Добірка наукової літератури з теми "Політико-правова база"

Статтю присвячено оцінюванню зусиль Української держави щодо інтеграції діяльності з управління політичними та іншими національними ризиками у процес ухвалення стратегічних політико-управлінських рішень, насамперед у сфері національної безпеки. У роботі аналізується новітня нормативно-правова база у цій сфері, а також функціонування галузевих систем реагування на кризові ситуації. На основі проведеного дослідження робиться висновок, що розвиток ризик-орієнтованої державної політики в України наразі обмежується сектором безпеки і оборони, і то тільки у двох напрямах: по-перше, у забезпеченні державного стратегічного планування через діяльність із моніторингу та оцінювання стану національної безпеки; по-друге, шляхом модернізації інституційного забезпечення антикризового управління через формування ієрархічно структурованої мережі ситуаційно-кризових центрів. Доводиться, що реальна робота з упровадження елементів управління політичними ризиками в державну політику національної безпеки залишається вкрай повільною і поки що малорезультативною.

У статті охарактеризовано системний підхід стосовно впровадження електронного врядування (е-врядування) у процесі прийняття державних рішень, яке щороку стає більш актуальним. Процес його стрімкого застосування обґрунтовується тим, що в умовах розвитку глобального інформаційного суспільства виконання державою її конституційних обов’язків, надання послуг громадянам супроводжується розширенням використанням інформаційно-комунікаційних технологій. Сформовано мету впровадження е-врядування задля досягнення європейських стандартів якості надання адміністративних послуг, відкритості та прозорості влади для суспільства. Досягнення цієї мети передбачає реалізацію системи взаємопов’язаних цілей у рамках відповідної державної політики: підвищення якості та доступності публічних послуг для громадян та бізнесу, спрощення процедур і скорочення адміністративних витрат; підвищення якості управлінських процесів, контроль за результативністю та ефективністю діяльності органів публічної влади; забезпечення відкритості інформації про діяльність органів публічної влади, розширення доступу до неї та надання можливості безпосередньої участі людини та інститутів громадянського суспільства у процесах підготовки й експертизи проектів політико-адміністративних рішень. Визначено основні принципами е-врядування такі, як: прозорість і відкритість влади; конфіденційність та інформаційна безпека; єдині технічні стандарти і взаємна сумісність; орієнтованість на інтереси і потреби споживачів послуг, співробітництва та партнерства; підконтрольність та підзвітність органів влади громадянам та суспільству; принцип першої особи. В Україні в цілому створена відповідна нормативно-правова база з питань е-врядування, але їй притаманна низка таких недоліків, як: неповнота, декларативність, несистемність, нечіткість, недостатня взаємоузгодженість документів та відповідність міжнародним нормам, насамперед європейським, втрата актуальності тощо, що є суттєвим стримуючим фактором розвитку цієї сфери і одною з основних причин втрати країною своїх позицій у міжнародних рейтингах з розвитку інформаційного суспільства та електронного врядування.

Проаналізована нормативно-правова база часів Гетьманщини в частині регулювання використання вод. З’ясовані законодавчо регламентовані тогочасні напрями державної водної політики. Визначене коло відповідальних осіб за її формування та реалізацію. Сформульовані чинники, які знижували ефективність реалізації досліджуваної державної політики.

Метою статті є аналіз правових механізмів реалізації конституційного статусу Президента Угорщини, зокрема у сфері захисту демократичної діяльності державного апарату. Наукова новизна. Проведено ретроспективний аналіз конституційних норм, що регулюють участь Президента Угорщини в законодавчому процесі. Висновки. Виокремлено закони конституційного значення, що суттєво впливають на зміст президентських повноважень в контексті визначення впливу президента на формування нормативно-правової бази та визначають акторів на законодавчому полі. На підставі ретроспективного аналізу визначено, що Президент Угорщини виконує другорядну роль у законодавчому процесі, а у період з 1989 по 2010 роки – функцію захисту демократичної діяльності державного апарату та, більш того, захисту конституційних прав і свобод людини від звуження обсягу існуючих соціальних прав з боку законодавця, перебрав на себе Конституційний Суд Угорщини. З цього приводу досліджено спосіб впливу Конституційного Суду на законотворчість та окреслено панівну правову парадигму угорської системи стримувань і противаг та її теоретичний базис у період з 1989 по 2010 роки. Особливий акцент зроблено на способі демонтування «старої» Конституції 1989 року у рамках існуючої системи стримувань і противаг та встановлення нової системи конституційно-правових відносин з Основним Законом 2011 року. У рамках нової політичної кон’юнктури Президент Угорщини залишився поважним суб’єктом конституційно-правових відносин із досить обмеженою правоздатністю. Своєю чергою, дієздатність Конституційного Суду було обмежено правовою конструкцією. На нашу думку, в Угорщині склалася політико-правова система без реалізації концепції взаємних стримувань і противаг між вищими органами державної влади. За цих умов, ефективність демократичного контролю державних інституцій досить невизначена. Серйозність проблематики реалізації Президентом функції захисту демократичної діяльності державного апарату, особливо у контексті актуальних тенденцій розвитку української державно-правової системи, спонукало авторів висловити свої погляди відносно розв’язання зазначеного питання.

Вирішення питань кримінально-правової охорони найважливіших суспільних цінностей, благ та інтересів, боротьба з діяннями, що підпадають під ознаки кримінального правопорушення, удосконалення процедури досудового розслідування кримінальних проваджень, кримінального процесуального судочинства належать до одних із найважливіших завдань держави. Необхідність дослідження проблем, пов’язаних із здійсненням державної політики забезпечення законності і правопорядку в країні, охорони прав і свобод людини і громадянина, закріплених Конституцією України, зумовлено підвищенням ролі права в процесі соціального регулювання. Зважаючи на те, що закон завжди продукується реальними потребами суспільства, зміни соціально-політичних, економічних умов життя зумовлюють необхідність подальшого реформування правових підстав та порядку притягнення до кримінальної відповідальності у напрямку посилення захисту прав і свобод людини. Метою статті є висвітлення сучасного стану законодавчого врегулювання питань кримінально-правової політики на прикладі змін до кримінального та кримінального процесуального законів та представлення авторського бачення вирішення законотворчих проблем у цьому напрямі. Наукова новизна пов’язана з тим, що масштабність сучасних реформ, важливість прогнозування нових процесів і тенденцій, які з’являються в політико-правовій сфері держави, обумовлюють формування науково обґрунтованих вимог підготовки законодавчих рішень, спрямованих на створення якісної національної правової системи. Пошук найбільш ефективних, раціональних та достатніх засобів і способів оновлення законодавчих джерел кримінального права, кримінального процесуального права, впровадження їх здобутків в практику, встановлення балансу між загальновизнаними принципами й нормами міжнародного права, процесом євроінтеграції та збереженням самобутності, історичних здобутків вітчизняної науки, відповідності потребам української державності – все це формує сучасний стан наукових поглядів на розвиток і удосконалення законодавчої бази у сфері правоохоронної системи, боротьби зі злочинністю, протидії корупції та здійснення правосуддя у кримінальному провадженні. На підставі аналізу сучасних напрямів оновлення кримінального і кримінального процесуального законодавства України в контексті внесених змін і доповнень до Кримінального кодексу України (далі – КК) [1], Кримінального процесуального кодексу України (далі – КПК) [2] узагальнено пропозиції науковців щодо удосконалення національного кримінального та кримінального процесуального законодавства, окреслено орієнтири подальшого законодавчого забезпечення кримінально-правової та процесуальної сфери, висловлено авторську думку щодо шляхів його удосконалення. Вказано, що правова наука покликана реагувати на актуалізацію проблем та вад чинного законодавства, а також – пропонувати законодавцю шляхи і механізми ефективного вдосконалення правового поля. Зауважено, що обґрунтовані положення мають стати підґрунтям формування концепції закону, загальнодержавних програм економічного, соціального і культурного розвитку, удосконалення галузевих блоків національного законодавства. З метою посилення взаємозв’язку правової науки і законотворчості запропоновано прийняти державну стратегію щодо основних засад кримінально-правової політики та розробити на її основі концепцію кримінального і кримінального процесуального закону. Висновки. Підсумовано, що практика вітчизняного нормотворення у кримінальній та кримінальній процесуальній сферах характеризується певним перебільшенням можливостей правових норм у протидії злочинності. Існуюча тенденція дослівного перенесення положень чинних міжнародних договорів до тексту закону вимагає продовження дискусії щодо категоризації кримінальних правопорушень у контексті європейської кримінальної політики, джерел кримінально-правового та процесуального регулювання, форм і видів реалізації кримінальної відповідальності під кутом зору сучасних практик визначення якості, доступності, точності та передбачуваності законодавства.