіб розвитку економічної співпраці й формування постійної взаємодії з країнами субконтиненту. До українських інтересів у Субсахарській Африці варто віднести: ринки аграрної продукції та продовольства (прямі поставки, участь у закупівлях ООН та інших міжнародних організацій); ринки продукції машинобудування та сфери послуг; зацікавленість України в постачанні корисних копалин із країн Субсахарської Африки; гуманітарної співпраці та надання освітніх і медичних послуг; формування сприятливого міжнародного та двостороннього клімату; формування групи «друзів України» поміж країн Субсахарської Африки; підготовку моделі забезпечення геоекономічних інтересів України у Субсахарській Африці та довгострокової стратегії просування українських інтересів на субконтиненті.