Добірка наукової літератури з теми "Кращі традиції"

У статті розкрито зміст понять «термінографічна традиція», «новаторство в термінографії». Здійснено аналіз традиційних і новаторських ознак української термінографії (50-і рр. ХІХ ст. — початок ХХІ ст.) на основі врахування комплексу параметрів систематизації (класифікації) термінологічних словників. Установлено, що українська термінографія більшою мірою наслідує кращі її традиції і меншою — удається до новаторства. Наголошено, що новаторські підходи до створення термінологічних словників можуть формувати базу термінографічного досвіду, збагачуючи традиції спеціальної лексикографії.

Мета статті – здійснити спробу визначити сутність правової доктрини в українській правовій традиції. Установлено, що представники вітчизняного і зарубіж ного політикуму, науково-експертного середовища неодноразово акцентували увагу на незадовільній якості актів, що приймаються суб’єктами нормотворчості та органами судової влади. У зв’язку з цим наголошується на важливості й необхідності наукового (доктринального) забезпечення юрисдикційної діяльності Конституційного Суду України, інших органів державної влади та місцевого самоврядування. Резюмовано, що правові системи більшості країн пострадянського простору вже відповідають двом із чотирьох основних вимог, що пред’являються до правових систем сім’ї романо-германського права, а саме методологічним та інфраструктурним. За цими критеріями сучасні правові системи держав пострадянського простору відрізняються від сім’ї романо-германського права лише деякими особливостями. Встановлено, що правова система України є складовою сучасного європейського права, що природно. За період свого історичного етногенезу український народ проявив себе органічною частиною європейської спільноти. Незважаючи на всю складність політичних взаємин, українці створювали спільну культурну та політикоправову спадщина. З огляду на своє географічне і геополітичне положення Україна перебувала в сфері перехресних впливів азіатсько-кочового, орієнтальновізантійського та європейського світів, по-різному інтегруючи їх. І все ж вирішальним вектором її соціокультурної та політико-правової орієнтації була європейська цивілізація, що першим аргументовано довів М. Грушевський. До кінця XVIII ст. і державність, і правова система України відчували на собі значний вплив правового поля загальноєвропейської цивілізації, хоча і з самобутніми особливостями в державно-правовому розвитку. Констатовано, що українська правова традиція є потужною, унікальною, формувалася протягом тисячоліть, зберегла самобутність і своєрідність, незважаючи на всі державні, політичні, економічні та соціальні катаклізми. І не варто їй побоюватися зарахування до західної традиції – у романо-германську правову сім’ю. Тисячолітня історія Україна довела, що це анітрохи не вплине на її характер і значущість. Не потрібно заперечувати минулого, а, навпаки, з багатої культурноправової традиції України необхідно взяти основне, краще, зуміти його зрозуміти й оцінити, натомість негативні ознаки спробувати нівелювати. Історико-культурному фактору необхідно приділяти особливу увагу, зокрема традиціям: менталітету, способу життя, інститутам української правової традиції. Саме це дасть змогу зберегти унікальність і своєрідність, які неможливо знищити жодними реформами або законодавчими актами.

В статті представлені результати дослідження філософського спадку професора Університету Св. Володимира – О. Козлова, який зіграв істотну роль у розвитку духовної культури, філософії та науки України кінця ХІХ – початку ХХ століття. Стаття містить авторський опис та інтерпретацію рецепції ключових ідей давньоіндійської філософії в науковому спадку О. Козлова, основними серед яких є: дослідження давньоіндійської філософії; визначення основних джерел зародження філософського мислення; вивчення найбільш впливових індійських систем – веданта і буддизм; аналіз діяльності системи Веданти, визначення основ метафізичного пізнання Веданти та викриття недоліків в цій метафізиці; вивчення діяльності шкіл індійської філософії та філософії Буддизму, етики буддійської філософії; здійснення порівняльного аналізу буддійської філософії з Ведантою й визначення їхніх загальних і відмінних рис. Дане дослідження дає можливість ознайомитись з філософською традицією стародавньої Індії, краще зрозуміти специфіку філософського знання, зрозуміти життєві цінності індійської культури, які мають в сучасному світі не тільки теоретичне, але й практичне значення.

Анотація. Стаття присвячена поняттю міжкультурної компетентністі в процесі професійної підготовки вчителя іноземної мови. В процесі дослідження виявлені основні складові компоненти міжкультурної компетентності: мотиваційний, когнітивний, культурологічний. У статті зазначено, що підготовка сучасного вчителя іноземної мови в європейських країнах, в тому числі в Україні, повинна носити виражений культурологічний характер і бути спрямованою на формування здібностей адаптивної поведінки в спілкуванні з носіями культури країни, мова якої вивчається, а також на формування ментальності, стилю поведінки, традицій і звичаїв народу на основі знання мови. Розглянуто ідеї Василя Сухомлинського щодо змісту та розвитку міжкультурної компетентності вчителя іноземної мови. За висловом педагога, іноземна мова відіграє важливе значення в процесі навчання: виступає умовою гармонійного розвитку кожного учня, необхідна учневі як джерело розвитку його індивідуальних нахилів, здібностей. Вивчення іноземної мови, за словами Сухомлинського, повинно сприяти тому, щоб краще розуміти чужий світ і культуру, а водночас чіткіше відчути власну ідентичність, належність до єдиного національного простору. Також подано погляди вченого на значення культури та іноземної мови в процесі навчання та виховання, які використовують сучасні педагоги для розвитку міжкультурної компетентності сучасного вчителя іноземної мови.

Мета статті — вивчити естетичні аспекти мета- і діджимодернізму в концепції постпостмодернізму; виявити здатність нових систем поглядів виразити та відобразити зміни, що відбуваються. Методологію дослідження становлять методи порівняльного аналізу і синтезу, які надали можливість виявити основні риси і ключові поняття постпостмодернізму. Історико-культурний підхід дозволив зрозуміти, що модерн в процесі свого становлення заперечував увесь попередній культурний досвід, а постмодерн викривав його лицемірство, проте не пропонував нічого конструктивного. Системний метод застосовувався для усвідомлення взаємозв’язків у системі культурного середовища, оскільки метамодерн вже використовує попередній досвід і традиції не з позиції заперечення, пародії та сарказму, а з позиції поваги. Наукова новизна полягає в аналізі передумов, що призвели до зміни основних парадигм XX–XXI ст. (модерну, постмодерну) і становлення постпостмодерну. Розглянуто їх основні естетичні аспекти, схожість і відмінності, помилки і відкриття. Висновки. Встановлено, що зароджується нова концепція постпостмодернізму. Відкидаючи агресивне заперечення попереднього досвіду, вона вбирає в себе все краще від модернізму й постмодернізму і в цьому її велика творча сила. Нове молоде покоління епохи постпостмодерну з дитячих років занурене у світ цифрових технологій та процеси глобалізації і може комфортно й невимушено існувати у середовищі перманентних змін. Його новою якістю стає відсутність страху перед необхідністю до змін у власному житті і навколишньому світі. Водночас постпостмодернізм — концепція поглядів на сучасне життя, формування якої триває дотепер. Він у розвитку, як і світ, що його створив, потребує доопрацювання і доповнення тим досвідом, що буде накопичуватись з огляду на подальший рух людства уперед.

Мета статті — виявити внесок художника-реаліста, педагога І. Рєпіна в українське та світове образотворче мистецтво. Методологія дослідження ґрунтується на принципах системності та історизму. Використано методи наукового дослідження: дослідницько- пошуковий, джерелознавчий, системно-аналітичний та біографічний. Наукова новизна. Досліджено творчість І. Рєпіна як представника української культури, оскільки ідеологія Російської імперії розглядала діяльність митця у контексті російського, а згодом радянського мистецтва. Висновки. Досліджено та проаналізовано творчий шлях І. Рєпіна і доведено, що попри те, що художник жив і працював у Санкт-Петербурзі та Москві, його діяльність тісно пов’язана з Україною. Тематика багатьох творів художника відображає історію, традиції українського народу. Митець ґрунтовно готувався до написання робіт — консультувався з істориками, досліджував життя, побут, українські національні костюми. Герої його картин передають внутрішні переживання людей, силу характеру, адже художник довго працював над створенням картин, детально продумував сюжет і ідею. Твори І. Рєпіна є зразком високої професійної підготовки митця, вирізняються національною тематикою та ідейним змістом. Визначено, що в останні десятиліття життя і творчості І. Рєпіна художні методи та засоби, тематика робіт дещо змінилися, однак це лише підтверджує нові творчі погляди митця. Наголошено, що хоча І. Рєпін був не лише вихідцем з України, а й багато своїх шедеврів присвятив українським мотивам, красі рідної природи, побуту, мові, одягу та пісням, однак Росія його презентує як відомого представника російської школи мистецтв. Сталося це тому, що Російська імперія, а згодом СРСР, сприймала діяльність українських митців як невід’ємну складову російської культури. З’ясовано, що творчість українського художника І. Рєпіна є вагомим внеском у розвиток вітчизняного, російського і світового образотворчого мистецтва.

Аналізується визначення цінностей у науковій літературі, мотиваційна основа становлення цінностей особистості та співвідношення понять “цінність” і “ціннісна орієнтація”; обґрунтовується авторське визначення поняття “становлення цінностей особистості”, а також висвітлюються кроскультурні співвідношення становлення цінностей в українській і румунській та українській і македонській вибірках досліджуваних. Подано результати пояснювального (EFA) та підтверджувального (CFA) факторного аналізу за результатами вимірювання становлення особистісних цінностей цих категорій досліджуваних. Здійснено кроскультурне порівняння особливостей становлення цінностей аксіофактору відкритості до змін та аналізуються його результати. Наводяться дані про взаємозв’язок між особистісними цінностями й суб’єктивним благополуччям досліджуваних у кроскультурному розрізі. Теоретичний аналіз провідних наукових підходів до обґрунтування цінностей вимагає усвідомлення того, що вони відбивають культурні й соціальні (ідеологічні і політичні) носії суспільства, соціальної групи та особистості, а емпіричне дослідження частково пітвердило гіпотезу про закономірність зв’язку між суб’єктивним благополуччям і цінностями особистості. Цінності конформності і традицій виявилися значуще пов’язаними із задоволеністю життям для македонської групи дорослих, що підтвердило очікування щодо негативного співвідношення “нездорових” цінностей із суб’єктивним благополуччям. З’ясовано, що молоді люди, цінності яких орієнтовані на володіння речами та їх накопичення на противагу духовним цінностям, виявляються зазвичай менш задоволеними власним життям; молодь із досліджених країн, яка володіє сильними і розвиненими “здоровими” цінностями, відчуває себе в житті краще, і навпаки, носії “нездорових” цінностей найчастіше не задоволені життям і відчувають через це певний неспокій.

Всесвітній день здоров’я (World Health Day) відзначається щорічно 7 квітня в день його створення в 1948 році Всесвітньою організацією охорони здоров’я (World Health Organization, WHO). За час, що минув з того історичного моменту, членами Всесвітньої організації охорони здоров’я (ВООЗ) стали 194 держави світу. Щорічне проведення Дня здоров’я стало традицією з 1950 року. Заходи Дня проводяться для того, щоб люди могли зрозуміти, як багато значить здоров’я в їхньому житті. А організації охорони здоров’я та лікарі покликані вирішити питання, що їм потрібно зробити, щоб здоров’я людей в усьому світі стало краще. Цьогоріч в м. Києві у рамках Всесвітнього Дня нирки-2020 відбулися заходи з нагоди Всесвітнього Дня нирки «Здорові нирки: профілактика, рання діагностика, доступність спеціалізованої медичної допомоги» («Kidney Health for Everyone Everywhere – from Prevention to Detection and Equitable Access to Care»): під егідою ДУ «Інститут нефрології НАМН України», Української Асоціації нефрологів, Національного ниркового фонду, за ініціативи Національної медичної академії післядипломної освіти імені П.Л. Шупика – науково-практична конференція. На конференції були представлені доповіді про причини формування ХХН: діабетичну і гіпертензивну нефропатію, іммунобіологічну терапію ритуксимабом, IgG4-асоційоване захворювання, морфологію IgG4-RD, ХХН і цереброваскулярну протекцію.

Вступ. Всесвітній день здоров’я (World Health Day) відзначається щорічно 7 квітня в день його створення в 1948 році Всесвітньою організацією охорони здоров’я (World Health Organization, WHO). За час, що минув з того історичного моменту, членами Всесвітньої організації охорони здоров’я (ВООЗ) стали 194 держави світу. Щорічне проведення Дня здоров’я стало традицією з 1950 року.Мета. Привернути увагу світової спільноти та звичайних громадян до профілактики та обізнаності про хронічну хворобу нирок.Матеріали і методи. Організація і проведення конференцій, круглих столів, майстер-класів, дискусій щодо своєчасної діагностики, маніфестації, перебігу, клінічних ознак хронічної хвороби нирок.Результати та їх обговорення. Цьогоріч в м. Києві у рамках Всесвітнього Дня нирки-2021 відбулися заходи з нагоди Всесвітнього Дня нирки «Жити добре з хворобою нирок»: під егідою ДУ «Інститут нефрології НАМН України», Української Асоціації нефрологів, Національного ниркового фонду та за ініціативи Національної медичної академії післядипломної освіти імені П.Л. Шупика – науково-практичні конференції.На конференціях були представлені доповіді про причини формування, діагностику та лікування хронічної хвороби нирок. До заходів з нагоди Всесвітнього Дня нирки-2021 у дистанційному режимі долучилися молоді науковці Національного медич- ного університету імені О.О. Богомольця.Висновки. Заходи Дня проводяться для того, щоб люди могли зрозуміти, як багато значить здоров’я в їхньому житті. А організації охорони здоров’я та лікарі покликані вирішити питання, що їм потрібно зробити, щоб здоров’я людей в усьому світі стало краще.