Добірка наукової літератури з теми "Ліцензійний договір"

У статті розглянуто підстави й порядок примусового ліцензування прав на винаходи й корисні моделі, схарактеризовано примусову ліцензію на винахід (корисну модель), досліджено поняття «невикористання та недостатнє використання винаходу (корисної моделі)» як підстави видачі примусової ліцензії, проаналізовано судовий порядок видачі примусової ліцензії та визначено її умови. Установлено, що умовами видачі примусової ліцензії на винахід (корисну модель) є невикористання або недостатнє використання винаходу (корисної моделі) без поважних причин в Україні протягом 3-х років, небажання власника патенту укласти ліцензійний договір із потенційним користувачем і прагнення та готовність особи, що бажає отримати ліцензію, використовувати винахід (корисну модель). Доведено, що правовою підставою користування майновими правами інтелектуальної власності на підставі примусової ліцензії є юридичний склад: рішення суду, що набрало законної сили, про видачу примусової ліцензії; видача невиключної ліцензії. Доведено, що рішення суду не підміняє видачі примусової ліцензії, яку видає сам власник патенту. Обґрунтовано, що саме рішенням суду визначається розмір і порядок виплати ліцензійних платежів, строк дії ліцензії та інші умови використання. Визначено, що примусова ліцензія на винахід (корисну модель) є невиключною, зокрема, видавши таку ліцензію, власник патенту не позбавляється права видавати інші ліцензії зацікавленим користувачам без обмежень. Відзначено, що з позицій власника патенту видача примусової ліцензії - це спеціальний обов'язок, що здійснюється за наявності законодавчо встановлених умов виключно в судовому порядку чи за рішенням Кабінету Міністрів України. Сама ж видача ліцензії є одностороннім правочином, передумовою вчинення якого є відповідне рішення суду.

Порядок укладення ліцензійного договору не регулюється окремо, на нього розповсюджуються норми Глави 53 Цивільного кодексу України. Однак системний аналіз його норм виявив, що вимога законодавства про обов'язкову письмову форму ліцензійного договору на практиці стає перепоною, оскільки не відповідає вимогам суспільства, в т.ч. для отримання дозволу на використання об'єктів авторського права в Інтернеті. Досліджено проблеми реалізації кожної стадії укладення ліцензійного договору - пропозиції однієї сторони укласти договір (оферти) і прийняття пропозиції (акцепту) другою стороною, в тому числі виходячи з того, що кожна зі сторін (ліцензіар та ліцензіат) майбутнього договору можуть зробити оферту. Щодо оферти проаналізовані умови, яким має відповідати оферта: містити істотні умови договору; її адресність; містити намір оферента вважати себе зобов'язаним у разі її прийняття; умова про строк на акцепт оферти. Ці умови проаналізовані через призму обов'язкової вимоги щодо письмової форми договору та його підписання сторонами як умови укладеності. Звертається увага на відмінність оферти від публічної оферти. Обґрунтовано застосування письмової форми до оферти. Щодо акцепту проаналізовані його умови як повної, безумовної і вчасної відповіді про прийняття пропозиції. Вказане завершується дослідженням питання укладеності ліцензійного договору. Визначаються проблемні питання під час укладення ліцензійного договору на використання торговельної марки через погодження істотної умови такого договору - умови, що якість товарів (послуг), виготовлених (наданих) за ліцензійним договором, не буде нижчою за якість товарів (послуг) власника свідоцтва, та він здійснюватиме контроль за виконанням цієї умови. Виокремлюються окремі проблемні питання для використання об'єктами авторського права, а саме щодо ідентифікації належного автора та ліцензіара. Наводяться відповідні приклади із застосування норм на практиці. Визначається проблематика щодо державної реєстрації ліцензійних договорів та заявляється про підтримку запровадження системи державної реєстрації.

Стаття присвячена висвітленню питання захисту майнових прав творців комп’ютерних програм у судовому порядку в разі порушення умов авторських (ліцензійних) договорів, адже часто трапляються випадки використання комп’ютерних програм фізичними особами, організаціями та підприємствами без ліцензії, усупереч чинному законодавству, яке покли- кане регулювати відносини між автором і особами, які використовують твір. Мета наукової роботи полягає у проведенні аналізу сучасного стану захисту й охорони майнових прав автора, його правонаступників на комп’ютерні програми на прикладі судової практики. Позивачами даної категорії справ є: автори творів, їхні спадкоємці й особи, які набули права на твори відповідно до договору чи закону (суб’єкти авторського права, їхні право- наступники); виконавці творів, їхні спадкоємці й особи, які набули суміжні права відповідно до договору чи закону щодо виконань [10]. Відповідачами є користувачі (набувачі) автор- ських прав, які використовують твір за ліцензійним договором або авторським договором. Позивач зобов’язаний довести факт наявності в нього авторського права і суміжних прав, факт порушення його прав відповідачем, розмір шкоди, завданої відповідачем. Суду варто виходити з наявності матеріально-правової презумпції авторства. Відповідач, який заперечує проти позову, зобов’язаний довести дотримання вимог Закону № 3792–XII під час використання ним об’єкта авторського права і суміжних прав, а також спростувати передбачену цивільним законодавством презумпцію винного завдання шкоди. Згідно зі статтею 18 Закону України «Про авторське право і суміжні права» та частиною 4 статті 433 Цивільного кодексу України комп’ютерні програми охороняються як літературні твори [3]. Також у судовій практиці, зокрема в постанові Верховного Суду України № 5 від 4 червня 2010 року зазначено, що комп’ютерні програми охороняються як об’єкти авторського права, а саме як літературні твори. Відповідна правова охорона застосовується і до комп’ютерних програм незалежно від способу їх вираження відповідно до норм статті 2 Бернської конвенції про охорону літературних і художніх творів.

Важливою частиною інноваційної економіки є залучення прав інтелектуальної (промислової) власності в економічний оборот, одним зі способів якого є участь цих прав у формуванні статутного капіталу юридичної особи. Цей вид внеску за відповідних умов здатен ефективно забезпечити інвестиційну, гаран тійну та інші функції статутного капіталу. Ефективність реалізації цього способу розпорядження майновими правами промислової власності залишається низькою. У законодавстві та юридичній доктрині хоча і містяться певні положення та наукові розробки з означеного приводу, однак недостатньо дослідженими залишаються питання внесення прав промислової власності до інших форм господарювання, крім господарських товариств, порядок внесення, правові форми внесення тощо. Метою статті є доопрацювання положень щодо вдосконалення правового регулювання внесення майнових прав промислової власності як вкладу до статутного капіталу. У статті проаналізовано загальні положення чинного законодавства відносно правового регулювання формування статутного капіталу майновими правами промислової власності. Досліджено стан і недоліки законодавства щодо формування статутного (зведеного) капіталу (пайового фонду) відносно різних організаційноправових форм юридичних осіб: товариства з обмеженою відповідальністю; повного товариства; командитного товариства; приватного підприємства; виробничого кооперативу; сільськогосподарського кооперативу; фермерського господарства. Аналізуються правові форми внесення майнових прав промислової власності до статутного капіталу. Уточнено, що внеском до статутного капіталу можуть бути майнові права на: винаходи; корисні моделі; промислові зразки; торговельні марки; сорти рослин; породи тварин; компонування напівпровідникового виробу; комерційну таємницю (за умови збереження її секретності та можливості оцінки). Конкретизовано два основні способи внесення майнових прав промислової власності до статутного капіталу товариства: через повне відчуження майнових прав юридичній особі; через передачу права користування такими правами на певний строк. Запропоновано, при закінченні строку користування майновими правами промислової власності, закріпити в чинному законодавстві правові наслідки: надання строку на продовження ліцензійного договору або договору комерційної концесії та подальшої участі учасника в товаристві; заміна частки через внесення рівноцінної частки; зменшення частки на суму, що відповідала розміру вартісної оцінки переданих майнових прав за ліцензійним договором (договору комерційної концесії), у разі наявності іншого майна, переданого до статутного капіталу; виключення зі складу учасників, у разі відсутності іншого майна в складі статутного капіталу та неможливості продовження строку ліцензійного договору (договору комерційної концесії) або рівноцінної заміни частки на інше майно. Для врегулювання питань формування статутного капіталу на локальному ріні уточнено та запропоновано основні положення, які мають бути відображені в установчих документах юридичної особи (засновницький договір (меморандум), статут) для внесення майнових прав промислової власності до статутного (зведеного) капіталу (пайового фонду) юридичної особи.

Дисертація є комплексним науковим дослідженням теоретичної моделі розпорядження майновими авторськими і суміжними правами у формі ліцензії, у якій обґрунтовано пропозиції щодо вдосконалення правового регулювання відносин з розширення цивільно-правових форм введення результатів інтелектуальної, творчої діяльності і прав на них у цивільному обороті. Виявлено прогалини у правовому регулюванні використання об’єктів авторського права і суміжних прав, зумовлені відставанням правового регулювання ліцензійних відносин від міжнародної практики ліцензування, та запропоновано шляхи їх усунення. Доводиться можливість і необхідність введення інституту відкритих ліцензій у законодавство України про авторське право і суміжні права як підстави для використання об’єктів творчої діяльності та створення на їх основі похідних об’єктів авторського права і суміжних прав. Визначено, що здійснення правоволодільцем правомочності з розпорядження належними йому авторськими і суміжними правами утворює юридичний факт, який породжує обтяження уповноваженого суб’єкта (ліцензіара) станом пов’язаності і виникнення секундарного права на акцепт для заздалегідь встановленої або невизначеної особи. Вказано, що в разі, якщо особа ліцензіата не визначена, виникають не правовідносини, а особлива правова форма, що характеризується спрямованим впливом на правове становище ліцензіара, а отже, виступає проявом правоздатності і рефлекторним впливом на сферу правових можливостей потенційного ліцензіата, що являє собою різновид рефлексивних правових ефектів. Доводиться, що об’єктом права на вільне ліцензування, як поведінкової можливості суб’єкта, що реалізується поза правовідносинами, є суб’єктивні права використання об’єкта авторського права. Виходячи з положень чинного законодавства і практики його застосування, суб’єктом правомочності розпорядження майновими авторськими і суміжними правами запропоновано визнавати правоволодільця, а також особу, яка отримала право використання за договором (ліцензіат), при поєднанні двох умов: (1) наявності письмової згоди ліцензіара, (2) надання ліцензіату за договором права використання відповідного об’єкта визначеними способами. Відносини ліцензіара і користувача визначаються як договірні, як наслідок, в разі порушення (невиконання чи неналежного виконання) умов ліцензії суди застосовують правові засоби впливу на порушника у вигляді спонукання до належного виконання. У разі, якщо використання твору або об’єкта суміжних прав відбувається з перевищенням установлених ліцензією обмежень, суди застосовують виключно правові засоби захисту майнових або особистих немайнових прав. Внесено пропозиції щодо змін до Цивільного кодексу України, Закону України «Про авторське право і суміжні права».