Добірка наукової літератури з теми "Положення про моніторинг"

Досліджено актуальні питання розробки та упровадження інструментів моніторингу та аналізу впливу державної політикина діяльність органів державної влади.Дано визначення моніторингу як процедури аналізу політики, призначеної для отримання інформації пропричини та наслідки публічної політики. Моніторинг дозволяє описати співвідношення між діямиполітики та їх результатами, є первинним джерелом відомостей про здійснення політики.Аргументовано, що особливого значення набуває використання цих інструментів в умовах реалізації реформи державного управління.Всебічно проаналізовано питання причини виникнення та історичної еволюції загаданих інструментів як в Україні, так і в зарубіжних країнах. Обґрунтовано, що система моніторингу та аналізу впливу державної політики повинна мати зворотний зв’язок з питаннями щодо поліпшення реалізації, нагляду та реформування законодавства. Ураховуючи вищевикладене, зазначено, що суб’єкти законодавчої ініціативи мають включати до нових законопроєктів положення, які визначають процедури зворотного зв’язку.На основі проведеного дослідження вироблено практичні рекомендації щодо упровадження інструментів моніторингу та аналізу впливу державної політики у діяльність органів державної влади, зокрема Верховної Ради України та її Апарату.

Представлено результати проведення генотоксичного моніторингу р. Стир у межах Рівненської області за допомогою мікроядерного тесту периферійної крові риб. З’ясовано, що найвищі рівні ядерних порушень характерні для плітки та окуня річкового, а найменші – для карася сріблястого. Ядерні порушення ляща, верховодки й краснопірки займали проміжне положення. Рівні ядерних порушень старших вікових груп риб були вищими, порівняно з однорічками, у середньому на 9,6 %. Перевищення рівнів спонтанних мутацій еритроцитів крові риб зафіксовані лише для плітки (5,62±0,59 ‰) та окуня річкового (4,73±0,78 ‰) нижче скиду з очисних споруд смт Зарічне, що свідчить про наявність мутагенних факторів у складі стічних вод. Загальний генотоксичний потенціал досліджуваної частини річки є незначним, що також може бути обу-мовлено високою адаптивною стійкістю досліджуваних видів риб.

У статті висвітлюється зміст понять «формування державної політики міністерствами» та «реалізація державної політики іншими центральними органами виконавчої влади (далі - ЦОВВ)». Зазначається, що статусні (ком-петенційні) акти, якими регулюються питання організації та діяльності міністерств та інших ЦОВВ, не визначають функції з формування державної політики та функції з реалізації державної політики, як і не містять визначення «державної політики». В адміністративно-правовій науковій літературі бракує теоретичних розробок тлумачення цих питань. Зроблено висновок, що формування міністерством державної політики - це аналіз стану справ у сфері відповідальності міністерства, визначення проблем та варіантів їх вирішення, комунікація із зацікавленими особами та розробка законопроектів, підзаконних актів, які містять положення державної політики, документів державної політики (концепцій, стратегій тощо), які затверджуються (схвалюються) підзаконними актами. Міністерства також повинні здійснювати моніторинг та координацію реалізації державної політики, відповідним чином реагувати на отримані результати. Реалізація державної політики іншими ЦОВВ - це виконання, практичне втілення в життя цілей і завдань сформованої та затвердженої державної політики. Запропоновано розробити методологію розмежування функцій ЦОВВ. Вона повинна включати критерії віднесення функцій до функцій із формування державної політики та функцій із реалізації державної політики, детальну характеристику тих функцій, тлумачення яких є найбільш проблемним, типові приклади розмежування функцій, можливі варіанти групування пов'язаних, дотичних функцій, що відносяться до формування державної політики та до реалізації державної політики. Це допоможе підготувати зміни до Закону України «Про центральні органи виконавчої влади», положень про міністерства та інші ЦОВВ в частині розмежування функцій, які вони здійснюють, а також перегляду їх повноважень для здійснення цих функцій.

Конституційно-правова та судово-правова реформи, масова пере оцінка цінностей вимагають перегляду існуючих стереотипів на процес формування іміджу органів судової влади загалом та суддів зокрема. Аналіз норм конституційного законодавства переконує в необхідності не тільки закріплення норм про конкурсні засади добору суддів, а й особливостей їхнього застосування на практиці. Враховуючи зазначене, актуальність цієї статті та перспективи подальшого дослідження теми вбачаються у її своєчасності, адже саме за допомогою конкурсного добору було сформовано Верховний Суд, призначені судді Конституційного Суду України (далі – КСУ) за квотами з’їзду суддів України та Президентом України, в майбутньому очікується конкурс до Вищого антикорупційного суду України та Вищого суду з питань інтелектуальної власності, апеляційних та місцевих судів. Крім того, актуальність дослідження проблеми конституційної реалізації конкурсного добору суддів зумовлена прагненням України шляхом проведення конституційно-правової та судово-правової реформ подолати критичне ставлення до судової влади, судового захисту прав і свобод особи та відновити довіру суспільства до суду. Попри значну кількість наукових публікацій, у яких питання добору суддівських кадрів прямо чи опосередковано зачіпаються, наукою конституційного права ще не вироблено єдиного підходу до розв’язання цієї проблеми, у результаті чого статусні закони України “Про судоустрій і статус суддів” та “Про Конституційний Суд України” не мають належного доктринального підґрунтя. Тому моніторинг застосування зазначених норм на практиці є необхідним з метою забезпечення дотримання конституційних принципів організації та функціонування державної, зокрема, судової влади. Метою статті є аналіз сформованих у доктрині конституційного права (з урахуванням законодавчих і практичних аспектів) підходів до розуміння критеріїв організації конкурсного добору суддів для вироблення цілісного уявлення про проб леми його реалізації, а також викладення власного бачення удосконалення цієї процедури. Встановлено, що конкурсний порядок добору суддів полягає в пошуку найбільш гідних кандидатів на суддівські посади, однак він повинен бути вдосконалений. Запропоновано визначити конкретні критерії професійної етики й доброчесності кандидата на посаду судді та передбачити перевагу професійного критерію при визначенні переможців конкурсу. При цьому спочатку має відбуватися дослідження досьє та проведення співбесіди з кандидатом і лише потім складання іспиту, за результатами якого слід визначати переможців конкурсу. Автор доходить висновку, що необхідно узгодити положення ст. 2084 Закону України “Про Регламент Верховної Ради України” зі ст. 12 Закону України “Про Конституційний Суд України” та визначити принципи проведення конкурсного відбору суддів КСУ, що дасть можливість запобігти зловживанням і забезпечити прозорий відбір правників із визнаним рівнем компетентності та високими моральними якостями. Такими принципами вбачаються: забезпечення рівного доступу, політичної неупередженості, законності, довіри суспільства, недискримінації, прозорості, доброчесності, ефективного та справедливого процесу відбору.

У статті розглянуто мету та завдання державного екологічного нагляду у сфері поводження з відходами. Проаналізовано чинне національне законодавство та нормативно-правові акти Європейського Союзу в зазначеній сфері діяльності. На підставі Положення про Державну екологічну інспекцію України визначено мету та завдання забезпечення дотримання законодавства у сфері поводження з відходами. Розглянуто завдання державного екологічного нагляду у сфері, що досліджується. Це постійний моніторинг нормативно-правової бази регіональних органів державної влади, органів місцевого самоврядування та вжиття заходів щодо узгодження її із законодавством, зобов'язаннями названих органів забезпечити правове регулювання відносин у сфері поводження з відходами; періодична оцінка повноти заходів, що вживаються органами державного екологічного нагляду щодо виявлення та припинення правопорушень у сфері поводження з відходами; постійний моніторинг стану законності у сфері поводження з відходами високих класів небезпеки; забезпечення засобами державного екологічного нагляду реалізації норм законодавства з упровадження маловідход-них технології. Підкреслено, що кожен напрям державного екологічного нагляду робить свій внесок у вирішення спільних завдань. Обсяг і зміст вкладу визначаються спеціальними завданнями, що стоять тільки перед конкретним напрямом державного екологічного нагляду. Їхня суть випливає із загальних завдань і визначається компетенцією в кожному з напрямів державного екологічного нагляду. Рішення загальних і спеціальних завдань державного екологічного нагляду здійснюється у процесі наглядової діяльності шляхом застосування правових засобів. Під час застосування цих засобів ставлять конкретні завдання та вирішують їх. Такі завдання називаються приватними завданнями державного екологічного нагляду. Вони набагато різноманітніші та численніші, ніж загальні та спеціальні. Вказано, що приватні завдання розрізняються залежно від напряму державного екологічного нагляду та виду застосовуваного правового засобу. У числі приватних завдань як приклад називають такі, як отримання повної інформації про порушення конкретного закону, витребування правових актів для перевірки відповідності закону або скасування незаконного акта в найкоротші строки після видання. Акцентовано, що першочергові завдання державного екологічного нагляду за дотриманням екологічного законодавства випливають з основного завдання Державної екологічної інспекції - здійснення нагляду за дотриманням Конституції та чинних на території України законів юридичними та посадовими особами, з фактичного стану навколишнього природного середовища в регіонах та у країні, що відображає рівень дотримання екологічного законодавства. Пріоритетним завданням державного екологічного нагляду за дотриманням екологічного законодавства є зниження числа екологічних правопорушень.

За результатами проведеного аналізу матеріалів слідчо-судової практики зазначається, що лише до 5 % результатів негласних слідчих (розшукових) дій (далі – НСРД) використовуються як докази у кримінальному провадженні, а в окремих областях України цей показник ледве сягає 3 %. Робиться висновок, що однією з причин низького рівня використання результатів НСРД у кримінальному процесуальному доказуванні є недосконалість процесуальної форми окремих негласних засобів отримання доказів у кримінальному провадженні і, зокрема, таких НСРД, як накладення арешту на кореспонденцію, зняття інформації з транспортних телекомунікаційних мереж, моніторинг банківських рахунків, проведення яких у правозастосовній діяльності викликає найбільше труднощів. Метою статті є визначення проблемних питань процесуальної форми накладення арешту на кореспонденцію, зняття інформації з транспортних телекомунікаційних мереж, моніторингу банківських рахунків як засобів отримання доказів у кримінальному провадженні. Обґрунтовується, що положення статей 261 та 262 Кримінального процесуального кодексу України (далі – КПК України) передбачають процесуальний порядок проведення однієї НСРД – накладення арешту на кореспонденцію. Зазначається, що нута лише у разі послідовного здійснення арешту, огляду, а у разі потреби, виїмки кореспонденції, що у своїй єдності становлять етапи проведення відповідної НСРД, процесуальний порядок вчинення якої закріплено у кількох статтях КПК України. Доводиться, що якщо у матеріалах кримінального провадження містяться достатні підстави вважати, що поштово-телеграфна кореспонденція, яка має значення для досудового розслідування, буде передаватися певною особою через оператора поштового зв’язку, то перед проведенням накладення арешту на цю кореспонденцію з метою встановлення відділення зв’язку, яке буде використовуватися особою, потрібно здійснювати відеоконтроль за цією особою. Звертається увага на те, що ідентифікаційна телекомунікаційна картка, яка використовується для ідентифікації кінцевого обладнання абонента в телекомунікаційній мережі (SIM-картка, USIM-картка, R-UIM-картка тощо), не дає можливості ідентифікувати абонента – фізичну особу, яка користується такою карткою, адже на сьогодні законодавча вимога щодо укладення письмового договору про надання послуг рухомого (мобільного) зв’язку в Україні відсутня. Вказується, що така картка є змінюваною, а користуватися кінцевим обладнанням може не лише особа, щодо якої проводиться НСРД, а й інші особи, члени сім’ї, друзі, знайомі та ін. Тому надати відомості, які б унікально ідентифікували абонента, а не кінцеве обладнання, яке ним використовується, як свідчать результати проведеного аналізу матеріалів практики, є фактично неможливим. Пропонується перше речення ч. 4 ст. 263 КПК України викласти у такій редакції: “Зняття інформації з транспортних телекомунікаційних мереж покладається на уповноважені підрозділи органів Національної поліції, Державного бюро розслідувань, органи безпеки та Національного антикорупційного бюро України”. Вказується на потребу уточнення належності банківських рахунків, що підлягають моніторингу, особі, яка вчинює злочинні дії з їх використанням. Пропонується уточнити положення ч. 1 ст. 2691 КПК України, надавши повноваження із застосування моніторингу банківських рахунків у кримінальному провадженні слідчим (детективам) та прокурорам будь-яких органів досудового розслідування й прокуратури.

Автоматизована система керування технологічним процесом передбачає наявність функцій тривожної сигналізації, які виконують надзвичайно важливу роль. Від ефективності роботи підсистеми тривожної сигналізації залежить передусім безпека людей, виробництва та функціонування автоматизованої системи керування технологічним процесом в цілому. В Україні розробленню, впровадженню та експлуатації систем тривожної сигналізації приділяється недостатньо уваги. Тому це дослідження присвячено передусім трактуванню сучасного стандарту ISA-18.2 «Management of Alarm Systems for the Process Industries», який є визнаною хорошою інженерною практикою та покликаний забезпечити безпеку, якість та продуктивність технологічних процесів. Даній тематиці присвячено дві публікації. У першій вже опублікованій статті розкриваються основні сутності та положення, на яких базуються механізми організації системи тривожної сигналізації. Ця стаття присвячена роз'ясненню та аналізу робочих процесів життєвого циклу організації, які стандарт передбачає для розроблення, впровадження та експлуатації системи тривожної сигналізації. Організація функціонування системи тривожної сигналізації – це неперервна діяльність, усі робочі процеси якої розділені на десять стадій життєвого циклу, що вказують на функціональний аспект робіт, обов’язкових або рекомендованих до виконання. До них належать означення, документування, проектування, експлуатація, моніторинг та обслуговування систем тривожної сигналізації. Представлення системи через призму життєвого циклу організації її роботи дозволяє систематизувати уявлення розробників/користувачів про процеси, які відбуваються навколо системи за рахунок стадійного структурування вимог та рекомендацій.

У статті досліджено питання класифікації безпілотних літальних апаратів, систематизації функцій і завдань безпілотної авіації у сфері цивільного захисту України. Наголошено на низці різноманітних підходів до її загальної класифікації, в яких не враховано чинні нормативно-правові документи, а також на браку відповідних досліджень. За гіпотезу взято взаємозв’язок між функціями, завданнями та класифікацією безпілотної авіації у сфері цивільного захисту України. Мета статті полягає в обґрунтуванні пропозицій щодо адаптації нормативної класифікації безпілотної авіації в Україні, викладеної в наказі Міністерства оборони України від 08 грудня 2016 року № 661, до особливостей сфери цивільного захисту України і систематизації функцій та завдань для цієї важливої галузі. На підставі результатів аналізу джерел визначено склад основних функцій безпілотних літальних апаратів у сфері цивільного захисту, до яких належать: розвідка (спостереження, моніторинг); цілевказання; відновлення та ретрансляція зв’язку; радіаційна, хімічна та біологічна розвідки; виявлення мін (вибухонебезпечних об’єктів); пошук і рятування; гасіння пожеж; транспортування вантажів. Виконано декомпозицію кожної функції на функціональні завдання, що в сукупності надало можливість систематизувати функції та завдання безпілотної авіації у зазначеній сфері й обґрунтувати підстави для переходу до класифікації безпілотних літальних апаратів. З огляду на аналіз класифікацій безпілотних літальних апаратів військового та загального призначення українських і зарубіжних авторів зроблено висновок про їх різноманіття, а також про необхідність їх класифікації, враховуючи специфіку сфери цивільного захисту. В основу покладено нормативну класифікацію безпілотних літальних апаратів безпілотних авіаційних комплексів, що наведено в наказі Міністерства оборони України. За призначенням їх запропоновано класифікувати таким чином: для розвідки та цілевказання; для підсвічування; для відновлення та ретрансляції зв’язку; для пожежогасіння; для транспортування вантажів (засобів рятування); для протидії аматорським апаратам, для комбінованого призначення. У класифікації виявився непотрібним ІІІ клас, оскільки його положення не є характерними для сфери цивільного захисту, враховуючи характер і масштаби надзвичайних ситуацій, а також функції та завдання, що виконуються рятувальниками ДСНС під час ліквідації надзвичайних ситуацій. Запропоновано розробити Концепцію створення системи безпілотної авіації у складі ДСНС

На підставі аналізу архівних документів розкриваються основні напрями організаційно-методичної роботи Інституту із закладами й установами освіти в другій половині 40-х рр. ХХ ст. За результатами проведеного дослідження нами встановлено, що організаційно-методична робота Інституту була спрямована на проведення навчання (курсів підвищення кваліфікації), семінарів, консультацій, розробку методичних рекомендацій щодо навчально-виховного процесу, організаційно-методичний супровід роботи педагогічних кабінетів методичних об’єднань учителів, узагальнення й опис педагогічного досвіду і таке інше.Перші семінари Інститут проводить уже з літа 1944 р. із завідувачами районних педагогічних кабінетів, директорами середніх шкіл, а також проводить методичну роботу з учителями початкових класів, історії, географії, Конституції, математики, фізики, біології, хімії, тощо. Рекомендує відповідні тематики семінарів для проведення працівниками педагогічних кабінетів під час засідання методичних об’єднань у районах.На семінарах із завідувачами районних педагогічних кабінетів було опрацьовано Положення про педагогічні кабінети, а відтак – основні напрями методичної роботи шкіл, кущових методичних об’єднань учителів тощо. У територіальній взаємодії інститут діяв через районні педагогічні кабінети, а ті, своєю чергою, спрямовували методичну роботу шкіл, кущових методичних об’єднань предметних комісії вчителів, об’єднань керівників, організовували масові методичні заходи. Значну допомогу в проведенні методичних заходів надавав сформований співробітниками методичних кабінетів Інституту актив із досвідчених і фахово підготовлених учителів і керівників шкіл. У змісті методичних рекомендацій (заходів) обов’язково акцентувалось на фахових та ідеологічних питаннях. В окремих випадках ідейне наповнення домінувало. Інститут доводив до педагогічної спільноти рекомендації щодо різних форм ідейного наповнення навчально-виховного процесу, проведення самоосвіти і політичного навчання педагогічних працівників.Відроджувались науково-практичні конференції, співпраця з академічними установами, зокрема Академією педагогічних наук РРФСР. Проводились масові методичні заходи як «День учителя», які не мали однозначно позитивної оцінки у педагогічній спільноті.Упродовж досліджуваного періоду інститут здійснював моніторинг якості освіти, методичний супровід екзаменів.

За законодавством України первинний фінансовий моніторинг стосовно публічних діячів охоплює їх ідентифікацію й верифікацію, погодження керівником суб’єкта первинного фінансового моніторингу встановлення ділових відносин з публічними діячами або проведення їх порогових фінансових операцій без встановлення ділових відносин, вживання достатніх заходів для встановлення джерела статків (багатства) та джерела коштів, а також постійний поглиблений моніторинг ділових відносин. Водночас, під час виконання пошукових та контрольно-аналітичних операцій для здійснення заходів, що охоплюються належною перевіркою публічних діячів, суб’єкти первинного фінансового моніторингу діють самостійно, лише користуючись методологічною, методичною та іншою допомогою, яка, здебільшого, має характер абстрактних рекомендацій. За підсумками дослідження рекомендацій міжнародних організацій, приписів зарубіжного законодавства про запобігання та протидію відмиванню доходів, одержаних злочинним шляхом, у частині, що стосуються належної перевірки щодо публічних діячів, а також методичних роз’яснень, розроблених на виконання цих приписів, можна дійти висновку про те, що для підвищення ефективності законодавства України у цій сфері, автор обґрунтовує висновок про те, що його слід доповнити положеннями: 1) щодо ідентифікації та верифікації публічних діячів – про вжиття державою заходів для приєднання до європейських глобальних ініціатив, спрямованих на формування публічних централізованих баз даних про публічних діячів, зокрема про персональний склад публічних діячів країни та про конкретні функції, які відповідно до національного законодавства вважаються важливими публічними функціями; 2) щодо встановлення джерела коштів публічного діяча, пов’язаних з фінансовою операцією, та джерела статків (багатства) публічного діяча та постійного поглибленого моніторингу – про обов’язок спеціально уповноваженого державного органу розробити максимально деталізовані алгоритми дій, спрямованих на виконання цих заходів, із вказівкою на незалежні та достовірні джерела відомостей та контрольно-аналітичні інструменти, які можуть для цього використовуватись, з-поміж яких можуть бути розробка моделі майбутніх ділових відносин із публічним діячем (укладення угоди про порядок його обслуговування) та встановлення більш суворих операційних обмежень щодо фінансових операцій публічних діячів.

Підвищення ефективності управління підприємствами ресторанного господарства відповідно до cучacних вимoг ведення бізнесу в динамічному конкурентному середовищі можливе за умов створення надійної інформаційної системи для прийняття обгрунтованих управлінських рішень, досконалість та вірогідність даних якої посилюється завдяки організованому на підприємстві цільово-орієнтованому моніторингу економічної безпеки.