Добірка наукової літератури з теми "Права мігранта"

Актуальність статті полягає в тому, що юридичні можливості людини на території будь-якої держави залежать від декількох факторів, серед яких слід назвати ступінь нормативного регулювання прав людини, місце права в системі регулювання суспільних відносин, а також ставлення держави до питання непорушності правового статусу людини й громадянина. На нашу думку, останній момент постає найбільш важливим, адже фактично йдеться про захист із боку держави законних інтересів кожного індивіда. Крім того, особливо гостро питання захисту юридичних можливостей постає щодо суб'єктів, які перебувають у «групі ризику», тобто їх правовий статус має складний, іноді невизначе-ний або навіть спірний характер. Саме такими суб'єктами сьогодні є мігранти. Внаслідок особливостей свого правового статусу представники цієї соціально-правової групи потребують захисту прав, зокрема, у трудовій галузі. У статті з огляду на аналіз наукових поглядів учених наведено концептуальні підходи до визначення змісту поняття «правовий захист». Сформульовано власне розуміння сутності правового захисту трудових прав мігрантів як окремої категорії працівників. Аргументовано, що захист трудових прав мігрантів виражається у спеціальному наборі процедурних заходів, засобів та способів реалізації правових норм, які спрямовані на забезпечення всіх законних можливостей мігрантів у сфері трудового права. Визначено, що держава в особі уповноважених органів державної влади здійснює контроль у сфері праці, метою якого є забезпечення законності, а також непорушності ключових прав та свобод людини й громадянина. Зокрема, праця будь-якої особи без належного оформлення, тобто без укладання з нею трудового договору, у тому числі мігранта, є серйозним порушенням трудового законодавства. Фактично така праця є «тіньовою», у зв'язку з чим працівник, наприклад, іноземець, який працює на підприємстві чи в організації, не має статусу працівника, що, зрештою, може обмежити його можливості у користуванні передбаченими законодавством гарантіями у сфері праці.

Щоб належним чином захистити трудові права мігрантів, недостатнім є тільки діяльність держави, особливої уваги також заслуговують і позадержавні інституції. Позадержавний захист трудових прав мігрантів означає такий захист, що визнається державою, але відбувається поза межами владних інституцій держави. Одним із найбільш дієвих способів захисту трудових прав мігрантів є позадержавний захист, адже механізми, які в своїй діяльності використовує держава, не завжди достатні для того, належним чином захистити та відновити порушені права цієї категорії працівників. Метою статті є надання характеристики поза-державному захисту трудових прав мігрантів. У статті на основі аналізу наукових поглядів вчених та норм чинного законодавства України запропоновано авторське визначення сутності та змісту позадержавного захисту трудових прав мігрантів. Узагальнено, що поза-державний захист не виключає, а доповнює державний захист трудових прав мігрантів, зокрема, позадержав-ний захист може бути реалізовано в разі незадоволення формами державного захисту вимог зацікавленою у захисті особою, або позадержавний захист може передувати державному захисту, наприклад, самозахист трудових прав мігрантом. Зроблено висновок, що поза-державний захист трудових прав мігрантів характеризується тим, що: по-перше, він здійснюється в межах, визначених чинним законодавством, формах та відповідних їм методах реалізації; по-друге, суб'єкти, які здійснюють позадержавний захист, не мають владних повноважень, їх рішення підлягають визнанню: 1) в разі добровільної згоди сторін правовідносин з реалізації трудових прав мігрантів, 2) в разі наявності правової норми, що зобов'язує сторони трудового пра-вовідношення виконати таке рішення; по-третє, поза-державний захист не виключає, а доповнює державний захист трудових прав мігрантів, зокрема, позадержавний захист може бути реалізовано в разі незадоволення формами державного захисту вимог зацікавленою у захисті особою, або позадержавний захист може передувати державному захисту, наприклад, самозахист трудових прав мігрантом.

Аргументовано, що в останні два десятиліття на порядок денний у країнах із розвиненим інститутом соціальної держави вийшли нові виклики, пов’язані із солідарністю з іммігрантами. Це зумовлено, з одного боку, появою нових масштабних конфліктів на планеті, а з іншого – зниженням стійкості соціальної держави, одним зі завдань якої є сприяння інтеграції трудових мігрантів та біженців. Проаналізовано основні підходи до співвідношення соціальної держави та імміграції: концепцію «нової ліберальної дилеми» та концепцію «шовінізму соціального забезпечення», або «націоналізму соціальної держави». Відзначено, що концепція «нової ліберальної дилеми» передбачає, що: 1) сильна соціальна держава базується на сильній солідарності громадян, зокрема й до іммігрантів; 2) водночас стійкість інституту соціальної держави є під загрозою, коли спільнота стає більш різноманітною; 3) наслідком значної різноманітності спільнот держав соціального типу й надання соціальних прав іммігрантам стало поступове зниження підтримки громадянами ідеї соціальної держави. Змістом дилеми є невизначеність неоліберальних і соціал-демократичних політиків у виборі між відкритістю до іммігрантів та потребою зберегти сильні національні системи соціального забезпечення. Наголошено на особливостях концепції «шовінізму соціального забезпечення», яка обмежує соціальні права іммігрантів або ж (у м’якшій версії концепції) передбачає надання соціальних гарантій виключно за умови відповідності певним критеріям. Відзначено, що: 1) у докризовий період еволюції соціальної держави (поч. 1960-х – сер. 1970-х років) під впливом активної деколонізації мігрантам було надано деякі (обмежені) соціальні права, однак діяльність інституту соціальної держави спрямовувалася передусім на потреби громадян цих держав; 2) у 1970-х роках завдяки право- захисному руху зросли перспективи розширення соціальних прав іммігрантів; 3) із 1990-х років тенденція розши- рення соціальних прав іммігрантів була призупинена. Це пояснюється входженням інституту соціальної держа- ви в глибоку кризу й одночасним збільшенням чисельності іммігрантів-біженців, інтеграція яких потребувала значних затрат; 4) кілька останніх криз (фінансова криза 2008 р., європейська міграційна криза 2015 р., корона- криза 2020–2021 рр.) посилили уразливість мігрантів. Доведено, що кризові явища у функціонуванні соціальної держави мають комплекс причин і не звужені виключно до впливу імміграції на соціальну сферу життєдіяльності розвинених держав.

Мета статті полягає у науковому обґрунтуванні концептуальних характеристик міграційних процесів та їх впливу на соціально-економічний розвиток держави. Проведено історичний зріз аналізу практи-ки та сприйняття міграційних процесів, починаючи від первісного суспільства і закінчуючи сучасними гло-балізаційними тенденціями. Узагальнено поширені контексти досліджень міграційних процесів у сучасній віт-чизняній науці міграціології на стику галузей знань економіки, соціології, права та державного управління. Сформовано типові схеми нереалізованого і погашеного міграційного процесу. Зроблено висновок, що для су-часного глобалізованого світу залишаються поширеними односторонні міграційні процеси, які можуть пе-редбачати повний цикл адаптації, інтеграції, натуралізації та асиміляції мігранта або ж зберігати диферен-ціацію інституту громадянства. Доведено, що зворотний міграційний процес, окрім регульованого, може бути добровільним – у випадку неуспішної адаптації або досягнення поставлених цілей (отримання певної суми до-ходу, знань, досвіду), і примусовим – у випадку вимушених заходів держави приймаючого суспільства. Наголо-шено, що однією з сучасних та актуальних схем міграційного процесу є реверсна. Виявлено, що держави в умо-вах відкритих кордонів основною метою регулювання міграційних процесів часто ставлять забезпечення циклічності міграції. Отримані відповідні результати дозволили визначити вплив (позитивний та негативний) міграційних процесів на соціально-економічний розвиток держави згідно з параметрами його забезпечення (економічне зростання, інвестиції, бізнес і самозайнятість, демографічне відтворення, ринки праці, соціальна інфраструктура, система соціального захисту, рівень і якість життя населення) та структурного розподілу (етапність, зміни людського потенціалу, правова визначеність, обсяги, динаміка, інтенсивність, час (періодичність), вектор (географія), територіальні суб’єкти, мета, причинність і наслідковість, потен-ційність та реалізованість, урегульованість).

Проблема захисту прав національних меншин з плином часу не втрачає своєї актуальності. Для європейського континенту ця проблема актуалізується потужними міграційними процесами, у тому числі й напливом значної кількості нелегальних мігрантів, які з часом отримують у країні перебування визначений правовий статус та апелюють до захисту своїх національних прав. Для України ця проблема актуалізується агресивними діями Російської Федерації, яка анексію частини суверенної території України намагається видати за захист прав російськомовної національної меншини. Характерно, що подібна ситуація мала місце і сто років тому, коли на руїнах Російської й Австро-Угорської імперій утворювалися нові держави, зокрема й Українська. Тому тогочасний досвід пошуку правових моделей забезпечення міжнаціональної злагоди і захисту прав громадян різних національностей на території багатонаціональної держави є цікавим і в нинішніх політико-правових реаліях. Метою статті є аналіз норм щодо захисту прав національних меншин у конституційних актах ЗУНР. Наукова новизна полягає в аналізі проектів конституційних актів ЗУНР, як багатонаціональної держави, з точки зору забезпечення прав національних менших та налагодження мирного співіснування представників різних національностей в одній державі.Висновки. Державне будівництво на західноукраїнських землях під час Української революції 1917–1921 років супроводжувалося розробленням конституційних актів та інших базових законів, які мали урегулювати як основні засади державного ладу, так і права та свободи громадян. Конституційні акти та проекти Основного Закону ЗУНР, розроблені С. Дністрянським, надавали широкі права національним меншинам. Вони включали не лише право послуговуватися рідною мовою в побуті та навчати нею дітей, а й право користуватися рідною мовою в державних установах, зокрема судах, у зв’язку з чим державні службовці були зобов’язані володіти трьома мовами – українською, німецькою та польською, а також право на національну автономію та власне національне представництво в парламенті.Показовим є те, що ряд норм, запропонованих С. Дністрянським, уже після Другої світової війни були включені до Загальної декларації прав людини, проголошеної Генеральною Асамблеєю Організації Об’єднаних Націй 10 грудня 1948 року, та інших міжнародних актів ООН щодо захисту прав людини і національних меншин. Відповідні положення щодо захисту прав національних менших сьогодні гарантуються чинною Конституцією України та розвинуті в інших національних законах.

Забезпечення прав і свобод людини, зокрема права на свободу совісті і віросповідання, є одним із пріоритетів міжнародної спільноти. Свідченням цього є нормотворча діяльність ООН у відповідній сфері. Україна, розвиваючи власну правову систему та законодавство, дотримується взятих на себе міжнародних зобов’язань, у тому числі щодо захисту прав людини на свободу совісті і віросповідання. Метою статті є аналіз базових документів ООН у сфері свободи совісті і віросповідання та виділення основних напрямків розвитку нормотворчості Організації щодо забезпечення прав людини на свободу совісті і віросповідання. Наукова новизна статті полягає у виділенні основних напрямків діяльності ООН щодо забезпечення прав людини на свободу совісті і віросповідання, аналізі базових документів ООН щодо забезпечення у них гарантій і прав людини на свободу совісті і віросповідання, визначенні відповідності українського законодавства у сфері свободи совісті і віросповідання основним нормам актів ООН. Висновки. Україна, будучи державою-засновницею ООН, спрямовує свою діяльність у сфері захисту прав людини відповідно до статутних документів Організації. Виділено такі основні напрямки нормотворчої діяльності ООН щодо забезпечення прав людини на свободу совісті і віросповідання: 1) загальні засади захисту прав людини на свободу совісті і віросповідання; 2) протидія дискримінації на основі релігії чи переконань; 3) захист прав на свободу совісті і віросповідання окремих груп і категорій осіб. Наша держава ратифікувала основні пакти та конвенції ООН, спрямовані на захист прав людини, у тому числі Міжнародний пакт про громадянські і політичні права, Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права, Конвенцію про права дитини, Конвенцію ООН про статус біженців тощо. Крім того, під час удосконалення національного законодавства у сфері свободи совісті і віросповідання українські законотворці враховують положення інших актів ООН – як обов’язкових, так і рекомендаційного характеру. Завдяки цьому національне законодавство щодо захисту релігійних прав людини загалом відповідає міжнародним актам ООН. Водночас ряд пактів і конвенцій Україні ще необхідно ратифікувати, зокрема таких актуальних для нашої держави, як Міжнародна конвенція про захист прав всіх трудящих-мігрантів та членів їх сімей тощо.

В статті досліджено проблему пошуку шляхів виходу європейських країн з міграційної кризи, що є актуальним і важливим для України, як одного з основних донорів трудових мігрантів до ЄС. Вивчено існуючий досвід інтеграції мігрантів у соціально-економічну систему країн Європи, яка одночасно згладжує соціальну напругу у громадах приймаючих країн щодо появи «чужих» і також дозволяє ефективно використовувати позитивні сторони припливу іммігрантів, у двох формах: мультикультуралізм та асиміляція. На основі вивченого досвіду, емпіричного аналізу процесу європеїзації та гіпотетично-дедуктивного методу розробено модель європеїзації мігрантів у європейське суспільство, як спосіб подолання міграційної кризи, що передбачає одночасне застосування полюсних форм міграційної політики: політики лібералізації та протекціонізму. Це пояснюється необхідністю для ЄС в процесі виходу з міграційної кризи зуміти одночасно скористатися вигодами, які можуть мати місце в ситуації, що склалася, а також забезпечити наднаціональну та економічну безпеку Союзу, в силу існування реальної загрози від неконтрольованого збільшення міграційних потоків до ЄС. Визначено підстави запровадження моделі європеїзації мігрантів в актуальних умовах пандемії корона вірусу, а також аргументовано, що модель європеїзації мігрантів допоможе ЄС не лише подолати міграційну кризу і зміцнитися за рахунок подолання ряду внутрішніх соціально-економічних проблем завдяки мігрантам, але й поширить загальноєвропейські цінності, що базуються на демократії та повазі до прав і свобод людини, на представників інших народів, що забезпечить ментальну конвергенцію різних народів світу і тим самим дозволить знизити авторитет дестабілізуючих сил в регіоні, пришвидшить інтеграцію нових членів до ЄС, і України зокрема.

Автор статті наголошує, що принцип свободи договорів про працю та заборони примусової праці є фундаментом євроінтеграційних процесів у контексті реалізації права на працю. Автор зазначає, що принцип свободи договорів про працю передбачає можливість добровільного обрання місця застосування здібності особи до праці або добровільної відмови від будь-якого працевлаштування. Досвід правового регулювання принципу свободи договорів про працю в Європейському Союзі показує також важливість екстериторіальності укладення договорів про працю. Як зазначає автор, це передбачає, що громадяни мають право шукати роботу в будь-якій країні Європейського Союзу, жити та працювати там без необхідності отримувати дозвіл на роботу, залишатися навіть після того, як закінчать працювати. Принцип свободи договорів про працю передбачає заборони всіх форм прямої та непрямої дискримінації у сфері праці. На думку автора, у цьому контексті важливою є практика Європейського Суду з прав людини, у якій здійснюється відмежування дискримінації у сфері праці та зловживання забороною дискримінації з боку працівників. Як зазначає автор, заборона примусової праці є провідним складником принципу свободи договорів про працю, що передбачає недопущення будь-якого застосування праці під загрозою покарання. Європейський досвід правового регулювання заборони примусової праці наголошує на необхідності посилення боротьби із різними формами примусової праці, зокрема пов’язаною із традиційними формами рабської праці, борговою кабалою, використанням нелегальної праці трудових мігрантів. На переконання автора, у контексті євроінтеграційних процесів в Україні актуальним є дослідження засобів ліквідації практики використання праці без укладення трудового договору, що за європейськими стандартам має ознаки примусової праці.

Серед широкого комплексу різноманітних способів впливу, спрямованих на протидію нелегальній міграції, особливе призначення належить заходам адміністративного примусу. Вони виявилися універсальним засобом реакції на цю проблему, яка набула масштабного розповсюдження. Процесуальний порядок засто сування і здійснення примусового відновлення органами охорони державного кордону порушеного нелегальною міграцією стану є маловивченим, зважаючи на його неоднозначну юридичну природу. Мета статті полягає у встановленні призначення та сучасного стану процесуальних правил у загальній системі норм, спрямованих на протидію нелегальній міграції, а також практику їх реалізації в охороні державного кордону. У статті використано дані Адміністрації Державної прикордонної служби України за період 2013–2017 рр. щодо кількості рішень про примусове повернення, прийнятих органами охорони державного кордону та рішень адміністративних судів за їх зверненнями про примусове видворення іноземців й апатридів, а також кількості осіб, які виїхали на виконання цих рішень. Проаналізовано національну судову практику в такій категорії справ щодо відмов у задоволенні позовів органів охорони державного кордону та окремі позиції Європейського суду з прав людини стосовно застосування примусових заходів до мігрантів. Встановлено, що в оперативно-службовій діяльності державних органів, завданням яких є охорона державного кордону України, рішення про примусове повернення приймається стосовно іноземців та осіб без громадянства, які затримані у межах контрольованих прикордонних районів під час спроби або після незаконного перетинання державного кордону, а також для забезпечення подання позову до адміністративного суду про їх примусове видворення з України. Відповідно, кількість таких рішень у середньому вдвічі перевищує кількість судових рішень про примусове видворення. Автор доходить висновку, що посадові особи органів охорони державного кордону повинні отримати повноваження вирішувати, чи застосовувати примусове повернення чи звертатися до адміністративного суду з позовною заявою про примусове видворення нелегального мігранта. Відповідним чином повинна скеровуватися діяльність адміністративних судів із прийняття рішень у такій категорії справ на основі оцінки правомірності перебування мігранта на території країни. Застосування органами охорони державного кордону примусового повернення або ініціювання видворення іноземців або осіб без громадянства в таких випадках є адміністративно-юрисдикційними повноваженнями дискреційного типу з окремими елементами контрольно-наглядової діяльності. На стадії виконання рішень про примусове видворення персонал Державної прикордонної служби України, поряд із загальними завданнями щодо супроводу нелегального мігранта, характерних і для інших уповноважених органів, вирішує специфічні завдання, спрямовані на забезпечення перетинання державного кордону іноземцем чи особою без громадянства.

Актуальність статті полягає в тому, що міграція населення є однією з найважливіших проблем сучасності. За даними Організації Об’єднаної На- ції, кількість мігрантів у сучасному світі досягає 80 млн. осіб., при цьому третину цього потоку складають діти. Не оминула ця проблема і Україну. Щорічно в Україну прибувають сотні дітей у відсутності супроводу з боку дорослих (членів родини або визначених законом/звичаєм осіб), які несуть відповідальність за таку особу), які у міжнародному та національному праві визнаються дітьми без супроводу (дітьми, розлученими з сім’єю). У зв’язку з цим особливої актуальності набуває аналіз змісту та елементів адміністративно-правового забезпечення надання таким особам спеціаль- ного статусу (дитини, розлученої з сім’єю, біженця чи особи, що потребує додаткового захисту), особливо – принципів такого забезпечення. З’ясова- но, що принципи адміністративно-правового забезпечення надання ста- тусу дитини, розлученої з сім’єю, являють собою основні, вихідні, загальні, об’єктивно зумовлені засади, що слугують орієнтирами при формуванні нормативно-правового регулювання надання особі особливого статусу (ди- тини, розлученої з сім’єю, біженця, особи, що потребує додаткового захи- сту), пред’являються до діяльності суб’єктів публічного адміністрування, що приймають рішення про надання особі такого статусу, організації та функціонування механізму адміністративно-правового забезпечення на- дання вищевказаного статусу. В національному законодавстві принципів, які б встановлювалися до адміністративно-правового забезпечення ста- тусу дитини, розлученої з сім’єю, або навіть до правового статусу такої дитини, не закріплюється. Відсутність нормативного закріплення зазна- чених принципів обумовлюється розвитком національного законодавства у цій сфері, порівняно недавньою ратифікацією України ряду міжнародних документів у сфері захисту біженців та дітей, відвертим нехтуванням з боку уряду до подальшого удосконалення національного законодавства у сфері забезпечення прав дітей – шукачів притулку, в тому числі права на отримання ними статусу дитини, розлученої з сім’єю.

Кваліфікаційна робота є науково-теоретичним дослідженням міжнародно-правових гарантій захисту прав трудових мігрантів з України, зокрема гарантій, розроблених в системі Організації Об’єднаних Націй, Міжнародної організації міграції, а також європейськими регіональними організаціями. Окрему увагу автор приділяє недолікам державної міграційної політики України, яка потребує модернізації щодо правового забезпечення і соціального захисту громадян, які здійснюють трудову діяльність за кордоном. Обґрунтовується необхідність ратифікації Конвенції про працівників-мігрантів (переглянуту 1949 р.), Конвенції Міжнародної організації праці про працю в морському судноплавстві 2006 р. а також укладення двосторонніх міждержавних та міжурядових угод між Україною та державами, які є найбільш бажаними країнами для роботи за кордоном для українців.
Квалификационная работа является научно-теоретическим исследованием международно-правовых гарантий защиты прав трудовых мигрантов из Украины, в частности гарантий, разработанных в системе Организации Объединенных Наций, Международной организации миграции, а также европейскими региональными организациями. Отдельное внимание автор посвящает недостатками государственной миграционной политики Украины, требующей модернизации в части правового обеспечения и социальной защиты граждан, осуществляющих трудовую деятельность за границей. Обосновывается необходимость ратификации Украиной Конвенции о работниках-мигрантах (пересмотренную 1949 г.), Конвенции Международной организации труда о труде в морском судоходстве 2006 г., а также заключения двухсторонних межгосударственных и межправительственных соглашений между Украиной и государствами, являющимися наиболее желаемыми для работы за границей для украинцев.
This paper is a theoretical study on international legal guarantees of the migrant workers’ rights, in particular guarantees developed within the United Nations system, International Migration Organization and European regional organizations. Special attention author pays to the problems of Ukrainian state migration policy and claim that its legal enforcement mechanisms and social protection of Ukrainian citizens who work abroad should be significantly upgraded. The authors argue that Ukraine should ratify Migration for Employment Convention (Revised), 1949, Maritime Labor Convention, 2006 and conclude international state-to-state and government-to-government bilateral treaties with the states which are the most popular destination of Ukrainian labor migration.

У разі порушення трудових або інших соціальних прав зацікавлена особа може використати весь арсенал правових механізмів для їх захисту, зокрема судовий. На працівників-мігрантів у країнах їх перебування поширюється дія національного режиму. На національному рівні захист соціальних прав й інтересів працівників-мігрантів здійснюють за допомогою колізійних норм. При цитуванні документа, використовуйте посилання http://essuir.sumdu.edu.ua/handle/123456789/36742

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.00.02 – конституційне право; муніципальне право. – Харківський національний університет імені В.Н. Каразіна, Харків, 2017. Дисертацію присвячено дослідженню конституційно-правового статусу омбудсмана з питань міграції, науково-методологічних підходів до визначення поняття «інститут омбудсмана», «інститут омбудсмана з питань міграції», його характерних ознак. Досліджено ґенезу інституту омбудсмана з питань міграції, яка розглядається як результат розвитку та трансформації інституту класичного омбудсмана «загальної компетенції», сформованого у межах правових і політико-адміністративних систем скандинавських країн. Проаналізовані основні моделі інституту омбудсмана та виявлені тенденції його трансформації й функціональної спеціалізації, які привели до виникнення спеціалізованих омбудсманів, в тому числі й до омбудсмана з питань міграції. Розглянуто стан розробленості наукових досліджень інституту омбудсмана з питань міграції та перспективи запровадження інституту омбудсмана з питань міграції в Україні. З’ясовується структура та принципи міжнародного захисту прав мігрантів, визначається поняття прав людини мігранта, як об’єкту конституційно-правового регулювання, та їх гарантій, дослідженні актуальні проблем конституційно-правового забезпечення прав мігрантів в Україні, визначений конституційно-правовий статус внутрішньо переміщених осіб. Обґрунтовується необхідність посилення уваги до забезпечення прав людини мігранта та підвищення ефективності відповідної системи умов і засобів їх реалізації та охорони, що у сукупності утворюють механізм забезпечення конституційно-правового статусу людини мігранта. Відмічається, що одним із засобів посилення законодавчого забезпечення міграційної політики держави може стати узаконення правового інституту омбудсмана з питань міграції.

Войтова Ю. В. Захист прав осіб, які працюють за кордоном : кваліфікаційна робота магістра спеціальності 081 "Право" / наук. керівник Г. В. Самойленко. Зaпорiжжя : ЗНУ. 2020. 97 c.
UA : Робота викладена 97 сторінках друкованого тексту. Перелік посилань включає 73 джерела. Об’єктом дослідження даної кваліфікаційної роботи є суспільні відносини у сфері охорони та захисту прав осіб, які працюють за кордоном. Предметом дослідження є механізм захисту прав осіб, які працюють за кордоном. На сьогодні, трудова міграція населення України є масштабним, загальнодержавним явищем, яке потребує всебічного вивчення, аналізу, прогнозування. Українські мігранти часто стикаються з проявами нетерпимості щодо себе, порушенням трудових прав та інших основних прав і свобод тільки тому, що у них інше громадянство, національність та віросповідання. Також громадяни, які опиняються у складних ситуаціях у більшості випадків не повiдомляють про такі порушення, адже усвідомлюють складність захисту своїх прав. Тим не менше, в Україні має бути вироблений чіткий, прозорий, зрозумілий та дієвий механізм охорони та захисту прав осіб, які працюють за кордоном, в тому числі за участю органів державної влади.
EN : The work is outlined in 97 pages of printed text. The list of links includes 73 sources. The subject of study of this qualification is the public relations in the field of protection and protection of the rights of persons working abroad. The subject of the study is the mechanism of protection of the rights of persons working abroad. Today, labor migration of the population of Ukraine is a large-scale, nationwide phenomenon that needs comprehensive study, analysis, forecasting. Ukrainian migrants often face intolerance of themselves, violation of labor rights and other fundamental rights and freedoms simply because they have a different nationality, nationality and religion. Also, citizens who find themselves in difficult situations in most cases do not report such violations, because they are aware of the complexity of protecting their rights. However, a clear, transparent, clear and effective mechanism for the protection and protection of the rights of persons working abroad, including with the participation of public authorities, must be developed in Ukraine.

Щедровський К. А. Правове регулювання та забезпечення статусу біженців:національні та міжнародно-правові стандарти : кваліфікаційна робота магістра спеціальності 081 "Право" / наук. керівник С. М. Кушнір. Запоріжжя : ЗНУ, 2020. 119 с.
UA : Кваліфікаційна робота складається зі 119 сторінок, перелік посилань містить 102 джерела. На сучасному етапі проблема біженців є однією з найбільш актуальних. До регіонів, тісно пов’язаних із міжнародною міграцією, належить Європа, в якому створені привабливі умови для проживання та розвитку. У зв’язку із цим держави-члени ЄС стали місцем потужного притягнення мігрантів із усього світу. Удосконалення державного управління у сфері міграції та діяльність із захисту прав біженців, на нашу думку, повинні бути визначеними в Україні, як один із загальнодержавних соціальних пріоритетів внутрішньої політики в силу тих воєнних ситуацій, які нині склалися у світі. Саме тому однією з актуальних проблем на сьогоднішній день залишається недосконале національне законодавство щодо визначення порядку надання притулку та статусу біженців, а також забезпечення захисту їх прав. Упродовж останніх років, за даними Євростату, спостерігається поступове зменшення потоку осіб, що претендують на міжнародний захист, кількість заяв про надання статусу біженців все ще залишається значною, як і кількість осіб, що набули такого статусу. Міграційна політика, права біженців і пов’язані з ними правові механізми традиційно викликають підвищений інтерес в академічному середовищі. Свобода вільно пересуватися є одним із основних прав людини та правовою підставою міграції людей. Воно закріплене як одне з основних прав людини в багатьох міжнародних документах. Як правило, «вільне пересування» розуміється у двох значеннях. Перше значення: вільне пересування громадян Європейського Союзу, що включає право на проживання та право залишитись на території держави-члена ЄС. Друге значення «вільного пересування» передбачає свободу перетину внутрішніх кордонів без додаткових перевірок. Для України на сьогодні проблема правового регулювання інституту притулку та його співвідношення з правовим статусом біженців залишається невирішеною. Слід відзначити, що законодавство України взагалі не містить терміну політичний притулок, натомість Конституція України у статті 26 встановлює, що іноземцям та особам без громадянства може бути надано притулок у порядку, встановленому законом. Мета полягає у з’ясуванні особливостей правового регулювання статусу біженців на основі норм міжнародного права, права ЄС та національного законодавства, а також визначення проблем питань реалізації статусу біженця в Україні. Об’єктом кваліфікаційної роботи суспільні відносини в сфері регулювання та забезпечення статусу біженців. Предметом дослідження є правове регулювання та забезпечення статусу біженців:національні та міжнародно-правові стандарти.
EN : The qualification work consists of 119 pages, the list of references contains 102 sources. At the present stage, the refugee problem is one of the most pressing. Regions closely linked to international migration include Europe, which offers attractive living and development conditions. In this regard, EU Member States have become a place of strong attraction for migrants from around the world. In our opinion, the improvement of public administration in the sphere of migration and the protection of refugee rights should be identified in Ukraine as one of the national social priorities of domestic policy due to the current military situations in the world. That is why one of the pressing problems today is the imperfect national legislation on determining the asylum procedure and refugee status, as well as ensuring the protection of their rights. According to Eurostat, in recent years, there has been a gradual decline in the flow of applicants for international protection, and the number of applications for refugee status remains high, as is the number of persons who have acquired such status. Migration policy, refugee rights, and related legal mechanisms have traditionally attracted increased interest in academia. Freedom to move freely is a fundamental human right and a legal basis for human migration. It is enshrined as one of the fundamental human rights in many international instruments. As a rule, "free movement" is understood in two respects. The first is the free movement of citizens of the European Union, including the right of residence and the right to remain in the territory of an EU Member State. The second meaning of "free movement" implies the freedom of crossing internal borders without additional checks. For today, the problem of the legal regulation of the asylum institute and its relation to the legal status of refugees remains unresolved. It should be noted that the legislation of Ukraine does not contain a term of political asylum at all, instead the Constitution of Ukraine in Article 26 stipulates that asylum seekers may be granted asylum in accordance with the procedure established by law. The aim is to clarify the specificities of the legal regulation of refugee status on the basis of international law, EU law and national law, as well as to identify the problems of refugee status in Ukraine. The object of the qualification is public relations in the field of regulation and protection of refugee status. The subject of the study is the legal regulation and maintenance of refugee status: national and international legal standards.