Добірка наукової літератури з теми "Концепт влади"

Метою статті є спроба осмислення евристич- ного потенціалу концепту «ненормального» у розумінні між- дисциплінарних зв’язків, які формуються у сучасному людиноз- навстві. Методологічним підґрунтям дослідження послужили принципи і категорії діалектики, філософської антропології, медичної антропології, християнської антропології, цілісний і соціокультурний підхід до пізнання людини і формування нових, синтетичних форм знання про неї. Наукова новизна. Запит на нові методологічні засоби організації і реорганізації знань про людину у другій половині XX століття був усвідомлено сформу- льований як у закордонній, так і в радянській і пострадянській філософії. Постмодернізм, який, здавалося б, повстав проти будь-яких методологій, усе ж в особі М. Фуко ставить свою методологічну парадигму розгляду людини у просторі зістав- лення нормального і ненормального. Концепт «ненормального» є плодом своєрідного синтезу емпіричного та теоретичного підходу до розуміння ненормальності як специфічного медикалі- зованого феномену, зверненого до суспільства, до соціокультур- ного простору буття людини. Медикалізація суспільного жит- тя є необхідною (під час епідемій ‒ проказа чума, короновірус) і водночас стає небезпечною, коли способи і форми боротьби із чумою, сприяючи зрощенню влади і знання, закріплюються в сус- пільстві назавжди. Висновки. Цінність дослідження М. Фуко полягає в тому, що він, розкриваючи зміст і сенс концепту ненормального, виходить з аналізу зв’язків медицини як знання та царини практичної діяльності і влади. Зв’язків глибоких, час- то завуальованих, але які завжди виявляються у просторі вза- ємодії «знання ‒ влада». Історичний дискурс допомагає М. Фуко показати джерело домагання – влади над тілом, форми якої змі- нюються відповідно до розширення соціокультурного простору інституцій, що функціонують, і які бажають здобути цю владу. На прикладі аналізу появи медичної експертизи мислитель роз- криває механізм створення міждисциплінарних зв’язків, які, як не парадоксально, сприяли подальшому поглибленню диференці- ації медичних знань. Але водночас М. Фуко завжди виділяє опо- середковані ланки, які утримують міждисциплінарні зв’язки.

Стаття присвячена дослідженню оптимізації та вдосконаленню системи публічного управління в умовах сьогодення, особливу увагу приділено дослідженню оптимізації як методу підвищення ефективності функціонування органів державної влади в Україні, проаналізовано наукові дослідження, присвячені оптимізації, а також чинне законодавство України з цього питання, підвищенню якості правової регламентації розподілу функцій в апараті публічного управління.

У статті визначено інституціоналізацію прав людини як процес формалізації соціальних відносин із залученням міжнародних інституцій і громадських організацій, основною метою якого є створення таких юридичних інститутів і норм, які виступатимуть інструментом обмеження державної влади, гарантом безумовної реалізації та захисту прав, свобод та інтересів людини. Наголошено, що у своєму арсеналі державна влада має нормативні й інституційні засоби для врегулювання різних видів соціального конфлікту. Державна влада повинна втілювати такий концепт: не людина існує для держави, а держава існує для людини. Людське буття та вільна воля людини – це онтологічна цінність для влади в демократичній державі, а сутність людини у владі – центр побудови механізму державотворення.Інституційний механізм забезпечення прав і свобод громадян уособлює комплекс співзалежних елементів, які надають належні юридичні й фактичні можливості для повноцінного здійснення кожним своїх прав і свобод. Акцентуючи увагу на тому, що інституційний механізм забезпечення прав людини оберігає кожного індивіда від свавілля з боку інших суб’єктів, у тому числі й самої держави, автором виокремлено такі атрибутивні ознаки інституціоналізації прав людини: 1) інституціоналізація прав людини – це елемент соціалізації індивіда, що виводить на рівень суспільної свідомості сприйняття прав людини як певних можливостей, необхідних для задоволення її потреб; 2) інституціоналізація прав людини сприяє стабільному суспільному розвитку, виступає гарантом безумовної реалізації соціальних, економічних, політичних, культурних та інших прав, свобод, інтересів людини; 3) інституціоналізація прав людини – це процес формалізації соціальних відносин, перехід від неформальних відносин і неорганізованої діяльності до формування організаційно структурованих інституцій реалізації та захисту прав людини; 4) інституціоналізація прав людини – це інструмент обмеження влади держави, спосіб удосконалення законів у напрямі їхньої гуманізації; 5) інституціоналізація прав людини – це можливість активної громадської участі в житті суспільства й держави.

Стаття присвячена дослідженню ніцшеанської ідеї вічного повернення та проблемі її різностороннього трактування. Зауважено, що такий концепт є фундаментом всієї ніцшеанської філософії, який об’єднує в єдине ціле інші ключові ідеї мислителя, такі як надлюдина, «остання» людина, воля до влади, «смерть» Бога, amor fati. Наголошено, що людина зображується Ніцше як дуальна істота, оскільки в ній рівною мірою представлено два протилежних начала – людське й надлюдське. Підкреслено, що, на переконання Ніцше, кожен із нас потенційно вже є надлюдиною, нам лише потрібно «видобути» її з себе, «подолавши» в собі своє людське начало, «вижити» із себе слабку «останню» людину. Відзначено, що подібне вивищення власної (надлюдської) сутності над усім низьким, незмінним і людським («занадто людським») можливе лише в колі вічного повернення, через яке людина здійснює своє призначення, реалізує мету власного життя та вершить свою долю – самоперевершується та стає надлюдиною. Саме тому ніцшеанське вічне повернення може бути трактоване як ідеальна програма людської самореалізації, вічне становлення людини, її шлях до самої себе, її повернення до власної сутності, до себе справжньої, до оновленого, «покращеного» варіанту себе самої. Акцентовано, що, лише долаючи саму себе, людина підіймається до найвищого утвердження життя, адже, переживаючи постійний «жах» вічного повернення та радісно вітаючи всі перспективи, які воно перед нами відкриває, людина не тільки створює саму себе, вона ще й перестворює наново увесь світ. Для цього їй потрібна неабияка сила волі, точніше, воля до влади, яка у філософії Ніцше виступає не як жага до панування, а як влада людини над собою, як свобода її самовираження через внутрішню силу духу й самовладання. Таким чином, вдосконалюючись і самоперевершуючи себе, людина досягає більших висот власної самореалізації.

Усталене розуміння поняття “народовладдя” як належності всієї повно ти влади в межах території держави народові нині вже вимагає, як видається, врахування викликів глобалізації та масової міграції. Глобалізація, яка сприяє розмиванню етнокультурної ідентичності, загалом не знищує етнічного чинника, не спричиняє повної уніфікації соціокультурної сфери. Одним із перспективних варіантів забезпечення міжкультурного діалогу, вирішення правових протиріч та досягнення взаєморозуміння в умовах подекуди вимушеного співіснування носіїв різноманітних етнокультурних ментальностей, є ідея та політико-правова концепція мультикультуралізму. Метою статті є філософсько-правовий і загальнотеоретичний аналіз природи та різновидів мультикультуралізму крізь призму проблеми забезпечення прав національних меншин. Важливим практичним моментом є загальна спрямованість комунітаризму на захист прав етнічних, конфесійних та інших меншин, що до певної міри зближує комунітаризм із мультикультуралізмом. Водночас еволюція позиції частини лібералів від неприйняття до схвалення правової політики мультикультуралізму є результатом впливу комунітарної парадигми та наочним доказом синтезу й конвергенції обох філософських напрямів і появи нового концептуально модифікованого політико-правового “гібриду” – ліберального комунітаризму. Наголошено на тому, що за аналогією із “сімейством лібералізмів” можна вести мову про “сімейство мультикультуралізмів”, маючи на увазі неможливість (а ймовірно, й недоцільність) створення єдиної для всього глобального соціуму концепції мультикультуралізму. Як діахронно, так і географічно соціальні відмінності можуть бути дуже суттєвими. Мультикультуралізм як політико-правова концепція і як правова політика може бути ефективним лише щодо конкретної держави в конкретно-історичних умовах. У зв’язку з цим надзвичайно важливим є питання щодо вибору тієї чи іншої моделі, або ж навіть унікального локального варіанта мультикультуралізму. Поняття мультикультуралізму не може використовуватися для опису емпіричної соціальної реальності відокремлено від нормативного підходу. Розрізнення дескриптивного/нормативного у мультикультуралізмі є вираженням класичної дихотомії сущого/належного, яка є однією з базових категоріальних пар для філософії права та моралі. Схематично аналізовану категорію можна означити 1) як ідею (належ не, повинне) і 2) як втілення цієї ідеї (суще). Отже, є ідея “мультикультуралізму” і, відповідно, є соціальна реальність, яка до певної міри є втіленням цієї ідеї в життя. Під таким кутом зору про дескриптивний підхід варто говорити лише у контексті втілення нормативного підходу, але жодним чином не окремо чи навіть у сукупності з останнім. Зі свого боку необхідність уваги до нормативних аспектів мультикультуралізму, до “правового мультикультуралізму” викликає потребу спеціальних досліджень у межах правничих дисциплін, насамперед – філософії права.

У статті досліджено поняття стабільності публічно-управлінської діяльності з позицій конституційно-правового змісту. Проаналізовано напрями конституційної реформи, визначено особливості суб’єктності органів влади у процесі реформ. У статті обґрунтовано розвиток суспільних відносин в Україні в умовах конституційного реформування, розкрито інституціональні й теоретичні засади трансформаційного процесу в публічному управлінні. Розвинуто авторську класифікацію особливостей конституційного регулювання окремих складників публічного управління в Україні, на цій основі запропоновано авторський підхід до розвитку нових форм публічно-управлінської діяльності. Проаналізовано особливості конституційних змін, реалізованих у 2014–2021 роках в Україні, з позицій суспільних потреб. Розроблено рекомендації щодо удосконалення засад нормативно-правового, організаційного та інституціонального забезпечення реалізації демократичних основ публічно-управлінської діяльності в умовах трансформації українського суспільства. Визначено критерії стабільності публічно-управлінської діяльності (ПУД) в умовах конституційного реформування. Обґрунтовано залежність результатів конституційного реформування від напрацювання програмних цілей реформування, наявності відповідного «конституційного традиціоналізму», наявності політичного сприйняття реформ. Стабільність ПУД запропоновано визначити як: абсолютно стабільну (гранично стабільну систему); абсолютно стабільну систему публічного управління (або гранично стабільну систему); умовно стабільну систему публічного управління; нестабільну систему публічного управління. Доведено, що саме стабільність управління забезпечує можливість досягнення програмованого результату. Обґрунтовано концептуальну модель транзитивної моделі сталого розвитку публічного управління, в основі якої закріплено концепт стабільності публічно-управлінської діяльності. Доведено, що консервативна по суті модель публічного управління в процесі реформ має показувати стабільний стан функціонування, що може бути визначено на основі критеріального аналізу складників реформ.

Інститут загальнонаціонального референдуму є вищою формою вираження волі народу в системі здійснення державної влади на засадах народовладдя. В Україні тривалий час існує прогалина щодо правового забезпечення інституту всеукраїнського референдуму, підґрунтям якої є проблема нормативного відтворення його конституційно-визначеної моделі, що зумовлено ідеологічними, політичними та правовими чинниками. Тому нині, в умовах активізації законодавчої роботи у цьому напрямі, вартими уваги є питання конституційної законотворчості щодо моделювання інституту всеукраїнського референдуму у процесі конституційних перетворень, що відбувалися у державі. Мета статті – висвітлити розвиток конституційних концептів щодо юридизації інституту всеукраїнського референдуму в контексті формування національної тради ції конституціоналізму в незалежній Україні, зокрема у фокусі відповідних законопроєктів, що були внесені на розгляд Верховної Ради України, та інших законотворчих ідей, що хоча й не відбулися у відповідних документах, однак визна чають політико-ідеологічний, науково-правовий стан суспільної думки та ставлення громадськості до розбудови інститутів прямої демократії. Аналізується процес розвитку в Україні конституційної законотворчості щодо нормативної моделі всеукраїнського референдуму, зокрема в контексті політичних і конституційно-правових трансформацій, які відбувалися в державі, формування референдного законодавства і практики. Пропонується авторська концепція періодизації цього процесу в проєкції найбільш значущих для розвитку референдного права конституційно-правових подій. Наголошується на фундаментальному значенні незмінності політико-правового концепту гарантування народовладдя че-рез проведення всеукраїнського референдуму. Досліджено процес трансформації консти туційних концептів, зокрема: від функціонального концепту всеукраїнського референдуму (визнання законодавчої (конституційно-установчої) функції) та його контрольно-організаційної ролі в механізмі оновлення представницьких органів державної влади) до загально-засадничого концепту в проєкції загальної моделіорганізації публічної влади. Увага акцентується на тому, що політична та ідеологічна багатоманітність у законотворчих ідеях щодо конституалізації інституту референдуму поглиблює процеси демократизації суспільства та засвідчує суспільний запит на впровадження ефективних інструментів народного волевиявлення у систему державного управління. Вибір законодавчої моделі організації національного (всеукраїнського) референдуму апелює до рівня політичної та правової культури, зрілості політичних еліт в уособленні державно-владного прошарку суспільства. В умовах демократії представницькі інститути державної влади, яким делеговано функції публічного управління, є позитивно зобов’язаними забезпечити ефективні механізми реалізації народовладдя в системі конституційного ладу.

У статті зазначається, що в пострадянській доктрині починає формуватися концептуальна методологічна гіпотеза про потребу реструктуризації кримінального процесу шляхом виведення підсистеми досудового провадження із загальної структури кримінального судочинства (кримінального процесу). Зазначається, що практичним наслідком цієї констатації має стати проведення диференційованого правового регулювання двох юридичних феноменів: 1) деформалізованої адміністративно-поліційної детективної діяльності з готування кримінального позову, здійснюваної під судовим контролем у формі поліційного дізнання; 2) діяльності суду з розгляду юридичних домагань сторони обвинувачення як кримінального позивача, здійснюваної у межах належної правової процедури (ст. 2 Кримінального процесуального кодексу України, КПК України). Якщо пристати на цю наукову гіпотезу, то тоді поліційну версійну (проєктно-пізнавальну) та обґрунтувальну діяльність можна кваліфікувати як підготовчу діяльність (підготовче провадження) сторони обвинувачення до доведення в суді її категоричного твердження про матеріальну та процесуальну підставність кримінального позову (частини 1, 2 ст. 17 КПК України). Тому феномен кримінального процесу пропонується розглядати як винятковий атрибут судової влади, оскільки “процес є лише там, де є обвинувачення та суд”. Метою статті є спроба проблематизувати (узяти під сумнів) цей узвичаєний та освячений часом доктринальний status quo, а відповідно, запропонувати нові візії феноменів доказування й доведення у кримінальному процесі. Автор вважає, що поняття “доведення” у судовому процесі можна визначити як спеціальне юридичне поняття на позначення різновиду аргументаційної миследіяльності сторони обвинувачення в суді з обстоювання in merito своєї правової позиції. Досліджується питання нормативної структури діяльності сторони обвинувачення з доведення в суді, яку створюють такі елементи: “об’єкт”, “мета”, “вихідний матеріал”, “спосіб”, “актор”, “засоби”, “продукт”. Підкреслюється, що репрезентована функціональна структура діяльності доведення сторони обвинувачення у суді реалізується в її процесі, в якому можна виокремити підготовчий, головний і кінцевий етапи. Підготовчий етап доведення, на думку автора, складається із таких елементів: 1) оголошення прокурором обвинувального акта; 2) одержання “роз’яснень” прокурора щодо обвинувального акта; 3) з’ясування позиції захисника щодо обвинувального акта; 4) з’ясування ставлення підсудного до висунутого обвинувачення; 5) з’ясування позиції захисника щодо прийнятності юридичної формули виступу підсудного. Головний етап процесу судового доведення складається із таких елементів: 1) вступна промова прокурора; 2) надання судові списку доказових матеріалів обвинувачення; 3) з’ясування позиції захисту щодо доказів, пропонованих обвинуваченням; 4) дослідження доказів сторони обвинувачення; 5) вступна промова захисника; 6) надання судові списку доказів захисту; 7) з’ясування позиції обвинувачення щодо доказів, пропонованих захистом; 8) дослідження доказів сторони захисту; 9) допит підсудного. Кінцевий етап судового доведення складається із кінцевих виступів сторін. Автор робить висновок, що оскільки основний масив аргументаційної роботи сторін із доведення й спростування у пропонованій схемі виконується в спеціально відведений для цього час, то завдання кінцевих промов полягає у тому, щоб стисло викласти результати критики правових позицій своїх опонентів і подати свої пропозиції щодо шуканого рішення суду. У межах виголошення кінцевих промов першою з них виступає сторона обвинувачення, другою – сторона захисту в особі захисника, сам підсудний із так званим “останнім словом” не виступає взагалі. Після закінчення промов сторони вручають судові їхні тексти.

В статті розглянуто сутність право розуміння та основні підходи його наукового осмислення. Визначено типологію праворозуміння. У рамках дослідження запропоновано підхід, відповідно до якого існує чотири основних типи праворозуміння: юридичний позитивізм, юснатуралізм, соціологічне праворозуміння та інтегральне праворозуміння. Встановлено, що кожен із цих типів праворозуміння так чи інакше торкається проблем владної зумовленості права.Визначено, що у найбільш спрощеному вигляді юридичним позитивізмом вважається стиль правової думки, в якому використовуються трипостулати: постулат про розмежування права і моралі, постулат про соціальні джерела права та постулат про дискретність судових рішень. Доведено, що той дискурс щодо позитивізму, який сформувався на пострадянському просторі, не повною мірою відповідає вихідним позиціям сучасного юридичного позитивізму. З’ясовано, що найбільш релевантним проблемі зв’язку права і влади є другий постулат, який вказує на обов’язкову наявність інституційного зв’язку між соціальними й нормативними фактами та змістом права.Обґрунтовано одну з ключових методологічних засад сучасного юридичного позитивізму: право відрізняється від інших регулятивних систем не змістовно, а формально. Доведено, що найбільш яскраво залежність розуміння права від концепту влади проявляється саме в позитивізмі. Позитивне розуміння права пов’язане з концептом державної влади, в якому межі права окреслено поняттям державної влади. Право – це закон, а закон – це інститут, встановлений владою. Юридичне бачення права через поняття закону – це його бачення крізь призму поняття державної влади, яка створює закон і забезпечує його реалізацію.Обґрунтовано, що призначення держави полягає не у створенні природних прав людини (інакше б вони від неї залежали і не були б невід’ємними), а у їх визнанні та максимальному захисті.

Криза легітимності інститутів політичної влади є актуальною проблемою сучасного політичного процесу. Особливо гостро такі проблеми відчуваються у державах, які знаходяться на етапі демократичного транзиту. Легітимність як політичне явище та наукова категорія є предметом зацікавленості широкого кола дослідників. Однак, незважаючи на наукову необхідність у дослідженні закономірностей перебігу процесу втрати легітимності, ми спостерігаємо певне уникнення наукового впровадження концепту делегітимації у політичну науку. З огляду на відсутність великої кількості наукових праць, присвячених проблемам делегітимації політичної влади, вважаємо за необхідне надати визначення поняття «делегітимація» – це процес відчуження політичної влади від джерел легітимності, внаслідок якого відбувається втрата суб’єктності стосовно них. У статті розглядається теоретична концепція конфігурації делегітимаційного процесу. У випадку відсутності адекватної та своєчасної політтехнологічної реакції на делегітимаційний процес він може призвести до деініціалізації президентської влади. Дослідження процесу делегітимації президентської влади та етапів його перебігу є важливим у контексті сприяння забезпеченню стабільності і сталого розвитку політичної системи та її інститутів. У рамках цього дослідження ми розглянули кризу легітимності як політичне явище. Встановили особливості впливу кризи легітимності на політичну систему. Запропонували розрізняти такі типи кризи легітимності президентської влади: інституційна, нормативно-процедурна, суспільно-політична, міжнародних зносин. Дослідили технології, які застосовують для управління процесом делегітимації президентської влади на етапі деініціалізації. Визначили найбільш релевантні методи для оцінки ефективності та контролю за результатами застосування делегітимаційних політичних технологій.

Дисертація присвячена дослідженню деструктивності влади як соціально-філософської проблеми, яке здійснювалось шляхом переходу від поняття «концепт влади» як її простої дефініції до поняття «конструкт влади» як ідеї влади. Спираючись на розроблену в межах теорії ідей теоретичну конструкцію влади, висвітлено такі форми деструктивності влади як: відокремлення суб’єктів загальної діючої влади від суб’єктів підпорядкування, наслідком чого стає перетворення останніх із свідомих підвладних суб’єктів на несвідомий об’єкт підкорення; дискреція – прийняття рішень і дій суб’єктів влади на власний розсуд, свавілля як крайня форма дискреції, а також безвідповідальність, корупція суб’єктів влади, узурпація влади. Особлива увага приділена найнебезпечнішій формі деструктивності влади – симуляції влади. Здійснено філософський аналіз теоретичної конструкції державної влади України, закріпленої в Конституції України, на предмет виявлення в ній деструктивних аспектів.

В дисертації здійснено аналіз існуючих традицій філософського осмислення концепту влади, в ході якого було виявлено дві стійкі тенденції, умовно названі «загально-понятійна» та «конкретно-видова». На підставі їх всебічного аналізу, було зроблено висновок, що вони не можуть бути використані у якості методологічної основи для здійснення дослідження деструктивності влади. Зміст концептів влади, отримуваних в межах загально-понятійної традиції, через абстрагування від усього несуттєвого та різноманітного, виявлявся або занадто широким, або занадто вузьким, що відповідно вело до звуження або розширення обсягу такого поняття влади. Однак при звуженні обсягу, поняття влади втрачало статус загального поняття. При розширенні, навпаки, ставало настільки загальним, що під нього формально підпадали й інші соціальні явища, що спричиняло якісну невизначеність та необхідність уточнення змістів понять цих явищ і влади. Зміст концептів влади, отримуваних в межах конкретно-видової традиції через описування різноманіття змістів конкретних владних проявів виявлявся придатним для визначення конкретних владних відносин певного виду чи підвиду, але не придатним як для розуміння влади взагалі, так і для виявлення її деструктивності як філософської проблеми. Дослідження деструктивності влади як філософської проблеми потребувало переходу від аналізу влади як явища та його концептів до конструкту влади, до проблем створення моделі влади на підставі ідеї влади через розгортання її в складне архітектонічне владне утворення. Разом із тим було обґрунтовано, що необхідність творчого формування конструкту влади на основі певної ідеї влади, існує не завжди, а лише тоді, коли виникає потреба у створенні і забезпеченні функціонування певної соціальної цілісності, тобто на рівні суспільних зв’язків. В ході дослідження було розкрито механізм формування владної складової, як на рівні суспільних відносин, так і на рівні суспільних зв’язків. Зафіксована стійка послідовність етапів її проявлення, характерна для обох рівнів: поява переваги в чомусь у однієї сторони (володіння чимось, що може викликати потребу у інших) і потреби у предметі володіння у іншої сторони, що породжує стан свободи у власника переваги та стан залежності у того, хто має потребу, але не має власних можливостей для її задоволення. Так виникає, а згодом і закріплюється нерівність суб’єктів взаємодії. Однак, якщо на рівні суспільних відносин стан свободи і залежності взаємодіючих суб’єктів, їх об’єктивна нерівність, може породити, а може і не породити владну складову – відношення владарювання та підвладності, то на рівні суспільних зв’язків владна складова в них з’являється з необхідністю, обумовлюючи потребу в утворенні загальної влади з чітким розмежуванням владних статусів для її елементів: статус владарюючих(чого) та статус підвладних. Зазначивши що влада, як невід’ємна властивість суспільного цілого, має переважно штучне джерело – штучно сформовану могутність, яка існує у вигляді, встановлених у певний спосіб владних повноважень, було відзначено той факт, що здобуття владних повноважень конкретними суб’єктами, членами цілого, надає їх носіям силу переваги, верховенства. Саме ця сила підносить їх над усіма іншими членами цього цілого, внаслідок чого виникає об’єктивна нерівність між ними, яка на відміну від нерівності в індивідуальних відношеннях, є не передумовою, а причиною появи та існування владно-підвладних зв’язків в межах суспільного цілого. Емпіричний досвід свідчить про наявність достатньої кількості фактів деструктивності влади у будь-якому суспільному цілому, від сім’ї до суспільства та держави. Однак, було зроблено припущення, що будь-яка влада суспільного цілого, створювана людьми з метою його побудови та утримання суспільних зв’язків, як конструктивно-інтегративна сила, не може бути деструктивною за своєю природою. Осмислення факту деструктивності влади і узгодження його з висловленим припущенням щодо конструктивної природи влади, було здійснено на шляху встановлення причин існування руйнівних дій влади. Однією з них може бути дискреційність влади, владарювання на розсуд владарюючого, який нічим і ніким не обмежений. Підвладним такого володаря залишається сподіватися на його здоровий глузд і добру волю. Іншою, досить розповсюдженою в сучасних умовах причиною, є виявлене протиріччя між встановленим теоретичним конструктом загальної влади, як системою збалансованих владних повноважень та суб’єктами загальної влади, що періодично обираються на посади, визначені у владній конструкції. Було доведено, що загальна владна сила в межах суспільного цілого діє в ньому як начало. Суб’єкти загальної влади, які не є її власниками, а є лише тимчасовими користувачами, мають діяти як провідники цього загального владного начала в життя суспільного цілого, без права внесення змін до нього під час свого владарювання. Внесення одиничних змін суб’єктами влади у загальне владне начало – теоретичну модель влади, буде мати своїми наслідками, по-перше, зміну природи і характеру соціального цілого, що будуватиметься всіма елементами цілого, але на користь і благо суб’єктів владарювання, по-друге, зміну встановленого теоретичною моделлю балансу самої загальної влади. А розбалансована загальна влада як і змінена під інтерес владарюючої сторони є деструктивною владою, але не через таку її сутність, а через підміну її сутності діючими суб’єктами влади. Було наголошено, що розгорнута в теоретичний конструкт ідея влади має потрійну цінність: як теоретичний проект певного владного утворення, як метод розгортання теорії в практику життя цілого і як критерій, встановлення міри відповідності загальної діючої влади своєму поняттю, тобто загальному теоретичному конструкту влади, та міри невідповідності, яка і стає джерелом появи різних форм деструктивності діючої влади. В дисертаційній роботі в абстрактній формі висвітлено зв'язок залежності між характером і мірою відхилень суб’єктів діючої загальної влади від свого теоретичного конструкту, та змістом і формами прояву деструктивності в їх діяльності. Так підміна мети загального владного начала індивідуальними цілями, обраних до владних органів суб’єктів, привносить у загальну владу індивідуальні владні інтереси, що породжує відокремлення суб’єктів влади від суб’єктів підвладності. Його наслідком стає перетворення останніх із свідомих підвладних суб’єктів на несвідомий об’єкт владарювання, в силу чого індивідуальні цілі підвладних стають для владарюючої сторони не суттєвими, а тому і не обов’язковими. Подальше поглиблення відокремлення суб’єктів влади від суб’єктів підвладності, веде до зміни справедливої конструктивної форми владарювання у вигляді служіння на несправедливу деструктивну форму владарювання – панування. Як наслідок з’являються інші супутні форми деструктивності влади, такі як дискреція – прийняття рішень і дій суб’єктів влади на власний розсуд, свавілля, як крайня форма дискреції, бездіяльність суб’єктів влади, щодо організації та розвитку соціального цілого, а також безвідповідальність і безкарність. Обтяжена такими деструктивними змінами, діюча загальна влада стає нездатною реалізовувати досягнення мети свого загального призначення – організації суспільного цілого як основи благого співіснування всіх його членів. Відокремлена від суб’єктів підвладності, вона здатна працювати лише на саму себе і невеликий багатий прошарок суспільного цілого, здатний купляти у суб’єктів влади необхідні для них суспільні зв’язки, втілені ними в законах, правилах, привілеях тощо. Так виникає деструктивність влади у формі корупції (підкуп, продажність суб’єктів влади). Було висвітлено причини і таких форм деструкції влади як тоталітаризм та узурпація, що спричиняють руйнацію суспільного цілого як простору свобідної самореалізації всіх його членів. Наявність двох рівнів влади: конструйованої людьми теоретичної моделі влади соціального цілого та мінливої за складом, діючої на практиці влади, вимагає здійснення регулярної філософської рефлексії на предмет появи в них деструктивних аспектів. В силу того, що практично діюча влада, як наслідок, має відповідати теоретичному конструкту влади, як своїй причині, а не навпаки, філософське дослідження деструктивності влади слід починати з теоретичного конструкту влади на предмет його внутрішньої несуперечливості, а також збалансованості його елементів (мети, принципів та конкретного змісту). Практично діюча влада в ході філософської рефлексії також має бути досліджена, але на предмет її відповідності збалансованому і несуперечливому теоретичному конструкту влади. Виявлені суперечності і відхилення, що складають зміст деструктивності влади в її теоретико-практичному бутті, мають бути усунені, що дозволить поновити, зіпсовану суперечностями та відхиленнями, конструктивну природу влади. Нехтування зазначеними проблемами та наростання розбалансованості у владній структурі, призводить до появи в суспільстві такого явища, як симуляція (підробка, удавання зовнішньої схожості при відсутності її у внутрішньому змісті). З боку суб’єктів влади вона з’являється як симуляція конструктивності владарювання у суспільному цілому, з боку суб’єктів підвладності – як симуляція покори діючій владі. Симуляція і симулякри та їх руйнівна сила стала предметом дослідження західних вчених ще в 60-70-х роках минулого століття. З метою дослідження зв'язку і впливу симуляції та симулякрів на процеси деструктивності влади, було здійснено аналіз теорій симулякрів Бодрійяра та Дельоза, який дозволив сформувати власне ставлення як до зазначених теорій, так і до описаного в них соціального явища симуляції. В ході аналізу теорій симулякрів Бодрійяра та Дельоза було встановлено, що досліджуючи одне і те ж явище, Бодрійяр і Дельоз, між тим, розвивали протилежні за своїм характером напрямки теорії симулякрів. Було виявлено, що характерними рисами теорії симулякрів Бодрійяра є застереження перед симулякрами і гіперреальністю та ностальгія за реальністю. Для теорії симулякрів Дельоза характерним є апологія і апофеоз симулякрів. Теорія ідеї влади та теорія симулякрів влади, як альтернативні теорії були застосовані в якості методологічних основ у практиці здійснення філософської рефлексії конкретного виду влади. Було здійснено рефлексію теоретичної моделі державної влади України, конструкція якої закріплена в Конституції України, на предмет виявлення в ній деструктивних аспектів.

Лебідь А. В. Специфіка вербалізації концепту ВЛАДА в англійській мові(на матеріалі сучасного Британського публіцистичного дискурсу) : кваліфікаційна робота магістра спеціальності 035 "Філологія" / наук. керівник І. А. Галуцьких. Запоріжжя : ЗНУ, 2020. 81 с.
UA : 81 стр., 1 таблиця, 98 джерел. Об’єкт дослідження – засоби вербалізації концепту ВЛАДА в британському публіцистичному дискурсі. Мета робити – встановлення специфіки вербального відтворення уявлень про владу в публіцистичному дискурсі та виявлення структури та змісту концепту ВЛАДА. Методи дослідження: порівняльно-описовий, метод концептуального аналізу, лінгвокульторологічний аналіз, семантичний аналіз, компонентний аналіз, метод кількісного аналізу. У першому розділі магістерської роботи викладені теоретичні основи визначення сутності поняття «концепт» та «дискурс», проблеми їх вивчення, ознаки, класифікації та опис методології дослідження засобів вербалізації концептів. Другий розділ присвячено семантико-когнітивному дослідженю опису ставлення до влади в британському публіцистичному дискурсі. Проведено когнітивний аналіз, що дозволив виявити специфіку понятійно-ціннісного та образно-ціннісного компонентів структури концепту ВЛАДА. У висновках викладено підсумки проведених досліджень, а у загальних висновках викладено теоретичні та практичні результати даного дослідження.
EN : The present research has an aim to study the specific features of the verbal representation of the concept POWER in the modern English discourse. The first chapter considers such problems in the modern linguistics as definition of the concept, its types, structure and verbal representation. All these questions are still debatable. So in our paper we examine the concept as a discrete instructive unit of collective consciousness which is saved in national memory of transmitter of language in the verbally marked kind and has extralinguistic information. As is known concept has three constituents: notional, imaginative and evaluative. The second chapter deals with the study of the verbal representation of the concept POWER in the modern English discourse. The study reveals specific features of the verbal and mental representation of the concept POWER notional-evaluative and imaginative-evaluative constituents; systematizes the structural-semantic of the name of the concept and other means of its primary nomination; reveals the correlates of conventional and imaginative metaphors of power. The study singles out that concept POWER is actual concept in the British language and culture, because it has different means of the verbal representation such as synonyms, idioms, metaphors, proverbs and sayings.

Нежура Д А. Актуалізація лінгвокультурного типажу REY в іспанській мові : кваліфікаційна робота магістра спеціальності 035 "Філологія" / наук. керівник М. О. Биба. Запоріжжя : ЗНУ, 2020. 72 с.
UA : Робота викладена на 72 сторінках друкованого тексту. Містить 1 схему. Перелік посилань включає 105 джерел. Об’єктом дослідження виступа типаж REY в іспанській лінгвокультурі. Мета роботи: системний опис когнітивних ознак, що структурують типаж REY в іспанській лінгвокультурі. Отримані результати: в іспанській лінгвокультурі, король – це головнокомандуючий державою, який, згідно закону, отримує титул спадково або через голосування. Головнокомандуючого монархічною державою називають монархом. Король виконує функцію правління та контролю. Влада монарха ґрунтується на релігійних і сімейних цінностях народу, на яких тримаються традиції і спадкоємність поколінь. Перцептивно-образний компонент типажу включає низку типових ознак, як-от зовнішній вигляд, гендерна приналежність, походження, місце проживання, сфера діяльності, дозвілля, сімейний стан, оточення, мовні особливості. Усі зазначені когнітивні ознаки марковані тими міжконцептуальними зв’язками, які має типаж REY як концепт (із концептом MONARQUÍA, FAMILIA, REINA, ESTADO, POLÍTICA, GOBIERNO тощо), а також корелюють із відповідним йому об’єктом реальної дійсності – королем. Валоративний складник типажу REY в іспанській лінгвокультурі включає у себе як, позитивно марковані оцінні ознаки, так і негативно марковані, пов’язані із постатями членів самої королівської сім’ї, а також із суспільно–політичними подіями, які відбуваються в Іспанії.