Добірка наукової літератури з теми "Міжнародний арбітр"

Звернення до мирних засобів вирішення міжнародного спору є єдино можливим і логічним способом врегулювання міжнародних суперечок. Мирне врегулювання – це основний компонент забезпечення безпеки, формування системи міжнародних відносин, заснованих на виключенні сили, взаєморозумінні, співпраці та довірі між суб’єктами міжнародного права. Метою статті є аналіз стану процесуальної реалізації гарантій безпеки України та захисту її інтересів, визначення шляхів мінімізації негативних наслідків неналежного представництва держави в міжнародних судових інстанціях. Міжнародний судовий розгляд у повному обсязі не гарантує захист інтересів держави та виконання відповідного рішення, ухваленого міжнародним судом на користь держави: на формування правової позиції міжнародних судів може впливати політична та економічна складові міжнародних відносин у світлі геополітичних інтересів як окремих держав, так і їхніх об’єднань, що позначається на характері ухвалених рішень. А виконання рішень міжнародних судів залежить від доброї волі держави, на яку покладені зобов’язання. Однак він є достатньоефективним механізмом юридичного врегулювання міжнародних суперечок мирними засобами. За умови застосування міжнародними судовими установами прецедентного права та системного використання договірних норм contra legem, при формуванні правової позиції необхідно враховувати практику міжнародних судів в аналогічних справах, не спираючись виключно на норми позитивного права. Для мінімізації негативних наслідків неналежного представництва держави в міжнародних судових інстанціях необхідно передбачити проведення обов’язкового правового та фінансового незалежного аудиту в усіх справах. Кожний законопроєкт щодо ратифікації міжнародних договорів, які містять арбітраж не застереження, або якими прямо передбачений судовий розгляд, необхідно направляти, окрім відповідного комітету щодо предмета відання, до комітетів із питань правової політики та з питань національної безпеки, оборони та розвідки для проведення експертизи.

У статті досліджуються теоретичні та практичні аспекти виконання рішень міжнародних комерційних арбітражів. У вступі обґрунтовується актуальність обраної теми дослідження. Зокрема, автором доводиться, що поста-новлення арбітражного рішення у спорі між учасниками міжнародного комерційного обороту є кінцевою метою арбітражного розгляду, як і при вирішенні спорів у судах. Така мета повинна слугувати гарантією подальшого виконання арбітражного рішення. Саме тому після встановлення компетенції на розгляд і вирішення спору арбітр (арбітри) на основі наданих сторонами доказів, фактичних обставин і положень застосовуваного права мають вирішити спір шляхом постановлення вмотивованого рішення, яке б могло бути приведене до виконання стороною, на користь якої воно винесено, у т. ч. у примусовому порядку. З огляду на це видається актуальним завдання наукового осмислення вимог до арбітражних рішень їх виконуваності з погляду перспектив захисту прав та інтересів учасників міжнародного комерційного обороту. Дослідження побудоване через призму вивчення вимог до арбітражних рішень, а саме вимог до змісту, форми та порядку постановлен-ня таких рішень. Досліджуються питання вмотивованості рішень та обов'язку складу арбітражу поста-новлення вмотивованого рішення, а також випадки, коли допускається постановлення рішення без наведення обґрунтування. Окремо досліджуються питання формальних вимог до арбітражних рішень: постановлення у письмовій формі, наявності дати, підпису арбітрів і зазначення місця арбітражу. Окремо звертається увагана питання місця арбітражу. Акцентується увага на тому, що це є юридичний критерій, за яким оцінюється чинність арбітражного рішення. В арбітражному середовищі це право відоме також як lex arbitri. Окремо розглядаються вимоги до порядку постановлення рішень, прийняття їх більшістю від складу арбітражу та направлення сторонам спору. На підставі проведеного дослідження зроблено висновок про те, що склад арбітражу повинен вживати усіх розумних і необхідних заходів, щоб постановити рішення, яке б відповідало вимогам, встановленим правом місця арбітражу, було вмотивованим і виконуваним. Зазначені вимоги до рішення арбітражу у переважній більшості правопорядків та арбітражних Регламентів закріплені нормативно. У статті наводяться норми міжнародних актів і положення актів національного права, які обґрунтовують висновки автора.

В умовах фрагментації міжнародного права основного значення набувають механізми взаємодії різних правопорядків та їх судових установ. У контексті ж європейської інтеграції потребують осмислення інституційні взаємозв’язки Суду справедливості Європейського Союзу (далі – Суд ЄС) з іншими міжнародними судовими установами. На відміну від національних судів держав-членів, із якими у Суду ЄС вже існують механізми взаємодії та кооперації, питання взаємодії його з іншими міжнародними судовими установами залишаються відкритими як з погляду формування міжнародно-правової практики, так і її теоретичної інтерпретації. Суд ЄС із обережністю підходить до практики інших міжнародних судових установ, юрисдикція яких може стосуватися компетенції ЄС, оскільки їхня діяльність певною мірою може становити загрозу для юрисдикційного порядку, визначеного установчими договорами та як наслідок – автономії правової системи ЄС. Метою статті є проведення аналізу взаємодії Суду ЄС з іншими міжнародними судовими установами, дослідження конкуруючої юрисдикції цих судових установ та методів, які використовуються для уникнення паралельних судових проваджень. Доктрина Суду ЄС щодо збереження автономії правової системи ЄС зводиться до незмінності повноважень Союзу та його інститутів, встановлених установчими договорами, та уніфікованого тлумачення норм права ЄС, а також її незалежності від рішень інших правових систем, зокрема й заснованих на міжнародному праві. З погляду права ЄС така позиція є цілком проінтеграційною, але з погляду міжнародного права вона певним чином обмежує держави-члени у виборі засобів вирішення спорів, які надані їм іншими міжнародними договорами. Право ЄС не містить заборон звертатися до інших, ніж Суд ЄС, засобів вирішення спорів, але за певних умов і більшість із яких були встановлені його практикою. Фундаментальним тут є те, що трибунали, арбітражі та інші судові установи не можуть тлумачити право ЄС. Крім того, якщо ЄС і може бути суб’єктом міжнародної угоди, у межах якої діятиме суд чи арбітраж, але юрисдикція цих установ має бути обмежена лише застосуванням і тлумаченням певної угоди й не може впливати на розподіл повноважень між інститутами ЄС або між ЄС та державами-членами. У цьому контексті вкрай важливою є практика Суду ЄС щодо його взаємовідносин із Судом Європейської асоціації вільної торгівлі, Європейським судом з прав людини, арбітражами ad hoc тощо.

У статті досліджено значення національності іноземного інвестора для захисту іноземних інвестицій під час спорів із державою-реци-пієнтом інвестицій. Проаналізовано джерела міжнародного публічного і приватного права, арбітражну практику, де виникало питання про національності іноземного інвестора, критерії визначення національності юридичної особи. Автором надано свій варіант відповіді на питання про те, хто має право претендувати на захист з боку держави-реципієнта з огляду на критерії визначення національності юридичної особи, вироблені міжнародним приватним правом, що закріплюються у двосторонніх інвестиційних угодах. Національність юридичної особи - це поняття, яке є умовним і не збігається з категорією національності стосовно фізичної особи. По суті, воно вказує на приналежність організаціїдо тієї чи іншої держави. У міжнародному приватному праві національність юридичної особи вказує також на її особистий закон (lex societatis), який визначає правовий статус цього суб'єкта, проте для цілей двосторонніх інвестиційних угод визначення особистого закону юридичної особи не має такого суттєвого значення. Останнім часом спостерігається тенденція, при якій вимога до національності інвестора трактується особами, які виступають в якості арбітрів інвестиційних арбітражів, розширено, як щось необхідне арбітражному трибуналу для підтвердження своєїкомпетенції. Сучасна практика міжнародних інвестиційних відносин свідчить про те, що інвестори активно використовують надані їм міжнародними договорами можливості звернення з позовами до держав в арбітражі. У відповідь держави формують лінії захисту, одним із засобів яких є тлумачення укладених ними міжнародних договорів про захист і заохочення капіталовкладень. При цьому в обмежувальному тлумаченні прав інвестора з міжнародним договором у низці випадків може бути зацікавлена не тільки держава-відповідачка у конкретній справі, але й держава національності інвестора. Остання може обрати зазначену позицію як потенційна держава-відповідачка за аналогічними позовами або навіть у зв'язку із небажанням погіршити політичні відносини з державою-відповідачкою у конкретній спірній справі.

У статті досліджуються питання ефективності між-народного комерційного арбітражу та ефективного пра-вового захисту. У світлі практики Європейського суду з прав людини автор досліджує сучасні підходи до розу-міння ефективності в праві. Встановлено, що ефектив-ність засобу юридичного захисту зазвичай пов’язуєть-ся з такими його характеристиками, як доступність, достатність, визначеність. При цьому під час оцінки ефективності враховуються також загальний правовий та політичний контексти, в яких вони функціонують, та конкретні обставини справи заявника, незалежність таких заходів захисту від дій держави тощо. На основі аналізу автором зроблено висновок, що міжнародний арбітраж як раз і є тим ефективним засобом правово-го захисту, до якого звертаються сторони, підписую-чи арбітражну угоду. Його ефективність як способу вирішення комерційних спорів та захисту прав учас-ників міжнародних відносин залежить не лише від «ефективного» арбітражного розгляду, який зазвичай врегульовується Регламентом. У розумінні ефектив-ної арбітражної процедури варто виділяти збалансо-ваність і ефективність використовуваного сторонами Регламенту і те, наскільки передбачені ним процедури та процесуальні дії є розумними з позиції їх доступно-сті сторонам, достатні для потреб захисту порушених прав, визначені та ефективні з точки зору витрат часу і коштів сторін. При цьому автором обґрунтовано, що ефективність арбітражу залежить від поведінки самих сторін спору та їх юридичних радників, складу арбіт-ражу, а також характеру і складності самої справи та положень права, застосовуваного до арбітражного розгляду (lex arbitri). Адже, які б ефективні процеду-ри не були закладені в Регламенти, незнання їх Сто-ронами спору та їх представниками, чи небажання їх використовувати з метою затягування процесу, або ж з метою формування доказів для подальших юрисдик-ційних заперечень у судах місця арбітражу, так само як і оцінка складом арбітражу наданих доказів, юрис-дикційних заперечень тощо, можуть суттєво впливати як на швидкість арбітражного розгляду, так і на ефек-тивність захисту стороною своїх прав.

У статті досліджуються під­стави застосування Принципів міжнародних комерційних договорів (Принципи УНІДРУА) як джерела застосовного матеріального права при вирішенні спорів у порядку між­народного комерційного арбітражу. Аналізуються положення арбіт­ражних регламентів та актуальна арбітражна й судова практика з цих питань. Обґрунтовано, що використовуване в тексті сучас­них арбітражних законів формулю­вання «норми права» й дозволяє в таких випадках звертатись арбіт-рам до позанаціональних правових регуляторів на противагу націо­нальним правопорядкам. Визна­чено, що в розрізі допустимості вибору сторонами як застосовного до суті спору права позанаціональ- них джерел дискусія в арбітраж­ному середовищі ведеться, насам­перед, зважаючи на відмінності у формулюваннях в міжнарод­них документах та національних законах, частина з яких оперує лише терміном «право» (law), а інша - використовує поняття «норм права» (rulesoflaw), ґрун­туючись на тому, що в другому з варіантів немає прив’язки до пев­ної правової системи Встановлено, що Принципи УНІДРУА як гнучкий правовий інструмент та яскравий приклад нормативного втілення в одному джерелі правил, що складають суть так званого «м’якого права» («softlaw»), може використовува­тись сторонами та арбітрами як застосовне матеріальне право при вирішенні спору в порядку міжна­родного комерційного арбітражу достатньо багатосторонньо. Вони охоплюють безпосереднє застосу­вання при прямому виборі Принци­пів УНІДРУА з цією метою і слугу­ють виявом «загальних принципів права», «lex mercatoria», «звичаїв міжнародної торгівлі», до яких від­силають сторони в арбітражному застереженні як до застосовного до суті спору права (норм права), а також будуть корисними за від­сутності вибору матеріального права як такого чи виявляться в ролі загальновизнаної інтерпре­тації поширених у практиці між­народного комерційного обороту принципів і правил за їх субсидіар- ного застосування тощо.

Як видно з викладеного у тезах, в цілому арбітраж має певні переваги перед державними судами. У багатьох випадках такі переваги можуть бути вирішальними – наприклад, там, де арбітраж є фактично єдиним реальним способом отримати виконання рішення. Втім, очевидно, що ці переваги є відносними. Для недобросовісної сторони вони – скоріше недоліки. Така сторона буде прагнути перевести вирішення спору з арбітражу в суд, де є більше можливостей для захисту з використанням усіх формальностей судового процесу, в т. ч. щодо затягування часу.

Проблема міжнародного комерційного арбітражу нині є надзвичайно актуальною та полягає в тому, що хоча міжнародний комерційний арбітраж є недержавним органом з вирішення міжнародних спорів, однак не менш дієвим, а в багатьох випадках – навіть більш компетентним, зручним та прийнятним для сторін. Вирішення спорів у сфері інтелектуальної власності міжнародним арбітражем є важливим кроком до приведення у відповідність судової системи України до європейських стандартів.

У тезах доповіді зазначено, що сьогодні не слід робити акцент на поділі галузей права та права загалом на приватне і публічне. Слід зосередити увагу на взаємоповʼязаному досягненні публічних і приватних інтересів. А тому і слід вести мову про ухвалення та одночасне виконання заходів «Концепції реалізації приватних інтересів», змістом якої можуть бути правові інститути із багатьох галузей права України, що передбачають наявність приватних інтересів у їх суб’єктів, та «Концепції реалізації публічних інтересів», змістом якої можуть бути інші правові інститути у межах тих самих та інших галузей права.
В тезисах доклада отмечено, что сегодня не следует делать акцент на разделении отраслей права и права в целом на частное и публичное. Следует сосредоточиться на взаимосвязанном достижении публичных и частных интересов. Поэтому и следует говорить о принятии и одновременном выполнении мероприятий «Концепции реализации частных интересов», содержанием которой могут быть правовые институты из многих отраслей права Украины, предусматривающие наличие частных интересов у их субъектов, и «Концепции реализации публичных интересов», содержанием которой могут быть другие правовые институты в рамках тех же и других отраслей права. The abstracts of the report say that today we should not emphasize the division of branches of law and law in general into private and public. The focus should be on the interrelated achievement of public and private interests. That is why we should talk about the adoption and simultaneous implementation of the "Concept of realization of private interests", the content of which may be legal institutions from many branches of law of Ukraine, providing for the presence of private interests of their subjects, and "Concept of realization of public interests". the content of which may be other legal institutions within the same and other branches of law.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.00.03 – цивільне право і цивільний процес; сімейне право; міжнародне приватне право. – Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна, Харків, 2018. Дисертація є комплексним дослідженням принципу «компетенції-компетенції» в міжнародному комерційному арбітражі. У роботі проведено історико-правовий аналіз розвитку принципу «компетенції-компетенції» в міжнародному комерційному арбітражі, висвітлено його взаємодію з принципом автономності арбітражної угоди. Запропоновано методи подолання процесуальних проблем, що можуть виникати під час ініціації паралельних процесів у державному суді і міжнародному комерційному арбітражі залежно від обраної арбітражної юрисдикції: використання принципів res judicata та lis pendens у ситуаціях ініціації судового чи арбітражного провадження, ігноруючи вже існуюче арбітражне чи судове рішення, та у разі звернення до суду чи арбітражу, коли вже йде паралельне провадження; застосування методу поверхового аналізу арбітражної угоди prima facie, що дозволить зберігати ресурси сторін під час паралельних процесів. Введено в науковий оборот положення про необхідність пріоритетного використання негативного ефекту принципу «компетенції-компетенції» під час арбітражного провадження.

Шекера Ю. О. Строки у господарському процесуальному праві України : дис. ... канд. юрид. наук ; спец. 12.00.04 / Шекера Ю. О. – Одеса, 2016. – 207 арк.
Дисертацію присвячено дослідженню господарсько-процесуальних строків як інституту, що забезпечує оперативне та ефективне вирішення господарських спорів, та потребує вдосконалення у процесі модернізації господарського процесуального законодавства. У роботі обґрунтована комплексна природа господарсько-процесуальних строків, що мають не лише процесуальне, а й матеріальне значення, забезпечуючи ефективне функціонування господарської системи загалом. Здійснена класифікація господарсько-процесуальних строків за способом встановлення на законодавчі та строки судового призначення; для кожного виду об’єктивною потребою є встановлення критеріїв 19 розумності, ефективності та відповідності призначенню судового розгляду загалом та окремим його етапам (формам) зокрема. Обґрунтовано, що для оптимізації господарсько-процесуальних строків для конкретних категорій справ необхідне встановлення диференціації моменту відліку процесуального строку від закінчення строку на поштовий перебіг при документообігу; диференціації процесуальних строків залежно від складності справ та кількості їх учасників, виду провадження тощо; зупинення перебігу процесуальних строків залежно від об’єктивних обставин та волевиявлення усіх учасників процесу для створення умов для примирення сторін та досягнення об’єктивної істини у справі; врахування потреб встановлення розумного та справедливого навантаження на суддів.. Проблеми додержання процесуальних строків поділено на дві основні складові: додержання процесуальних строків учасниками процесу та додержання процесуальних строків суддями господарських судів. Визначено засоби запобігання зловживання процесуальними правами при реалізації законодавчих положень про господарсько-процесуальні строки. Обґрунтовано напрями вдосконалення господарського процесуального законодавства у частині темпоральних норм.
Диссертация посвящена исследованию хозяйственно-процессуальных сроков как института, обеспечивающего оперативное и эффективное решение хозяйственных споров, который необходимо совершенствовать в процессе модернизации хозяйственного процессуального законодательства. В работе обоснована комплексная природа хозяйственно-процессуальных сроков, которые имеют не только процессуальное, но и материальное значение, обеспечивая эффективное функционирование хозяйственной системы в целом. Классификация хозяйственно-процессуальных сроков должна предусматривать их разделение на основании способа установки на законодательные и сроки судебного назначения, для каждого вида объективной необходимостью является установление критериев разумности, эффективности и соответствия назначению судебного разбирательства в целом и отдельным его этапам (формам) в частности. Обосновано, что для оптимизации хозяйственных процессуальных сроков для конкретных категорий дел необходимы: диференціація момента отсчета процессуального срока с учетом срока на почтовые отправления в документообороте; дифференциация процессуальных сроков в зависимости от сложности дел и количества их участников, вида производства и т.п.; приостановление течения процессуальных сроков в зависимости от объективных обстоятельств и волеизъявления всех участников процесса для создания условий для примирения сторон и достижения объективной истины по делу; учет потребностей установления разумной и справедливой нагрузки на судей. Проблемы соблюдения процессуальных сроков разделены на две основные составляющие: соблюдение процессуальных сроков участниками процесса и соблюдение процессуальных сроков судьями хозяйственных судов. В связи с этим механизм эффективности и действенности хозяйственно-процессуальных сроков определен в тесном взаимодействии этих элементов хозяйственно-процессуальных отношений с другими институтами хозяйственного и хозяйственно-процессуального права, как то: дисциплинарная ответственность судей, адвокатов и прокуроров, хозяйственно-процессуальная ответственность участников процесса, формы документооборота, инстанционность и стадийность хозяйственного процесса, средства доказывания и достаточная свобода судей в определении порядка ведения судебных заседаний и т.п. Обосновано, что дальнейшие развитие гражданского общества и повышение самостоятельности сторон в определении исхода правового конфликта должны предусматривать введение элементов диспозитивности и экономии процесса в определении срока производства по хозяйственному делу. Это обусловливает, в частности, необходимость дополнения ст. 22 ХПК положениями о возможности рассмотрения встречного иска, поданного после начала рассмотрения дела по существу в случае, когда лица, участвующие в деле, не возражают против рассмотрения встречного иска с первоначальным в одном производстве; ст. 69 – о том, что по ходатайству обеих сторон суд постановлением может продлить рассмотрение спора, но не более чем на три месяца; ст. 69 – об увеличении срока рассмотрения дела в случае, если при рассмотрении дела изменен состав суда; ст. 102 ГПК – об увеличении срока апелляционного рассмотрения дел по жалобам на постановления и решения по делу о банкротстве и др. Подтверждается необходимость совершенствования правовых основ применения процессуальных сроков в международном коммерческом арбитраже, в частности, путем закреплением в Законе «О международном коммерческом арбитраже» правила о том, что при определении срока и других особенностей арбитражной процедуры в арбитражном соглашении стороны не вправе существенно усложнять реализацию права одной из сторон по сравнению с регламентом соответствующего институционального международного коммерческого арбитража. Обоснованы направления совершенствования хозяйственного процессуального законодательства в части темпоральных норм.
The thesis deals with economic and procedural terms as an institutе that provides prompt and efficient resolution of economic cases and needs to be improved during the economic modernization of the procedural law. The work proves the complex nature of economic and procedural terms that have got not only procedural but substantive importance, ensuring the effective functioning of the economic system as a whole. Classification of economic and procedural terms should include their division based on the method of establishing on the legislative and judicial terms, each of which have an objective need for establishing criteria of reasonableness, effectiveness and fitness for purpose of the trial in general and its individual stages (forms), among others. Author proves the needs of optimizing economic procedural terms for specific categories of cases that require the graduation of procedure reference period from the expiry of the mail flow of documents; differentiation procedural terms, depending on the complexity of cases and the number of participants, the type of proceedings, etc; interruption of procedural terms depending on objective circumstances and the will of all participants to the process of creation of conditions for reconciliation of the parties and the achievement of the objective truth in the case; the needs of establishing a reasonable and fair burden on judges. Problems of observance of procedural terms is divided into two main components: the observance of procedural terms by party to a conflict and observance of procedural terms by judges of commercial courts. Means to prevent abuse of procedural rights in the implementation of legislative provisions on economic and procedural terms are defined. the directions of improving of the economic procedural legislation for temporal rules are shown.