Добірка наукової літератури з теми "Охорона культурної спадщини"

Розвиток людської цивілізації нині характеризується високими досягненнями у сферах комп’ютерних технологій, інженерії, медицини та ін. Водночас культурні досягнення, створені за весь період людського існування, перебувають під загрозою та потребують захисту й охорони. Ця проблема в ХХІ столітті не менш актуальна, ніж вона була сто чи двісті років тому. Особливу загрозу для пам’яток культури несуть збройні конфлікти та переміщення об’єктів, їх нелегальний продаж тощо. Як наслідок, охорона культурної спадщини стала загальною проблемою, яка потребує цілеспрямованої діяльності міжнародної спільноти й захисту міжнародного права. Для України, відомої своєю тисячолітньою історією й культурою, збереження культурної спадщини є не лише турботою про пам’ять предків і прийдешні покоління, а і вагомим чинником піднесення власного авторитету на міжнародній арені. Тож цілком логічно, що наша держава з часу створення ЮНЕСКО є одним із найбільш послідовних борців за збереження культурної спадщини в усьому світі, активно долучаючись до вироблення галузевих міжнародних норм і стандартів. Однак нині Україна сама потребує допомоги міжнародної спільноти у зв’язку з окупацією Криму та збройним конфліктом на Донбасі, що призвело до втрати контролю над численними об’єктами культурної спадщини. Монографічне дослідження Т. В. Мазур є спробою переосмислити розвиток правової охорони культурної спадщини на українських землях упродовж останніх понад сто років – від постання перших українських пам’яткоохоронних органів під час Української революції 1917–1921 років і до сьогодні. Такий підхід і хронологічні рамки видаються цілком логічними з огляду саме на український державотворчий контекст. Зокрема, дослідниця доводить певну тяглість пам’яткоохоронної політики від 1917–1921 років і до нинішнього часу. Ця тяглість, на її переконання, полягає як у правонаступності пам’яткоохоронних установ і організацій, так і роботі самих пам’яткоохоронців, які часто продовжували працювати в новостворених/реорганізованих органах. Виділяючи й обґрунтовуючи три основні хронологічні періоди правової охорони культурної спадщини – української державності 1917–1921 років, радянський 1919–1991 років та сучасний з часу здобуття незалежності України – Т В. Мазур розглядає особливості кожного з періодів у сфері правового забезпечення памяткоохоронної діяльності, вказуючи як на позитиви, так і недоліки, які, зокрема в радянський період, призвели до свідомого нищення тисяч сакральних пам’яток та продажу за кордон унікальних рухомих об’єктів культурної спадщини України. Значний інтерес становить аналіз розвитку міжнародного права охорони культурної спадщини та його імплементації в національне законодавство України. На основі проведеного аналізу виокремлено ряд рекомендацій щодо подальшого удосконалення законодавства України та приведення його у відповідність до міжнародних стандартів пам’яткоохоронної діяльності. Ідеться, зокрема, про необхідність приведення ряду базових термінів і понять у відповідність до Конвенції ЮНЕСКО про охорону всесвітньої культурної і природної спадщини 1972 р. та Конвенції ЮНЕСКО про охорону нематеріальної культурної спадщини 2003 р., потребу ратифікації Конвенції Ради Європи про правопорушення, пов’язані з культурними цінностями 2017 р. тощо. Цікавим є вивчення зарубіжного досвіду пам’яткоохоронної діяльності у контексті його використання в процесі удосконалення законодавства України. При цьому авторкою виділено досвід Франції, Італії та Польщі. Саме законодавство та пам’яткоохоронна політика цих держав, переконує дослідниця, можуть бути корисним для нашої держави з огляду на ряд спільних рис та прагнення нашої держави у майбутньому стати членом ЄС. Серед можливих запозичень: 1) ухвалення комплексу законодавчих змін, спрямованих на активізацію інституту меценатства; 2) прийняття парламентом програмних законів щодо охорони культурної спадщини на п’ятирічний термін з оприлюдненням щорічного звіту про їх виконання; 3) примусове відчуження пам’ятки у власника, якщо він не дотримується пам’яткоохоронного законодавства; 4) передача управління об’єктами культурної спадщини профільним компаніям; 5) створення культурних парків для захисту культурного ландшафту та збереження ландшафтних територій із нерухомими пам’ятками, характерними для місцевої традиції будівництва і поселення тощо. На основі проведеного дослідження Т. М. Мазур робить ряд слушних, на нашу думку, пропозицій щодо реформування не лише законодавчого, а й інституційного забезпечення охорони культурної спадщини, систематизувавши окремі пропозиції для Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України, а також Міністерства культури та інформаційної політики України. Таким чином, поставлені мета та завдання дослідження реалізовані та цілком логічно завершуються не лише теоретичними узагальненнями, а й практичними рекомендаціями, які можуть бути використані в подальшій законодавчій та підзаконній діяльності органів державної влади, а також нормотворчій діяльності органів і посадових осіб місцевого самоврядування, які отримують значно ширші повноваження у сфері охорони культурної спадщини в процесі децентралізації влади. Слід відзначити, що монографічне дослідження Т. В. Мазур носить міждисциплінарний характер, а тому може бути корисним не лише фахівцям-правознавцям, а й представникам інших суміжних галузей науки.

Метою статті є аналіз праць українських вчених, присвячених питанням правової охорони та збереження культурної спадщини, їх систематизація і виділення основних напрямків дослідження. Наукова новизна полягає в комплексному аналізі стану дослідження питань правової охорони культурної спадщини українськими вченими з часу здобуття незалежності України. Проаналізовані наукові праці систематизовано за проблемним принципом і виділено основні напрямки досліджень. Доведено, що питання правової охорони культурної спадщини досліджувалися не лише вченими-правознавцями, а й представниками суміжних галузей науки – фахівцями з державного управління, міжнародних відносин, історії, культурології, політології та ін. Висновки. Аналіз праць українських вчених дає підстави стверджувати, що питанням охорони та збереження культурної спадщини за роки незалежності України присвячено кілька десятків монографій і дисертаційних досліджень, кількість наукових статей вже перелічується сотнями, ще більше оприлюднених наукових повідомлень і тез виступів на міжнародних і всеукраїнських наукових конференціях, семінарах та інших наукових і експертних форумах. При цьому проблематика правової охорони культурної спадщини досліджувалася не лише вченими-правознавцями, а й представниками суміжних галузей науки – фахівцями з державного управління, міжнародних відносин, історії, культурології, політології та ін. Аналіз наукових праць дав змогу виокремити такі основні напрямки наукових досліджень: 1) узагальнюючі й теоретичні праці з питань охорони культурної спадщини; 2) праці, присвячені міжнародно-правовій охороні культурної спадщини; діяльності міжнародних організацій та інституцій; питанням реституції об’єктів культурної спадщини; 3) праці, присвячені зарубіжному досвіду законодавчого забезпечення та політиці держав/держави у сфері охорони культурної спадщини; порівняльні дослідження зарубіжного й українського законодавства; 4) праці з конституційного й адміністративного права України, пов’язані із забезпеченням культурних прав людини, політикою держави та діяльністю національних інституцій у сфері охорони культурної спадщини; 5) праці, присвячені проблемі відповідальності (адміністративної, кримінальної, цивільної) за порушення законодавства у сфері охорони культурної спадщини; 6) праці, які висвітлюють регіональні особливості правової охорони культурної спадщини в Україні.

Правова охорона культурної спадщини в Україні хоча й не така давня як, приміром, у Франції, проте має власну столітню історію. За цей час сформувалася досить значна джерельна база, яка істотно збагатилася за роки державної незалежності України. Разом із тим спостерігається певна тяглість не лише політики у сфері охорони культурної спадщини, а й відповідних правових джерел. Як наслідок, увесь масив правових джерел з питань охорони культурної спадщини потребує не лише докладного вивчення, систематизації та узагальнення, а й, зрештою, критичного переосмислення.Метою статті є здійснення класифікації джерельної бази правової охорони культурної спадщини в Україні та стислий аналіз окремих видів джерел.Наукова новизна полягає у виділенні й аналізі основних джерел правової охорони культурної спадщини в Україні, передусім міжнародно-правових документів та національних актів законодавства. Розглянуто як джерела права охорони культурної спадщини, так і джерельну базу дослідження. Здійснено класифікацію джерельної бази правової охорони культурної спадщини в Україні. За результатами дослідження виділено чотири основні види джерел.Висновки. Класифікація джерельної бази правової охорони культурної спадщини в Україні базується на поширених класифікаціях джерел права і виділенні основних видів писемних джерел, які застосовуються у джерелознавстві. У нашому дослідженні виділено такі види джерел: 1) національні нормативно-правові акти; 2) міжнародно-правові акти; 3) довідкову літературу, зокрема енциклопедії та словники, путівники та довідники, каталоги та бібліографічні покажчики тощо; 4) аналітичні записки, звернення, заяви, інформаційні повідомлення, листування органів, уповноважених на вироблення та здійснення політики у сфері охорони культурної спадщини, а також пам’яткоохоронних громадських організацій, товариств тощо.

Стаття є результатом реалізації другого етапу наукового проєкту «Правові та організаційні аспекти використання аерокосмічної зйомки для дослідження й охорони археологічної спадщини України», виконуваного в межах Програми НАН України «Гранти НАН України дослідницьким лабораторіям/групам молодих вчених НАН України для проведення досліджень за пріоритетними напрямами розвитку науки і техніки 2020-2021 рр.». Вона складається з двох змістовних блоків, перший з яких розкриває основні проблеми вітчизняної моделі моніторингу нерухомих об’єктів культурної спадщини. На прикладі конкретних проєктів розкривається доцільність проведення систематичного моніторингу нерухомих об’єктів культурної спадщини засобами аерофотозйомки. Обґрунтовується доцільність визначати періодичність обстеження залежно від критеріїв, які б визначали ризик завдання шкоди нерухомому об’єкту культурної спадщини. Друга частина дослідження ґрунтується на емпіричних даних, здобутих в результаті використання безпілотних літальних апаратів для обстеження Городища літописного Торчеська (с. Ольшаниця урочище Шаргород), а також аналізі зарубіжної практики використання даних аерфотоозйомки для охорони об’єктів культурної спадщини та правових засад такої діяльності. Як результат, було запропоновано внести зміни до вітчизняного законодавства, які б полегшили використання безпілотних літальних апаратів органами влади, до повноважень яких належить охорона об’єктів культурної спадщини, зокрема спростити за допомогою міжвідомчих договорів порядок отримання дозволів на використання дронів для цілей охорони культурної спадщини, а також імплементувати підходи держав-членів Європейського Союзу щодо обліку та ідентифікації приналежності дронів. Крім того, в статті пропонується зафіксувати форми та методи періодичного моніторингу нерухомих об’єктів культурної спадщини за рахунок збору даних засобами космо- та аерозйомки.

Ключовою особливістю розвитку держави на світовому рівні є збереження та охорона історичної спадщини. Державне регулювання щодо цього питання в Україні на сьогодні потребує узгодження чинного законодавства про охорону культурної спадщини з міжнародно-правовими стандартами, аналізу та впровадження світового досвіду зі збереження об'єктів нерухомої спадщини та дотримання рекомендацій міжнародних організацій щодо охорони цінних історичних територій у структурі міста. Актуальним є пошук шляхів оптимізації та раціоналізації правового забезпечення державного регулятивного впливу у сфері охорони культурної спадщини. Удосконалення нормативно-правового регулювання сприяє покращенню економічного рівня держави, що водночас, є підґрунтям для раціональної роботи та реалізації функцій державного управління щодо об'єктів історичної нерухомої культурної спадщини. Аналіз сучасного досвіду збереження історичного середовища та формування принципів ревіталізації цінного архітектурно-естетичного історичного ландшафту міста є важливою науковою проблемою, що охоплює як теоретичні, так і практичні особливості розвитку містобудування. Для сучасного стану історичних міст України характерні проблеми, пов'язані зі збереженням об'єктів нерухомої спадщини, що призводить до необхідності удосконалення історико-архітектурної композиції міст та забезпечення неповторності середовища. Об'єкти історичної спадщини періоду раннього та розвиненого Середньовіччя (V-ХХІ ст.) було сформовано в часи, що характеризуються змінами як у глобальному масштабі, так і в окремих містах України. Перетворення у Києві охоплюють політичну, економічну й соціальну сфери суспільного життя, які безперечно впливали на формування інфраструктури міста. Вивчення актуальних підходів до збереження історичних об'єктів, втілення котрих приведе у подальшому до раціонального використання територій та покращення економічного потенціалу, є важливими питаннями розвитку міста. У науковій роботі розгляду підлягають сучасні наукові підходи щодо питань охорони історичного середовища.

Проблема охорони культурної спадщини на окупованих територіях України виникла відразу після анексії Криму та початку збройного конфлікту на сході України. Зазначеної теми торкається вже перший, прийнятий ще у квітні 2014 р., Закон України “Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України”, проте за весь цей період так і не було впроваджено системних підходів до відповідної роботи. Поточна ситуація із замороженням конфлікту може сприяти посиленню невоєнних форм протистояння з агресором, а захист культурної спадщини України, що потрапила під окупацію, поступово стає одним із основних фронтів гібридної війни. З огляду на це загострюється актуальність дослідження правових аспектів охорони культурної спадщини на окупованих територіях. Метою статті є її доведення до широкого загалу юристів, висвітлення авторського досвіду у відповідній сфері та надання пропозицій щодо удосконалення юридичних механізмів захисту національного надбання, що опинилося під тимчасовим контролем та у зоні інтересів російського агресора. Аналіз наявних даних свідчить про те, що Україна вживає певні заходи щодо обстоювання своєї позиції з питань охорони культурної спадщини на окупованих територіях і реагування на відповідні посягання з боку російських загарбників. Насам перед використовуються дипломатичні інструменти та санкції. Водночас навіть на сьомому році війни цим крокам досі бракує злагодженості та політичної координації. Важливим є створення правових передумов для усунення цих проблем. Потребує взаємного узгодження вже саме законодавче визначення Україною правового режиму тимчасової окупації територій Автономної Республіки Крим та окремих районів Донецької та Луганської областей (як і обов’язки окупанта з охорони культурної спадщини України). Поруч із посиленням роботи на міжнародному рівні із задіянням нових механізмів та належним використанням потенціалу ратифікованих документів, продовженням та удосконаленням санкційної політики, Україні потрібно передусім скоординувати роботу з відстеження стану об’єктів культурної спадщини на окупованих територіях, зокрема, за допомогою сучасних технологій супутникової зйомки. Це дасть змогу для радикального збільшення числа кримінальних проваджень щодо злочинів окупантів, що стане базисом для розвитку українського наступу на цьому фронті. Питання про врегулювання моніторингових функцій органів охорони культурної спадщини потребує вирішення на законодавчому рівні.

Проблема охорони культурної спадщини на окупованих територіях України виникла відразу після анексії Криму та початку збройного конфлікту на сході України. Зазначеної теми торкається вже перший, прийнятий ще у квітні 2014 р., Закон України “Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України”, проте за весь цей період так і не було впроваджено системних підходів до відповідної роботи. Поточна ситуація із замороженням конфлікту може сприяти посиленню невоєнних форм протистояння з агресором, а захист культурної спадщини України, що потрапила під окупацію, поступово стає одним із основних фронтів гібридної війни. З огляду на це загострюється актуальність дослідження правових аспектів охорони культурної спадщини на окупованих територіях. Метою статті є її доведення до широкого загалу юристів, висвітлення авторського досвіду у відповідній сфері та надання пропозицій щодо удосконалення юридичних механізмів захисту національного надбання, що опинилося під тимчасовим контролем та у зоні інтересів російського агресора. Аналіз наявних даних свідчить про те, що Україна вживає певні заходи щодо обстоювання своєї позиції з питань охорони культурної спадщини на окупованих територіях і реагування на відповідні посягання з боку російських загарбників. Насам перед використовуються дипломатичні інструменти та санкції. Водночас навіть на сьомому році війни цим крокам досі бракує злагодженості та політичної координації. Важливим є створення правових передумов для усунення цих проблем. Потребує взаємного узгодження вже саме законодавче визначення Україною правового режиму тимчасової окупації територій Автономної Республіки Крим та окремих районів Донецької та Луганської областей (як і обов’язки окупанта з охорони культурної спадщини України). Поруч із посиленням роботи на міжнародному рівні із задіянням нових механізмів та належним використанням потенціалу ратифікованих документів, продовженням та удосконаленням санкційної політики, Україні потрібно передусім скоординувати роботу з відстеження стану об’єктів культурної спадщини на окупованих територіях, зокрема, за допомогою сучасних технологій супутникової зйомки. Це дасть змогу для радикального збільшення числа кримінальних проваджень щодо злочинів окупантів, що стане базисом для розвитку українського наступу на цьому фронті. Питання про врегулювання моніторингових функцій органів охорони культурної спадщини потребує вирішення на законодавчому рівні.

Збереження культурної спадщини людства та розв’язання глобальних екологічних проблем є обов’язковими умовами існування та розвитку людської цивілізації. Від часу проголошення незалежності нашою державою укладено понад 60 угод у галузі культурного співробітництва. Їхній предмет охоплює широке коло питань, пов’язаних із збереженням культурної спадщини, освітою, наукою, туризмом, спортом. З іншої сторони, за своєю метою ці договори покликані сприяти захистові та заохоченню розвитку національного внеску у спільну культурну спадщину, вивченню народами мов, історії та культури договірних держав.

Питання збереження пам'яток останнім часом увійшли до порядку денного багатьох урядів та організацій світу. Підвищення уваги до цієї проблеми зумовлене реаліями цивілізаційних зрушень, результатом яких стали нові загрози для світової культурної спадщини, що суттєво вплинуло на підходи до пам'яткоохоронної справи як міжнародних організацій так і урядів держав світу. Тому охорона культурної спадщини, вироблення ефективних підходів до її збереження, консервації та популяризації є одним із пріоритетних напрямів внутрішньої політики не лише України, але і всіх світових держав.

Бажутін Б. О. Особливості юридичної відповідальності за порушення законодавства про використання та охорону земель історико-культурного призначення / Б. О. Бажутін, О.О. Пуценко // Грані права: ХХІ століття : матеріали Всеукраїнської науково-практичної конференції (м. Одеса, 19 травня 2018 р.) У 2-х т. Т. 2 / за ред. Г. О. Ульянової ; уклад.: Ю. Д. Батан, М. В. Сиротко [та ін.] – Одеса : Видавничий дім «Гельветика», 2018. – С. 11-15.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.00.02 – конституційне право; муніципальне право. – Інститут законодавства Верховної Ради України, Київ; Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна, Харків, 2018. Дисертація присвячена комплексному дослідженню конституційно-правових засад охорони культурної спадщини, розроблено пропозиції щодо удосконалення правового механізму охорони об’єктів культурної спадщини національного та місцевого значення, сформульовано новітні методологічні підходи до визначення конституційно-правових засобів охорони культурної спадщини у контексті формування широкого міжгалузевого розуміння до реалізації повноважень органів публічної влади. Піддано комплексному аналізу галузеву нормативно-правову базу з питань охорони культурної спадщини, міжнародно-правові стандарти й особливості їх конституціоналізації та імплементації до національної правової системи України. Досліджено актуальні питання вдосконалення правових засобів охорони культурної спадщини та доктринальних підходів до формування видового переліку об’єктів культурної спадщини у сучасних умовах конституційної модернізації суспільних відносин.