Добірка наукової літератури з теми "Координаційний орган"

У статті досліджено теоретичні засади і прикладні проблеми аналізу платоспроможності підприємств, з якими стикаються користувачі методик, розроблених відповідними міністерствами і відомствами та обов'язкових до використання суб'єктами господарювання. Сформульовано основні методичні проблеми побудови системи показників як одного з найважливіших елементів методики аналізу. Проведено порівняльний аналіз показників платоспроможності підприємств, які наведено в типових методиках. Охарактеризовано основні ознаки втрати або відновлення платоспроможності, а також види неплатоспроможності: поточна, критична, надкритична. Обґрунтовано основні шляхи впорядкування та вдосконалення методики аналізу платоспроможності підприємств з метою усунення можливості маніпулювання результатами аналізу. Запропоновано створити координаційний орган на державному рівні для вдосконалення методичного забезпечення фінансового аналізу діяльності суб’єктів господарювання.

У статті розглянуто питання реалізації базoвих принципів формування мoделі активізації іннoваційнoгo рoзвитку освіти та науки в Україні. Проаналізовано проблеми та представлено стратегічні напрями державної політики щодо іннoваційнoгo рoзвитку системи oсвіти та її взаємoдії з наукoю та бізнесoм для пoдальшoї реалізації на місцевих рівнях. Обгрунтовано, що пoліпшення планування пoтрібнo впрoваджувати на кoжнoму етапі іннoваційнoгo рoзвитку із викoристанням відпoвіднoї мoделі, яка пoвинна oхoплювати весь цей прoцес – від генерації іннoвацій дo oцінки ефекту від їх впрoвадження. З метою сприяння визначенню та впровадженню єдиної державної політики щодо інноваційного розвитку освіти та науки, забезпечення їх соціальної адекватності пропонується створити Координаційний центр інноваційного розвитку освіти та науки як колегіальний орган, функцією якого повинні стати розроблення й імплементація механізмів державної політики у сфері інноваційного розвитку освіти та науки на засадах реалізації ідеї взаємодії зацікавлених учасників.

За умов сьогодення забезпечення прав осіб з інвалідністю є важливою метою нормативно-правового регулювання суспільних відносин, учасниками яких є особи з інвалідністю. При цьому відносини, пов’язані з соціально-економічним забезпеченням цих осіб, регулюються нормами різних галузей. Зазначено, що саме лідерські позиції законодавчої сфери дозволяють розуміти, на якому рівні й наскільки якісно держава, її органи й посадові особи виконують покладені на них функції щодо забезпечення прав осіб з інвалідністю. Проаналізовано сучасний стан нормативно-правової бази регулювання соціально-економічного забезпечення осіб з інвалідністю в Україні. Досліджено всі рівні нормативно-правового регулювання шляхом проведення стислого аналізу базових нормативно-правових актів, які регулюють систему забезпечення осіб з інвалідністю. Належне соціально-економічне забезпечення осіб з інвалідністю передбачає надання їм значної кількості різноманітних прав. Зокрема, передбачається забезпеченість інвалідів житлом, їх пересування, лікування, реабілітація, освіта, працевлаштування тощо. Визначено, що для ефективного нормативно-правового регулювання соціально-економічного забезпечення осіб з інвалідністю необхідно перш за все здійснити певні координаційні роботи між усіма суб’єктами цієї системи. Ідентифіковані прогалини та недоліки у нормативно-правовому регулюванні соціально-економічного забезпечення осіб з інвалідністю в Україні: відсутність затверджених державних стратегічних планів і програмних документів; недостатня розробленість, систематизація та впровадження інструментів механізму інституційного регулювання соціально-економічного забезпечення осіб з інвалідністю; прогалини у бюджетному законодавстві. До концептуальних питань, які потребують вирішення, належать: гармонізація вітчизняного законодавства до міжнародних стандартів; посилення контролю за рівнем та якістю соціально-економічного забезпечення осіб з інвалідністю; підвищення результативності координаційної діяльності між суб’єктами системи соціально-економічного забезпечення осіб з інвалідністю; розробка ефективних механізмів фінансування соціально-економічного забезпечення осіб з інвалідністю.

У статті на основі опрацювання наукових поглядів учених і норм чинного законодавства України визна-чено шляхи вдосконалення форм і методів взаємодії прокуратури України з іншими правоохоронними ор-ганами держави. Доведено, що відповідна взаємодія сьогодні має низку прогалин як на законодавчому, так і практичному рівнях, що негативно позначаєть-ся на якості й дієвості означеної спільної діяльності прокуратури з іншими правоохоронними органами. Визначено, що координація в контексті діяльності органів прокуратури є особливим різновидом їхньої взаємодії з іншими суб’єктами правоохоронної ді-яльності, насамперед правоохоронними органами, оскільки через координаційні заходи реалізується значна частина позапроцесуальної співпраці дослі-джуваних суб’єктів. Саме в межах координаційної діяльності вони виробляють і погоджують спіль-ні дії щодо протидії злочинності та інших важли-вих питань. Наголошено, що важливим моментом удосконалення й розвитку форм і методів взаємодії органів прокуратури України з іншими правоохорон-ними органами держави є вироблення системи оці-нювання їхньої ефективності та дієвості. Зроблено висновок, що взаємодія є важливою засадою належ-ної реалізації прокуратурою свого функціонального призначення як правоохоронного органу, адже вона є не знеособленою інституцією, а структурною ланкою національної правоохоронної системи, тому частина завдань, функцій і повноважень прокуратури перед-бачає її активну взаємодію з іншими правоохоронни-ми органами задля забезпечення більш ефективного досягнення цілей правоохоронної діяльності. Ана-ліз нормативно-правового підґрунтя цієї взаємодії та наукових поглядів на її проблематику свідчать про те, що вона (взаємодія) сьогодні має низку про-галин як на законодавчому, так і практичному рів-нях, що негативно позначається на якості й дієвості означеної взаємодії. Запропоновані в дослідженні кроки мають на меті вдосконалити форми й методи досліджуваної взаємодії та, відповідно, підвищити її ефективність і результативність.

Мета статті. У статті розглянуто досвід органів місцевого самоврядування в країнах ЄС у сфері поводження з побутовими відходами, який виправдав себе на практиці. Досліджено законодавство ЄС у зазначеній сфері. Встановлено напрямки запобігання виникненню відходів на муніципальному рівні. Наукова новизна. У зв’язку з незадовільним станом виконання в Україні зобов’язань, покладених на органи місцевої влади законом «Про відходи», пропонується вперше дослідити найкращі практики країн – членів ЄС у сфері поводження з побутовими відходами з метою запозичення позитивного досвіду. Висновки. Органи місцевого самоврядування є одним із ключових гравців у запобіганні утворенню відходів. Вони можуть за допомогою відповідних заходів сприяти зменшенню кількості утворюваних відходів та їх небезпечних властивостей. Запобігання виникненню відходів є комплексом заходів, вживаних до того, як речовина, матеріал або продукт стають відходами. Метою цих заходів є зменшення кількості відходів шляхом повторного використання продукції або продовження терміну їх служби, зменшення впливу відходів, що утворюються, на навколишнє середовище та здоров’я людини, зменшення шкідливих речовин у матеріалах і продуктах. Запобігання виникненню відходів є необхідною передумовою сталого розвитку населеного пункту. Необхідно сприймати цю сферу не тільки з точки зору відходів (хоча запобігання виникненню відходів є першою ланкою в ієрархії поводження з відходами), але також з точки зору всього життєвого циклу продукції (дизайну продукції, виробництва, розподілу, використання, повторного використання, переробки) та синергії соціального, регіонального розвитку, освіти тощо. Запобігання виникненню відходів на муніципальному рівні можна класифікувати за такими напрямками: координаційна та інформаційна діяльність; освітня діяльність; компостування відходів; повторне використання відходів; підтримка діяльності суб’єктів у сфері запобігання виникненню відходів. Координаційна діяльність повинна здійснюватися як між суб’єктами на рівні громади (горизонтальна координаційна діяльність), так і загальнодержавним, регіональним і місцевими рівнями (вертикальна координаційна діяльність). Освітня діяльність відіграє важливу роль в активному залученні громадян до скорочення утворення відходів та сортування твердих побутових відходів. Навчальні та інформаційно-просвітницькі кампанії повинні проходити у цьому напрямку. Бажано поєднувати навчання та тренінги з його практичною реалізацією у населеному пункті. Значний ефект дає освіта школярів. Як окремі напрямки, що сприяють зменшенню виникнення відходів на місцевому рівні, слід виділити станції компостування органічних відходів та сприяння повторному використанню товарів з боку органів місцевого самоврядування. Вживані товари, які споживач більше не використовує або не хоче використовувати, але які є функціональними, цілком можуть служити комусь іншому. Залежно від стану та вартості вживаний товар можна продавати, обмінювати або дарувати. Із цієї причини громадяни повинні мати достатньо можливостей для передачі цих товарів для подальшого використання. Такі можливості за зразком країн-членів ЄС мають створити органи місцевого самоврядування.

Систематизовано та уточнено теоретичні основи дослідження інституційного забезпечення механізмів державного регулювання розвитку рекреаційної сфери. Інституційну підтримку сектору рекреації формують державні та неу- рядові організаційні структури, створені на різних рівнях механізму, та ре- алізують свої рішення за допомогою методів державного управління в ре- креаційній сфері в межах своїх повноважень. Існують тісні підпорядковані, координаційні зв’язки між цими організаційними структурами. Здійснено аналіз функціонального призначення основних інституційних акторів у ре- креаційній сфері. Визначено проблемні питання сучасного стану інституційного забезпе- чення механізмів державного регулювання розвитку рекреаційної сфери в Україні. Визначено, що складність її регулювання полягає в тому, що в Ук- раїні відсутня чітка, уніфікована система державного регулювання рекреа- ційної сфери, тому певні її аспекти в нашій державі нині перебувають під контролем багатьох державних органів (міністерства, служби, агентства). Підкреслено, що в системі державного управління рекреаційною сферою немає органу, що відповідає за проведення виключно функцій управління рекреаційними територіями; фактично усі органи державної влади мають функції управління відповідно до реакційних територій та рекреаційних ресурсів, поряд з функціями управління іншими ресурсами, об’єктами, те- риторіями. Адміністративна діяльність органів влади спрямована на вирі- шення проблем організації, охорони рекреаційних територій та використан- ня рекреаційних ресурсів тією мірою, що й для виконання інших завдань у різних сферах діяльності суспільства. Викладено напрями оптимізації інституційного механізму державного регулювання розвитку рекреаційної сфери. Зазначено, що організаційно- економічний механізм має ґрунтуватися на формуванні регіональних інсти- туцій, що дасть можливість концентрувати та координувати зусилля всіх суб’єктів рекреаційної діяльності з метою досягнення оптимального рівня рекреаційного потенціалу на регіональному рівні.

В статті показано, що перехід економіки на інноваційний шлях розвитку є безальтернативним для України, для чого необхідне державне регулювання і підтримка розвитку інноваційної діяльності. В даний час механізм державної підтримки в країні слабо розвинений, включає лише його окремі, розрізнені між собою ланки, використання яких не дозволяє створити цілісну систему державної підтримки інноваційних підприємств. Проаналізовано найбільш інноваційні країни світу, інструменти їх державного регулювання і підтримки. Розглянута інноваційна політика провідних країн світу, їх механізми сприяння, фінансування та нормативно-правового забезпечення інноваційного розвитку. Проаналізована законодавча база України щодо становлення інноваційної економіки. Актуальним залишається прийняття Закону про інноваційну інфраструктуру. Рекомендується створити єдиний державний орган, який відповідає за координацію роботи всіх ланок і напрямів інноваційної діяльності в країні, в тому числі і кадрове забезпечення. У зв’язку з цим пропонується створити Координаційну Раду, яка вписується в існуючу структуру Міністерства освіти та науки України, як окремий орган, що повністю відповідає за інноваційний розвиток в країні. Відмічено про необхідність вжиття заходів щодо підтримки національного науково-технічного потенціалу. Слід сформулювати відповідальність регіональної влади в області практичного застосування результатів досліджень і розробок з урахуванням специфіки регіонального виробничого комплексу в сфері повноважень регіональної влади щодо розвитку інноваційної інфраструктури, визнання первинності інноваційної діяльності по відношенню до здійснюваних в регіоні структурних перетворень. При відборі цільових інвестиційних програм доцільно використовувати критерій: технологія – галузі – регіони з метою поширення найбільш перспективних технологічних систем у всіх тих регіонах, до яких «прив’язані» конкретні галузі, що використовують ці технології: стартова підтримка регіональних галузевих інноваційних проєктів і програм пайовою участю у фінансуванні міністерств і відомств, що враховує фактори розподілу науково-технічного потенціалу за секторами економіки та соціально-економічну обстановку в конкретному регіоні. Реалізація інструментів державної підтримки, запропонована в даній статті, дозволить внести певний внесок у формування інноваційної економіки країни.

У статті проаналізовано та розкрито сучасні актуальні проблеми сім’ї як об’єкта соціальної політики та соціальної роботи. Аналізом встановлено, що на сучасному етапі сім’я як соціальний інститут суспільства переживає кризу, яку спричинила низка факторів глобального та локального рівнів. Дослідженням визначено що соціальна політика стосовно інституту сім’ї – це комплекс соціально-економічних, нормативно-правових, соціальних, демографічних та інших заходів державного та недержавного впливу щодо виявлення, узгодження та задоволення потреб та інтересів сім’ї. Головним завданням соціальної політики щодо української сім’ї є: розроблення напрямів підтримки сім’ї, функціонування системи соціального захисту сім’ї з мережею соціальних служб, установ, організацій, різними технологіями, методами та послугами й іншими формами соціальної роботи із сім’єю та її членами. Основним реалізатором соціальної політики із сім’єю є центральний орган публічної влади – Міністерство соціальної політики з його структурними підрозділами та мережами соціальних служб, установ та організацій. З’ясовано, що на сучасному етапі соціальна робота з українською сім'єю проводиться за такими основними напрямами: соціально-економічним, психологічним, освітнім та медіації. Сучасна соціально-психологічна підтримка сім´ї відбувається із забезпеченням відновлення позитивного мікроклімату між її членами, особливо в період сімейних криз. Освітній напрям соціальної роботи забезпечує соціальну допомогу та підтримку у навчанні та вихованні. Медіація з її процедурами, формами та підходами здійснює соціальну допомогу сім'ї з вирішення спорів, конфліктів та допомагає в організації її життєдіяльності, забезпечує координаційні процеси взаємозв'язку сім'ї із соціальними службами, установами та організаціями щодо вирішення питань соціального захисту та підтримки.

Актуальність обраної теми дослідження зумовлена важливою роллю організаторів торгівлі в системі суб’єктів господарсько-торговельних відносин, недостатнім нормативно-правовим регулюванням і фрагментарним дослідженням у наукових працях їх правового статусу. Зокрема, мало вивченими залишаються питання, які є загальними для всіх видів організаторів торгівлі: поняття, основне призначення, функції цих суб’єктів господарсько-торговельних відносин. Метою статті є проведення комплексного аналізу нормативно-правового регулювання правового статусу найбільш розповсюджених видів організаторів торгівлі, з’ясування їхніх основних функцій та призначення, обґрунтування поняття “організація торгівлі”, визначення особливостей правового статусу найбільш розповсюджених видів організаторів торгівлі. З’ясовано, що формами здійснення організації господарсько-торговельної діяльності є управління та регулювання господарсько-торговельною діяльністю, які здійснюють суб’єкти організаційно-господарських повноважень. Обґрунтовано, що організація торгівлі – це створення належних умов для купівлі/продажу майна шляхом укладення договорів купівлі-продажу, поставки завдяки зосередженню покупців та продавців (постачальників) у відповідному місці/на відповідному майданчику електронних торгів, що забезпечує можливість здійснення купівлі/продажу у максимально короткі строки з мінімальними витратами за оптимальними цінами. З’ясовано, що організаторами торгівлі можуть бути центральні та місцеві органи виконавчої влади, суб’єкти господарювання, які створюють належні умови та можливості для укладення господарсько-торговельних договорів, швидкого встановлення ділових контактів між продавцями (постачальниками) та (або) покупцями, купівлі/реалізації майна за оптимальними цінами, розвитку торгівлі загалом. Встановлено, що основними функціями організаторів торгівлі є: координаційна, регулятивна, стабілізаційна, акумулятивна, оперативна та інформаційна. У статті здійснено аналіз особливостей правового статусу найбільш розповсюджених видів організаторів торгівлі (бірж, ринків та ярмарків).

Обґрунтування. Складні соціально-економічні умови в Україні, проблеми реформування медичної галузі та світові практики в боротьбі з туберкульозом (ТБ) зумовили актуальність змін у наданні протитуберкульозної допомоги (ПТД) населенню. Матеріали та методи. Для вивчення ефективності наявної організації ПТД проанкетовано 40 лікарів-фтизіатрів щодо оцінки міжвідомчої взаємодії (МВ) у їхній роботі. Результати та їх обговорення. Усі респонденти зазначили важливість МВ, але лише 12,5 % оцінили її як достатню, 45,0 % – як незадовільну, інші не надали оцінки. Причинами незадовільної МВ є: відсутність державної програми щодо боротьби з ТБ; суперечності в нормативно-правових актах; хиби реформування медичної галузі та протитуберкульозної служби; перетворення координаційних рад на декларативні органи; відсутність авторитету фтизіатра (МВ наразі залежить від особистості фтизіатра, його активної позиції та підтримки місцевої влади); неможливість розголошення діагнозу ТБ (з одного боку, дотримання конфіденційності, а з іншого – захист інтересів тих, хто потрапив у групу ризику щодо ТБ). Обстеження на ТБ соціальних груп ризику лягає тягарем на медпрацівників. Соціальні служби, місцева адміністрація не мають повноважень вимагати дані щодо обстеження на ТБ. Органи внутрішніх справ можуть бути задіяні лише в разі судового рішення щодо примусової госпіталізації, а надавати персональну інформацію, яка необхідна медпрацівникам для обстеження груп ризику, не можуть. Пропозиції лікарів-фтизіатрів щодо покращання МВ такі: вдосконалення нормативно-правової бази, в тому числі визначення обов’язків і відповідальності за роботу з групами ризику наркологів, соціальних служб, управління внутрішніх справ, міграції; надання фінансової допомоги особам, які не працюють, і забезпечення лікування безхатченків (проживання, харчування) на весь курс хіміотерапії; організація хоспісів для невиліковно хворих на ТБ; урегулювання правових підстав щодо взаємодії з органами внутрішніх справ у питаннях виявлення ТБ, затримання порушників лікування, організації примусового лікування; злагоджена співпраця з пенітенціарною системою (своєчасна інформація про звільнення хворих); матеріальне заохочення лікарів до санітарно-освітньої роботи, в тому числі в засобах масової інформації на пільгових умовах; перебудова свідомості та зміна позиції місцевих адміністрацій, служб соціального захисту, органів внутрішніх справ щодо співпраці з фтизіатричною службою, в тому числі розшук хворих, які покинули місця проживання; збереження посад районних фтизіатрів, оскільки без їхньої всебічної діяльності неможливе ведення випадку ТБ. Висновки. Вищевикладене свідчить про вкрай незадовільну організацію МВ у діяльності протитуберкульозної служби. Вирішення зазначених проблем лежить у площині комплексної перебудови всієї організації ПТД та її інтеграції в реформовану медичну галузь. МВ у реорганізованій системі ПТД населенню має здійснюватися на підставі оновленої нормативно-правової бази за чітким розподілом функціональних обов’язків і відповідальності сторін.