Добірка наукової літератури з теми "Мовна дискримінація"

Автор досліджує проблематику заборони дискримінації при реалізації права на працю як способу забезпечення балансу інтересів у трудових відносинах. Автор вказує, що основним законним інтересом працівника при реалізації права на працю є отримання роботи відповідно до спеціальності і кваліфікації незалежно від інших факторів, які характеризують особисте та соціальне становище працівника. Визнається, що натомість роботодавець, володіючи правом на добір працівників, може зловживати цим правом та встановлювати обмеження, додаткові вимоги чи переваги для прийняття на роботу. Автор переконаний, що у цьому випадку не можна говорити про законність інтересу роботодавця. Навпаки, у такій ситуації має місце порушення принципу рівності у сфері праці та здійснюється дискримінація при реалізації права на працю. Автор зазначає, що чинне українське законодавство практично не закріплює ефективних механізмів захисту від дискримінації при реалізації права на працю, які б забезпечили реальний баланс інтересів учасників трудових відносин. Вказується, що за наявності положень, які гарантують рівне ставлення у трудових відносинах, положення трудового законодавства не розкривають механізми захисту права на працю у випадках, коли принцип рівності був порушений та мала місце дискримінація. Автором пропонуються шляхи удосконалення трудового законодавства для гарантування балансу інтересів учасників трудових відносин при реалізації громадянами права на працю.

Проблематика забезпечення принципу тендерної рівності у сімейних правовідносинах і формування націо­нального механізму щодо відповідності світовим політичним процесам і міжнародним зобов'язанням України, її європейському вибору та іншим чинникам має суттєве теоретичне та практичне значення для юридичної док­трини та державно-суспільного розвитку. У статті акцентовано увагу на тому, що поняття ґендерної рівності СК України можна охарактеризувати як прогресивний і доволі демократичний: він ліквідує юридичні підстави для дискримінації жінок і чоловіків у сфері сімейного, приватного життя. Гендерна експертиза сімейного законодавства передбачає аналіз правових норм, про те наскільки вони - дружина і чоловік - як рівноправні суб'єкти подружніх відносин можуть самореалізуватися в сімейному середо­вищі, настільки сімейне законодавство не є нейтральним у цьому, а гарантує гендерну рівновагу, усуває гендерну дискримінацію, сприяє розвитку паритетної демократії в сім'ї. Якщо «жіночий» підхід до сімейних відносин тради­ційно зосереджувався на захисті прав жінок, абсолютизував такий захист, то за гендерного підходу передбача­ється правовий аналіз сімейних відносин із погляду рівності у сім'ї дружини та чоловіка. Тільки гендерно справед­ливий підхід до законодавства може створити гендерно справедливі умови для самоутвердження рівноправності соціальних статей у сімейних відносинах. До системи принципів сімейного права України входить принцип ген­дерного балансу в сімейних правовідносинах. Аналіз національного законодавства показує наявність суттєвих прогалин щодо визначення самого поняття «гендерна рівність» загалом і її місце у сімейних правовідносинах зокрема, однак відзначаємо, що прийняття Сімейного кодексу України та низки законодавчих актів дало змогу більшою мірою врегулювати ці надскладні відносини з урахування інтересів, прав і обов'язків як жінок, так і чоловіків у непростих сімейних відносинах.

Статтю присвячено проблемі юридичної відповідальності роботодавця за прояви дискримінації щодо працівника. Встановлено, що ефективні правові механізми є надзвичайно важливими у трудовій сфері, про що свідчить низка обставин: а) моральна застарілість Кодексу законів про працю, незважаючи на численні зміни та доповнення; б) поширена трудова міграція частини населення України, зокрема, для роботи в Європейському Союзі; в) залежність економічної стабільності від рівня працездатності населення; г) динамічний характер трудового законодавства, розвиток якого спрямований на більш ефективний захист трудових прав людини. Наголошено, що, попри те, що Законом України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні» встановлено відповідальність за порушення законодавства про запобігання та протидію дискримінації, як окрему підставу настання відповідальності роботодавця її не виокремлено, що не можна вважати прийнятним. До найбільш характерних проявів роботодавцем дискримінації щодо працівника нами віднесені такі: а) за ознакою статі (ґендерна); б) за віком (ейджизм); в) за ознакою інвалідності; г) мобінг; ґ) за ознаками сексуальної орієнтації та ґендерної ідентичності. Акцентовано увагу на тому, що у сучасній трудовій сфері наявна велика кількість дискримінаційних проявів. Разом із тим національне законодавство містить доволі абстрактні визначення сутності дискримінації. Це ускладнює, а подекуди й унеможливлює притягнення винних осіб до відповідальності, зокрема, у випадках вчинення роботодавцем протиправних дій щодо працівника. Зроблено висновок, що Кодекс України про адміністративні правопорушення має бути доповнений низкою положень, у яких необхідно врахувати всі найбільш поширені прояви дискримінації. Наголошено, що конкретизація протиправних дій має поліпшити ефективність правозастосування у трудовій сфері, що у сукупності з адекватним розміром штрафних санкцій дозволить створити дієвий правозахисний механізм.

До пріоритетних напрямів реалізації державної політики щодо забезпечення рівних прав і можливостей жінок і чоловіків віднесені такі: утвердження ґендерної рівності; недопущення дискримінації за ознакою статі; запобігання та протидію насильству за ознакою статі, у тому числі всім проявам насильства стосовно жінок; забезпечення рівної участі жінок і чоловіків у прийнятті суспільно важливих рішень; забезпечення рівних можливостей жінкам і чоловікам щодо поєднання професійних і сімейних обов’язків; підтримка сім’ї; виховання й пропаганду серед населення України культури ґендерної рівності, поширення просвітницької діяльності в цій сфері; захист суспільства від інформації, спрямованої на дискримінацію за ознакою статі, тощо. Реалізація вказаних напрямів зумовила виникнення проблемних питань у практичній правоохоронній діяльності, потребу вдосконалення діяльності Національної поліції за цим напрямом. При вдосконаленні вітчизняної правозастосовної практики й організації діяльності Національної поліції, важливо орієнтуватися на міжнародне законодавство, кращий досвід іноземних держав, а також сформувати міжнародні стандарти забезпечення гендерної рівності. Їх з’ясування і є метою наукової публікації. У результаті проведених досліджень обґрунтовано, що формою закріплення міжнародних стандартів забезпечення гендерної рівності в діяльності поліції є положення міжнародних і національних нормативно-правових актів, рішень Європейського суду з прав людини, кращого іноземного досвіду, що стосуються нормативно-правового регулювання окресленої сфери правовідносин. Окрім того, розглянуті положення щодо забезпечення гендерної рівності повинні бути додатково відображені в Законі України «Про Національну поліцію» 2015 року, тим самим посиливши гарантії прав поліцейських. Ураховуючи значну кількість міжнародних і національних джерел, аналіз змісту яких дає змогу виокремити міжнародні стандарти щодо забезпечення гендерної рівності в діяльності поліції, їх можна об’єднати в такі групи: міжнародні нормативно-правові документи, які визначають фундаментальні правові основи забезпечення гендерної рівності в діяльності поліції; нормативно-правові акти України, які регламентують забезпечення гендерної рівності в діяльності поліції; судові рішення міжнародних і національних судових інстанцій, які тлумачать аналізовані вище джерела права.

Відповідно до статті 1 Конституції України, Україна є суверенною та незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою. У статті 2 зазначено, що Україна є унітарною державою. Очевидно, що в 2014 році Євромайдан спричинив кристалізацію цінності та територіальний сепаратизм різних регіонів України, що буде стимулюватися державними та громадськими організаціями сусідньої країни. Згідно з історичним досвідом, прихильники сепаратизму можуть вдатися до ненасильницьких акцій (пропагандистські акції, діяльність політичних партій, громадських рухів, проведення масових мітингів, референдумів тощо) для досягнення своїх цілей, а також до використання збройних форм і методів боротьби (терористичні акти, терористичні акти, диверсія, використання повстансько-партизанської тактики тощо). Відповідно, методи, які використовуються державами для збереження територіальної цілісності, можна приблизно поділити на два основні типи: ненасильницькі та насильницькі (насильницькі чи репресивні). Ненасильницькі методи включають політичні та економічні заходи, включаючи: обґрунтовану соціальну політику. Тимчасова окупація територій Автономної Республіки Крим, Донецької та Луганської областей негативно вплинула на весь спектр прав їх мешканців і, в багатьох випадках, спричинила їх вимушену міграцію. За даними Міністерства соціальної політики України, станом на жовтень 2019 року в Україні нараховували 1 мільйон 413,6 тисяч внутрішньо переміщених осіб з Донбасу та Криму. У тому числі - понад 785 тис. Пенсіонерів, 240 тис. Дітей та приблизно 48 тис. інвалідів. На думку міжнародних експертів, Україна не вживає достатніх заходів щодо поваги прав своїх громадян, які постраждали внаслідок анексії Криму та війни на сході, як це передбачено її зобов'язаннями відповідно до Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права, ратифікованого Україною 19 жовтня 1973 року. Дискримінація у здійсненні права на соціальний захист може вважатися однією з найпоширеніших форм дискримінації осіб, постраждалих внаслідок конфлікту. Право на соціальне забезпечення та захист є одним із основних прав людини, відображених у міжнародних договорах про права людини, учасниками яких є Україна. Право на пенсію є невід'ємною частиною соціального захисту та соціального забезпечення. Фактично додаткові умови отримання пенсії внутрішньо переміщеними особами не стосуються всіх інших пенсіонерів України, є дискримінаційними та не відповідають критеріям необхідності та пропорційності. Таким чином, сепаратистські процеси є негативними для української держави в цілому: механізм функціонування політичної системи порушений, легітимність центрального уряду падає, національна політика переживає кризу. Сепаратизм, загрожуючи суверенітету держави, підриває територіальну цілісність, порушує принципи геополітичної безпеки держави, знижує її міжнародний престиж та знижує соціальні стандарти для громадян. З огляду на викладене, для запобігання проявам сепаратизму необхідно підвищити соціальний рівень життя громадян, особливо на територіях, які потрібно повернути Україні.

Стаття присвячена з’ясуванню та систематизації основних причин, що сприяють чи, навпаки, перешкоджають громадсько­політичній участі жінок в сучасній Україні. Проведений аналіз кількісних та якісних показників участі в громадсько­політичному житті дає підстави констатувати, що рівень громадсько­політичної активності жінок в Україні все ще досить низький і жінки не(до)представлені в органах державної влади. Дослідження дозволило виявити такі основні групи чинників, які зумовлюють громадсько­політичну активність жінок в Україні: соціально­економічні; культурні; громадсько­політичні. Також серед причин, що спонукають жінок до активності в політичній сфері, можна умовно виділити причини позитивного характеру та негативного характеру. Виділено дві групи причин, що обмежують громадсько­політичну участь українських жінок: недостатність ресурсів та особливості соціалізації. Окрім загальних причин, які обмежують громадсько­політичну участь українських жінок, були виявлені такі специфічні причини, які обмежують представництво жінок в органах державної влади України: бар’єри інституційного характеру та бар’єри культурного характеру. Доведено, що існує необхідність підвищення громадсько­політичної активності жінок і збільшення кількісного та якісного представництва жінок в органах влади в Україні. Найбільш ефективною стратегією для вирівнювання представництва чоловіків і жінок у громадсько­політичній сфері України є свідома комплексна політика позитивної дискримінації.

У статті автор зосереджує увагу на тому, що, незважаючи на безпосередню близькість jus cogens та erga omnes, вони мають різну правову природу. Проте щодо універсальності можна стверджувати, що ці концепції діють як інструменти досягнення однієї мети - забезпечення інтересів міжнародного співтовариства. Здійснено правовий аналіз ст. 20 Міжнародного пакту про політичні та громадянські права від 1966 р., яка закріплює положення, згідно з котрим (ч. 1) будь-яка пропаганда війни повинна бути заборонена законом. Досліджено положення в Зауваженнях Загального порядку № 11, прийнятого Комітетом ООН з прав людини в 1983 р. до ст. 20 Пакту, на підставі чого автор відзначає, що, зважаючи на характер ст. 20, дер-жави-учасники зобов'язані прийняти необхідні законодавчі заходи, які забороняють дії, що в ній згадуються. Автор на підставі положень Пакту та Зауважень загального порядку робить висновок, що будь-яка пропаганда війни і всякий виступ на користь національної, расової чи релігійної ненависті, що є підбурюванням до дискримінації, ворожнечі або насильства, повинні бути заборонені законом. Заборона, що згадується, поширюється на всі види пропаганди, здійснюваної з метою загрози або акту агресії або порушення миру всупереч Статуту Організації Об'єднаних Націй. До Зауважень Загального порядку № 24, прийнятого на 52 сесії Комітету з прав людини в 1994 р. з питань, що стосуються застережень, які робляться при ратифікації Пакту чи Факультативних протоколів до нього, закріплюється положення: застереження, що порушують імперативні норми, несумісні з об'єктом і цілями Пакту. Відповідно, положення Пакту, які представляють звичайне міжнародне право (і a fortiori, якщо вони мають характер імперативних норм) не можуть бути предметом застережень. Автор проаналізував, що у консультативному висновку Міжнародного Суду ООН від 28 травня 1951 р. стосовно справи про застереження до Конвенції про геноцид Суд подав уточнення поняттю erga omnes. З'ясовано, що відповідно до Зауважень Загального порядку № 29 від 24 липня 2001 р., присвяченого питанню відступлення держави від прав у зв'язку з надзвичайним станом, згідно з п. «е» ст. 13 Комітет підкреслює імперативний характер ст. 20 Пакту і неможливість відступу держави від її виконання. Ніяке оголошення надзвичайного стану, зроблене відповідно до п. 1 ст. 4, не може служити державі-у-часниці виправданням у плані ведення, у порушення ст. 20, пропаганди війни або організації виступів на користь національної, расової чи релігійної ненависті, що є підбурюванням до дискримінації, ворожнечі або насильства.

Автором підкреслено, що низька соціальна орієнтованість державної політики, що спостерігається з 2014 року,а також пандемія коронавірусу, яка вкрай загострила ситуацію на ринку праці, викликали шокові соціально-еко-номічні наслідки для українських громадян. І за таких складних умов важливим науковим завданням є розробканизки заходів для забезпечення для них належного соціального захисту і підтримки. Варто зазначити, що пози-тивним кроком є те, що за останні два роки мінімальна заробітна плата була підвищена до 5 000 гривень, із 1 січня2021 року – до 6 000 гривень на місяць. Із 1 грудня 2021 року очікується ще одне її підвищення – до 6 500 гривеньна місяць.Автор обґрунтовує, що навряд чи можна погодитись із тим, що при цьому не були підвищені інші базові соці-альні стандарти, як-от розміри прожиткового мінімуму для відповідних соціальних і демографічних груп насе-лення (найбільш вразливих). Із точки зору конституційного права це можна розглядати як порушення принци-пу рівності. Здавалося б, щодо найбільш уразливих груп населення принцип рівності порушувався завжди, алеце було виявом так званої позитивної дискримінації. Особливе занепокоєння викликає те, що стосовно цих группорушення принципу рівності зараз може вважатися не позитивною, а негативною дискримінацією.Автором проаналізовано проєкт закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів Українищодо створення передумов для підвищення прожиткового мінімуму на рівень, не нижчий рівня фактичного про-житкового мінімуму» від 05 червня 2020 року за реєстр. № 3515-1, урядовий проєкт з аналогічною назвою від29 травня 2020 року за реєстр. № 3515, а також проєкт закону України «Про внесення змін до деяких законівУкраїни щодо встановлення і затвердження окремих державних соціальних гарантій» від 16 вересня 2019 рокуза реєстр. № 2146. На підставі цього авторка доводить, що одним із пріоритетних антикризових заходів має ста-ти перехід до фактичного показника прожиткового мінімуму та його подальше щорічне закріплення в законіпро Державний бюджет, робить інші висновки та пропозиції.

У статті досліджуються міжнародні стандарти праці жінок, охорони материнства, створення безпечного трудового простору, який позбавлений ґендерної нерівності, мобінгу, дискримінації, а також будь-яких інших форм пригнічення, передбачених актами Міжнародної організації праці. Обґрунтовується основна роль актів МОП у захисті трудових прав жінок. Встановлено, що протягом своєї нормотворчої діяльності МОП завжди окремо виділяє працю осіб, які потребують підвищеного захисту, зокрема: жінок, вагітних жінок та жінок-матерів. Визначено ознаки та сформульовано поняття «міжнародні трудові стандарти захисту трудових прав жінок». Міжнародні трудові стандарти у сфері захисту прав жінок слід розглядати: по-перше, як визначену сукупність міжнародних норм і принципів, які регулюють трудові правовідносини цієї категорії працівників, та по-друге, як мінімальний рівень гарантій прав та обов’язків, котрий характеризується загальним визнанням, тривалістю дії та можливістю застосування міжнародного впливу і контролю. Спираючись на проведений аналіз, визначено поняття «міжнародні трудові стандарти захисту трудових прав жінок» як: сукупність наявних норм і принципів у сфері трудових відносин, які закріплені у міжнародних договорах (конвенціях, угодах, пактах тощо), на базі яких визначається зміст і обсяг певного трудового права жінки та які є орієнтиром для розвитку національного трудового законодавства держави, яка є учасником цих договорів. Сформульовані пропозиції щодо імплементації окремих положень нератифікованих конвенцій та рекомендацій МОП у сфері праці жінок, протидії насильству та домаганням на робочому місці в національне трудове законодавство. Доведено, що соціальна політика держави зазнавала б переваг, якби рівень забезпечення встановлених нормами внутрішнього законодавства прав у трудовій сфері був підвищений шляхом запозичення окремих норм нератифікованих конвенцій МОП. Наприклад, їх можна застосовувати соціальними партнерами у переговорах щодо укладання колективних договорів та угод у соціально-трудовій сфері як кращий світовий досвід регулювання трудових відносин.

У статті розглянуто особливості конструювання колективної образи за допомогою кінематографа. Розглянуто теоретичні основи роботи, а саме статті дослідників, які вивчають правила конструювання та утвердження колективної пам’яті в кінематографі. Колективна образа розглядається саме як частина пам’яті, в якій вона закріплюється за допомогою такого способу, як перегляд фільмів. Виявлено основні особливості відображення колективної образи в кіно. Найчастіше для її конструювання використовуються образи ворога і жертви. Вони гіпертрофовані, жертва постає виключно в позитивному світлі, практично без недоліків. Образ ворога створюється як образ жорстокого, брутального, зневажливого, який готовий фізично і морально принизити жертву. Позитивний персонаж стає жертвою дискримінації, військової агресії, інших проявів неповаги. Зображення образів жертви і ворога в картинах сприяє конструюванню ставлення до різних соціальних груп в суспільстві. Люди сприймають моделі поведінки, продемонстровані на екрані, як релевантні, а потім відтворюють їх у реальному житті. Проведене дослідження демонструє, що в Україні на тлі актуалізації військових і політичних проблем регулярно випускаються в широкий прокат фільми, які конструюють колективну образу. Серед картин, що вийшли в прокат у 2020 році, до таких можна віднести «Східняк», «Черкаси», «Наші котики». У них конструюється образ українських військових не тільки як героїв і захисників Батьківщини, але й як безневинних постраждалих, які стають жертвами обставин. Для картин характерні героїзація воїнів і демонстрація жертв, з якими зіткнулися військові. Несправедливість щодо них приводить до формування колективної образи як відповіді на ті бойові втрати, з якими довелося зіткнутися. Також у фільмах українського виробництва регулярно відтворюється образ ворога, який демонструється як жорстокий, підступний, що порушує наявні міжнародні домовленості. Його втілює як воєнне, так і політичне керівництво. Демонстрація таких картин сприяє консолідації певної частини населення навколо єдиних цінностей, а також посиленню негативного сприйняття ворога.