Добірка наукової літератури з теми "Рівність людей"

У статті проаналізовано основні критерії розуміння таких понять, як свобода, рівність, справедливість. Визначено, що свобода, рівність, справедливість як основні екзистенції гуманістичного потенціалу права являють собою конкретизовані у правових ідеалах вищі моральні цінності. Вони визначають систему поведінкових стандартів, за якими члени суспільства мають діяти у відповідних ситуаціях, щоб їх інтереси узгоджувалися з інтересами та потребами інших людей, держави і громадськими інтересами.

У статті досліджено еволюцію християнських поглядів на рівність у контексті узгодженості антропологічних і соціальних чинників та процесів. Теоретичною основою статті є праці отців християнства, соціальні доктрини церков, енцикліки пап Deus Caritas est, Lumen Fidei, Summi Pontificatus, Саritas in Veritate, праці відомих науковців, богословів (Б. Рассел, В. Лоський, Д. Садовський, Софроний (Сахаров), К. Уер, Ю. Чорноморець та ін.). Здійснено аналіз християнського розуміння категорії «рівність» у діалектиці соціального та антропологічного. Показано, що в християнській антропології тлумачення проблеми рівності в ранньому християнстві мало суттєві відмінності від античної філософії, оскільки набуває онтологічного вияву відповідно до вчення про людину як образ та подобу Бога. Розкрито еволюцію уявлень про рівність від початку християнства до сьогодення. Простежено складний взаємозв’язок соціального та антропологічного в цьому процесі. Доведено, що основною характеристикою еволюції уявлень про рівність є перехід від утвердження рівності людей лише в антропологічному контексті як рівної можливості в досягненні Царства Божого до винесення уявлень про рівність за межі дихотомії антропологічного та соціального і утвердження рівних прав та можливостей людини і в соціальній площині.

У статті розглянуто систему гендерної рівності в сучасній армії, досліджено розвиток фізичної підготовки в Національної академії ДПСУ та проведено порівняльну характеристику з іншими правоохоронними органами стосовно впливу на гендер та рівних умов для несення служби військовослужбовцями, виходячи з цього поставленні для з’ясування наступні завдання. З’ясовано, що протягом останнього десятиліття гендерна рівність стає все більш актуальною проблемою для армії. Це завершилося у 2018 році, коли було знято обмеження для жінок, які служать у фронтовій піхоті та спецпідрозділах ближнього бою. Провівши аналіз літератури, законодавства України та міжнародних нормативно-правових документів встановлено, що кожна жінка, як і чоловік має право обирати професію та реалізовувати себе у будь-якій сфері , головне бути впевненим в своїх силах та віддаватись своїй справі повністю. Військова форма, зброя, залізна дисципліна та чітке виконання наказів – це звичайні атрибути професії, притаманні для людей у погонах. Жінок, що свідомо пов’язують своє життя із армією стає дедалі більше. Гендерний підхід у військовій сфері притаманний усім країнам-членам НАТО. Альянс допомагає українській державі з імплементацією національного плану дій щодо резолюції ООН 1325. Цей міжнародний документ забезпечує активну участь жінок у військових і миротворчих процесах. У ДПСУ досить великий відсоток персоналу складають жінки, понад 25 % жінок проходять військову службу в прикордонному відомстві, з яких близько 12% складає офіцерський склад. Для того, щоб дослідити дане питання, було проаналізовано вже опубліковані праці з цього питання , а також проведено аналіз щодо вимог фізичної підготовки. Виходячи з проведеного аналізу, метою дослідження визначено, дослідити та вдосконалити систему гендерної рівності в сучасній армії та розвиток фізичної підготовки, Завдяки проведеному дослідженню, ми довели, що повинні висуватись рівні умови для несення служби та вступу до ВВНЗ жінок та вдосконалення системи фізичної підготовки, яка на даних момент є на етапі реформації. Перспективи подальших досліджень полягають у дослідженні та узагальненні досвіду реалізації гендерної політики країн Європи, порядок проходження служби в військових формуваннях та правоохоронних органах жінками.

Сучасна політична філософія аналітичного спрямування демонструє наявність великого спектру течій, концептуальних підходів та конкретних теорій, які розглядають найрізноманітніші проблеми політичного життя суспільства. Всі ці проблеми зрештою зводяться до проблеми суспільного блага — в чому воно полягає і як його можливо (якщо взагалі можливо) досягти. Суспільне благо слід розуміти тут гранично широко, не як набір якихось конкретних матеріальних або духовних благ, а як те, що Арістотель називав "благим життям", заради якого люди, власне, і об’єднуються в суспільство і яке передбачає вищу ступінь індивідуальної і суспільної досконалості (в першу чергу, моральної). З огляду на те, що досягнення суспільного блага можливе лише за умови, що суспільство грунтується на ідеї справедливості, одним з центральних завдань політичної філософії стає теоретична експлікація саме цієї ідеї — дати пояснення, в чому вона має полягати і яким чином суспільство і держава можуть і повинні їй відповідати. Ця ідея виступає засадничою для інших суспільних цінностей, найважливіші з яких знайшли своє вираження в знаменитому гаслі Великої французької революції: "Свобода, рівність, братерство!". Залежно від того, яка цінність приймається як визначальна для розв’язання проблеми справедливості, можна виділити чотири основні напрями сучасної аналітичної політичної філософії: утилітаризм (користь), лібералізм (свобода), егалітаризм (рівність), комунітаризм (спільність). Згідно з утилітаризмом, в основі справедливості, як і будь-яких інших понять моральної і політичної філософії, лежить принцип корисності. Соціально-політичні концепції ліберального типу визнають свободу за основну політичну цінність. Теорії егалітаризму розрізняються між собою залежно від концепції рівності, яку вони приймають. Відповідно до уявлень комунітаризму, в центрі політико-філософського розгляду взагалі і концепції соціальної справедливості зокрема повинні знаходитися не окремі індивіди, а спільноти людей і суспільство загалом.

Інклюзивний туризм достатньо новий напрямок дослідження, у порівнянні з рекреаційним чи пізнавальним туризмом. Проте, трактування та значення понять, які визначають зміст дефініції «інклюзивний туризм», є предметом наукових дискусій. Аналіз світового досвіду засвідчив, що туристи з особливими потребами займають важливий сегмент туристичного ринку. Інклюзивний туризм є необхідним видом туризму у кожному туристичному регіоні різних рівнів. Це один з найбільш інтенсивно розвиваючих видів туризму. Детального аналізу потребує визначення змісту інклюзивного туризму, теоретичних та прикладних аспектів формування доступного середовища зазначеного виду туризму зважаючи на його специфіку. В статті проаналізовані підходи вчених до трактування поняття «інклюзивний туризм», визначено ключові критерії змістовного наповнення досліджуваного виду туризму (адаптивність, комунікативність, доступність, відповідність, безпека, інфраструктура та раціональність). Проведено аналіз змісту та значення доступного середовища інклюзивного туризму, доведено доцільність його формування, визначено ключові компоненти такого середовища (інституційні, просторові, інформаційні, комунікативно-організаційні). Доведено, що в інклюзивному туризмі, ключову роль відіграють туристичні суб’єкти – туристи, для якого надаються туристичні послуги та фахівці – які надають зазначені туристичні послуги або продають туристичні продукти. Визначено власне бачення поняття «інклюзивний туризм» як специфічний (безпечний) вид туризму, основною метою якого є безбар’єрний доступ до усіх туристичних ресурсів, позитивний психологічний клімат, рівність можливостей усіх туристів, повномасштабне інформування людей з особливими потребами про можливості того чи іншого туристичного об’єкту, а також передбачає швидку здатність суб’єктів туризму перелаштовуватись відповідно до запитів людей з особливими потребами.

Анотація Актуальність обраної теми є очевидною, тому що ґендерна рівність є однією з умов забезпечення суспільного розвитку. Перед суспільством постають нові виклики та можливості, які необхідно використовувати для подальшого розвитку. Ґендерна політика є одним із пріоритетів державної внутрішньої політики, яка направлена на покращення життя людей. Дослідження цього питання обумовлене необхідністю впровадження державної ґендерної політики як важливої умови розвитку демократичного суспільства і становлення ґендерної рівності, де кожному громадянину забезпечується рівний доступ до інформації та знань, розширенню можливостей реалізації власного потенціалу, що сприяє суспільному і особистісному розвиткові, підвищенню якості життя та створює умови для відкритого і прозорого державного управління. Метою дослідження є: здійснити теоретичний аналіз поняття «ґендер»; проаналізувати засади та механізми формування державної ґендерної політики; надати правову оцінку здійснення та закріплення ґендерної політики в Україні; проаналізувати стан державної ґендерної політики в Україні на місцевому та регіональному рівнях; охарактеризувати існуючі правові проблеми розвитку та впровадження ґендерної політики в Україні; розробити пропозиції щодо вдосконалення правового забезпечення ґендерної політики на сучасному етапі. Ключові слова: ґендер, ґендерна політика, ґендерна дискримінація, ґендерне право, ґендерні відносини, ґендерне законодавство.

У статті досліджено ґенезу науково-правових поглядів вітчиз­няних та зарубіжних учених і практиків з питань визначення філософсько-правового феномена справедливості судового розгляду в конституційному праві. Наго­лошено, що, досліджуючи ґенезу філософсько-правового феномена справедливості в конституційному праві співвідношення справедливо­сті і права, великі мислителі мину­лого обґрунтували висновки щодо того, що категорії права і справед­ливості мають багато спільного в походженні, сутності, функціях і змістовому вираженні, водночас було б неправильним ототожню­вати ці поняття, позаяк правові норми не завжди є справедливими, а справедливість не обмежується правовою сферою. Доведено, що справедливість значною мірою зали­шається явищем моралі, соціаль­ним та етичним критерієм права. Аргументовано, що у розумінні більшості філософів і юристів справедливість означає насампе­ред рівність і еквівалентність. Ці поняття конкретизуються в низці правил, встановлених законодав­ством, у тому числі, які регулю­ють здійснення судочинства. До таких правил належать, зокрема, норми про незалежний і неупере- джений суд, про рівне право на звернення до суду, про обов'язок сторони довести ті обставини, на які вона посилається. Визначено, що у сучасному конституційному праві вчені виходять з того, що, незважаючи на нерівність зді­бностей і можливостей людей, вони повинні мати рівні права, і справедливість полягає в тому, наскільки ефективно підтриму­ється баланс таких прав на зако­нодавчому рівні. Обґрунтовано, що Конституція України гарантує кожному рівні права на судовий захист у межах конституційного, цивільного, господарського, адміні­ стративного і кримінального судо­чинства України. Норми, що перед­бачають вирішення спорів, зокрема про поновлення порушеного права, не можуть суперечити принципу рівності всіх перед законом та судом і у зв'язку з цим обмежувати право на судовий захист. Однак зазначено, що справедливість поля­гає не тільки в рівності, але у від­повідних ситуаціях і в правильній, прогресивній нерівності. Доведено, що зміст конституційно-правового поняття справедливості зумовле­ний одночасним існуванням загаль­нолюдських цінностей і систем цінностей всередині суспільства. Вивчення справедливості як ети- ко-юридичного феномена може від­крити загальне і незмінне в погля­дах людей, усунути суб'єктивні, тимчасові і випадкові тлумачення, надати цій ідеї вагомої теоретич­ної і практичної значущості.

Людська гідність органічно вплетена у всю систему суспільних відносин, є точкою відліку місця людини у суспільстві й одночасно забезпечення певного рівня людської гідності визнається метою існування всієї суспільної організації. Зміст людської гідності в усі часи становила міра свободи людини у суспільстві, тобто її можливості й права, тоді як кількість, зміст і обсяг цих прав постійно змінюються разом зі зміною і розвитком суспільства. Людська гідність визнана багатьма державами і міжнародним правом основною соціальною цінністю та джерелом прав людини, проте кожного дня трапляються непоодинокі випадки її порушення. Мета статті полягає у розкритті гносеологічних, онтологічних та аксіологічних особливостей людської гідності, формування цілісного філософсько-правового підходу до розкриття її змісту й практичного застосування як частини позитивного права. Проведений аналіз дав змогу зробити висновок, що людська гідність, започаткована як філософська ідея, знайшла свій розвиток у праві як принцип права (об’єктивне явище) та право людини (суб’єктивне явище). Фундаментальний характер людської гідності пояснюється взаємозв’язком із правами людини, зокрема її джерельним характером щодо прав і свобод. Водночас тлумачення людської гідності як джерела прав людини чи стовбура, з якого виростають права людини, не заперечує, а навіть підсилює суб’єктивне право на гідність кожної людини (гідність людини). На підставі аналізу сучасної наукової літератури, позитивного права та практики його тлумачення наведено додаткові аргументи стосовно того, що ідею людської гідності слід пов’язувати із цінністю людини та оцінкою її значення і місця у сус пільстві та державі. Моральна і правова оцінка є важливим інструментом моделювання поведінки людини, на основі якого і формуються вимоги до дій людей. Ці вимоги інтеріоризуються, коли вони забезпечуються, перш за все, внутрішнім переконанням людини в їхній корисності, вигідності, цінності як для неї самої, так і для інших людей. Таким чином, через усвідомлення людиною своєї цінності відбувається формування її права на гідність (гідність людини). Через уявлення про гідність кожної людини формується “загальний каталог цінного” для всіх людей, який у підсумку набуває свого вираження як об’єктивний принцип людської гідності. Змістовне наповнення цього принципу змінюється разом зі зміною уявлень про місце і значення людини у суспільстві. При цьому принцип людської гідності здійснює вплив на розуміння кожною людиною своєї гідності (права на гідність). Таким чином відбувається взаємозв’язок і взаємовплив принципу людської гідності та права людини на гідність, їх прогресивний розвиток і розширення змісту у відповідь на зміну соціальних умов. Запропоновано розглядати людську гідність як самоцінність і суспільну значущість людини, яка визначається існуючими рівнем суспільних відносин, загальносуспільними уявленнями про свободу, справедливість, рівність та яка є джерелом прав і свобод людини.

Визначено актуальність дослідження соціальної складової сталого розвитку. Наведено довгострокові економічні та соціальні тен- денції. Схарактеризовано поняття “сталий розвиток”. Запропоновано схе- матичний вигляд сталого розвитку та його складових. Визначено та роз- глянуто важливість концепції сталого розвитку, його загальні проблеми, ключові принципи та головні цілі. Окреслено інтегруючу роль соціальної складової сталого розвитку щодо економічної та екологічної складових. Обґрунтовано необхідність впровадження в Україні стратегії сталого роз- витку, зумовлені чинниками як внутрішнього, так і зовнішнього характе- ру. Сучасний перехід до сталого розвитку — це процес зміни ціннісних орі- єнтацій багатьох людей. Міжнародними фундаментальними цінностями роз- витку визнано свободу, рівність, солідарність, толерантність, повагу до при- роди, спільну відповідальність. Національні цілі сталого розвитку базуються на політичних, економічних, соціальних, екологічних, моральних і культур- них цінностях, властивих українському суспільству. Вони визначають спря- мованість стратегії на турботу про спільне благо та захист національних ін- тересів України. Викладено перелік векторів, визначених у Стратегії сталого розвит- ку “Україна–2020”. Підкреслено, що стратегічне бачення сталого розвитку України ґрунтується на забезпеченні національних інтересів та виконанні міжнародних зобов’язань України щодо переходу до сталого розвитку. Наголошено на необхідності довишівської освіти у контексті сталого роз- витку. Підкреслено, що ключове завдання освіти у ХХІ столітті — розвиток мислення, орієнтованого на стале майбутнє та відповідні життєві цінності і пріоритети, та схарактеризовано важливість випереджаючої освіти сталого розвитку. Сталий розвиток орієнтований насамперед на людину та поліп- шення якості її життя у сприятливому соціально-економічному середовищі та екологічно чистому природному довкіллі.

Автор статті виходить з того, що філософія Томаса Гоббса не втрачає своєї актуальності. Саме життя за доби «вірусократії», боротьби як за безпеку, так і за свободу, потребує відповідей на питання про співвідношення прав, свободи, страху, безпеки, тобто тих проблем, до яких постійно звертався Томас Гоббс. Означені аспекти філософської спадщини Гоббса стануть предметом даної статі та поглиблять роздуми вітчизняних дослідників про сенс ідеї суспільного угоди Гоббса та закладених в ній ще малодосліджених алгоритмів формування справедливої правової держави. Адже саме з політичної філософії Гоббса розпочинається притаманне модерній політичній філософії та філософії права глибинне зрушення в розумінні природи людини та її свободи. Запропонована Гоббсом політична антропологія виходить з тези про природну рівність людей, а також з прагнення обґрунтувати необхідність усвідомлення індивідом обмеження власного егоїзму та свободи заради колективної волі інших громадян. Йдеться також про актуальність для сучасної філософії та нашого вітчизняного простору розробленого Гоббсом принципу суспільної угоди як нового суспільного принципу регуляції людського буття, який став втіленням істотного переходу від телеологічних до правових уявлень про людину, її свободу та справедливість. У політичній філософії Т. Гоббса було розроблено ідею про внутрішню непокору, свободу совісті як «права людини і громадянина», про те, що державна влада мусить визнавати, а не просто дозволяти персональну незалежність своїх громадян, їх права діяти на власний розсуд. Проте для подальшого розвитку цієї ідеї потрібно було вийти за межі філософії Т. Гоббса, що й судилося зробити Ж.-Ж. Руссо.