Добірка наукової літератури з теми "Примусові роботи"

Стаття присвячена дослідженню особливостей забезпечення дисципліни в збройних сил УРСР у передвоєнний період. Також в статті проаналізовано основні напрямки та підходи різних вчених щодо вивчення вказаної проблематики. Визначено, що командно-примусові методи в аналізований період придбали самодостатнє значення. Особливо яскраво це проявилося в насадженні військової дисципліни після радянсько-фінляндської війни. Примусові заходи все більше стали переважати над методами переконання. У свою чергу, крайні заходи примусу хвилювали людей, негативно відбивалися на свідомості особового складу Червоної Армії. Наголошено, що у розглянутий період командно-примусові методи придбали самодостатнє значення. Особливо яскраво це проявилося в насадженні військової дисципліни після радянсько-фінляндської війни. Примусові заходи все більше стали переважати над методами переконання. У свою чергу, крайні заходи примусу хвилювали людей, негативно відбивалися на свідомості особового складу Червоної Армії. Підводячи підсумки розгляду змістовно-організаційних аспектів політичної роботи в розглянутий період, слід ще раз підкреслити її основні напрямки. Одним з основних напрямків політичної роботи в Червоній Армії було агітаційно-пропагандистська робота. В рамках цієї роботи можна виділити наступні аспекти: по-перше, пропагандистське забезпечення гасла про непереможність Червоної Армії, яке зводилося до спрощеного трактування «шапкозакидальних» настроїв. І лише «кривава баня» фінляндської війни змусила військово-політичне керівництво переглянути оцінки мощі Збройних Сил Радянського Союзу. Зроблено висновок, що одним з основних напрямків політичної роботи в Червоній Армії було агітаційно-пропагандистська робота. В рамках цієї роботи можна виділити наступні аспекти: по-перше, пропагандистське забезпечення гасла про непереможність Червоної Армії, яке зводилося до спрощеного трактування «шапкозакидальних» настроїв. І лише «кривава баня» фінляндської війни змусила військово-політичне керівництво переглянути оцінки мощі Збройних Сил Радянського Союзу.

Галан В. О., Фоміна С. В. Межі правової регламентації політики ЄС у сфері охорони здоров’я: права людини, вакцинація і Covid. – Стаття. У процесі роботи досліджується проблематика примусової вакцинації в праві Європейського Союзу. Розглянуто співвідношення суспільної необхідності примусової вакцинації та неприпустимості обмежень прав людини. Прослідковано суперечність між недоторканнимиправами людини як цінністю Європейського Союзу й введенням заходів примусового ме- дичного впливу на осіб. Досліджено зв’язок примусової вакцинації з такими елементами принципу верховенства права, як законність і пропорційність, окреслено відповідну прак- тику Європейського Суду з прав людини, Суду Справедливості й деяких інших інстанцій, проаналізовано нормативні акти, якими регламентується примусова вакцинація, а також указано на проблеми реалізації положень таких нормативних актів, запропоновано шляхи подолання неузгодженості між правами людини й необхідністю повсюдної імунізації. У результаті дослідження було зроблено висновки про необхідність зміни загального під- ходу до правового регулювання примусової вакцинації, а саме вказано на доцільність заміни санкцій за відмову від вакцинації на відповідні заохочення, а також висунуто припущення про ефективність проведення освітніх заходів із метою інформування осіб про вакцинацію, її необхідність і наслідки, а також про те, що загальна імунізація на сучасному етапі розвитку медичної науки є єдиним засобом захисту людства від інфекційних і вірусних хвороб. Оскільки метою діяльності Європейського Союзу є забезпечення сталого розвитку євро- пейського суспільства, європейське нормативне регулювання вакцинації потребує подаль- шого вдосконалення задля досягнення балансу між публічним інтересом та індивідуальни- ми правами окремої людини й відповідності таких медичних заходів положенням Конвенції про захист прав та основоположних свобод і Хартії основних прав Європейського Союзу. Зважаючи на проведений протягом роботи аналіз практики Європейського суду з прав людини, можемо вказати на те, що на відміну від практики Європейського суду з прав людини попередніх років у сучасних рішеннях Європейський суд із прав людини або не визнає примусову вакцинацію порушенням прав людини, або ж визнає таке порушення виправданим і пропорційним.

Питання розвитку музичного мистецтва української діаспори є не- від’ємною частиною національної музичної культури та освіти. Різ- номанітні соціальні й економічні труднощі, дві світові війни, полон, примусові вивезення, панування більшовицького тоталітарного режиму й стали тими історичними підставами для еміграції. Життя діаспори укладалося так, що частина українських емігрантів, зокрема й митців, змушена була рятуватися виїздом за кордон. Більшість тих, хто осе- лився у США та Канаді, згодом стали невід’ємною складовою части- ною населення цих країн. Саме північноамериканська українська діаспо- ра належить до найбільш організованої національної меншини у світі з високим рівнем освіти і культури. Провідна роль у цьому доволі склад- ному процесі належить українським митцям, зокрема піаністам, праця яких сприяла розквіту української музичної культури. Мета роботи полягає в розкритті історичних передумов появи українських піаністів на теренах Північної Америки. Методологія дослідження спирається на хронологічний та історичний методи, що дає змогу детально окрес- лити періоди становлення української діаспори в часовій послідовності. Наукова новизна полягає у більш глибокому вивченні передумов появи піаністів у діаспорі, їхнього життя та побуту, способів виживання, праці та, головне, мистецької діяльності. Висновки. Загалом усе багат- ство соціальних, освітніх, культурних та мистецьких надбань україн- ської діаспори Північної Америки засвідчує, що, незважаючи на доволі складні матеріальні та соціальні умови, музиканти-переселенці постій- но підтримували музичну складову частину свого буття на чужині. У процесі розвитку музичного мистецтва та освіти діаспори вагому роль відіграли митці, зокрема й піаністи, творчі здобутки яких мають важливе історико-культурне значення не лише для національного, а й світового мистецького простору, а їхня яскрава педагогічна, концерт- на діяльність й активна громадянська позиція сприяють утвердженню української культури серед чужоземного населення.

Аналізу піддано політику окупаційної німецької влади стосовно жителів болгарських сіл Північного Приазов’я. Виявлено, що й у рідному селі, і на примусових роботах у Німеччині, місцеві болгари не мали помітних преференцій за національною ознакою порівняно з іншими жителями регіону. Єдина обставина, що вирізняла болгар, – можливість встановлення зв’язку з історичною батьківщиною з метою пошуку захисту та допомоги. Щоправда, використання цієї можливості не набуло великого поширення. Одним з її виявів стала спроба репатріації деякої кількості таврійських болгар на історичну батьківщину, що завершилася їх примусовим поверненням до СРСР у 1945 р.

У сучасному світі велике значення надається працевлаштуванню людини та її професійній реалізації. Жінки все більш активно входять у сферу не тільки професійної реалізації, а також політики. Водночас репродуктивна функція жінки є частиною її іншого значного покликання, а саме – матері. Проблематика ролі психологічного благополуччя у працюючих жінок-матерів набуває все більшої актуальності. Саме від вирішення цього питання залежить не лише розвиток родини жінки, але й суспільства в цілому. У нашому дослідженні були виділені такі категорії жінок-матерів віком від 23 до 40 років: жінки, які добровільно розпочали/продовжили професійну реалізацію після народження дітей; жінки, які добровільно обрали професію «матері та дружини»; жінки, які були вимушені обрати роботу без внутрішньої на те згоди; жінки, які вимушено мали відмовитися від професійної реалізації під тиском чоловіка чи родичів. Добровільно працюючі жінки переважно задоволені робочим графіком, системою заохочення, взаємодією з колегами інших відділів, змістом роботи. Натомість, жінки-матері, які вимушено розпочали трудову діяльність найчастіше мають негативне ставлення до графіку та умов роботи. Водночас, спостерігається значна втома жінок, які розпочали/продовжили професійну діяльність після народження дітей, про що свідчить той факт, що лише третина з них відчувають задоволеність життям. Найвищий рівень психологічного благополуччя спостерігається у жінок-матерів, які добровільно вийшли на роботу і прагнуть гармонійного поєднання сім’ї та кар’єрного зростання. Жінки, які добровільно обирають сім’ю також мають високі показники психологічного благополуччя, хоча і в меншій мірі. Найнижчі показники психологічного благополуччя спостерігаються у жінок, які перебувають під зовнішнім примусом щодо вибору сімейної реалізації без права на професійну реалізацію.

У статті розглядається поняття «позааудиторна робота університету», вона вивчається як особлива форма організації студентського життя поза розкладом занять у вищій школі на принципах зацікавленості та добровільності, що створює умови для особистісного розвитку і творчої самореалізації майбутніх психологів. Позааудиторна робота є логічним продовженням аудиторних занять і проходить паралельно з ними. Вона допомагає успішно навчатись, розвиває ініціативу, сприяє розумовому, фізичному, естетичному зростанню, задовольняє культурні запити та спрямовує енергію на творчу корисну діяльність студентів, зокрема майбутніх психологів. На нашу думку, вона має найбільш ефективний вплив на ціннісну спрямованість особистісного саморозвитку майбутніх психологів. Значення позааудиторної роботи щодо особистісного саморозвитку майбутніх психологів зумовлене тим, що вона ґрунтується не на примусі, а на принципах добровільності, врахуванні їхніх інтересів, здібностей та прагнень. Проте у сучасних умовах в організації позааудиторної роботи вищої школи, вплив на особистісний саморозвиток студентів через недостатню розробку її змістової сторони й методичного забезпечення займає не пріоритетне місце. В процесі теоретичного аналізу особливостей структури позааудиторної роботи майбутніх психологів було виокремлено такі її складники: культурно-дозвіллєва діяльність за інтересами, спортивно-оздоровча діяльність, самостійна навчально-наукова діяльність, студентське самоврядування. З’ясовано, що за кількістю учасників виділяють такі форми позааудиторної діяльності: індивідуальні, групові, масові та комплексні. Характер позааудиторної роботи університету сприяє практичному застосуванню таких методів: інтерактивних, проблемних, проектних, методів стимулювання й мотивації, самоконтролю та самовиховання тощо. Позааудиторна робота сприяє формуванню моральних якостей майбутніх психологів, розвитку їх творчого потенціалу, формуванню особистісного стилю діяльності та поведінки, розвитку потреби та навичок самоосвітньої діяльності, вихованню здорового способу життя, розвитку вольових, лідерських та організаторських якостей.

Мета статті: коротко дослідити та проаналізувати сучасний стан виконання положень міжнародного гуманітарного права під час конфліктів, ускладнених ознаками асиметричності; процеси та чинники, що впливають на міжнародно-правовий статус недержавних учасників, та можливості їх включення до сфери дії міжнародного гуманітарного права. Наукова новизна роботи полягає в аналізі теоретичних аспектів міжнародно-правового статусу недержавних сторін конфліктів, що може бути використаний для подальших досліджень у цій сфері, а також при розробці механізмів поєднання елементів національного та міжнародного права для врегулювання неміжнародних збройних конфліктів. Висновки. У статті зроблено спробу дати відповідь на два питання: по-перше, яким чином недержавні учасники збройного протистояння можуть бути пов’язані нормами міжнародного гуманітарного права, а по-друге – чи достатньою мірою поведінка таких недержавних суб’єктів охоплюється міжнародним гуманітарним правом у його нинішньому вигляді. Перше питання стосується дефіциту легітимності, від якого страждають норми міжнародного права, що стосуються недержавних акторів. Ця проблема поширюється на весь спектр міжнародного права. Єдине рішення цієї проблеми, як здається, полягає у забезпеченні згоди, наскільки це можливо, недержавного суб’єкта взяти на себе зобов’язання, визначені нормами міжнародного гуманітарного права для сторін конфлікту. Друге питання стосується сфери дії міжнародного права щодо недержавних суб’єктів. Це означає, що багато насильницьких дій зазначених суб’єктів (зокрема, терористичні дії) не регулюються нормами міжнародного гуманітарного права. Хоча з цього не випливає, що ці дії взагалі не регулюються законодавством – навпаки, вся сукупність кримінального законодавства відповідної держави може охоплювати їх дії, тоді як право прав людини гарантує, що примусові дії держави залишаються у розумних межах. Проте на деяких театрах військових дій терористичні дії та масовані антитерористичні операції можуть спричинити такі збройні конфлікти, як, наприклад, асиметричні війни, що ведуться в Афганістані чи Іраку. У цьому випадку обмеження, накладені нормами міжнародного гуманітарного права, іноді розглядаються державою як односторонній механізм обмеження її свободи у досягненні своїх законних цілей. Однак ряд дослідників цієї проблеми наголошує, що, незважаючи на це, згідно з нормами міжнародного гуманітарного права у його теперішньому вигляді недержавні суб’єкти користуються досить обмеженим захистом. Якщо межа збройного конфлікту досягнута, будь-яка цивільна особа (недержавний актор), яка береться за зброю, аби виступити проти уряду, стає законною мішенню, а це, своєю чергою, означає, що будь-які процеси кримінального правосуддя мирного часу можна обійти. З іншого боку, брак волі недержавних акторів до визнання над собою дії норм МГП зумовлений, у першу чергу, браком інструментів для здійснення такого визнання, а також обмеженням способів реалізації власних інтересів таких акторів, які це визнання за собою тягне. З точки зору держави – сумніви щодо того, чи буде таке визнання своєрідним індикатором визнання правосуб’єктності актора в цілому і легітимізацією їхніх дій. Відтак, розглянуті аспекти вкотре вказують на прогалини у нормах міжнародного гуманітарного права та застарілість використовуваних практик, що не охоплюють увесь спектр сучасних конфліктів.

Покарання є головною і найбільш поширеною формою реалізації кримінальної відповідальності, у покаранні виражається від імені держави негативна оцінка вчиненого злочину й особи злочинця. Покарання повинно відповідати тяжкості вчиненого злочину, бути справедливим і достатнім для виправлення засудженого та запобігання вчиненню нових злочинів. Тільки таке покарання сприймається винним та іншими особами як кінцевий і достатній результат скоєного злочинного діяння. Пошук альтернативних видів покарань, які не пов'язані з ізоляцією особи від суспільства, є актуальним питанням для світового співтовариства. Це зумовлено негативними наслідками соціального, правового та морального характеру, що настають для осіб, яка відбувають покарання у виді позбавлення волі. Виправні роботи відповідають поставленим вимогам і є альтернативним видом покарання, яке не пов'язане з ізоляцією особи від суспільства, не спричиняє зазначених негативних наслідків. Виправні роботи відбуваються за місцем роботи засудженого, що дозволяє зберегти соціальні зв'язки особи, не потребує ресоціалізаціі, як після відбування покарання, пов'язаного з ізоляцією. Досліджуваний вид покарання, хоч і належить до числа майнових покарань, але, на відміну від штрафу, покладає на засудженого обов'язок упродовж певного проміжку часу мати постійне місце роботи. Що допомагає досягти поставлених перед покаранням цілей, а саме виправлення засудженого. Але відсутність усебічного правового регулювання зумовлює необхідність комплексного аналізу досліджуваного покарання та відмежування понять «виправні роботи» та «примусова праця», що є дискусійним у науковій літературі. У частині 2 статті 57 Кримінального кодексу України передбачено виключний перелік осіб, до яких виправні роботи не застосовуються. Доцільно звернути увагу на те, що в зазначеному переліку не зазначені безробітні та фізичні особи - підприємці, що суперечить Господарському кодексу України. У науковій статті розглянуто та запропоновано узгодження національного законодавства і частини 2 статті 57 Кримінального кодексу України, що необхідно для призначення та виконання виправних робіт як основного виду покарання щодо окремого кола осіб. Проведений аналіз чинного законодавства в науковій статті дозволив зробити висновки щодо необхідності внесення змін у Кримінальний кодекс України.

Стаття присвячена науковому вивченню актуального питання про сутнісні особливості розвитку та реалізації суб'єктивних повноважень правоволодільця та кореспондуючих обов'язків боржника в регулятивних і охоронних право-відношеннях. Надані загальні та глибинні характеристики відповідних відносин, за якими регулятивними є взаємодії, що встановлюють порядок правильної, належної поведінки суб'єктів цивільних відносин, тоді як охоронні - спрямовані на захист досягнутого, вони забезпечують правову можливість припинити порушення суб'єктивного права, усунення негативних наслідків такого порушення. Значна увага в роботі приділена відмежуванню досліджуваних взаємин за ознакою застосування до їх опосередкування темпоральних вимірів, зокрема інституту позовної давності. Встановлено, що позовна здатність, тобто властивість права бути реалізованим примусово в межах визначеного законом періоду, належить виключно зобов'язанням, які перебувають у порушеному стані. Що ж стосується регулятивних відносин, то, хоча до їхнього змісту закладені певні вимоги управненої особи й обов'язки іншої, такі вимоги не мають позовного забезпечення, на них не поширюється дія позовної давності. А передбачена в угоді можливість ужиття заходів примусового впливу має абстрактний характер і не передбачає державного примусу. У статті наданий детальний історичний аналіз становлення вчення про різну природу вказаних відносин, вивчені різні цивілістич-ні підходи до ключового питання: що відбувається із суб'єктивним право носія в разі його порушення. Автор критично оцінює теорію про перехід права внаслідок його порушення в так званий «напружений» стан, яка домінувала багато років. Теза про те, що після настання строку виконання нереалізоване право набуває позовного характеру і щодо його здійснення починається перебіг позовної давності за відповідними вимогами не узгоджується із сучасними правовими концепціями. На переконання автора, від моменту порушення регулятивне право припиняється, натомість виникає нове суб'єктивне право -охоронне, яке від часу появи має захисну примусову властивість.

Розглянуто особливості роботи банку зі стягнення проблемних кредитів. Досліджено сутність етапів стягнення проблемної заборгованості та специфіку їх застосування.
The features of the bank to recover bad loans are considered. The essence of the problem of debt recovery stages and specific their applications are analyzed.