Добірка наукової літератури з теми "Поширення загроз"

У статті розглянуто поняття та сутність загроз національній безпеці держав-сусідів України, спричинених гібридною агресією Російської Федерації. Проаналізовано нормативно-правові акти, які визначають можливі інформаційні загрози для України та держави-сусідів: Польщі, Словаччини, Румунії, Молдови, Угорщини, Білорусі. Основну увагу приділено реальним та потенційним загрозам національній безпеці держави в інформаційній сфері, а саме намаганню маніпулювати суспільною свідомістю, зокрема шляхом поширення пропагандистських повідомлень, недостовірної, неповної або упередженої інформації. Розглянуто Стратегію національної безпеки Російської Федерації, яка визначає причини виникнення загроз національній безпеці держави. На основі аналізу результатів моніторингу інформаційного простору визначено основну цільову аудиторію, обрану спецслужбами Російської Федерації для поширення пропагандистських повідомлень. При цьому враховано основні цілі пропаганди, яка поширювалася спецслужбами Російської Федерації під час проведення антитерористичної операції та поширюється в умовах проведення операції Об’єднаних сил з метою досягнення стратегічних цілей держави-агресора, а саме: дискредитації держави на міжнародній арені, підриву довіри до неї як до надійного економічного та політичного партнера; дискредитації військово-політичного керівництва держави, керівників органів державної влади усіх рівнів серед українського суспільства; дестабілізації внутрішньополітичної обстановки в державі; зниження морально-психологічного стану особового складу Збройних Сил України; інформаційної підтримки керівництва тимчасово окупованих територій, ватажків незаконно створених збройних формувань, терористичних організацій так званих “ДНР” та “ЛНР”; демонстрації військової могутності Російської Федерації. За результатами проведеного аналізу задекларованих національних інтересів та загроз національній безпеці держав-сусідів України з’ясовано особливості конфронтації національних інтересів нашої держави: етнічне розмаїття суспільства, ескалація напруженості в зоні територіальних інтересів, агресія Російської Федерації.

Розглядаються основні виклики і загрози для національної безпеки України з розвитком інформаційних технологій в умовах російсько-української війни. Визначено ключові тенденції російської інформаційної кампанії. З’ясовано напрямки російської пропаганди в Україні, на окупованих територіях, в Росії та Європі. Розкрито загрози демократичним цінностям і системі безпеки України та Європи. Висвітлено науковий дискурс вітчизняних та іноземних дослідників з проблеми інформаційної безпеки та інформаційної війни. На основі детального аналізу наявних наукових праць, встановлено найбільш вразливі місця в інформаційному просторі. Відзначено роль мережевого суспільства у ведені інформаційної війни Росії проти України. Розкрито особливості застосування інформаційної зброї Російською Федерацією під час збройних конфліктів не лише в Україні, але й в Грузії, Нагірному Карабасі, Придністров’ї. Вивчення кількісних критеріїв соціальних мереж дозволив визначити рівень ефективності поширення інформації. Проаналізовано нормативно-правову базу, яка врегульовує питання інформаційної безпеки Європейського Союзу та України. Виявлено слабкі сторони українського законодавства стосовно захисту інформаційного простору, зокрема декларативний характер законодавчих актів та нормативно-правових документів. Сформовано напрями удосконалення заходів безпеки інформаційного простору. Розглянуто основні заходи захисту персональних даних, державних інституцій та інформаційного простору від хакерських атак, поширення інформації, що містить загрозу національній безпеці чи провокує ворожнечу етнічному, релігійному ґрунті. Узагальнено та систематизовано основні відомості щодо загроз інформаційній безпеці України в умовах російської агресії. Дослідження проблеми інформаційної безпеки України як складової національної безпеки дозволяє розуміти потенційні загрози та шляхи їхнього запобігання.

Автор досліджує проблему кореляції введеного в ужиток у 1990-х поняття, що характеризує слабкість держав на міжнародній арені з транснаціональними загрозами системі міжнародної безпеки. Серед ключових завдань є визначення загроз, що постали перед міжнародною спільнотою у ХХІ столітті, аналіз зв’язку між ними та загрозами безпеці, що не поважають кордонів. Ключове питання статті полягає в тому, чи можна вважати введення поняття в академічний дискурс та зовнішньополітичні кроки різних акторів відповіддю на транснаціональні загрози. Автор аналізує ряд матеріалів, присвячених таким питанням, як транснаціональний тероризм, поширення зброї, гуманітарні загрози, зокрема в системі охорони здоров’я та довкілля. Також дослідниця прослідковує зв’язок між ефектами переливання загроз, політичного насилля та конфліктів зі слабких держав у регіон, відтак окреслюючи їх влив на регіональну та міжнародну безпеку. Як висновок, автор стверджує, що формування, еволюція та популяризація поняття слабких держав є оперативною відповіддю на транснаціональні загрози системі міжнародної безпеки, що особливо актуалізувалися у 1990-2010х роках, паралельно з процесами глобалізації в міжнародній спільноті.

Початок нового тисячоріччя ознаменувався суттєвим зростання рівнів біологічних небезпек і загроз, незважаючи на прогрес і нові досягнення у боротьбі з інфекційними хворобами. Зміна кліматичних умов з тенденцією до збільшення середньобагаторічних температур зумовила перерозподіл і структурні зміни в ареалах поширення біологічних видів тварин, птахів, рептилій та багатьох інших компонентів, які формують паразитарні системи зооантропонозів. Просторові зміни ензоотичних територій з переформатуванням суперареалів зумовили зростання ризиків ураження населення збудниками особливо небезпечних природно-осередкових інфекцій та інвазій. З урахуванням існуючих тенденцій змін низки епідеміологічно значимих абіотичних і біотичних чинників, проаналізовано наявні та потенційні загрози для України внаслідок змін клімату й обумовлених цим просторових змін природних осередків, їх тривалості функціонування, появи нових збудників. Прогнозується поява нових патогенів і формування активних автохтонних природних і змішаних осередків комариних трансмісивних інфекцій, переважно дифузного типу. Є висока ймовірність укорінення на території держави нових збудників або високовірулентних генетичних варіантів ендемічних патогенів. Потенційну небезпеку становлять збудники гарячок Чикунгун’я, денге, Зіка, Західного Нілу (нові генотипи), а також малярії. Територіями ризику поширення гарячок денге, Чикунгун’я, а також малярії будуть АР Крим, Луганська, Донецька, Запорізька, Миколаївська, Херсонська, Одеська, Чернівецька і Закарпатська області. Гарячка Західного Нілу розширить ареал з охопленням північних територій у зоні Полісся, а також є реальна загроза заміни цього збудника у західному регіоні на високовірулентний нейроінвазивний генотип внаслідок поширення останнього з території Румунії. Група комариних інфекцій стане домінуючою серед трансмісивних природно-осередкових інфекцій з переважанням полігостальних осередків.

В науковій статті удосконалено метод стратегічного кримінального аналізу загроз прикордонній безпеці України на основі інструментарію, що використовується в методології SOCTA (Serious and Organized Crime Threat Assessment) – «оцінки загроз тяжких злочинів та організованої злочинності». Зазначено, що методологію SOCTA створено за підтримки політики Європейського Союзу, в рамках якої Європол формує аналітичні висновки, що трансформуються в політичні пріоритети, стратегічні цілі та оперативні плани дій з протидії організованій злочинності. Акцентовано увагу на тому, що методологія SOCTA є євроінтеграційним інструментом, впровадження якого в діяльності оперативних підрозділів Державної прикордонної служби України забезпечує подальший розвиток й удосконалення інноваційних методів аналізу загроз безпеці державного кордону та формування стратегії боротьби із організованою злочинністю. Наведено порядок дослідження факторів, що впливають на виникнення (поширення) загроз прикордонній безпеці, формування найбільш вагомих сценаріїв їх впливу на стан охорони державного кордону України. Запропоновано здійснювати оцінку ступеня впливу організованих злочинних угруповань на стан прикордонної безпеки за методом Sleipnir та привласнювати і систематизувати злочинні угруповання відповідно до регіону їх протиправної діяльності за специфічним ID-кодом. У висновку зазначено, що застосування удосконаленого методу стратегічного кримінального аналізу для дослідження загроз прикордонній безпеці на ділянці відповідальності регіонального управління або в загальному на державному кордоні України підвищить ефективність проведення заходів щодо ліквідації каналів діяльності ОЗУ, дозволить керівникам оперативних підрозділів більш раціонально використовувати оперативні сили та засоби у боротьбі з організованою злочинністю та для затримання її організаторів. Подальше наукове дослідження запропоновано спрямувати на розробку рекомендацій щодо застосування стратегічного кримінального оперативними підрозділами Державної прикордонної служби України для аналізу загроз прикордонній безпеці із використанням методології SOCTA.

Стаття присвячена обґрунтуванню необхідності формування антитерористичної культури як системоутворювального чинника системи протидії тероризму. Дана проблема обумовлена складністю динамічного процесу, основу якого становлять глобалізація, науково-технічний прогрес, інформатизація, що супроводжується як традиційними небезпеками (соціальними та збройними конфліктами, політичною нестабільністю), так і появою нових викликів. Головними серед них стало поширення ідеології екстремізму та тероризму, підвищення рівня радикалізації населення (особливо молоді), збільшення кількості та масштабів терористичних загроз, що викликають дестабілізацію соціально-політичного стану в Україні.Необхідність формування антитерористичної культури було проаналізовано на науковому, нормативному, навчальному та емпіричному рівнях.Основу формування антитерористичної культури повинна складати концепція ОНП (обізнаність, навченість, поінформованість). Зазначена проблема є багатовекторною і вирішувати її доцільно шляхом реалізації трьох взаємопов’язаних та взаємодоповнювальних процесів: антитерористичного навчання, виховання та інформування. Було визначено три взаємопов’язані та взаємодоповнювальні рівні формування антитерористичної культури: індивідуальний, колективний та суспільний.Крім того, було вперше сформовано поняття антитерористичної культури як складової загальної культури – сукупність переконань, цінностей, зразків поведінки людини, суспільних відносин, притаманних особі, організації та суспільству в цілому, що базуються на неприйнятті ідеології тероризму, готовності протистояти терористичній діяльності та здатності забезпечити власну безпеку у випадку терористичного акту або під час проведення антитерористичної операції.У процесі дослідження автор дійшов висновку, що формування антитерористичної культури буде надійним заходом, спрямованим на подолання стрімкого поширення ідеології екстремізму та тероризму, підвищення рівня радикалізації населення (особливо молоді), збільшення кількості та масштабів терористичних загроз, що сприяють дестабілізації соціально-політичного стану в Україні

Поширення в Україні епідемій свідчить, що профілактична робота не достатня й потребує ретельного вивчення. Важливість проблеми запобігання поширенню соціально-небезпечних хвороб відзначена і у документах Організації Об’єднаних Націй. Наразі виклики соціально небезпечних хвороб становлять велику проблему не тільки для національних систем охорони здоров’я, так й для світової спільноти, що вимагає консолідованої масштабної та ефективної відповіді світу. Незважаючи на зниження показників захворюваності з деяких нозологій, епідемічна ситуація з інфекційних хвороб в країні залишається нестабільною. Відповідно до Стратегії національної безпеки України у розрізі прогнозних і поточних загроз національній безпеці та національним інтересам України з урахуванням зовнішньополітичних та внутрішніх умов визначається загроза виникнення і поширення як уже відомих, так і нових інфекційних хвороб. Причиною цього є низький рівень стану здоров’я населення та високий рівень його захворюваності тісно пов'язаний з низьким рівнем соціального захисту окремих верств населення, наявністю безробіття та неконтрольованих міграцій. На сучасному етапі відбулося значне погіршення епідеміологічної ситуації щодо особливо небезпечних інфекцій як в Україні, так і в усьому світі. Це обумовлено політичною та економічною нестабільністю, масовою міграцією населення, військовими конфліктами та передислокацією військ, новими умовами господарювання з порушенням стабільності систем епізоото-епідеміологічного нагляду, що діяли раніше, послабленням профілактичних заходів. На територіях, які постраждали від наслідків надзвичайних ситуацій можливе різке погіршення санітарно-епідемічної ситуації, що викликає потребу в проведенні санітарних та протиепідемічних заходів по забезпеченню санітарного та епідемічного благополуччя постраждалого населення. Ґрунтуючись на аналізі адміністрування протиепідемічних заходів в умовах реформування системи охорони здоров’я України, змушені констатувати наявний юридичний дисбаланс, що пов'язаний з неузгодженістю нормативних актів з документами вищого рівня, тобто законами. Даний стан справ спричинений потребою внесення змін і доповнень, а також прийняттям нових нормативних актів, що мають регулювати ситуацію за принципом «тут і зараз», стрімко реагуючи на нові загрози і виклики в системі охорони здоров’я. Значення управління у сфері забезпечення санітарно-епідеміологічного благополуччя важко переоцінити, адже йдеться про забезпечення умов життєдіяльності всього суспільства, про його безпеку, а, отже, національну безпеку держави Україна. Проте у ході реорганізації центральних органів виконавчої влади забезпечення санітарно-епідеміологічного було розділено між двома органами виконавчої влади: питання санітарного нагляду та контролю покладено на створений у ході орган – Держспоживслужбу, а контроль за епідеміологічною ситуацією – на управління громадського здоров’я МОЗ України, без чіткого визначення та розмежування функцій та повноважень. Можна стверджувати наразі про неповну інституційну спроможність забезпечити належний стан санітарного та епідеміологічного нагляду у зв’язку з ліквідацією Державної санітарно-епідеміологічної служби та відсутністю однозначного визначення центрального органу виконавчої влади, що має реалізовувати державну політику у сфері захисту населення від інфекційних хвороб. Спираючись на вищевикладене нагальною потребою є створення регіональних центрів контролю та профілактики захворювань для створення сучасної системи реагування на загрози для здоров’я та протиепідемічного захисту. Перспективи подальших розвідок у даному напрямі будуть полягати у дослідженні генези системи управління протиепідемічним захистом в умовах надзвичайних ситуацій.

У цій статті розглянуто сутність економічної та кадрової безпеки у сфері публічного управління. Наголошено на тому, що забезпечення кадрової безпеки – одне з найважливіших завдань економічної безпеки установи публічного управління, яка спрямована на виявлення ризиків і потенційних загроз, які негативно впливають на корпоративну безпеку установи публічного управління, пов’язаних, насамперед, із персоналом організації публічного управління міста і системою трудових відносин загалом. Сформульовано основні напрямки системи та стратегії забезпечення кадрової безпеки установи публічного управління. Запропоновано методи забезпечення кадрової безпеки на мікрорівні з урахуванням сучасних особливостей.Мета роботи. Метою статті є здійснення ґрунтовного аналізу кадрової безпеки в установах публічного управління та комплексне обґрунтування стратегій та методів забезпечення кадрової безпеки в публічному управлінні.Методологія. У запропонованій статті проаналізовано стратегію та методи забезпечення кадрової безпеки в установах публічного управління. Підкреслено, що під час формування системи забезпечення кадрової безпеки вирішальним фактором є розробка стратегії кадрової безпеки установи, яка являє собою сукупність пріоритетних цілей та управлінських рішень, спрямованих на захист установи від будь-яких загроз, пов’язаних із функціонуванням кадрового спрямування її діяльності. З’ясовано, що ця стратегія, як складова частина корпоративної стратегії економічної безпеки, включає ряд напрямів діяльності установи під час взаємодії з персоналом публічної служби, в результаті виконання яких ризик виникнення загрози кадрової безпеки буде мінімізований. Доведено, що найбільш поширеними методами забезпечення кадрової безпеки є процедурні та інтерактивні методи. Констатовано, що описані методи можуть дати як позитивний ефект із забезпечення кадрової безпеки, так і певною мірою запобігти можливості поширення у сфері третіх осіб конфіденційної інформації установи публічного управління.Наукова новизна. Доведено, що впровадження та удосконалення стратегії управління персоналом публічної служби сприяє підвищенню рівня кадрової безпеки установи публічного управління.Констатовано, що саме задоволення основних нефінансових потреб службовця визначає рівень задоволеності роботодавцям та роботою в цілому.Висновки. Наголошено на тому, що стан безпеки установи публічного управління багато в чому визначається дією внутрішніх загроз, які мають прямий стосунок до її персоналу. Більшою мірою діяльність персоналу публічного управління впливає на економічну безпеку публічного сектору. Разом із тим стан системи безпеки установи публічного управління залежить від кадрового її забезпечення за всіма її напрямами, а це означає, що кадрова безпека займає домінуюче положення стосовно інших елементів системи безпеки організації публічного управління, оскільки від дії чи бездіяльності персоналу залежить безпека інших елементів (інформаційної, економічної, інтелектуальної та інших) корпоративної безпеки. Доведено, що кадрову безпеку установи публічного управління можна визначити як самостійну підсистему корпоративної безпеки. Підкреслено, що забезпечення безпеки установи взагалі та різних її видів зокрема включає кадровий напрямок, що передбачає захист інтересів організації публічного управління від ризиків і загроз, джерелом яких є персонал публічного сектору. Визначення персоналу як об’єкт забезпечення кадрової безпеки також викликане тим, що він є ключовим ресурсом розвитку установи, який необхідно захищати від загроз та зовнішніх зазіхань.

Публікація присвячена дослідженню інформаційної безпеки як передумови захисту вітчизняного інформаційного контенту, оскільки інформаційний фактор відіграє важливу роль у державотворенні та відстоюванні інтересів держави. Глобалізація масмедійних процесів, поширення і набуття популярності так званих цифрових медіа зумовили значне посилення впливу засобів масової комунікації на формування в суспільстві не тільки уявлень, установок, ціннісних орієнтацій та загальної картини світу, але й суспільної та індивідуальної свідомості в цілому. Особливе місце в цьому спектрі суспільних відносин займають проблеми забезпечення інформаційної безпеки. У статті за підсумками теоретичного аналізу наукових поглядів сучасних дослідників, зроблено висновок, що сьогодні під інформаційною безпекою розуміється кілька принципово різних за своєю природою завдань, а саме: захист ІТ-інфраструктури країни (так званого кіберпростору); протидія спеціальним операціям (провокаціям, диверсіям), здійснюваним за допомогою масмедіа; протидія ворожому (цілеспрямованому і деструктивному) ідеологічному впливу; протидія деструктивним впливам, які здійснюються за допомогою масмедіа (різного роду «токсичний» контент на зразок реклами деструктивних культів, жорстокості, девіантної поведінки) (ІБУ, 2014). Кожне з цих завдань характеризується різним співвідношенням об'єктивних і суб'єктивних факторів. Інформаційна безпека – стан захищеності інформаційного середовища суспільства, що забезпечує його формування, використання і розвиток в інтересах громадян, організацій, держави. Загрози інформаційної безпеки – це зворотний бік використання інформаційних технологій. Джерелами таких загроз та викликів можуть бути міжнародні злочинні групи хакерів, окремі підготовлені у сфері ІТ злочинці, іноземні державні органи, терористичні угрупування, недержавні організації, політичні структури та неформальні об’єднання екстремістського спрямування, транснаціональні корпорації та фінансово-промислові групи тощо. Сучасна нормативно-правова база не охоплює всі основні елементи, необхідні для ефективної протидії інформаційним загрозам в Україні. У той же час, враховуючи, багатогранність та комплексність означеної проблеми, варто обумовити подальшу необхідність наукових досліджень механізмів забезпечення інформаційної безпеки в Україні.

Досліджено продовольчу безпеку країни в умовах кризи. Ос- новними загрозами продовольчої безпеки України можна вважати політичні загрози, перевищення порогового рівня імпорту, диспропорція цін на про- довольчому ринку, слабкий платоспроможний попит населення, слабороз- винена система аналізу, оцінки і прогнозування динаміки розвитку агро- продовольчого ринку. Для підвищення рівня продовольчої безпеки країни необхідною умовою є державна політика, здатна забезпечувати стабільний розвиток вітчизняного агропромислового комплексу на тлі ризиків і загроз. Визначено головні ризики, що загрожують стану продовольчої безпеки України в найближчій перспективі, а саме: збільшення частки посівних площ під технічні культури, що веде до зменшення частки посівних площ під про- довольчі культури; відсутність аналогів імпортного устаткування і, як наслі- док, зниження темпів модернізації ряду галузей агропромислового комплек- су; недостатня розвиненість інфраструктури транспортування, руху товару і зберігання харчової продукції; макроекономічні чинники й коливання ва- лютного курсу; зростання цін на матеріально-технічні засоби та енергоресурси; епізоотичні ризики, вияв яких найбільш імовірний у разі виникнення та поширення в країні осередків особливо небезпечних і карантинних хвороб тварин, пов’язаних у тому числі з імпортованими тваринами — переносни- ками збудників хвороб або з переміщенням збудників хвороб з території су- міжних держав. Зроблено висновок, що забезпечення продовольчої безпеки — це повне самозабезпечення, або підтримання критичного мінімуму рівня виробни- цтва. Виявлені ризики продовольчої безпеки формують загрози, здатні при- звести до недотримання граничних критеріїв продовольчої безпеки. Для забезпечення стійкості економічного розвитку потрібна реалізація заходів державного регулювання, спрямованих на стабілізацію та підтримку продо- вольчої безпеки країни.

Активізація процесів глобалізації, модернізації та трансформації політичних й економічних систем у світі на початку ХХІ ст. зумовили посилення виникнення сепаратистських рухів. Сепаратизм, будучи суперечливим суспільно-політичним явищем, являє собою одну з найскладніших та найактуальніших проблем світового співтовариства.

Після переоцінки загроз безпеці та оновлення місії НАТО після 2014 р. стратегічними пріоритетами організації визначено стримування й оборону, а також поширення стабільності й зміцнення безпеки поза межами території Альянсу. Це зумовлює активізацію відносин НАТО з країнами-партнерами на східному та південному флангах. Попри те, що оборонні зобов’язання у рамках НАТО не поширюються на регіони, в яких найбільшим є ризик виникнення воєнного конфлікту між США та КНР, Вашингтон зацікавлений у всебічній взаємодії з Альянсом для здобуття переваг у глобальній конкуренції. Консолідація позицій держав-членів НАТО, розпочата за нової адміністрації США, посилює позиції Альянсу щодо стримування агресивних дій РФ. Безпрецедентний масштаб і кількість одночасних викликів та їхній комплексний характер, суперечності національних інтересів членів Альянсу, що становить загрозу його єдності, формують потребу подальших реформ НАТО. Принцип ухвалення рішень консенсусом за сучасних умов часто обмежує ефективність реакції організації. Подолання згаданих викликів пов’язано зі спроможністю Альянсу знайти шляхи вирішення внутрішніх проблем і протистояти зовнішнім загрозам, зокрема завдяки зближенню позицій США та ЄС. Іншою умовою є раціональна оцінка загроз європейськими державами-членами, відокремлення економічних інтересів від оборонної політики.

В аналітичній доповіді «Щодо концептуальних підходів до стратегії розвитку села» експерти центру економічних і соціальних досліджень та центру регіональних досліджень НІСД представили спільне дослідження, в якому виявлено та проаналізовано ключові проблеми розвитку сільських, селищних громад та розроблено підходи і механізми інклюзивного розвитку села, що передбачають комплексне вирішення економічних, соціальних та екологічних завдань, ефективну реалізацію потенціалу громад з метою підвищення соціальних стандартів і якості життя сільського населення. Розвиток села в Україні передбачає створення таких умов для проживання та розвитку в сільській, селищній громаді, щоб кожен її житель не відчував значних відмінностей щодо якості життя між містом та селом, міг вести повноцінний, активний та здоровий спосіб життя. Розбудова нового українського села має базуватися на принципах інклюзивного людиноцентричного розвитку сільських, селищних громад, що забезпечує: - комфортне проживання людини, родини, важливою умовою якого є розвинена і сучасна соціальна, комунальна, транспортна, інженерна інфраструктура, адаптована до останніх технологічних досягнень та індивідуальних потреб мешканців; - розвиток людського потенціалу через забезпечення потреб населення в освітньому, культурному, фізичному, духовному збагаченні, поширення цифровізації, електронних послуг та сервісів в сільській місцевості; - реалізацію трудового потенціалу членів громад через гідну працю належного фахового та кваліфікаційного рівнів, яка забезпечує добробут їх та членів їх сімей; - реалізацію підприємницької ініціативи у галузях реального сектору економіки, сфері надання послуг та у спосіб індивідуальної самозайнятості; - сталий розвиток сільських населених пунктів шляхом створення таких умов, за яких економічне зростання, матеріальне виробництво та задоволення потреб сучасного суспільства відбуваються в межах, що забезпечують відновлення екосистем і не ставлять під загрозу життєздатність теперішніх та майбутніх поколінь.