Добірка наукової літератури з теми "Непорозуміння культурне"

У статті розглянуто проблему формування міжкультурної компетенції у студентів для забезпечення ефективної професійної діяльності та безперервного навчання в умовах цифрової глобалізації. Наведено аналіз літератури, який показав актуальність досліджуваної теми та необхідність підготовки фахівця, здатного володіти певним набором компетенцій, у тому числі навичками міжкультурної комунікації. Автори посилаються на Європейську довідкову систему ключових компетентностей для навчання протягом усього життя, в якій культурна обізнаність та здатність вираження визначені одними з ключових компетентностей. Міжкультурну компетентність визначено як розуміння та повагу до того, як ідеї та значення творчо створюються та виражаються й передаються у різних культурах і через цілу низку мистецтв та інших культурних форм. Аналіз теоретико-методичних джерел показав, що формування навичок міжкультурної комунікації є однією з найважливіших тенденцій професійної підготовки студентів. Такі навички охоплюють свідомі знання власної культури (культурний самоаналіз), здатність аналізувати взаємодію, прогнозувати непорозуміння й адаптивну поведінку. Основними умовами професійної підготовки, що висуваються до студентів, визначено відкритість для міжкультурної спільної роботи, бажання співпраці в міжкультурних колективах, проведення міжкультурних обмінів та спілкування з питань управління міжнародною бізнес-діяльністю. Авторами вибрано такі методи формування навичок міжкультурної комунікації, як створення проєкт-презентацій із глибоким та всебічним аналізом бізнес-культур різних країн (дослідження стилю управління, культури привітань, дрес-коду, подарунків, тайм- менеджменту тощо); мозковий штурм завдяки розв'язанню кейсів, вирішенню міжкультурних дилем, обговоренню суперечливих тем та навчальні поїздки за кордон, у тому числі грантові. Наведено результати апробації визначених методів та доведено їх ефективність.

У статті висвітлено наукові підходи до розуміння понять «професіоналізм» і «культурна грамотність». Зазначено, що культурна грамотність в епоху інформатизації набуває нового сенсу та перспектив, залишаючись ключовим моральним чинником професійної культури фахівця, однією з ознак його професіоналізму. Розкрито компонентну структуру культурної грамотності майбутнього фахівця. Основними компонентами культурної грамотності визначено: мотиваційний, аксіологічний, когнітивний, комунікативний, поведінково-діяльнісний. Охарактеризовано критерії кожного з компонентів та показники сформованості культурної грамотності майбутнього фахівця. Критеріями мотиваційного компонента визначено: особистісно орієнтований (прагнення до самовираження у спілкуванні; активізація власних можливостей на толерантність у подоланні труднощів в оволодінні професією) та професійно-орієнтований (орієнтація на програмування процесу спілкування в професійному середовищі; спрямування на самовдосконалення професійної культури). Критерії аксіологічного компонента: особистісно-ціннісний (усвідомлення культурної грамотності як особистісної цінності; розуміння змісту висловлювань, запитань, формулювання відповідей іноземною мовою) та професійно-ціннісний (ціннісне ставлення до майбутньої професійної діяльності; прагнення до навчально-професійної взаємодії). Критеріями когнітивного компонента встановлено: змістовно-мовленнєвий (знання лексичних та граматичних норм професійного мовлення; знання комунікативних тактик і стратегій з метою подолання мовних бар’єрів і налагодження ефективної взаємодії зі співрозмовниками у процесі професійної діяльності) та інформаційно-компетентнісний (інформаційна обізнаність і високий ступінь засвоєння системи необхідних та достатніх комунікативних знань у контексті вивчення фахових і нефахових дисциплін; вміння працювати з різними видами інформаційних джерел та аналізувати, узагальнювати і систематизувати отриману інформацію). Критерії комунікативного компонента: комунікативно-міжособистісний (здатність до самоконтролю у комунікативній взаємодії; навички планування власних дій з метою вирішення завдань майбутньої професійної діяльності) та комунікативно-практичний (вміння застосовувати комунікативні стратегії для подолання конфліктних ситуацій; професійно-комунікативні вміння). Критеріями поведінково-діяльнісного компонента визначено: результативно- оцінний (оцінка та самооцінка власних вчинків і висловлювань; самоконтроль уникнення непорозуміння) та прогностично-діяльнісний (вміння прогнозувати результат дій; здатність грамотно планувати встановлення взаєморозуміння в професійному спілкуванні). Акцентовано на тому, що випускник університету має бути не лише висококваліфікованим, конкурентоспроможним, але й культурно грамотним.

У статті порушено проблему навчання іноземних мов (українська, англійська, німецька, іврит) на крос-культурній основі. Обґрунтовано доцільність використання крос-культурного компонента як важливого чинника в оволодінні іноземними мовами, оскільки різноманіття культур у світі – важливий крок до духовного взаємозбагачення етносів, що водночас може спричинити непорозуміння між представниками тієї чи тієї культури. Розроблено методичні рекомендації, завдання, вправи, виконання яких сприятиме формуванню крос-культурної компетентності представників різних етнічних груп під час навчання іноземних мов.

Мета дослідження полягає у конфлікті культурних традицій, який відбувся між імператором Юліаном та народом Антіохії в липні 362 р. – березні 363 р. н.е. Це зіткнення описується в роботах учасників, імператора Юліана та Лібаніуса, а також інших авторів як язичницьких, так і християнських, що забезпечує достатнім матеріалом для визначення мети приїзду Юліана до Антіохії, для з’ясування соціально-політичної ситуації в місті, для висвітлення основних векторів політики Юліана та для вивчення сприйняття конфлікту його учасниками. Методологія дослідження спирається на принципи науковості, історизму, системності, а також на використання загальнонаукових методів (індукції та дедукції, аналізу і синтезу) та спеціально-історичних методів (історико-системний, історико-генетичний, методи історіографічного та джерелознавчого аналізу. Наукова новизна статті полягає у тому, що вона є першою спробою у вітчизняній історіографії дослідити культурний аспект конфлікту Юліана з мешканцями Антіохії. Дослідження привело до таких висновків. Криза була спровокована першочергово наміром Юліана повернути назад культурні традиції: імператор планував перетворити Антіохію на форпост своїх реформ, тому й зосередився на розв’язанні економічних проблем та, найголовніше, на відродженні поганських культів. Кожна з цих реформ зазнала поразки через непорозуміння між Юліаном та антіохійцями, а також через проблеми комунікації. Економічні рішення імператора лише загострили проблему харчів у місті; його адміністративні нововведення натикнулися на опір з боку куріалів. Найприкрішою поразкою закінчилась спроба імператора вплинути на релігійні та культурні традиції: антіохійці-християни відмовилися повертатися до язичництва, натомість менш релігійні люди були відлякані фанатичністю Юліана та його зацикленістю на цю тему. Юліан виявив “культурну нечутливість” і не зрозумів, що візити до театру важливі для правителя, оскільки театр виконував функцію платформи для висловлення суспільної думки через акламації. Розгортанню конфронтації сприяв і характер самого імператора. Юліан вимагав не просто прийняття своєї політики, а енергійного схвалення як себе самого правителя, що було неможливим за тих обставин.

У статті розкриваються теоретичні основи міжкультурної комунікації та міжкультурної компетентності, змістом яких є «зустріч» і спілкування представників різних національних, релігійних та інших соціокультурних ідентичностей. Проблема міжкультурної комунікації та міжкультурної компетентності в сучасному світі є складною і суперечливою. На формування міжкультурної компетенції можуть впливати різні чинники: комунікативні навички (спостереження, міжкультурний діалог, співчуття, гнучкість, терпиме ставлення до іншого), знання (інформація, отримана в результаті вивчення культур, особистого досвіду і спостережень), поведінка. Реалізацію мети щодо формування міжкультурної комунікації і міжкультурної компетентності передбачає полікультурна освіта. Визначено, що міжкультурна компетентність включає в себе: здатність пов'язувати культуру походження і чужу культуру одну з одною; вміння визначати і використовувати різні стратегії для контакту з представниками інших культур; здатність виконувати роль культурного посередника між власною культурою та чужою культурою; вміння ефективно вирішувати міжкультурні непорозуміння і конфліктні ситуації; вміння долати стереотипні ситуації. Відзначено, що однією з передумов безконфліктного функціонування полікультурного суспільства є міжкультурна комунікація та міжкультурна компетентність. Позитивний вплив на міжкультурну компетентність індивіда, на думку автора, може надати участь в роботі інститутів громадянського суспільства.

Кроскультурна комунікація стосується певного конкретного феномена в двох або більше культурах і має додаткове значення у порівнянні комунікативної компетенції представників різних культур. Реалізація здатності розвитку комунікативної компетентності є культурно зумовленою, окрім цього, вона спричинена й унікальним індивідуальним досвідом кожної людини. При комунікації, що є процесом обміну повідомленнями, постійно відбувається відтворення змісту, оскільки він не збігається навіть у людей, що володіють однією мовою й виступають представниками однієї культури. Відповідно, за наявності різних культур та мов комунікація ускладнюється. Питання дослідження комунікативних процесів увійшли до найбільш актуальних проблем людства в сучасному суспільстві. Саме вивчення питань міжкультурної комунікації останнім часом набувають все більшого значення у зв’язку з процесами глобалізації. Особливості міжкультурної комунікації вивчаються в межах таких наук, як філософія, лінгвістика, культурологія, психологія, соціологія, антропологія, етнологія, кібернетика, а також на міждисциплінарному рівні. Міжкультурна комунікація як суспільний феномен була покликана практичними потребами післявоєнного світу, що підкріплювався ідеологічним інтересом, який з початку ХХ століття формувався в науковому середовищі, а також у суспільній свідомості стосовно різноманітних культур і мов. Вивчення міжкультурної комунікації відбувається внаслідок бурхливого економічного розвитку багатьох країн та регіонів, революційних змін у технології, пов’язаній із цим глобалізації економічної діяльності. У площині історико­еволюційного підходу до розвитку складних систем феномен толерантності в жодному разі не варто зводити чи редукціонувати до повсякденного розуміння її лише як терпимості. Толерантність функціонує як норма культури, як цивілізаційна норма, що реалізовує свої функції. Ключовою функцією толерантності, а також поліетнічності та полікультурності виступає підтримка різноманіття складних систем. Толерантність також забезпечує право кожної індивідуальної особистості бути іншою, несхожою. Поняття толерантності розуміється як норма, що забезпечує баланс протидіючих сторін, а також можливість діалогу та накопичення згоди різноманітних світобачень, релігій, культур. Теза про те, що кожна особистість є індивідуально неповторною та несхожою на інших, характеризується відмінними проявами власної індивідуальності, є підґрунтям для становлення толерантності як позитивного та шанобливого ставлення. У сукупності окреслені елементи культури формують крос­культурну комунікацію, головною особливістю якої є здатність побачити спільне в культурах країн, а також той відрізок, на якому відбувається непорозуміння або конфлікт культур, виникають суперечності між їхніми представниками. Крос­культурна компетентність визначається як інтегральна якість особистості, до складу якої входять знання про особливості іншої культури, уміння інтерпретувати іншокультурну інформацію, досвід комунікативної діяльності. У межах окреслених проблем крос­культурна комунікація визначається як сукупність аналітичних і стратегічних здібностей, що збільшують інтерпретаційне поле суб’єкта під час міжкультурного спілкування.

У статті на матеріалі творів Джона Фаулза визначено основні риси комунікативної поведінки британців. Увагу зосереджено на спробі дослідження концептосфери англійського народу та виявлення національних особливостей шляхом аналізу деяких культурно значущих концептів. Мається на увазі виділення ознак, які свідчать про етнокультурну своєрідність народу. Дослідження національної концептосфери є одним зі способів з’ясувати унікальність і універсальність відповідної культури. Автор аналізує комунікативну поведінку британців у стандартних комунікативних ситуаціях, до яких належать ситуації встановлення контакту, його підтримання / завершення та ведення дискусії. Для носіїв британської культури не характерно вдаватися до емоцій – згідно з «неписаними правилами» варто приховувати власні почуття, переключаючи увагу на почуття інших. Емоційна стриманість британців, як відомо, корениться у традиціях протестантського виховання, які приписують утримуватися від відкритого прояву емоцій практично у всіх життєвих ситуаціях. У носіїв британської культури емоційна поведінка пов’язується насамперед із нераціональністю, суб’єктивністю та іншими негативними характеристиками. Висвітлено, що у британській комунікативній культурі відсутні спеціалізовані мовні акти призиву і зауваження, поради у формі непрямої модифікації поведінки співрозмовника менш поширені, ніж, наприклад, в українській культурі спілкування. Постулюється ідея, що особистий простір є важливим невербальним компонентом британської культури. У британців особистий простір є значно більшим, ніж в українців, і значно краще захищеним. Незнання того, що британці надто стримано ставляться до фізичного контакту під час спілкування, може стати причиною комунікативної невдачі. Взагалі, знання законів невербальної комунікації в іншій культурі допомагає уникнути різноманітних непорозумінь, які виникають через таку неграмотність. За аналогією з мовою простору будь-якій культурі властива своя неповторна мова часу, за допомогою якого можна виразити ставлення до людини, позначивши її місце в соціальній ієрархії.

Комунікація представників різних культур та конфесій зумовлює виникнення етнічних стереотипів, які є соціокультурними зразками груп певної раси чи національності, що формуються на основі оцінного сприйняття характерних відмінностей меншини від панівної більшості. Стереотипізація є соціальною категоризацією, яка відбувається за участю мовних засобів, які закріплюють стереотипи в колективній свідомості. Мовне оприявлення стереотипів відбувається за допомогою лексичних та ідіоматичних одиниць, стилістичних та риторичних засобів медіадискурсу. У статті висвітлюються результати дискурсивного аналізу мовних засобів репрезентації етнічного стереотипу американця азіатського походження в американському медіадискурсі XX століття. Цей етнічний стереотип реалізується в оціночних характеристиках зовнішньої та культурної відмінності меншини від домінантної етнічної групи. Формування стереотипу американця азіатського походження відбувалось у 20-ті роки XX століття з появою у країні перших китайських іммігрантів. За часи каліфорнійської золотої лихоманки до Сполучених Штатів заїжджають значна кількість робітників із Китаю, які видобували золото та виконували важку роботу. Американізація китайських іммігрантів зображається в медіадискурсі як шлях до успіху, але цей успіх сприймається як конкуренція. Зумовлене економічними чинниками змагання за робочі місця відобразилось у зневажливих назвах переселенців. Лексичні одиниці, які позначають цей стереотип, указують на негативне сприйняття етнічної меншини, що в медійному дискурсі відповідає риторичним прийомам, спрямованим на переконання в небезпечному характері іммігрантів з Азії. Відмінність зовнішнього вигляду і поведінки викликає непорозуміння і веде до ворожого сприйняття цієї расової групи. Рух за громадські права у 60–70-их роках XX століття змінює соціально- політичну ситуацію у країні. Відтоді політична коректність визнається принципом співіснування різних расових, релігійних, культурних та інших груп, що значно зменшує прояви мовленнєвої нетолерантності в американському суспільстві. Визнання працьовитості та наполегливості американців азіатського походження, які працюють у торгівлі та науці, впливає на виникнення позитивного стереотипу наприкінці XX століття.

Україна є державою з поліетнічним складом населення. За даними Всеукраїнського перепису населення 2001 р. на її території проживають представники понад 130 різних національностей. Проте лише близько 40 з них дійсно виявляють почуття національного самоусвідомлення та спільності між собою (тобто підпадають під визначення національної меншини за українським законодавством). Серед них одними з найбільш активних є кримські татари.

Для підготовки студентів мовних спеціальностей старших курсів, актуальним є вивчення різноманітних інтенцій та комунікативних стратегій. Вживання мітігативних стратегій різного рівня спрямоване на запобігання непорозумінь та конфліктів, тобто сприяє створенню психологічного клімату у спілкуванні та покращенню взаємодії учасників комунікації, які будують свої висловлювання, виходячи із вимог, що пред’являються до культури мови, тому набір маркерів пом’якшення у різних мовах відрізняється. Ввічливість є специфічною рисою комунікативної поведінки носіїв англійської мови, та універсальним принципом, який у практиці мовної взаємодії відіграє значну регулятивну роль.