Добірка наукової літератури з теми "Реформа шкільної освіти"

Вступ. Прискорення прогресу людства зумовлене зростанням ролі інновацій, що потребує формування ефективногосуб’єкта їх здійснення та підтримки — інноваційної людини, за формування якої відповідальна сфера освіти, особливо початкова та середня освітні ланки. Реформа «Нова українська школа» (НУШ), яка впроваджується з 2016 р., має адекватно спрямовуватися з огляду на сучасні виклики й тенденції.Проблематика. Важливою в цьому контексті є ідентифікація ключових внутрішньосистемних і контекстуальних факторів впливу на якість шкільної освіти, насамперед з читання, математики, природничих наук, задля розвиткуінноваційної людини.Мета. З’ясування ендогенних та екзогенних чинників ефективного впливу на освітню якість для оптимізації реалізації НУШ у сучасних умовах.Матеріали й методи. Використано багатофакторний системний аналіз, зокрема статистичний, кореляційний, порівняльний, метод великих баз нових глобальних даних щодо людського розвитку, міжнародного оцінювання якості початкової і базової середньої освіти, розвитку світової наукової й університетської сфер та особливостей впровадження НУШ в Україні.Результати. З’ясовано глобальні вірогідні зв’язки між якістю шкільної освіти та факторами внутрішньо-освітянського та зовнішньо-контекстуального впливу на якість освіти. З-поміж розглянутих дев’яти чинників якості освіти школярів з читання, математики і природничих наук, особливо впливовими (резонансними) і стійкими виявилисяендогенна фактична тривалість освіти та екзогенна частка ВВП, що спрямовується на наукову сферу. При цьому впливовість зазначеної частки ВВП більша, ніж тривалості освіти. Обґрунтовано рекомендації щодо підвищення ефективності НУШ.Висновки. Підвищити результативність реформування шкільної освіти, зокрема на засадах НУШ, можна шляхом урахування детерміністичної дії на якість освіти низки ендо- і екзогенних факторів впливу.

У статті досліджуються основні зміни, запроваджені в освітній системі України з прийняттям нового закону «Про освіту» у вересні 2017 року. Зіставлено реформи, проведені польським урядом свого часу із аналогічними в Україні. Оскільки обидві держави походять із постсоціалістичного табору, то і шлях реформ вони долають дуже подібний. Обгрунтовано, що зміни української системи освіти дуже схожі на ті, які проходили у Польщі в кінці 80-х –на початку 90-х р.р. Починаючи від 1989 р., у Польщі постає завдання відійти від освітніх орієнтирів СРСР. Україна від освітніх стандартів СРСР відходила поступово, але чіткий вектор західних реформ вибрала лише зараз, закріпивши його в новому законі, успішна реалізація котрого потребує багато зусиль як від влади, так і від суспільства в цілому. Автор акцентує і на відмінності освітніх систем Польщі та України. Рівні освіти у Польщі поділено на дошкільну, початкову, середню та професійну. Тобто, це по суті чотирирівнева система, три рівні якої є обов’язковими для отримання атестату. Дошкільна освіта у Польщі проходить у два етапи: для дітей у віці до 3 років у дитячих яслах, які в 2011 році були переформатовані у дитячі клуби; а для дітей у віці 3-6 років у дитячих садочках та підготовчих класах в початкових школах та в інших дошкільних закладах. Саме на цьому рівні можемо помітити разючу відмінність: акцент на дошкільній підготовці, як фізичній, так і психоемоційній, є важливою передумовою шкільної адаптації в польській шкільній системі. Це надзвичайно важливий момент, який давно під пильною увагою дитячих психологів. В Україні покиданий рівень дошкільної освіти відсутній як обов’язковий. Також проаналізовано основні компетентності середньої школи, що постулюються новою реформою в законі «Про освіту» та ті навички і знання, що пропонує своїм вихованцям сьогодні середня школа у Польщі. Проаналізовані пріоритети польської системи освіти, найголовнішим з яких є виховання людини, яка легко використовує сучасні досягнення, розуміє світ та добре орієнтується в життєвих труднощах, сприймає різні точки зору людей. Це людина, яка засвоїла знання, що допомагають їй у мистецтві життя з іншими людьми, високогуманна, культурна, яка є частиною світу і займає в ньому своє місце, розвиває власні здібності й інтереси, удосконалюється фізично та духовно.

У статті розглянуто педагогічні погляди та специфіку управлінської діяльності видатного канадського педагога Егертона Раєрсона, який вва- жається засновником системи освіти провінції Онтаріо. Проведено ана- ліз науково-педагогічної літератури, що висвітлює різноманітні аспекти проблеми дослідження. Проведено ретроспективний аналіз соціоісто- ричних, культурних та освітніх чинників (сімейне виховання, соціальне середовище, освітнє середовище, священництво, журналістська та нау- ково-дослідна діяльність, саморозвиток та самовдосконалення) розвитку особистості Е. Раєрсона). Визначено основні періоди його життєвого та творчого шляху. Досліджено послідовність освітніх реформ, які були впроваджені у шкільну систему освіти у сферах: управління шкільною освітою, орга- нізація навчання (зокрема, компоненти освітнього процесу, серед яких цільовий (практична зорієнтованість освіти), контекстуальний (відповід- ність навчальних матеріалів цінностям канадського суспільства), опера- ційний (відповідність методів навчання), стимулювально-мотиваційний (запровадження похвальних листів), контрольно-регулюючий (запровадження нових критеріїв та оціню- вання), оцінно-результативний (практичне використання теоретичних знань), стандартизація освітніх про- грам (державне управління шкільним навчанням; реалізація принципів освіти (обов'язковості, доступності, практичного спрямування, релігійних та моральних засад навчання, загального особистісного розвитку); введення обов'язкових предметів; розвиток логіки організації навчання; використання різноманітних інди- відуальних, групових, усних, письмових метод оцінювання; організація навчання для дітей з особливими потребами). Досліджено реалізацію педагогічних поглядів Е. Раєрсона у системі підготовки вчителів (ство- рення Нормальної школи, визначення стандартів сертифікації вчителів, підняття заробітної плати, організа- ція пенсійного фонду для вчителів). Проаналізовано вплив педагогічних поглядів Е. Раєрсона та його управлінської діяльності на розвиток освітніх систем інших канадських провінцій та територій.

На основі спеціальних архівно-аналітичних матеріалів зроблено спробу розкрити історичні аспекти розвитку і становлення освіти в Австрії. Визначено основні віхи реформування змістового наповнення, зумовлених суспільними, політичними та ідеологічними трансформаціями, які мали місце в той чи інший період становлення та розвитку освіти. Особливий акцент зроблено на розкритті відомих політичних і громадських діячів, учених-реформаторів у галузі педагогіки, чиї ідеї слугували підґрунтям історії освіти Австрії. Розкрито діяльність Габсбургів у розвитку освіти – зробити Відень центром австрійської імперії; правління Марії Терезії та її сина Йозеф ІІ – що стало початком ідей Просвітництва, досконалим зразком для його вивчення і пропагування в Європі. Окремою сторінкою у розвитку освіти Австрії є період розпаду Австро-Угорської імперії, управління освітою соціал-демократами, та їх реформаторськими нововведеннями. Найбільш затребуваними серед них були не тільки педагоги, а й психологи, психоаналітики. Їх реформаторські ідеї знайшли впровадження у створенні шкільної реформи, яка стала історичною; дитячих будинків та приютів для дітей та підлітків, які були соціально незахищеними; діти з девіантною та асоціальною поведінкою. Особливий розвиток освітня галузь отримала в 20 ст., де зроблено акцент на підвищення якості навчання; налагодження співробітництва гуманітарних гімназій із соціальними інституціями; вивчення мовних дисциплін за вибором; підвищення кваліфікації педагогічних працівників у гуманітарних гімназіях та покращення умов їх праці. Освітніми напрямами політики Австрії нині є: якісна освіта впродовж життя; реалізації компетентнісного підходу; співпраця з місцевими громадами і релігійними спільнотами; упровадження білінгвального навчання, зумовленого міграційними процесами; виховання гендерної рівності серед дітей іммігрантів; створення сприятливого середовища для полікультурного розвитку та навчання дітям та молоді різних етнічних меншин із неоднаковими конфесійними світоглядними переконаннями.

У статті запропоновано авторську версію ретроспективного аналізу діяльності Міністерства освіти і науки України (далі – МОН) щодо модернізаціїзагальної середньої освіти у 2007–2010 рр., коли міністром був Іван Вакарчук. Його освітньо-­політичний доробок у цій царині вперше став предметом історико-­педагогічного вивчення. Діяльність МОН розглядаємо як віддзеркалення державної політики України. Ця стаття – хронологічне продовження попередніх досліджень державної освітньої політики України у часи незалежності. Ключові методи дослідження – історіографічний і контекстуальний аналіз законодавчих, документальних, наукових, публіцистичних джерел, системний підхід, метод порівняння, що дало змогу цілісно відобразити стратегічні і тактичні політико-­освітні заходи щодо розбудови української середньої загальноосвітньої школи у зазначений період.З’ясовано, що, хронікально-­аналітична реконструкція діяльності і відомства, і його очільника у сув’язі суспільно-­історичних подій дає підстави для схарактеризування роботи міністра-­Вакарчука як такої, що зберігала наступність між починаннями попередників і генерувала власні модернізаційні проєкти. Водночас діяч беззастережно продовжував стратегію націєтворення і європоцентричного розвитку середньої школи, поглиблюючи реформи з реалізації та вдосконалення зовнішнього незалежного оцінювання випускників і переходу на демократичну процедуру зарахування результатів їхніх тестів як вступних іспитів до закладів вищої освіти; на законодавчому рівні впровадив українську мову як єдину для тестування освітніх досягнень випускників, що істотно сприяло мотивації її вивчення і розширенню функціонування; розпочав «радикальне реформування» навчання предметів фізико-­математичного і природничого циклу в середній школі, а також модернізацію змісту шкільних підручників.Узагальнюючи здобутки Вакарчука-­міністра, найважливішим аспектом освітньої політики у галузі середньої освіти вважаємо нормативно-­законодавче утвердження її україноцентричності. Сповідуючи ідею розбудови української держави-­нації, він реалізовував принципи етнічної єдності засобами шкільної освіти.

Показана історія розвитку освіти в Сполученому Королівстві Великої Британії та Північної Ірландії, що в другій половині XX – на початку XXI століття містить конструктивний початок, який зумовив становлення і поступовий розвиток та визначив шляхи в системі професійного розвитку вчителів дошкільної освіти. Мета статті – схарактеризувати різні аспекти проблеми професійного розвитку фахівців дошкільної освіти Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії в системі неперервної освіти. У 80-90-ті роки ХХ ст. відбулися значні зміни в організації професійного розвитку вчителів дошкільної освіти, зокрема створювалися різні форми такої діяльності. Основними організаторами професійного розвитку були: місцеві органи влади, заклади дошкільної освіти, університети, в яких організовувались спеціальні курси; різні консультативні комітети типу кванго (quango) – неурядові організації, які створені й фінансуються урядом (отже, підзвітні йому), але формально незалежні у своїй діяльності. На початку ХХІ століття почалася нова хвиля професійного розвитку фахівців дошкільної освіти, адже ним займаються на всіх рівнях: національному, регіональному, місцевому, зокрема запроваджено посаду Міністра у справах шкільної реформи; оновлено стандарти в освіті. Особливу роль у підвищенні рівня професійного розвитку відіграє британська асоціація дошкільної освіти, яка розробила різні курси, програми, сформулювала конкретні цілі в системі професійного розвитку фахівців дошкільної освіти; підвищується рівень знань, умінь, навичок, їх оновлення у процесі професійного розвитку; до основних постачальників професійного розвитку фахівців дошкільної освіти, крім місцевих органів влади, самих навчальних закладів, належать чартерні ЗВО, університети, створюються і поширюються різні моделі, які пропонують низку курсів, програм для неперервного професійного розвитку фахівців дошкільної освіти; використовуються різноманітні форми і методи навчання, які сприяють підвищенню кваліфікації вчителя-дошкільника. Ключові слова: Сполучене Королівство Великої Британії та Північної Ірландії, британська система професійного розвитку фахівців, дошкільна освіта, вчитель-дошкільник, система неперервної освіти.

Розвиток особистості громадянина України, формування інноватора і патріота з метою збереження цілісності вітчизняної держави передбачає формування громадянських якостей. Формування патріотизму в українському суспільстві залишається першочерговим як для держави, так і для системи освіти загалом. Заклади освіти є державно-громадськими установами, які організовують свою діяльність на ґрунті національної культури і національних традицій, які за змістом, формами роботи відповідають національно-культурним потребам України, її розвитку як суверенної держави. Отже, національно-патріотичне виховання є важливою складовою частиною сучасного освітнього процесу. Формування здатності людини, громадянина до активної діяльності у справах суспільства, держави на основі усвідомлення своїх прав та обов’язків із гармонійним поєднанням національно-патріотичних почуттів розглядається як громадянськість. Формування громадянських якостей взаємопов’язано із поняттям патріотизму, що сьогодні ототожнюється із захистом національних інтересів, наведенням порядку, забезпеченням соціальної справедливості. Патріотизм несе в собі повагу до інших народів, країн, їхньої культури. Повага до своєї країни, до її національних традицій, історії і багатої культури є основою будь-якого виховання. У 2017 році почалися реформи в загальній середній освіті – початок реалізації Концепції «Нова українська школа». Це реформа шкільництва Міністерства освіти та науки, яка передбачала створення школи, де діти будуть навчатися через діяльність. У 2017–2018 навчальному році 100 шкіл тестували новий стандарт, з 2018–2019 року усі перші класи навчаються за ним. Шкільне середовище в умовах НУШ має виховували дітей у дусі патріотизму, глибокого розуміння історії свого народу, національної ідентичності, самобутності. Завдання педагогів полягає в тому, щоби слова «Україна», «патріотизм» набували для дитини особливого сенсу. Важливим напрямом є повсякденне виховання поваги до Конституції держави, законодавства, державних символів − Герба, Прапора, Гімну. Важливим аспектом національно-патріотичного виховання та формування громадянськості є повага та любов до державної мови. Мовне середовище завжди впливає на формування учнягромадянина, патріота України. Багато поколінь українців боролись за незалежність України, яка стала реальністю 24 серпня 1991 року. Сьогодні нашій державі ще тільки 30 років. Відзначаючи і вшановуючи своє державне тридцятиріччя, важливо у дитячому шкільному просторі провести його цікаво, привертаючи увагу до знакових подій і до постатей знакових наших сучасників, які активно брали участь у розбудові України.

У статті висвітлено питання організації профільного навчання, стратегічні завдання реформування освіти, зокрема ланки загальної середньої освіти. Визначено мету та завдання профільного навчання. Наведено перелік нормативних документів, що регламентують реформи освіти й загальної середньої освіти в Україні, як-от: постанова Кабінету Міністрів України «Про перехід загальноосвітніх навчальних закладів на новий зміст, структуру і12-річний термін навчання» (2000 р.), Національна доктрина розвитку освіти (2001 р.), Концепція профільного навчання у старшій школі (2003 р.), закон «Про загальну середню освіту» (2017 р.), Національна стратегія розвитку освіти на період до 2021 року (2013 р.), План пріоритетних дій Уряду до 2020 року (2017 р.) тощо. Окреслено пріоритетні завдання щодо запровадження профільного навчання в шкільну освіту України, які наведені в даних документах. Визначено особливості процесу профілізації змісту навчання у старшій загальноосвітній школі. Означено принципи, на яких ґрунтується профільне навчання, зокрема: фуркації, варіативності й альтернативності, наступності та неперервності, гнучкості, діагностико-прогностичної реалізованості. Проаналізовано навчальні плани сучасних закладів загальної середньої освіти України. Продемонстровано зміни щодо системи загальної середньої освіти профільної школи.

У статті проведено аналіз проблеми формування громадянської компетентності як необхідного компонента становлення особистості громадянина на кожному етапі її розвитку; проаналізовано підходи науковців до означеної проблеми в сучасних вітчизняних дослідженнях; підкреслено важливість ролі освітнього процесу закладу вищої освіти, компетентнісного підходу, педагогічного та соціального впливів на формування громадянської компетентності, громадянських цінностей в системі загальнолюдських цінностей, необхідних для активної участі в житті та розбудові держави, необхідність забезпечення поетапного формування громадянської компетентності, починаючи з дошкільної ланки та продовжуючи у початковій, середній школі та вищій освіті; розкрито сутність і структуру, компоненти сформованості громадянської компетентності, а також стадії формування громадянської компетентності; визначено умови набуття молоддю громадянської компетентності в країнах Європи, можливість їх реалізації в Україні; доведено, що громадянська компетентність є однією з ключових у розвитку людини під час навчання, як на етапі шкільного навчання, так і в процесі вищої освіти, що зумовлює необхідність налагодження ефективної наступності між середньою та вищою освітою; окреслено зміни у завданнях громадянського виховання відповідно до реформи та Концепції Нової української школи, значення громадянської освіти для суспільства та держави; охарактеризовано можливі наслідки низького рівня сформованості громадянської компетентності.

У статті вперше розкрито зміст, роль, місце і значення «Порадників по соціальному вихованню дітей» у реалізації системи соціального виховання в 20-30-х рр. ХХ ст. в Україні. Доведено, що це були друковані видання (1921-1928 рр.), у яких розкривалися питання функціювання освітньої галузі, подавався зміст освіти, конкретні зміни до нього. У «Порадниках» викладалася як законодавча база реалізації концепції соціального виховання, так і науково-методичні рекомендації з педагогічного забезпечення навчально-виховного процесу в усіх освітніх установах соцвиху. Дослідження засвідчило, що «Порадники» сприяли як реформуванню шкільної освіти, введенню в практику роботи нових принципів, форм, методів і засобів роботи, так і віддзеркалювали суспільно-політичні, ідеологічні події, факти, процеси в Україні, що безпосередньо впливали на якість освітніх реформ, наданню вітчизняній освіті особливостей у формуванні самобутності, підходів до власної національної самовизначеності. Отже, «Порадники» в педагогіці початку ХХ ст. – це нормативно-правові та науково-методичні друковані видання (посібники), в яких розміщувалися вказівки, рекомендації, настанови, інструкції, пропозиції, накази, розпорядження, методичні листи органів управління народною освітою з питань реалізації завдань соціального виховання в дитячих навчальних закладах різного рівня і типу. Порадники мали свої витоки, були різними за часом видання, змістом, адресатом.