Добірка наукової літератури з теми "Медичні пластирі"

Однією з невирішених проблем для санітарії та гігієни у ветеринарній медицині є виникнення резистентності у мікроорганізмів до певних груп дезінфектантів, які постійно використовуються. Тому виникає необхідність створення нових комплексних дезінфікуючих засобів. Метою роботи було проведення доклінічних досліджень дезінфікуючих властивостей засобу «Контавір». Дослідження проводили в умовах навчально-наукової лабораторії «Ветеринарна фармація» Сумського національного аграрного університету. Проводили визначення бактерицидного розведення та фенольного коефіцієнта дезінфектанту «Контавір». Експеримент починали з приготування розчину дезінфектанту «Контавір» та культур мікроорганізмів E. coli та S. aureus. Встановлено, що бактерицидна дія засобу «Контавір» сильніша за бактерицидну дію карболової кислоти в 131,5 рази. В присутності високомолекулярного білка бактерицидна дія засобу «Контавір» знижується в 1,61 рази. Визначали ефективність дії дезінфектанту «Контавір» на тест-об’єктах: бетон, пластик, кахель та метал. Визначення якості проведеної дезінфекції проводили через 10, 40 та 60 хвилин. Доведено, що дезінфектант «Контавір» проявляє бактерицидні властивості через 10 хвилин експозиції у концентрації 0,25 % на поверхні металу, пластику та кахелю. На неоднорідній поверхні бетону дезінфектант знищує колонії E. сoli через 60 хвилин експозиції. Також проводили дослідження бактерицидної активності дезінфікуючого засобу «Контавір» суспензійним методом що до ентеробактерій, грампозитивних коків, грамнегативних паличок та бацил суспензійним методом. Засіб дезінфікуючий «Контавір» у концентрації 0,1 % проявляє бактерицидну активність стосовно S. aureus 209-P, Salmonela Cholerasuis, Streptococcus faecium, Clostridium perfringens, Klebsiella spp., при експозиції 60 хвилин, а із Enretobacter spp. при 30 хвилинах контактування. Антимікробні властивості дезінфектант проявляє в концентрації 0,25 та 0,5 % стосовно S. aureus 209-P, Salmonela Cholerasuis, Streptococcus faecium, Clostridium perfringens, Klebsiella spp., Enretobacter spp. при ексозиції 30 хвилин. Дослідження віруліцидної дії засобу «Контавір» суспензійним методом проводили відносно ДНК- та РНК-містких вірусів. Встановлено, що «Контавір» у концентрації 0,25 % при експозиції 30 хвилин проявляє віруліцидну дію стосовно збуднику трансмісивного гастроентериту свиней; при експозиції 60 хвилин – до збудників хвороби Ауєскі; парагрипу-3 великої рогатої худоби та вірусної діареї великої рогатої худоби. Дезінфікуючий засіб «Контавір» у концентрації 0,25 % при експозиції 60 хвилин проявляє віруліцидну дію стосовно збуднику хвороби Тешена; при екпозиції 30 хвилин в концентрації 0,5 % відносно хвороби Ньюкасла; хвороби Гамборо та хвороби Марека.

Глобальне старіння населення, збільшення частки жінок пре- та менопаузального періодів і пов’язане з цим зростання частоти стійких дизуричних розладів складають серйозну медичну задачу. Актуальність дослідження обумовлена також і вкрай вираженим негативним впливом урогенітальних порушень на якість життя і працездатність цієї категорії жінок, що складає важливу соціально-економічну проблему. Мета – вивчити морфологічні характеристики слизової оболонки сечового міхура при дизуричних розладах у жінок в період менопаузи. Матеріал і методи. Обстежено слизову оболонку сечового міхура та досліджено біоптати слизової оболонки в ділянці трикутника та лівої бокової стінки у 62 жінок із стійкою дизурією віком від 48 до 72 років. Застосовані цистоскопічний та гістологічний методи дослідження. Результати. Встановлено, що в слизовій оболонці сечового міхура при дизурії у жінок менопаузального періоду виникають виразні розлади гемомікроциркуляції, дистрофічні та дегенеративні пошкодження, які супроводжуються запальними реакціями у власній пластинці та компенсаторними гіперпластичними і адаптивними процесами. Висновки. При стійкій дизурії у жінок в період менопаузи спостерігається суттєве ремоделювання усіх структурних компонентів слизової оболонки сечового міхура.

Eкспериментальне вивчення здатності мезенхімальних стовбурових клітин до хондрогенного диференціювання in vitro залежно від типу культуральної системи з метою їх подальшого клінічного застосування у ветеринарній медицині для відновлення втрачених функцій пошкодженого суглобового хряща є одним із пріоритетних напрямків наукових досліджень. Репаративна здатність хрящової тканини обмежена, оскільки рівень фізіологічної та репаративної регенерації хрящової тканини досить низький. З огляду на це, триває пошук таких терапевтичних засобів та прийомів, які б дозволяли максимально ефективно відновити порушені структуру і функцію тканин суглобового хряща. Особливе місце у цьому пошуку належить біотехнології. Мезенхімальні стовбурові клітини кісткового мозку – одна з найбільш вивчених мультипотентних популяцій клітин дорослого організму, яка завдяки здатності до проліферації і диференціювання in vitro, має вагоме значення в клінічній ветеринарній практиці у лікуванні тварин з ураженнями суглобового хряща. Встановлено, що за апробованого протоколу хондрогенного диференціювання мезенхімальних стовбурових клітин кісткового мозку кроля у моношарі більшість культивованих клітин набуває ниткоподібної форми, що призводить до зниження площі їх адгезії до поверхні культурального пластику і, як наслідок, відкріплення у культуральне середовище. Порівняння методів хондрогенного диференціювання мезенхімальних стовбурових клітин кісткового мозку кроля у моношарі та мікромасі показало, що ефективнішим є метод диференціювання клітин у мікромасі, - вже на 21 добу дослідження виявлялись значно більші відкладання клітинами позаклітинного матриксу, порівняно з методом диференціювання у моношарі.

Цель. Изучить клиническую эффективность и безопасность применения системы для эндоваскулярной пластики митрального клапана MitraClip у пациентов с вторичной митральной регургитацией (ВМР). Материалы и методы. На базе Республиканского клинического медицинского центра Управления делами Президента Республики Беларусь за период с июля 2018 по май 2021 г. выполнено 22 вмешательства с использованием системы MitraClip пациентам с сердечной недостаточностью (NYHA II-IV) и тяжелой митральной регургитацией (≥III степени). Всем больным проводили физикальное обследование, электрокардиографию, лабораторные исследования, трансторакальную и чреспищеводную эхокардиографию. Преобладали лица мужского пола (81,5%), старших возрастных групп (средний возраст 64,1±7,2) промежуточного и высокого риска по шкале EuroScore II с сопутствующими заболеваниями и кардиохирургическими вмешательствами в анамнезе. Вмешательство проводилось в рентгеноперационной под многокомпонентной анестезией с искусственной вентиляцией легких. Устройство вводилось чрескожно через правую бедренную вену. Позиционирование проходило под контролем трехмерной чреспищеводной эхокардиографии в реальном времени. Чреспищеводная эхокардиография использовалась для оценки адекватности захвата створок, остаточной МР и трансклапанного градиента. Результаты. У 95% пациентов после имплантации MitraClip резидуальная регургитация оценивалась как легкая (<II степени). 5 пациентам было имплантировано 1 устройство, 16 пациентам - 2, 1 пациентке - 3 клипсы с техническими сложностями (впоследствии потребовалась замена МК биологическим протезом). У 95% пациентов послеоперационный период протекал без осложнений. Средний койко-день составил 6 дней, из них 1 - в отделении анестезиологии и реанимации, что значительно меньше, чем после кардиохирургических операций. За период наблюдения (медиана 9,7±4,6 месяца) умерло 2 пациента (9%). У 100% пациентов существенно уменьшилась степень митральной регургитации, у 52,6% пациентов наблюдалось улучшение функционального класса СН. Заключение. Результаты исследования подтверждают безопасность и эффективность транскатетерной пластики МК с помощью системы MitraClip и позволяют рекомендовать данное вмешательство пациентам высокого риска с симптомной тяжелой МР. Purpose. To study the clinical efficiency and safety of the MitraClip system usage in endovascular mitral valve repair in patients with secondary mitral regurgitation (SMR). Materials and methods. On the base of the Republican Clinical Medical Center of the Administrative Department of the President of the Republic of Belarus, from July 2018 to May 2021, 22 interventions using the MitraClip system in patients with heart failure (NYHA II-IV) and severe mitral regurgitation (≥3 degree) were carried out. All patients underwent physical examination, electrocardiography, laboratory tests, transthoracic and transesophageal echocardiography. Males (81.5%) of senior age groups (mean age - 64.1±7.2) of intermediate and high risk according to the EuroScore II scale, with concomitant diseases and cardiac surgery in anamnesis prevailed. The intervention was carried out in the X-ray operating room under multicomponent anesthesia with artificial lung ventilation. The device was inserted percutaneously through the right femoral vein. Positioning was performed under the real-time 3D transesophageal echocardiography control. Transesophageal echocardiography was applied to assess the leaflet capture adequacy, residual mitral regurgitation, and transvalvular gradient. Results. After MitraClip implantation, in 95% of patients, the residual regurgitation was assessed as mild (degree <2). In 5 patients, 1 device was implanted, in 16 - 2, in 1 - three clips with technical problems (later, the MV replacement with a biological prosthesis was necessary). In 95% of patients, the postoperative period was without complications. The average bed-day was 6 days, 1 of which at the anesthesiology and intensive care departments, which is significantly less than after cardiac surgery. During the follow-up period (median - 9.7±4.6 months), 2 patients (9%) died. In 100% of patients, the mitral regurgitation degree decreased significantly; in 52.6% of patients, there was revealed the improvement of the HF functional class. Conclusion. The study results confirm the safety and efficiency of transcatheter mitral valve repair with the MitraClip system usage and let to recommend this intervention for high-risk patients with symptomatic severe MR.

Резюме. Розвиток стоматології на сучасному етапі відкриває нові можливості в лікуванні адентії шляхом внутрішньокісткової імплантації штучних опор для зубних протезів, завдяки чому значно оптимізувалися умови для підвищення якості комплексної реабілітації стоматологічних пацієнтів. Розробка нових прийомів хірургічних втручань і протезування, створення нових систем імплантатів сприятимуть збільшенню термінів служби зубних протезів на імплантатах, поліпшенню якості життя пацієнтів. Мета дослідження – проаналізувати літературні джерела з вивченням можливих ускладнень та їх причин на різних етапах реабілітації пацієнтів дентальними імплантатами. Матеріали і методи. Проведено огляд та аналіз науково-медичної літератури за 2013–2019 рр. за базами Даних Scopus, Web of Science, Med Line, The Cochrane Library, EMBASE, Global Health, CyberLeninka, РІНЦ. Зосереджено увагу на основних причинах ускладнень дентальної імплантації. Результати досліджень та їх обговорення. Метод дентальної імплантації знаходить все більш широке застосування в практичній стоматології при заміщенні різних дефектів зубних рядів. Дентальні імплантати різко підвищили якість ортопедичної реабілітації пацієнтів завдяки можливості застосування незнімних конструкцій зубних протезів при заміщенні дефектів зубних рядів як при частковій, так і при повній адентії. Варто відмітити, що поряд з позитивними результатами імплантації спостерігаються й ускладнення. До виникнення ускладнень призводять помилки, допущені на будь-якому з етапів: при плануванні, безпосередньо при проведенні операцій кісткової пластики і дентальної імплантації, в ранньому і віддаленому післяопераційних періодах, причому пов’язані як з об’єктивними, так і суб’єктивними причинами. Успіх комплексної реабілітації пацієнтів методом дентальної імплантації в умовах дефіциту кісткової тканини щелеп визначається безліччю факторів, що відіграють важливу роль на різних етапах проведення лікування. Найважливішим етапом, що забезпечує подальший успіх передбачуваного комплексного лікування пацієнтів, є ретельне обстеження, постановка діагнозу, визначення і дотримання показань і протипоказань до дентальної імплантації в умовах, далеких від оптимальних. Недостатнє врахування особливостей соматичного і стоматологічного анамнезу, скарг, мотивації і очікувань пацієнта від майбутнього лікування, даних огляду, клінічного обстеження, оцінки функціонального стану зубощелепної системи пацієнта, рівня гігієни порожнини рота, можуть призвести до невиправданості очікувань пацієнта, місцевих і загальних ускладнень. Серед об’єктивних причин, що опосередковано призводять до неточностей діагностики, виділяють недосконалість і недостатню інформативність променевих методів, невірне масштабування при визначенні розмірів передбачуваної ділянки для імплантації. Висновки. Проблема пошуку оптимальних технологій імплантації, а також методів профілактики і лікування ускладнень є актуальною та включає не лише розробку нових прийомів хірургічних втручань, використання додаткових заходів під час протезування, а й створення нових систем імплантатів, що повністю відповідають вимогам профілактики запальних захворювань в периімплантатній зоні. Безсумнівно, що нові досягнення в цьому напрямку будуть сприяти скороченню кількості ускладнень після імплантації у стоматологічних пацієнтів, поліпшенню якості їх життя.

Цель. Представить опыт протезирования митрального клапана (МК) в педиатрической популяции в ГУ «НПМЦДКК МЗ Украины», выявить факторы риска летальности и репротезирования клапана.Материалы и методы. Проанализированы результаты хирургического лечения (протезирования МК) 39 детей за период с 01 января 2007 по 31 декабря 2018 г. Медиана возраста пациентов на момент операции составила 44 мес. [0,7; 96], медиана веса – 14 кг [3,6; 67], медианаплощади поверхности тела – 0,58 см/м2 [0,2; 1,8].Результаты. Врожденная этиология поражения МК была у 35 (90%) пациентов, у 4 (10%) – связана с инфекционным эндокардитом клапана. Изолированная врожденная патология МК отмечалась у 10 (26%) детей, у 25 (64%) – сочеталась с другими врожденными пороками сердца (ВПС). Средний диаметр имплантируемого протеза МК составил 20±3 мм (от 16 мм до 29 мм). Период наблюдения – 60±41 мес. (10–144 мес.). Общая летальность составила 25,6% (n=10), госпитальная летальность – 23% (n=9), отдаленная – 3,3% (n=1). Повторного протезирования клапана потребовали 5 (17%) пациентов, средний период от первичного протезирования МК до повторного вмешательства составил 83±27 мес. (55–120 мес.). Средний возраст пациентов на момент повторного протезирования МК составил 96±28 мес. (60–132 мес.). Средний диаметр протеза при повторном протезировании составлял 21,6±2,2 мм (18–23 мм). Один (3,4%) пациент нуждался в репротезировании клапана дважды. Факторами риска репротезирования МК был возраст детей на момент операции меньше 2 лет (р=0,027) и малый вес на момент первичного протезирования – медиана веса в данной группе составила 6,7 кг (р=0,035). Полную атриовентрикулярную блокаду, которая требовала имплантации электрокардиостимулятора (ЭКС), наблюдали у 5 (13%) пациентов. Факторами риска имплантации ЭКС были наличие полной атриовентрикулярной коммуникации (АВК/AVSD) и анатомия общего желудочка сердца (ОЖ/SV) (р=0,038). У 7 (18%) пациентов клапан был имплантирован в супрааннулярнуюпозицию, в 32 (82%) случаях протез имплантировался в анатомическую (аннулярную) позицию. В группе пациентов супрааннулярного протезирования летальность составила 71% (n=5), у пациентов, у которых клапан имплантировался в анатомическую позицию, – 15% (n=5). Свобода от репротезирования МК у выживших пациентов в течение 5 лет составила 93,9%, 10 лет – 87,8%.Заключение. Протезирование МК у детей остается операцией высокого риска с высокой вероятностью повторной замены клапана в будущем. При невозможности пластики клапана, а также у пациентов после неэффективной коррекции протезирование клапана остается единственным возможным вариантом. Факторами риска госпитальной летальности являются сочетание патологии МК с другими ВПС, имплантация митрального протеза в супрааннулярную позицию. Purpose. To investigate the outcome of mitral valve replacements (MVR) in children of all ages and identify risk factors for mortality and valve replacement.Materials and methods. All consecutive patients (n=39), operated between 2007 and 2018 at our institution, were analyzed. The median age at the initial replacement was 44 months [0.7; 96]. The median body weight was 14 kg [3.6; 67.0 ]. The median BSA was 0.58 cm/m2 [0.2; 1.8].Results. Overall mortality was 25.6% (n=10), hospital mortality was 23% (n=9), and late mortality was 3.3% (n=1). The most common mitral valve (MV) malformation was congenital, n=35 (90%), followed by endocarditis – n=4 (10%). Isolated MV pathology was observed in 10 patients (26%). Associated cardiac defects were present in 25 patients (64%). The average diameter of the MV prosthesis that was implanted was 20±3 mm (from 16 mm to 29 mm). The follow-up period was 60±41 months (10–144).During the study period, 5 patients (17%) underwent MVR twice because of prosthetic valve dysfunction; the average period from primary prosthetics of MV to repeated intervention was 83±27 months (55–120). The average age of patients at the time of repeated MVR was 96±28 months (60– 132). The average diameter of the prosthesis was 21.6±2.2 mm (18–23 mm). One (3.4%) patient needed re-prosthesis of the MV twice.The risk factors of MV repeated replacement were the presence of younger age (less than 2 years), p=0.027 and lower weight of patients at the time of operation, p=0.035.Complete atrioventricular block, which required implantation of a pacemaker, was observed in 5 (13%) patients. The risk factors of pacemaker implantation were AVSD and SV anatomy (p=0.038). The MV prosthesis was implanted in the supra annular position in 7 patients (18%); in 32 (82%) cases, the prosthesis was implanted in the anatomical (annular) position. The mortality was 71% (n=5) in the group of patients with supra annular prosthetics and 15% (n=5) in patients where the valve was implanted into the anatomical position. The freedom from MV reoperation during 5 years was 93.9%, 10 years – 87.8%.Conclusion. MVR in children remains an operation of high risk of mortality and repeated valve replacement in the future. In patients with severe MV pathology, valve replacement remains one of the options. The presence of complex combined congenital heart defects and implantation of the mitral prosthesis into the supra annular position are the risk factors of hospital mortality.

FORENSIC ASSESSMENT OF ADVERSE OUTCOMES OF ISOLATED DIAPHYSEAL FEMORAL FRACTURES Sokol V. Fractures of the diaphysis of the femur are one of the most frequent mechanical injuries of the skeleton, however, the frequency and causes of the development of the complicated post-traumatic period are not well understood. The aim of this research was to study the causes of the development of adverse outcomes of isolated diaphyseal femoral fractures. Object and methods of research. Retrospective analysis of the protocols of clinical and radiological examination of 21 patients with adverse outcomes of a femoral diaphysis fracture, which, according to the results of the initial expert assessment, did not establish the severity of injuries due to the development of complications in the postoperative period. Results. The main cause of fractures in this category of patients is road traffic accidents (90.4% of cases); closed fractures of the femoral diaphysis (85.7%) in the middle third (76.1%) in men (76.2%) prevailed. The following reasons for the unsatisfactory results of surgical treatment of diaphyseal fractures of the femur were revealed: 1) patient-dependent: a combination of overweight and arthrosis of adjacent (hip and knee) joints - 57.1%; violation of the motor regime in the form of physical inactivity (19.0%) and excessive axial load on the operated leg (19.0%); 2) implant-dependent: a mismatch between the dimensions of the device for immersion osteosynthesis and the anatomical sizes of the corresponding segments of the femur in all cases; 3) surgical-dependent causes: unresolved intraoperative displacement of fragments of the femur (23.8%), violation of the technology of radiation diagnostics (14.3%), violation of the terms of postoperative x-ray monitoring (23.8%) and perioperative antibiotic prophylaxis (14.3%). The consequence of this was a violation of the stability of osteosynthesis in 95.2% with a secondary displacement of bone fragments of the femur (47.6%), delayed consolidation of a hip fracture (61.9%), the formation of pseudarthrosis of the femur (38.1%), and post-traumatic femoral deformity bones (71.4%), development of post-traumatic contracture of the knee joint (81.0%), suppuration of the postoperative wound (23.8%), development of post-traumatic osteomyelitis (14.3%), migration of screws from the osseous plate (47.6% ), migration of a distal blocked nail from the intramedullary st rust (4.8%), intramedullary rod migration (4.8%). Keywords: diaphyseal femoral fracture, surgical treatment, perioperative risk factors, postoperative complications, unsatisfactory outcomes. Резюме. СУДОВО-МЕДИЧНА ОЦІНКА НЕСПРИЯТЛИВИХ НАСЛІДКІВ ІЗОЛЬОВАНИХДІАФІЗАРНИХ ПЕРЕЛОМІВ СТЕГНОВОЇ КІСТКИ. Сокол В.К. Переломи діафіза стегнової кістки є однією з найбільш частих механічних травм скелета, проте частота і причини розвитку ускладненого посттравматичного періоду вивчені недостатньо. Метою даного дослідження стало вивчення причин розвитку несприятливих наслідків ізольованих діафізарних переломів стегнової кістки. Об'єкт і методи досліджень.Ретроспективний аналіз протоколів клініко-рентгенологічного обстеження 21 хворого з несприятливими наслідками перелому діафіза стегнової кістки, яким за підсумками первинної експертної оцінки не була встановлена ​​ступінь тяжкості тілесних ушкоджень у зв'язку з розвитком ускладнень в післяопераційному періоді. Результат досліджень. Основна причина переломів у даній категорії пацієнтів - дорожньо-транспортні пригоди (90,4% випадків); переважали закриті переломи діафіза стегнової кістки (85,7%) в середній третині (76,1%) у чоловіків (76,2%). Виявлено наступні причини незадовільних результатів хірургічного лікування діафізарних переломів стегнової кістки: 1) паціентзалежні: поєднання надмірної ваги і артрозу суміжних (кульшового і колінного) суглобів - 57,1%; порушення рухового режиму у вигляді гіподинамії (19,0%) і надлишкового осьового навантаження на оперовану ногу (19,0%); 2) імплантзалежні: невідповідність розмірів пристрою для погружного остеосинтезу і анатомічних розмірів відповідних сегментів стегнової кістки у всіх випадках; 3) хірургзалежні причини: неусунення інтраопераційно зміщення фрагментів стегнової кістки (23,8%), порушення технології променевої діагностики (14,3%), порушення термінів післяопераційного рентгенконтроля (23,8%) і періопераційної антибіотикопрофілактики (14,3%). Наслідком цього стало порушення стабільності остеосинтезу в 95,2% з вторинним зміщенням кісткових фрагментів стегнової кістки (47,6%), сповільнена консолідація перелому стегна (61,9%), формування псевдоартрозу стегнової кістки (38,1%), посттравматична деформація стегнової кістки (71,4%), розвиток посттравматичної контрактури колінного суглоба (81,0%), нагноєння післяопераційної рани (23,8%), розвиток посттравматичного остеомієліту (14,3%), міграція гвинтів з накісткової пластини (47,6% ), міграція дистального цвяха, що блокує, з інтрамедулярного стрижня (4,8%), міграція інтрамедулярного стрижня (4,8%). Ключові слова: діафізарний перелом стегна, хірургічне лікування, періопераційні фактори ризику, післяопераційні ускладнення, незадовільні наслідки діафізарних переломів стегна. Резюме. СУДЕБНО-МЕДИЦИНСКАЯ ОЦЕНКА НЕБЛАГОПРИЯТНЫХ ИСХОДОВ ИЗОЛИРОВАННЫХ ДИАФИЗАРНЫХ ПЕРЕЛОМОВ БЕДРЕННОЙ КОСТИ. Сокол В.К. Переломы диафиза бедренной кости являются одной из наиболее частых механических травм скелета, однако частота и причины развития осложненного посттравматического периода изучены недостаточно. Целью данного исследования стало изучение причин развития неблагоприятных исходов изолированных диафизарных переломов бедренной кости. Объект и методы исследований. Ретроспективный анализ протоколов клинико-рентгенологического обследования 21 больного с неблагоприятными исходами перелома диафиза бедренной кости,которым по итогам первичной экспертной оценки не была установлена ​​степень тяжести телесных повреждений в связи с развитием осложнений в послеоперационном периоде.Результат исследований. Основная причина переломов у данной категории пациентов - дорожно-транспортные происшествия (90,4% случаев); преобладали закрытые переломы диафиза бедренной кости (85,7%) в средней трети (76,1%) у мужчин (76,2%). Выявлены следующие причины неудовлетворительных результатов хирургического лечения диафизарных переломов бедренной кости: 1) пациентзависимые: сочетание избыточного веса и артроза смежных (тазобедренного и коленного) суставов - 57,1%; нарушение двигательного режима в виде гиподинамии (19,0%) и избыточной осевой нагрузки на оперированную ногу (19,0%); 2) имплантзависимые: несоответствие размеров устройства для погружного остеосинтеза и анатомических размеров соответстующих сегментов бедренной кости во всех случаях; 3)хирургзависимые причины: неустраненное интраоперационно смещение фрагментов бедренной кости (23,8%), нарушение технологии лучевой диагностики (14,3%), нарушение сроков послеоперационного рентгенконтроля (23,8%) и периоперационной антибиотикопрофилактики (14,3%). Следствием этого явилось нарушение стабильности остеосинтеза в 95,2% с вторичным смещением костных фрагментов бедренной кости (47,6%), замедленная консолидация перелома бедра (61,9%), формирование псевдоартроза бедренной кости (38,1%), посттравматическая деформация бедренной кости (71,4%), развитие посттравматической контрактуры коленного сустава (81,0%), нагноение послеоперационной раны (23,8%), развитие посттравматического остеомиелита (14,3%), миграция винтов из накостной пластины (47,6%), миграция дистального блокируемого гвоздя из интрамедуллярного стержня (4,8%), миграция интрамедуллярного стержня (4,8%). Ключевые слова: диафизарный перелом бедра, хирургическое лечение, периоперационные факторы риска, послеоперационные осложнения, неудовлетворительные исходы переломов диафиза бедра.

Цель. Изучить эффективность и безопасность проведения клапансохраняющих оперативных вмешательств у пациентов с аортальными пороками. Материалы и методы. Нами проведен анализ эффективности клапансохраняющих операций на аортальном клапане (АК) у 42 взрослых пациентов с аортальными пороками, прооперированных с 01.2012 по 01.2019 г. Неудовлетворительным результатом хирургического лечения считалось развитие аортальной недостаточности (АН) или стеноза (АС) и/или проведение повторных оперативных вмешательств в госпитальном или отдаленном периоде. Медиана наблюдения составила 15,90 (5,8937,20) месяца. Результаты и обсуждение. Летальных случаев за период наблюдения не отмечалось. На момент выписки из стационара результаты пластики АК были хорошими у 95,24 прооперированных: АК был компетентным или определялась минимальная АН у 66,67 пациентов, небольшая АН или АС присутствовали у 28,57 пациентов. Умеренная АН отмечалась у 4,76 пациентов. Выраженной АН или АС выявлено не было. Вследствие проведенных реконструктивных вмешательств на АК наблюдалось устойчивое ремоделирование как структур корня аорты, так и ЛЖ. В отдаленном периоде у 32,50 прооперированных АК был компетентным или определялась минимальная АН. Небольшой аортальный порок имел место у 45,00 и умеренная АН у 12,50 пациентов. У 7,50 пациентов (n3) была выявлена выраженная АН, из которых двое были повторно прооперированы. Развития выраженного или умеренного АС не наблюдалось. Пластические операции, направленные на стабилизацию кольца АК и синусов Вальсальвы (в т. ч. операция Дэвида, Якуба) и сино-тубулярного соединения (супракоронарное протезирование восходящей аорты), ассоциировались с низким риском развития АН или АС в отдаленном периоде. Наименее эффективной реконструктивной методикой, после применения которой чаще всего развивались АН или АС, было удлинение (аугментация) створки АК. Заключение. Клапаносохраняющие операции у пациентов с аортальными пороками являются безопасной альтернативой протезированию АК. Наиболее эффективными являются методики, направленные на ремоделирование и стабилизацию структур корня аорты, которые могут успешно применяться при тщательном отборе пациентов. Purpose. To evaluate effectiveness of valve-saving operations in patients with aortic malformations. Materials and methods. We studied the effectiveness of valve-saving operations in 42 patients with aortic valve (AV) disease operated from 01.2012 to 01.2019. The results were considered unsatisfactory if aortic insufficiency (AI) or aortic stenosis (AS) of moderate or greater degree occurred. The median of follow-up time was 15.90 (5.8937.20) months. Results and discussion. During follow-up, there were no cases of death. At the time of discharge from the hospital, the results of AV reconstruction were good in 95.24 of patients: AV was competent or a minimal AI was observed in 66.67 of patients mild AI or AS took place in 28.57 of patients. Moderate AI occurred postoperatively in 4.76 of cases. Neither severe AI no AS were revealed at the time of discharge. In the remote period, steady remodeling of aortic root structures and left ventricle was observed. AV was competent or minimal AI was present in 32.50 of those operated, mild AI or AS was observed in 45 of patients and moderate AI in 12.50 of patients. In three patients (7.50), AI was severe, and two of them were re-operated. There were no cases of significant AS. Reconstructive operations aimed at stabilizing aortic annulus and Valsalva sinuses (e.g. valve- sparing Davids procedure, Yacoubs operation), as well as sinotibular junction (STJ) (supracoronary replacement of the ascending aorta) were associated with low risk of development of significant AI or AS postoperatively. The least effective method of AV repair was leaflet augmentation, which was associated with early repair failure. Conclusion. Valve-saving operations in patients with AV disease is a safe alternative to AV replacement. The most effective methods of reconstruction are those aimed at remodeling and stabilization of aortic root structures that may be successfully used in selected group of patients.

Частими варіантами хірургічної патології нігтів є оніхокриптоз (інкарнація нігтя) та деструктивний оніхомікоз, що становлять більше половини усіх звернень за медичною допомогою при оніхеальній патології. Як відомо, серед нозологічних форм гнійно-некротичної деструктивної хронічної та комбінованої патології дистальних фаланг пальців, вростання нігтя становлять значну кількість неускладнених і ускладнених випадків.Мета дослідження – конкретизувати оптимальну послідовність комплексного лікування, включаючи локальну та системну терапії, операційні втручання у пацієнтів із захворюваннями нігтів, ускладненими мікотичною інкарнацією.Матеріали і методи. За п’ятирічний період (2011–2016 рр.) було діагностовано 325 випадків інкарнованого оніхомікозу. В 182 пацієнтів було підтверджено пізні рецидиви оніхокриптозу після попередніх хірургічних втручань в інших клініках. За допомогою клінічного аналізу встановлено наявність взаємозв’язків між клінічними варіантами хронічної гнійно-некротичної інфекції та комбінованих процесів на тлі коморбідності.Результати досліджень та їх обговорення. Підтверджено, що хірургічні операції за методиками Dupuіtren, Emmert-Schmiden та інших є дуже травматичними, дисфігурують і деформують нігтьову пластину та спричиняють функціональні порушення, в 2–20 % випадків (залежно від відсутності або наявності комбінованої патології – оніхокриптозу та оніхомікозу) виникають рецидиви. У 22,58 % випадків інкарнація виникла на тлі облітеруючого ураження артерій нижніх кінцівок: атеросклерозу в 60, цукрового діабету – в 22 пацієнтів. Враховуючи ризик ускладнень у хворих із вираженою фоновою облітеруючою патологією артерій, перевагу надавали резекції ураженого нігтя. Пікову частоту спостережень трихофітних уражень клінічно підтверджено у групах пацієнтів 40–50 і 50–60 років. Уростання нігтя лівого галюкса було виявлено у 58,68 % вибірки, правого рідше – у 39,94 %, наявність вростання нігтів галюксів обох стоп – у 1,38 % субвибірки. Системну терапію ітраконазолом застосовували до операційного лікування (базової санації уражених нігтів) та в післяопераційний період. У пацієнтів з облітеруючою патологією артерій нижніх кінцівок часто виявляли комбіноване ураження: патологічне вростання мікотично уражених нігтів. Підтверджено три варіанти дерматофітоми: фронтальна (передня) центральна – до 25 % ерозування нігтя (45 випадків), субтотальна – від 25 до 70 % (без ураження росткової зони нігтя) (38 випадків), тотальна – від 70 до 90 % (з ураженням росткової зони нігтя) (інші випадки). Пізні незадовільні результати комплексного лікування деструктивного оніхомікозу, поєднаного з вростанням (виникнення компресійних рецидивів), перш за все визначаються технічними помилками операційних втручань (невідповідний вибір методу та обсягу резекції, травматичне виконання оніхектомії, неповноцінне виконання парціальної матриксетомії).Висновки. Упровадження превентивної системної терапії ітраконазолом у процесі етапів операційного лікування (базової санації оніхеальних уражень та вогнищ мікотичної інкарнації), блокоподібної епоніхектомії як основного доступу до уражених країв нігтів є оптимальними та, на нашу думку, первинними заходами комплексного лікування, остання створює можливість розширення доступу для резекції/видалення нігтьових пластин, ревізії та санації субоніхеальних структур. Парціальна маргінальна матриксектомія звужує ніготь, попереджуючи рецидив, рекомендована в усіх випадках (за умов мікотичної інкарнації – методом діатермокоагуляції) як первинний антирецидивний захід; є фрагментом трикомпонентних хірургічних втручань, що дозволяє зменшити кількість повторних післяопераційних вростань.

Мета роботи: визначити фактори, що впливають на частоту реінтервенцій у післяопераційному періоді після перфорації кла­пана легеневої артерії в пацієнтів з атрезією легеневої артерії та інтактною міжшлуночковою перегородкою (АЛАІМШП).Матеріали і методи. Проведено ретроспективний аналіз періопераційних даних, отриманих за допомогою ехокардіографії та рентген-хірургічного обстеження, та даних про післяопераційний перебіг хвороби з медичних карт 77 пацієнтів з АЛАІМШП, яким проведена перфорація та балонна вальвулопластика клапана легеневої артерії за період з вересня 2003 до 31 грудня 2014 р. у Центрі дитячої кардіології та кардіохірургії.Результати досліджень та їх обговорення. Перфорація та подальша балонна вальвулопластика клапана легеневої артерії у новонароджених пацієнтів з АЛАІМШП є ефективною та безпечною процедурою для відновлення антеградного легеневого кровотоку. В нашій групі пацієнтів ефективність склала 87 % (n = 41). Госпітальна летальність склала 4,8 % (n=2). Проте, незважаючи на переваги даної методики, значна частка пацієнтів потребує повторних втручань. Серед наших пацієнтів частота повторних втручань у ранньому післяопераційному періоді склала 34 % (n = 14) і, як правило, пов’язана з необхідністю створення додаткового джерела легеневого кровотоку. Серед факторів, що впливали на частоту реінтервенцій у ранньому післяопераційному періоді в пацієнтів з АЛАІМШП, були наступні показники: розмір кільця тристулкового клапана та його відповідний показник Z-score; співвідношення розмірів тристулкового до мітрального клапанів; розмір міжпередсердного сполучення.У віддаленому періоді повторних операцій потребували 11 пацієнтів (27 %). Всі проведені реінтервенції були спрямовані на пластику вихідного тракту правого шлуночка (ВТПШ). Єдиним показником, здатним прогнозувати необхідність повторного втручання на ВТПШ, був максимальний градієнт тиску на вихідному тракті.