Добірка наукової літератури з теми "Соціокультурне конструювання"

Актуальність. Дослідження змін форм життєдіяльності поколінь, відносних у текст / контекстуальній конгруентності, сприяє розумінню проблематики (не) безпечного конструювання поколіннями історичних сценаріїв соціокультурної реальності, що безперервно змінюється. Мета статті: конкретизація основ конструювання історичних сценаріїв змін соціокультурної реальності. Методологія та наукові підходи. У контексті авторського інтергенеративного підхіду, який організує пізнання поколінності за рахунок міждисциплінарних можливостей соціальних наук проаналізовано механізм конструювання історичних сценаріїв поколіннями (мережами когорт з подібним соціокультурним досвідом, близькими за роками народження та спільним історичним контекстом становлення). Основні результати. На основі виокремлених методологем вивчення феномену поколінності (від XVI до XX століття) та емпіричного дослідження соціокультурної взаємодії поколінь конкретизовано основи конструювання історичних сценаріїв суспільних змін. Зазначається, що дію механізму балансування соціокультурних стилів сучасників опосередковує зміст дуальних процесів соціокультурної взаємодії – поколінного тексту (як презентації соціальних позицій, соціокультурних порядків, артефактів, релевантних певному соціокультурному стилю) та соціокультурного контексту (неієрархічної соціокультурної форми життя часопростору, умов історичних подій, дискурсу). Висновки. Практичне значення результатів полягає у конкретизації основ конструювання історичних сценаріїв змін соціокультурної реальності – результату спільного конструювання акторами самостійних систем поколінних просторів та обґрунтуванні думки, що соціокультурне балансування поколінь не визначається перепоною для взаємодій, культурних комунікацій, не сприяє культурним "розривам" поколінь, але означує необхідність перебудови реальності і подальших соціокультурних рухів. Перспективами подальших досліджень вбачається реалізація ретроспективних історичних аналізів і конкретних умов сучасної реальності щодо наповнення практичним досвідом запропонованих теоретичних конструктів.

В останні десятиліття дослідження наративного дискурсу привертають надзвичайну увагу науковців по всьому світу. У статті досліджується процес конструювання наративу й нарації (вербалізації наративу) як когнітивно-комунікативної події, що виникає в певному контексті. Спираючись на впливові праці Тойна ван Дейка про ментальні моделі подій і вплив контексту на процес комунікації, теорію концептуальної інтеграції Жиля Фоконьє і Марка Тернера та ідеї Роналда Ленекера про когнітивні операції конструювання, провели теоретичний аналіз з метою пояснити, як може функціонувати конкретна подія в суб’єктивній ментальній моделі мовця, який потім залежно від умов (а часто й обмежень) безпосереднього контексту комунікативної події робить певний вибір щодо того, що саме і як розповідати, спираючись на арсенал когнітивних операцій конструювання. По-перше, необхідно було дослідити механізм побудови ментальної моделі події, а також охарактеризувати її компоненти; по-друге, розглянути елементи контекстуальної моделі, які можуть впливати на те, що саме розповідає мовець при конструюванні своєї оповіді (включаючи як безпосередню комунікативну ситуацію, так і соціокультурні параметри); і, нарешті, описати когнітивні операції конструювання, які використовуються мовцем, щоб вивести на передній план – експлікувати, імплікувати, або навіть повністю приховати певні деталі подій, про які вони розповідають. У результаті аналітичної розвідки встановлено, що нарація як вербалізація наративу про певні події виникає в результаті когнітивних операцій конструювання (а саме специфікації, фокусування, промінантності й перспективізації), які дають можливість мовцю виділити з ментальної моделі подій відповідні елементи й організувати їх певним чином у розповідь, що робить наратив зрозумілим для реципієнта відповідно до прагматичних цілей мовця.

У статті представлено дослідження наративного конструювання життєвого досвіду, зокрема досвіду розірвання шлюбу розлученими жінками. У психолого-герменевтичному контексті запропоновано розуміння наративного конструювання як основного типу дискурсивного конструювання досвіду, що забезпечує текстову об’єктивацію та впорядкування життєвих подій. Метою статті є виявлення психологічних особливостей інтерпретаційних стратегій наративного конструювання події розірвання шлюбу жінками. Показано, що структура організації життєвого досвіду та видів його інтерпретації впливає на формування перспективи особистості і на майбутній розвиток. Узагальнено розвивальні функції кризового стану, відображеного в автобіографічному наративі, а саме: перевизначення ідентичності; активізація пошуку нових смислів; перегляд мотиваційно- ціннісної сфери; зміна часо-просторової організації життя, створення нових моделей бажаного «Я». Основною умовою активізації інтерпретаційних процесів є відкритість новому досвіду, готовність до трансформацій і самозмін. Представлено основні типи інтерпретаційних стратегій, що мають індивідуальну специфіку, зумовлену соціокультурним впливом і смисловим збагаченням нарації у процесі життєздійснення, наративною компетентністю та сформованістю метакогніцій. Зазначено, що серед виявлених у результаті дискурсивного аналізу п’яти стратегій («драматична», «декларативна», «прагматична», «акузаційна» та «аналітична») ознаками продуктивності наділені «аналітична» та «прагматична» стратегії, що включають розуміння позиції іншої сторони, інтелектуальне моделювання та зважування, усвідомлення факту вичерпаності минулого досвіду. Загальною характерною ознакою «демонстративної», «декларативної» та «акузаційної» стратегії наративного конструювання є переважання фактологічної інформації, а також викривлення чи навіть сплощення реальності внаслідок перетворення оповіді на «тільки про себе» чи «тільки про іншого». У такому випадку наративізація досвіду не використовується як інструмент продуктивного переосмислення.

У статті автором аналізується контекст сприйняття творчості з позиції такого вагомого явища соціокультурної реальності людини, як життєтворчість. Життєтворчість виступає однією з форм творчого ставлення до дійсності і є особливим видом свідомого конструювання соціокультурного простору, яке здійснюється людиною у формі побудови життєвих планів, моделей їх реалізації й розкривається нами з позиції самоусвідомленого ставлення індивіда до своїх життєвих процесів. Найбільш поширеною формою життєтворчості є самореалізація. Предметом життєтворчості постає, перш за все, сама людина, яка самоздійснює себе через цілепокладання власного життя, обираючи з того, що реально є доступним на даний період часу в конкретних суспільних умовах. Крім того, на процеси творчості й життєтворчості впливають інтенціональні стани, які є показниками внутрішніх ментальних станів людини. Зазначено, що дослідження інтелектуальної та цілеспрямованої життєтворчості особи з позиції її інтенціональних устремлінь є одним з вагомих підходів, який дає можливість більш об’єктивного розуміння механізмів творення значень людиною на шляху її самоздійснення. Інтенціональність є структурним елементом мотивацій, який, проявляючись у процесі комунікації у мовленнєвих актах, бере участь у формуванні індивідуальної сфери значень для людини. В основу розкриття специфіки соціокультурної життєтворчості покладені принципи багатовимірності, плюральності життєвого світу людини, взаємозв’язок її соціально­культурних, індивідуальних і колективних, свідомих і несвідомих сторін, вимога єдності спонтанно­стихійних та свідомо­спрямованих засобів впливу на процеси управління життєвими змінами.

The study aims at consideration of modern academic and applied approaches to the construction of social and cultural cohesion as a component of social cohesion in order to further explore the prospects for the consolidation of Ukrainian society. Methods. Interdisciplinary approach, axiological approach, structural analysis, methods of political science and sociology are used to study the division of modern societies along the lines of ethnic, linguistic, religious differences, and inequality of opportunities to fully perform their potential through education, access to health care, digital technology, communication, income gap, ideological differences that hinder internal transformations. It is founded that the growing gap in opportunities and inequality exacerbated by the pandemic creates an environment of mistrust both within societies and between collective communities, an atmosphere of alienation and irritation, which often become conflict triggers. Such social fragmentation and differentiation raise the question of inclusion and exclusion of individuals and collective groups (in particular, states) in / from the sphere of social interaction and, as a consequence, generates academic and analytical search for answers to the question of social cohesion as a guarantee of steadily progressive development and hence, security. The deficit of socio-cultural cohesion as a high degree of solidarity and cohesion between groups and members of these groups, which should be a fundamental prerequisite for building resilience, makes the state vulnerable to external threats and makes the national security system poorly managed. It is this context that challenges Ukraine with construction of socio-cultural cohesion as a guarantee of progressive security development and resilience. The study analyses approaches to the interpretation of social and cultural cohesion in the modern search for conflict-free forms of interaction, the dichotomy of social and cultural / social cohesion in the approaches of international governmental organizations to the assessment of political and social transformations. Recommendations are provided for building the social and cultural cohesion of Ukrainian society on the basis of indicators for assessing social and cultural integrity, taking into account the international political context and the Russian-Ukrainian conflict.

У статті розглядаються засади соціально-культурної модернізації сучасних українських міст в умовах зростання частки і ролі приватних просторів, успішне конструювання яких потребує проявів колабораційного та партисипаційного підходів, на яких ґрунтується концепція тактичного урбанізму. Окреслені напрямки активного конструювання соціально-просторових практик сучасного міста і переформатування простору міської культури шляхом задіяння в цьому процесі громадських ініціатив. Встановлено, що серед розглянутих концепцій тактичний урбанізм як концепт активного конструювання міського простору взаємодії володіє значним потенціалом відтворення соціальної активності громад й створення передумов збереження культурної ідентичності міського середовища. Доведено, що ідея моделювання громадянських «низових» соціокультурних ініціатив як важливого інструменту вирішення суспільних проблем та формування нової свідомості засобами успішних дозвільних практик невеликих українських міст потребує ґрунтовного вивчення проблемного поля і культурного потенціалу міських громад. Обґрунтовується потреба задіяння засобів сучасної соціологічної науки до розробок моделей впливу міської громади на міський простір – як простір соціальних смислів і взаємодій, моніторингу та наукового супроводу процесу їх реалізації на всіх етапах.

У річищі конструктивно-дискурсивного підходу самоідентифікацію розглянуто як гнучкий дискурсивний конструкт, що постійно трансформується в процесі соціальної взаємодії і зміни психосоціального досвіду особи. З огляду на роль комунікації в розвитку ідентифікаційних процесів запропоновано класифікацію самоідентифікацій на основі способу знаково-символьної взаємодії особи з іншими та світом. Виокремлено чотири рівні самоідентифікації, кожному з яких відповідає певний спосіб використання знаку як засобу: а) позначення ідентичності, б) символічного її осмислення, в) конструювання категорій та ідеалів, з якими особа себе ідентифікує, г) конструювання умов і правил перетворення реальності. Операціоналізовано базові поняття: національну самоідентифікацію визначено як усвідомлення належності до політичної нації – соціокультурної спільноти, що має свій досвід державності, традиції, міфи і символіку, спільні цінності й очікування щодо майбутнього; громадянську – як самовизначення особистості в континуумі виявів суб’єктності та ототожнення із спільнотою, члени якої готові і здатні до обстоювання своїх інтересів у відповідальній, конструктивній соціальній взаємодії. Таким чином розмежовано ці поняття, визначено показники громадянської і національної самоідентифікації та висунуто припущення про особливості їх виявів на різних рівнях.

Розглянуте щастя як соціокультурний імператив в актуальних умовах сучасного суспільства. Фокус дослідницького інтересу зосереджений переважно на розгляді «щасливого життя» як нормативного стану сучасного індивіда. Увага спрямована на проблематику медійного конструювання емоції щастя як технології соціального контролю. Виокремлені основні елементи сучасного соціального контролю з метою «зчитування» змістовного наповнення культурного коду феномена щастя. Як елементи соціального контролю в умовах емоційного капіталізму виділені такі цінності та норми: здоров’я, успіх, самореалізація, сім’я, любов, краса, гроші, насолода, туризм, емоційна та фізична насолода, безкінечне задоволення потреб, відчуття «повноти життя». Серед механізмів досягнення бажаного стану щастя визначені: рецепти досягнення успіху, стратегії перманентного лікування, фітнес-культура, емоційна та фізична насолода, задоволення потреб через споживання послуг та товарів, публічна демонстрація емоції щастя.Обґрунтована авторська позиція, згідно з якою симптомом актуальної реальності є нормативна регуляція та раціоналізація емоційної сфери кожного індивіда. Наголошено на дисциплінарності та примусовості відчуття «щасливого життя». Акцентована увага на латентності процесів «конструювання щастя» як технології соціального контролю та широкій експлуатації останньої в інформаційному та символічному медійному просторі. Щастя набуває статусу сконструйованої медійним дискурсом «правильної» та дисциплінарної емоції, культурно та соціально легітимізованої норми поведінки.

Здійснено комплексне філософсько-антропологічне дослідження ритуалів на матеріалі української культури. Уперше проведено класифікацію основних ритуалів української культури на філософських засадах, виділені філософсько-антропологічні принципи та методики таких класифікацій (психоаналіз, міфопоетика, генетичний аналіз, феноменологія). З’ясовані природні та культурні компоненти ритуалів з точки зору «учнівства через традицію». На основі моделі паралаксу надано пояснення суперечливої сутності ритуалу, сумісності традиції і глобального ринку. Показано значення міжкультурного діалогу та включення традиційного обрядового комплексу у загальні ментальні установки українців. Знайшло подальший розвиток виявлення основних символів в українській культурній картині світу, їх реалізація в ритуалах (світове дерево, земля-мати, зерно, храм, шинок, виховання). Розкрито значення традиції для сучасної української культури. Надано філософського узагальнення соціокультурному рівню «добре знайоме суспільство». На основі концепції Б. Латура доведено, що нова антропологія постмодерну визначає ритуал як актуальну дійсну цілісність. Продемонстровано, що українська традиційна культура зберігає здатність до модернізації та адаптації.

Дисертація присвячена дослідженню ритуалів, їх репрезентацій та специфіки в українській культурі. Робота є однією з перших спроб в українській філософії у цілісному філософсько-антропологічному аналізі осмислити проблеми ритуалу та традиції національної культури як складних, багатовимірних феноменів соціокультурного буття українців. Дослідження актуалізує звернення дисертанта до гострого питання сучасного світу, а саме місце традиції та новації у національній культурі, збереження національних ритуалів при трансформації культур у глобальному ліберальному світі, особливості входження національних ритуалів до демократичного і полікультурного суспільства. Теоретична актуальність обумовлена застосуванням концептів перформативного повороту, учнівства через традицію, комунітас та паралаксу до розгляду ритуалів національних культур, а також розробкою категоріального апарату традиції та ритуалу у глобалізованому світі. Методологічна актуальність обумовлена застосуванням трансдисциплінарних та мультидисциплінарних підходів до феномену ритуалу, найважливішим з яких є герменевтичний, структурний, функціональний, психоаналітичний, етологічний, постколоніальний. Теоретично-методологічну основу дослідження складають ряд методів та значущих філософських та філософсько-антропологічних концепцій: герменевтичний, який застосовується для аналізу ритуалів та герменевтики української культурної картини (П. Рікер, Г. Гадамер, К. Гірц, П. Бурдьє); структурно-функціональний для дослідження структури та еволюції обрядів в українській культурі (Леві-Строс, Ж. Бодрійяр, Б. Латур, Е. Хобсбаум); семіотичний метод використаний для аналізу обрядів переходу та весільного обряду, а також для визначення семантики сакрального простору (храм) та громадянського простору (площа, корчма) (Ю. Лотман, В. Топоров, О. Кісь, Ю. Гачев, В. Россман); міфопоетична теорія ритуалу О. Лосєва, О. Потебні; символічна теорія ритуалу Е.Кассірера, В. Тернера, Е. Тернер; метод психоаналітичної антропології (З. Фрейд, Ф. Хсю) для аналізу сучасного зрізу соціокультурної ситуації; психоаналіз Е. Фромма, С. Жижека; теорія сакрального Е. Дюркгайма, М. Мосса, Р. Жирара та М. Еліаде, концепція архетипів К. Юнга; теорія міфу як ідеології та суспільної міфології Р. Барта та К. Леві-Строса, де ритуал розкривається як втілений сценарій реалізації цього міфу, а також інтерпретація суспільної міфології М. Енаффа; теорія соціального конструювання П. Бергера і Т. Лукмана, А. Шютца. Мета – філософсько-антропологічний аналіз ритуалу у символічному просторі сучасної української культури.. Об'єкт – ритуали української культури. Предмет дослідження – філософсько-антропологічні характеристики, символіка, структура та функції ритуалів в українській культурі Наукова новизна отриманих результатів конкретизується у наступних положеннях: вперше: – на підставі методологічних настанов психоаналітичної антропології, міфопоетики, генетичного аналізу, ініціаційної та феноменологічної теорії ритуалу виділено і охарактеризовано філософсько-антропологічні принципи класифікації основних ритуалів української культури: принцип онтологізації землі та домівки, антеїзму (ритуали аграрного спрямування); принцип трансляції культурної спадщини через рівень «добре знайомого суспільства» (ритуали родини); принцип діалогу сучасного світу та світу предків (ритуали переходу); принцип сакралізації храму та місць зібрання громади (ритуали центру світу та храму); принцип культурного діалогу та «учнівства через традицію» (ритуали виховання); – встановлені природні та культурні компоненти ритуалів української культури з точки зору «учнівства через традицію»: на відміну від природних компонентів ритуалів української культури, які є локальними, жорстко детермінованими, одиничними, недиференційованими, суперечливими, культурні компоненти стають загальноприйнятними, незалежними символами, створюють мотиваційні чинники, специфікують (диференціюють) культурну ситуацію та допомагають уникненню змішуванню різних типів культур, уникають конфліктогенних чинників, передаються шляхом виховання та культурного наслідування; – використовуючи метафору «паралаксного бачення» (С. Жижек) для пояснення сумісності традиційних культур і глобальної масової культури встановлено, що ритуал, який суміщає в собі природне і культурне, одиничне і масове, спонтанне і детерміноване, створює нейтральну точку дотичності між ними як місця взаємодії і діалогу цих тісно пов’язаних між собою культурних перспектив. поглиблено розуміння: – комунікативних функцій ритуалу та обряду: а) ритуали обов’язково передбачають наявність глибокого символічного сенсу всіх дій, хоча вирішальним є не семіотичний, а функціональний складник їх існування; в ритуалах уможливлюється різноманітне трактування їх символічної складової; для ритуалу є характерним його постійний зв’язок з нумінозним, підвищена емоційність; проведення ритуали впливає на формування своєрідної позаієрархічної общини; б) комунікативні функції обряду мають більш нормативний, ніж у ритуалі, характер; багато символів обрядів культурно обумовлені, а не з’явились в результаті несподіваної зустрічі з нумінозним; обряди менш афективні, емоційні, соціокультурно функціональні; – культурно-антропологічних та філософсько-антропологічних методик дослідження ритуалів в контексті «перформативного повороту». отримало подальший розвиток: – основні смислові образи і символи в українській культурній картині світу, їх базова реалізація в ритуалах та святах (центр світу, світове дерево, земля-мати, зерно-життя, храм, корчма-шинок, свято як зустріч з предками, виховання як залучення до родини тощо); – критика культурного есенціалізму та інструменталізму щодо ритуалів національних культур; – філософсько-антропологічне узагальнення соціокультурного рівня «добре знайомого суспільства», яке тривалий час було представлене в українській культурі розширеною родиною, товариською спільнотою, завдяки чому українська традиційна культура зберігає високий адаптивний потенціал та здатність до модернізації; – значення комунікативних та інтегративних функцій українських ритуалів для міжкультурного діалогу в просторі сучасної української культури початку ХХІ століття. В результаті дослідження з’ясовані природні та культурні компоненти ритуалів української культури з точки зору «учнівства через традицію» (Ф. Вааль). Можна протиставити уявленню про міф як конструкт та симулякр примордіалстські уявлення про міф як спосіб адаптування до навколишнього середовища, що має не тільки природне коріння, але й зберігає зв’язок з природою, життям роду і способами виживання етносу в тому чи іншому природному оточенні. Важливим результатом дослідження є використання моделі С. Жижека паралаксу для пояснення суперечливої сутності ритуалу, що поєднує природний та соціокультурний компоненти. Завдяки застосуванню моделі Бруно Латура результатом дослідження єтдоведення, що саме модерн доводить протиріччя ритуалу до загострення, до Великого Розлому, а поєднання елементів ритуалу у певну цілісну модель дозволяє новій антропології постмодерну говорити про ритуал як актуальну дійсну цілісність. Така нова антропологія розглядає ритуал не як епізодичне чи екзотичне явище, а як складну суттєву тканину будь-якої етнічної, національної культури. Таким чином ритуали української культури мають розглядатись на всіх можливих рівнях – від функцій економіки до застосування символічного коду при ритуальній дії чи звичайній поведінці (стереотипи, психологічні патерни поведінки). Для з’ясування значення ритуала ми використали моделі Б. Латура актанта та бктора, а також його модель олігоптикуму, що дозволяє соціальним зв’язкам та комунікації при ритуальній дії проявлятись у вузлових моментах. Такими вузловими моментами ми визначили ритуали аграрного (хліборобського) та родинного (родового) спрямування в українській культурі. Проведено класифікацію основних ритуалів української культури, з’ясовані філософсько-антропологічні принципи таких можливих класифікацій (психоаналіз, психоаналітична антропологія, міфопоетика, генетичний (за походженням) аналіз, ініціаційна та феноменологічна теорія ритуалу). При виробленні типології риталів української культури найбільш важливе значення будуть відігравати наступні групи ритуалів: – ритуали аграрного спрямування; – ритуали родини; - ритуали переходу та предків (народження, смерть, весілля); – ритуали центру світу та храмового простору; – ритуали виховання та життєвого випробування (ініціацій). З’ясоване значення міжкультурного діалогу для сучасної української культури початку ХХІ століття та включеність традиційного обрядового комплексу у загальні ментальні установки українців. Традиція як культурна спадщина может ефективно підтримувати себе, коли одночасно виконує функцію комунікації і дивергенції. Традиція підтримується як абстрагируючими принципами і технологіями, так і персоніфікуючими, одночасно з міфологізацією традицію відтворює героїзація, коли певні визначені принципи традиції втілюються у особистостях, національних героях. Стереотипи сприяють відтворенню традиції, взяті з певних національних культур, стереотипи можуть функціонувати у глобалізованному світі як національно марковані. Поняття «паралаксу» дозволяє пояснити сумісність традиційних культур і глобального ринку, масової культури. Діалектичний процес розвитку традиції включає як зникнення або трансформацію культурноспецифічних (етнічних) стереотипів, так і розповсюдження нових міфів у локальних традиціях. Теоретичне та практичне значення отриманих результатів визначається сукупністю винесених на захист положень, які характеризуються науковою новизною і розширюють горизонти розуміння ритуалу та традиції у сучасному суспільстві та дозволяють засобами філософської антропології, філософії проаналізувати можливі тенденції конституювання нових традицій та трансформацій функцій ритулів. Низка ідей, викладених у дисертації, може сприяти подальшому просуванню в експлікації фундаментальних філософських понять (традиція, архетип, влада, ідеологія, масова культура, міф, глобалізм). Отримані результати складають основу для подальших філософських концептуалізацій ритуалу і можуть бути використані в навчальному процесі під час підготовки загальних та спеціальних курсів з філософії, культурної антропології, філософської антропології, етнокультурології, культурології, соціології, в екскурсійній та науково-просвітницькій діяльності, а також під час розробки спецкурсів для бакалаврів, магістрів і аспірантів.