Добірка наукової літератури з теми "Перше поселення"

У статті стверджується, що загальна чисельність міського населення українських губерній Російської імперії, була більшою, ніж вказано в перепису 1897 р. Масова міграція українських селян на межі століть у міста, передусім, невеликі міста, означає, що ступінь урбанізації українців не слід недооцінювати, так само як і перебільшувати ступінь їхньої політичної русифікації. Автор наполягає, що, по-перше, дані щодо міського населення у Всеросійському перепису 1897 р. мають бути переглянуті, оскільки категорія «міський» на той час не включала до себе всі де-факто міські поселення. І, по-друге, що детальний критичний перегляд усієї доступної довоєнної неофіційної статистики продемонструє більш високий ступінь урбанізації та українізації станом на 1917 р., ніж це відображається в офіційних даних. Масивні демографічні зрушення, про які свідчать ці цифри, також говорять про необхідність широкого аналізу всіх соціальних тенденцій, контекстів та політичних проблем, що були присутні в Україні в зазначений час. Оскільки реальні показники використання української мови та рівень урбанізації за межами чотирьох найбільших міст українських губерній імперії були вищими, ніж офіційно зазначено, історики не повинні недооцінювати підтримку національного руху і перебільшувати російську опозицію йому. Автор вважає, що переглянуті дані могли б підтримали аргумент, що модернізація і урбанізації в Україні за панування російського царизму не були обов'язковою перешкодою націоналізації. Стаття супроводжується таблицями із статистичними даними з проблеми дослідження.

гативно впливати на гідродинаміку корпусу суден, збільшуючи необхідну потужність головних двигунів і витрату палива, погіршує маневреність судна. Сучасна розробка покриття проти біологічного забруднення - це міждисциплінарна робота із залученням хіміків, морських біологів, гідродинаміків тощо з різними пріоритетами, хоча загальною метою є ефективний екологічний контроль за антропогенними забрудненнями. Процес біологічного забруднення можна згрупувати по ключовим стадіям росту, які включають початкове накопичення адсорбованої органіки, поселення та ріст першопохідних бактерій, що створюють матрицю біоплівки та наступну послідовність мікро- та макро- структур (рис. 1). Покриття зрілих забруднень, яке включало б смертність та еміграцію видів, не показано [1]. На рис. 1 наведено часове накопичення біологічного забруднення, що містить чотири основні стадії: перша – створення кондицій (умов для біологічного обростання); друга – прикріплення; третя – створення колонії; четверта – зростання.

Матеріали статті вперше висвітлюють систематичне вивчення тюркських ойконімів, що існують у Новотроїцькому районі Херсонської області. Часові рамки охоплюють кінець XVIII століття – першу половину XX століття. За результатами аналізу й узагальнення другого видання топонімічного словника Новотроїцького району Херсонської області автор створив базу даних тюркських назв існуючих поселень. Систематизацію цих топонімів здійснено згідно уніфікованої схеми у рамках комплексного підходу до краєзнавства. Автор продовжив вивчати географічні назви регіону в контексті введених авторських дефініцій «топонімічна гносеологія» та «топонімічний плюралізм». У таблиці курсивом виділено найбільш поширений формати тюркського ойконіму краю. У рамках топонімічної гносеології для окремих населених пунктів тюркського походження наведено кілька варіантів етимології. Зосереджено увагу на можливостях використання поданих матеріалів у процесі топонімічної соціалізації учнівської молоді. Отже, системне дослідження тюркських ойконімів Новотроїцького району Херсонської області оптимально створює умови розуміння: векторів заселення краю; часових рамок виникнення та перейменуванню поселень; етнічній картині території; господарській спеціалізації мешканців населених пунктів; трансформації природних умов регіону.

У статті розкрито принципи реалізації технології замкнутого циклу використання води на території приватної власності (приватного будинку). Структуровано стандарти сертифікації зеленого будівництва та визначено показники відповідності будівельних проектів. Підкреслено, що метою впровадження технологій зеленого будівництва, на території приватного будинку є, перш за все, зниження рівня споживання енергетичних та матеріальних ресурсів при одночасному збереженні або підвищенні якості приватного будинку та комфорту його внутрішнього середовища. Визначено поняття «зеленого» будівництва та розкрито підхід до провадження інноваційної технологій в умовах сучасного будівництва. Наголошено, що «зелені» технології, які можуть бути реалізовані у поєднанні з існуючою інфраструктурою або як автономні системи, можуть підтримувати перехід до нової парадигми повторного використання води шляхом інтеграції циркулярної економіки у принципи водного господарства країни, міста, поселення, району, тощо. Представлено схематичне зображення існуючої системи використання водних ресурсів, яка заснована на зборі дощової води, її очищені та використанні. Наведену паралельну систему збору дощової води зручно застосовувати на об'єктах індивідуального заміського житлового будівництва, на територіях, віддалених від промислових зон. Підкреслено, що серед переваг використання дощової води у побуті слід відзначити суттєве скорочення споживання звичайної водопровідної води, оскільки її витрати залежать лише від кількості мешканців та їх звичок. Сформовано схему реалізації технології замкнутого циклу використання води на території приватної власності (приватного будинку). Наголошено, що для реалізації замкнутого циклу необхідним є встановлення спеціального обладнання, яке включає багатоступінчасті фільтри, різні реагенти та коагулянти, що доводять хімічний склад води до санітарних норм. Зазначено, що основною проблемою «зелених технологій» та розвитку екодевелопменту в цілому залишається дорожнеча їх реалізації, оскільки обладнання, що використовується, є імпортним, і не кожен забудовник чи замовник зможе дозволити собі реалізацію даної технології на своєму власному об'єкті.

Процес становлення та розвитку зв’язків українських середньовічних земель з державою Тевтонського ордену в Пруссії відображений переважно у писемних джерелах, зокрема документальних, другої половини ХІІІ ст. – початку XVI ст. Проте такі зв’язки мали залишити слід не лише в писемних джерелах. Подібні зв’язки, навіть якщо вони часом були і епізодичними, залишають в культурних шарах поселень достатню кількість нумізматичних джерел, у даному випадку тевтонських монет, загублених у свій час їхніми власниками. Метою статті є вивчення та введення до наукового обігу корпусу нумізматичних джерел, які відображають зв’язки українських середньовічних земель з державою Тевтонського ордену в Пруссії. Основними нумізматичними джерелами є монетні знахідки, поряд із власне монетами та матеріалами й інструментами монетного карбування. Саме монетні знахідки дозволяють не лише поглибити існуючі на сьогодні уявлення про грошовий обіг і торговельні взаємовідносини, але й часом змінити усталені стереотипи. Звернемося до проблеми участі монет держави хрестоносців – держави Тевтонського ордену в Пруссії, у грошовому обігу на теренах середньовічної України. Монети Тевтонського ордену зустрічаються в Україні як поодинокі знахідки, так і у складі грошових та грошово-речових скарбів. Дана проблема знайшла певне відображення в науковій літературі. Перші відомості про такі знахідки з’являються у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст., зокрема у працях К. Страшкевича, у матеріалах Археологічних з’їздів. В українській радянській історіографії ігнорувалася участь тевтонських монет в грошовому обігу українських середньовічних земель, а також знахідки цих монет в Україні. В останні десятиліття відбуваються процеси переосмислення історичного минулого. Не стало винятком і вивчення проблем історії держави Тевтонського ордену в Пруссії, в тому числі й взаємин цієї держави хрестоносців з правителями і населенням середньовічної України. У сучасній українській історіографії деякі аспекти проблеми знахідок монет держави Тевтонського ордену в Пруссії на території України відображені у працях Г. Івакіна, А. Позіховського та Р. Шуста, С. Демидко, О. Погорільця і С. Стопенчука, А. Шестопала, Р. Саввова, В. Орлика та ін. Окрім згаданих праць дослідників, відомості про знахідки в Україні монет держави Тевтонського ордену в Пруссії містяться у різнопланових джерелах: архівних документах, музейних колекціях, свідченнях краєзнавців та матеріалах форумів скарбошукачів. Дослідження знахідок монет держави Тевтонського ордену в Пруссії на території сучасної України дозволяє зробити висновок про зв’язки (переважно економічні) її середньовічних земель з Тевтонським орденом і про присутність орденських монет у грошовому обігу на українських теренах у XIV – XV ст. Порушена нами проблема потребує подальшої наукової розробки. Перш за все, ґрунтовного вивчення нумізматичних колекцій Національного музею історії України, обласних та районних краєзнавчих музеїв, звітів Інституту археології НАН України, опублікованих документів XIV – XV ст., фондів Центрального державного історичного архіву України в містах Києві та Львові, а також міських архівів Торуня, Гданська, Калінінграда (Кенігсберга) та ін. Таким чином, для подальшого комплексного дослідження зв’язків українських середньовічних земель із державою Тевтонського ордену в Пруссії необхідно використовувати різнопланові джерела, в тому числі й нумізматичні, серед яких топографія знахідок монет, безперечно, посідає вагоме місце.

Стаття містить аналіз спального мікрорайону з позиції перспектив його трансформацій, як у минулому, так і в майбутньому. Звернуто увагу на спальні мікрорайони передусім пострадянських міст. Це явище розглянуто з економічного, культурного та просторового поглядів у контексті формування пам’яті про місце в місті та в повсякденному житті окремого соціального суб’єкта – мешканця мікрорайону в його біографічному значенні, як елементу ідентичності. Локальна ідентичність почасти має вагоміше значення для людини, ніж державна або національна. Мешканці поселень загалом досить позитивно оцінюють середовище свого повсякденного існування, ніж сторонні спостерігачі та аналітики, які іноді є доволі упередженими в оцінках. Потрібно формувати оптику аналізу не суто з позицій т. зв. найкращого досвіду, а із зануренням у специфіку місцевої історії та повсякденних життєвих практик. У статті проаналізовано елементи критики спальних районів з позиції адвокації: те, що тривалий час сприймали як негативну характеристику, переосмислено в ракурсі позитивних ефектів і перспектив реновацій. Адже справді є сенс трансформацій соціального простору спальних мікрорайонів, втім поміркованих, з увагою до елементів локального соціокультурного середовища. Зокрема, звернено увагу на той факт, що предикат «спальний» у сучасних реаліях уже не відповідає дійсності й поступово стає рудиментарним, адже так звані спальні мікрорайони перетворюються на житлові масиви, або, як їх називають, «великі житлові комплекси», які охоплюють дрібний бізнес і торгівлю, освітні заклади, спортивні та розважальні локації, розгалужені транспортні системи. Мікрорайони стають просторами широких можливостей для становлення та зміцнення локальних міських громад шляхом розвитку третіх місць – закладів і просторів, що формують комунікаційні зв’язки між місцевими мешканцями в контексті задоволення таких потреб, як дрібні закупівлі товарів, послуги з краси та відпочинку тощо. Спальні мікрорайони, що були сформовані переважно як «перші місця» (домівки), активно формують пам’ять місцевих – тих, хто проводить там досить значний час свого життя, задовольняє основні потреби комфортного відпочинку та вільного від роботи перебування. Тож, аналізуючи соціальну пам’ять, потрібно звертати увагу і на контексти буденності, які не менш важливі у формуванні ідентичності як складової ширшого контексту – історичної пам’яті.

У статті аналізується господарське життя українських емігрантів у табо- рах переміщених осіб Німеччини та Австрії у 1945–1952 рр. Після Дру- гої світової війни мільйони українців опинилися на території Німеччини та Австрії. Згідно до угоди між СРСР, США та Великою Британією. Радянські громадяни підпадали під репатріацію СРСР. Таємна угода передбачала і примусову репатріацію. Значну групу переміщених осіб складали українці. Це були полонені, остарбайтери, учасники колабора- ціоніських формувань, біженці. З політичних та національних причин багато українців не бажали повертатися до СРСР. Незважаючи на при- мусову репатріацію біля 450 тис. українців не повернулися до СРСР. Вони склали так звану третю хвилю української еміграції. Джерельною базою статті стали статистичні дані з документів того часу, спогади, періодична преса 1945–1952 років. Розглядається історіографія проб- леми. Проблема репатріації діяльності таборів інтернованих, пересе- лення в нові країни перебування, громадсько-політична діяльність нової хвилі еміграції стали предметом вивчення дослідниками. Зазначимо, що гостра заполітизованість теми й відсутність доступу до архівних дже- рел не сприяли вивченню її радянськими істориками до кінця 1980-х рр. Усе ж таки, окремі радянські історики вивчали репатріацію радянських громадян після війни та виникнення нової еміграції. У збірнику, присвя- ченому радянсько-французьким відносинам, згадувалося й про угоду із Францією про репатріацію і проблеми її проведення [1]. Радянські вчені, досліджуючи долю військовополонених і остарбайтерів, приділяли увагу і їхньому поверненню до СРСР [2]. Робилися спроби спростувати дослі- дження західних істориків, прикладом є стаття, присвячена дослідженню Миколи Толстого, у якій повторювалися пропагандистські твердження про добровільність репатріації, відсутність репресій щодо репатріантів, перешкоди західних союзників [3]. Незважаючи на заангажованість, увагу дослідників привертає монографія М. Павленка, у якій не тільки розгля- дається політика СРСР і союзних держав щодо репатріації, але й дається характеристика нової хвилі української еміграції [4]. Отже, радянські історики не зробили значного внеску у вивчення «третьої хвилі» україн- ської еміграції. У 1950–1980-х рр. історію нової хвилі української емі- грації почали досліджувати історики-емігранти. Безпосередні учасники подій намагалися оцінити чисельність, соціальний склад, країни посе- лення й особливості цієї хвилі української еміграції [5]. Детально вивча- лася діяльність українських політичних партій у 1945–1952 рр. і їхній вплив на еміграцію та стосунки з урядами зарубіжних країн [6]. Най- більш фундаментальною й ретельною працею була монографія Володи- мира Маруняка [7]. Західна історіографія, аналізуючи долю колабораці- оністських збройних формувань після війни, звертала увагу на проблеми репатріації, життя в таборах переміщених осіб, утворення нової хвилі антирадянської еміграції [8]. Отже, зарубіжна українська і західна істо- ріографії зробили певний поступ у дослідженні проблеми, хоча мали недоліки, серед яких обмежена джерельна база й заідеологізованість. Наприкінці 1980-х рр. для дослідників стали доступними раніше закриті архіви. З’явився доступ до документів радянських репатріаційних орга- нів, дипломатичних установ та органів державної безпеки. Одним із перших, проблему почав досліджувати російський історик Віктор Зем- ськов [9–12]. Він не тільки ретельно проаналізував статистичні дані та напрями радянської політики щодо репатріації, але й звернув увагу на зародження нової хвилі еміграції. Науковець хоча й визнавав порушення прав людини з боку СРСР щодо репатріантів і репресії проти них, але зазначав їхню обмеженість і вимушеність в умовах того часу. В. Земськов доводив порушення угод з боку західних союзників СРСР і їхні пере- шкоди в репатріації. Автор одним з перших висвітлив чисельність, склад, країни перебування емігрантів після Другої світової війни. Цікавий ста- тистичний матеріал у його працях є і про українську еміграцію. Іншу позицію ми знаходимо у працях Павла Поляна, який безумовно засуджує примусову репатріацію й репресії, визначає причини нової хвилі емігра- ції, і вважає дії радянського керівництва брутальним порушенням прав людини [13–15]. Наведені ним статистичні дані не збігаються з даними В. Земськова в деяких цифрах до того ж відрізняються й дефініції. Під- сумовуючи, зазначимо, що російська історіографія багато уваги приді- лила репатріації радянських громадян і значно менше зародженню нової хвилі еміграції. Відсутні комплексні дослідження післявоєнної еміграції із СРСР. У 1990-х рр. українські дослідники вивчали «третю хвилю» української еміграції на основі нових архівних джерел. Спеціальні дослідження з проблеми репатріації українських біженців і переміще- них осіб, їхнього проживання в таборах, переселення у країни Америки і Австралії з’явилися тільки на зламі ХХ– ХХІ ст. Людмила Стрільчук у дисертації і статтях визначила чисельність, склад, особливості нової хвилі української еміграції та діяльність міжнародних організацій щодо роботи з ними [16–18]. Політику західних країн щодо переселення українських емігрантів до США і Канади розглянув в дисертації Сергій Рудик [19]. У дисертації Михайла Куницького проаналізовані причини, порядок та наслідки примусової рапатріації громадян СРСР [20]. Історик вивчає боротьбу між країнами антигітлерівської коаліції щодо проблеми репатріації. Він досліджує подальшу долю репатріантів у СРСР та за її межами. На наш погляд, «третя хвиля» української еміграції потребує подальшого ретельного вивчення українськими істориками, особливо після завершення переселення з таборів переміщених осіб. Дослідивши джерела автор у статті дійшов до наступних висновків. Що у таборах переміщених осіб українські емігранти відродили традиції кооператив- ного руху в Україні при чому кооперативи відіграли значну роль у фінан- суванні культурно-освітнього життя таборів та наданні соціальної допо- моги. Кустарні та народні промисли знайшли подальший розвиток серед емігрантів і допомогли не тільки вижити їм фізично але і розвиватися духовно. Після від’їзду більшості емігрантів з Німеччини та Австрії та передачі таборів до управління владою ФРН, господарське життя в табо- рах занепадає. Досвід який українські емігранти набули у господарській діяльності у таборах переміщених осіб вони перенесли до нових країн свого поселення.

Наголошується на важливості дослідження унікального явища української еміграції, яка має давню історію та глобальні географічні масштаби. Актуальність роботи обґрунтована потребою вивчення джерел української еміграції, формування з часом потужної маси переселенців з України, розселених у всьому світі, які завжди підтримували ідею відродження Української держави і сьогодні відіграють істотну роль у просуванні її інтересів за кордоном. З історичного ракурсу українська еміграція посідає п’яте місце у світі після єврейської, грецької, вірменської та китайської. Першими українці емігрували до Європи та у межах сучасної Росії. У середині XVIII ст. з’явилися перші українські хліборобські колонії в тодішній Австрійській імперії, коли декілька тисяч закарпатських українців у пошуках роботи переїхали до Бачки, Срему й Славонії – регіонів сучасних Сербії та Хорватії. Але значно більше українських селян перебралися на Надволжя, Урал та у Сибір, де вони створювали великі українські поселення серед місцевих росіян. Метою статті є дослідження невідомих дотепер питань щодо мотивів індивідуальної та групової еміграції на ранніх етапах існування Української держави в усіх її формах, джерела формування перших українських хліборобських колоній у країнах Європи, поселень етнічних українців у межах царської Росії, Північної, Південної Америки та в Австралії. Базовою методологічною основою роботи є системний підхід і комплексний аналіз, що дали можливість надати цілісне бачення ролі та місця співвітчизників у формуванні потужної, національно-свідомої та впливової української діаспори. Результатами роботи стало виявлення причин індивідуальної та групової еміграції українців, встановлення географії їх розселення в різних країнах світу, їх роль у засвоєнні вільних до того територій, збереженні рідної мови та національної культури. Практична цінність роботи зводиться до того, що наведений фактичний матеріал, висловленні авторські міркування та зроблені висновки можуть бути використані для підготовки праць з історії України, окремих зарубіжних країн та української діаспори

Ця стаття являє собою першу спробу в Україні комплексного міждисциплінарного дослідження історії культурної політики Австралії в галузі створення її позитивного іміджу у світі. Австралія є унікальною в новітній економічній історії. Це одна з найбагатших країн світу. Таке економічне зростання базується на власній системі вартості Австралії та соціальній структурі. Доведено, що в основі австралійської системи цінностей лежить справедливість. Це знайшло своє відображення в австралійських соціальних послугах, таких як система охорони здоров'я та масове навчання. Ця політика сприяє зменшенню нерівності. Виявлено, що важливу роль у створенні позитивного іміджу Австралії в першій половині XIX століття зіграв Вільям Вентворт, провідний австралійський політичний діяч того періоду. Його книга «Статистичний, історичний та політичний опис колонії Нового Південного Уельсу та її залежних поселень у країні Ван Дімена» стала першою книгою про Австралію, яку написав австралієць, корінний народження. Зростання національної літератури, а потім і кіноіндустрії зробили великий внесок у розвиток позитивного іміджу Австралії. Проаналізовано історичні періоди їх розвитку, починаючи з 1900 року і до наших днів. Особлива увага приділяється періоду 1970-1980-х років, коли австралійський штат вирішив сприяти зростанню національної кіноіндустрії різними методами, включаючи її фінансування, відкриття австралійської школи кіно і телебачення та будівництво Національного кіноархіву. Досліджуються позитивні результати, що призвело до буму кіновиробництва тих років, що призвело до зростання інтересу до австралійського кіно в усьому світі, наприклад, "Крокодил Денді" та його продовження, "Австралія" та інші. Все це посилило позитивний імідж Австралії. Багато в чому підвищення іміджу Австралії призвело до хвилі імміграції до країни, а також до іноземного студентства для отримання австралійської вищої освіти. Ці події можна розглядати як яскраві приклади успішного впровадження м'якої сили австралійським урядом та дипломатією.