Добірка наукової літератури з теми "Правопорушення, пов’язані з обігом інформації"

У статті встановлено, що початковий етап використовується для позначення певного періоду досудового розслідування, під час якого слідчий здійснює організаційні заходи для встановлення усіх обставин вчинення кримінального правопорушення та особи підозрюваного. Основна спрямованість початкового етапу розслідування – інтенсивний пошук, виявлення і закріплення доказів шляхом проведення слідчих (розшукових) дій. Своєчасність прийняття рішення про внесення відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань за фактом незаконного обігу отруйних чи сильнодіючих лікарських засобів передусім залежить від часу повідомлення про кримінальне правопорушення, повноти та достовірності отриманої первинної інформації; факту затримання підозрюваного; швидкого та повного зібрання необхідних матеріалів. На початковому етапі розслідування незаконного обігу отруйних чи сильнодіючих лікарських засобів слідчий у своєму розпорядженні повинен мати такі матеріали: рапорт про виявлення кримінального правопорушення; протокол прийняття заяви про вчинене кримінальне правопорушення (або таке, що готується); зареєстроване повідомлення про початок досудового розслідування; повідомлення прокурора про початок досудового розслідування; доручення про проведення досудового розслідування; протокол огляду місця події; протокол затримання, протокол допиту свідків та очевидців вчинення кримінального правопорушення; постанову про призначення експертизи матеріалів, речовин та виробів. Наголошено, що особливістю початкового етапу досудового розслідування кримінальних правопорушень пов’язаних із незаконним обігом отруйних чи сильнодіючих лікарських засобів є складність отримання відомостей про предмет кримінального правопорушення. Тому, зокрема, в першу чергу для ефективної роботи практичних працівників правоохоронних органів, слід зазначити, що джерелами відомостей про віднесення лікарських засобів до категорії отруйних чи сильнодіючих на самому початку досудового розслідування кримінального провадження (або про віднесення пристосувань, деталей чи інших предметів до обладнання для виготовлення таких лікарських засобів) можуть слугувати пояснення осіб, які володіють спеціальними знаннями у відповідній галузі. Також додатково, можна отримати відомості про характер кримінально-протиправного діяння виходячи з показань свідків та очевидців події, або потенційного підозрюваного, тобто особи яка була затримана на місці вчинення кримінального правопорушення, або замаху на його вчинення.

Метою статті є з’ясувати стан протидії наркозлочинності підрозділами протидії наркозлочинності Національної поліції України. У статті досліджено стан протидії наркозлочинності підрозділами протидії наркозлочинності Національної поліції України. За результатами вивчення стану протидії наркозлочинності визначено: 1) наркозлочинності притаманна природна латентність, яка негативно сприяє: зменшенню ступіня достовірності прогнозів її розповсюдження; формуванню хибного уявлення про фактичні обсяги наркозлочинності, її рівень, структуру, динаміку; зростанню організованої злочинності; порушенню принципу невідворотності відповідальності за вчинення цих кримінально протиправних дій; процесам самодетермінації (відтворення) злочинності; 2) сучасний стан існування наркозлочинності в країні характеризується негативними тенденціями щодо поширення цього суспільно небезпечного явища. Кількісні показники не відображають реального стану розповсюдження зазначеного явища, оскільки кримінальні правопорушення, пов’язані з незаконним обігом наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів та прекурсорів, характеризуються високою латентністю. Зроблено висновок, що наркозлочинності притаманна природна латентність, яка негативно сприяє: зменшенню ступеня достовірності прогнозів її розповсюдження; формуванню хибного уявлення про фактичні обсяги наркозлочинності, її рівень, структуру, динаміку; зростанню організованої злочинності; порушенню принципу невідворотності відповідальності за вчинення цих кримінально протиправних дій; процесам самодетермінації (відтворення) злочинності. Таким чином, сучасний стан існування наркозлочинності в країні характеризується негативними тенденціями щодо поширення цього суспільно небезпечного явища. Кількісні показники не відображають реального стану розповсюдження зазначеного явища, оскільки кримінальні правопорушення, пов’язані з незаконним обігом наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів та прекурсорів, характеризуються високою латентністю.

Метою статті є висвітлення авторського бачення теоретико-методологічних проблем виокремлення досудового провадження як самостійної частини кримінального провадження. Наукова новизна пов’язана із фундаментальністю цього питання у науці кримінального процесуального права для формування концептуального цілісного уявлення про кримінальну процесуальну діяльність, а також розуміння того, що кожне явище розглядається як більш-менш складна система. У загальному вигляді структура представлена як система відносин об’єктивно існуючих елементів. На авторське переконання, традиційне розуміння кримінального провадження лише як сукупності взаємопов’язаних і послідовно змінюючих одна одну стадій, не охоплює усього різноманіття кримінальної процесуальної діяльності і кримінальних процесуальних правовідносин (зокрема, процесуальні дії з так званої «дослідчої» перевірки перебувають за межами законодавчо визначеної першої стадії кримінального процесу, що з теоретико-методологічної позиції структури кримінального провадження видається алогічним). Відсутність в кримінальному процесуальному законі поняття «досудове провадження» вказує на можливість оцінки його лише як номінативної одиниці мови і дискутування з приводу його змісту. Обґрунтовано поділ кримінального провадження на дві пов’язані структурні частини: досудове провадження і судове провадження, оскільки кримінальний процес є сукупністю правовідносин, які мають початок (виникають) і припинення. Висновки. Підсумовано, що досудове провадження визначається як специфічний пізнавальний цикл, який складають стадії кримінального провадження: попередня перевірка заяв, повідомлень та іншої інформації про кримінальне правопорушення і досудове розслідування. Досудовому провадженню властиві такі ознаки: 1) наявність безпосереднього завдання (розкриття кримінального правопорушення, виявлення осіб, які його вчинили); 2) специфічні методи вирішення цього завдання; 3) особливе, відмінне від інших частин кримінального провадження, коло учасників кримінального процесу; 4) тривалість у часі; структура.

У статті розкриваються окремі питання, пов’язані із проблемами розвитку сучасного стану процесуального законодавства у сфері охорони та захисту інтелектуальної власності. Здійснюється аналіз діяльності суду, пропонуються шляхи удосконалення законодавства. Ураховуючи пріоритети зовнішньої та внутрішньої політики України, зокрема вимоги стосовно створення Зони вільної торгівлі між Україною і Європейським Союзом, а також ураховуючи те, що Україна є членом Світової організації торгівлі, держава намагаються спрямувати зусилля на активне сприяння використанню інтелектуальних ресурсів нації для економічного розвитку держави з огляду на інноваційно-інвестиційний вектор. Однак охороні та захисту інтелектуальної власності в Україні ще приділяється недостатня увага. Повідомлення засобів масової інформації та аналіз правозастосовної діяльності свідчать про порушення даних прав. Особливо велика кількість порушень спостерігається у сфері охорони комп’ютерного забезпечення, баз даних, аудіовізуальної продукції тощо. Звернено увагу на відсутність узагальнення Верховним Судом адміністративних правопорушень у сфері інтелектуальної власності. Востаннє таке узагальнення відбулося у 2006 році щодо правопорушень, передбачених нормами статей 51-2 та 164-9 Кодексу України про адміністративні правопорушення. Однак з огляду на значну кількість статей Адміністративного кодексу, які передбачають відповідальність за порушення прав інтелектуальної власності, вказане є недоліком судової гілки влади. Підкреслено, що сучасний стан розвитку законодавства у сфері інтелектуальної власності, особливо процесуального, є таким, що не відповідає сучасним вимогам, потребує удосконалення з метою покращення правових механізмів захисту правовласників об’єктів права інтелектуальної власності.

Розглядаються питання, пов’язані з досвідом розвинених країн щодо інформаційної безпеки як об’єкта правовідносин та національного дос- віду у структурі інформаційного права, як комплексної галузі у правовому полі України. Проблематика інформаційної безпеки вже знайшла своє відображення у чинному законодавстві України. Зокрема, Конституція України та ряд інших нормативно-правових актів розглядають інформаційну безпеку на рівні з су- веренітетом та територіальною цілісністю. Це стосується, насамперед, інфор- маційної безпеки як складової національної безпеки. Однак з часом дедалі більше уваги дослідники приділяють інформаційній безпеці не лише на рівні держави, а й на рівні окремих суб’єктів правовідносин. У межах дослідження зміст поняття “інформаційна безпека” пропонується розуміти, як виокремлений вид суспільної діяльності, пов’язаної зі створен- ням, обігом та використанням інформації певними суб’єктами, що знаходить вираз у нормах правил поведінки щодо її охорони, захисту, збереженню, під- триманню життєво важливих потреб, інтересів людей, соціальних спільнот, суспільства, держави, міжнародного співтовариства. У процесі дослідження аналізується досвід формування системи правово- го регулювання інформаційної (у тому числі комп’ютерної) безпеки США, Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії, Ізраїлю, ФРН. Приклад Ізраїлю видається особливо цінним для України. Нала- годження ефективної системи інформаційної безпеки потребує виділення значної частки валового внутрішнього продукту на потреби науково-тех- нічних досліджень військового спрямування. Не менше цікавим видається досвід створення центрів інформаційно-технологічного розвитку на кшталт ізраїльських центрів “Мамрам” та “8200”. Інформаційна безпека як на рівні держави, так і на рівні окремих суб’єк- тів правовідносин потребує формування розгалуженого та збалансованого законодавства, належного фінансування тощо. Окремою проблемою постає співвідношення потреб безпеки, прав і свобод громадян. Усе це вимагає вра- хування провідного зарубіжного досвіду. Однак формування надійної систе- ми інформаційної безпеки держави є вкрай важливим для України, а тому потребує консолідації всіх сил.

Дослідженно основні напрями правового регулювання безготівкових розрахунків у господарській діяльності. Доведено, що розрахунки в господарської діяльності — це господарські правовідносини, що виникають у зв’язку з виконанням грошових зобов’язань, у силу закону або договору. У свою чергу, вони є частиною грошового обігу, який регулює держава з метою забезпечення перерозподілу фінансових ресурсів держави і контроль за їх використанням. Установлено, що предметом регулювання інституту безготівкових розрахунків виступають не лише господарські, цивільно-правові відносини, що виникають між клієнтом і банком, адміністративно-фінансові, а також інформаційні відносини, які пов’язані з обігом документів у паперовій та електронній формі, оскільки під час здійснення безготівкових розрахунків утворюються документи, передбачені нормативно-правовими актами Національного банку України і в більшості випадків йде обмін інформації між банками і платіжними системами про рух коштів, що зберігаються на розрахункових рахунках платників та отримувачів коштів. Зазначається, що з’ясування генези розрахунків, виявлення співвідношення між правовим регулюванням первинних форм розрахунків і сучасним правовим забезпеченням розрахунків у господарській діяльності надасть можливість установити специфіку й особливості розвитку правового регулювання безготівкових розрахунків, сприятиме визначенню напрямів удосконалення господарсько-правового регулювання безготівкових розрахунків у сучасних умовах.

Дисертацію присвячено комплексному дослідженню правового регулювання інформаційних відносин, що виконують у сфері державної служби України. Аналізується роль і значення інформації у процесі формування і розвитку інформаційних відносин у цій сфері, визначаються особливості правового регулювання зазначених відносин у секторі державної служби, а також наводиться їх класифікація. Надано адміністративно-правову характеристику суб’єктного складу інформаційних відносин у секторі державної служби, а також обґрунтовано авторський підхід до формування універсальної моделі інформаційної компетентності державних службовців України. На основі вивчення досвіду правової регламентації інформаційних відносин у секторі державної служби країн Європейського Союзу сформульовано конкретні пропозиції щодо вдосконалення адміністративно-правової основи їх розвитку, а також оптимізації інституту юридичної відповідальності державних службовців України за вчинення правопорушень, пов’язаних з використанням службової інформації.