Добірка наукової літератури з теми "Конкуруючі обмеження"

Статтю присвячено створенню теоретичних засад вивчення та оптимізації тих суб’єктивних стратегій, до яких вдається особистість, вирішуючи завдання політико-правової ідентифікації. Обстоюється думка, що в період соціальних потрясінь, що тривають в Україні, результат соціалізації (зокрема набуття політико-правової ідентичності) залежить не стільки від конкуруючих впливів різних агентів соціалізації, скільки від того, як особистість здійснює вибір між різними варіантами осмислення дійсності. Наголошується, що слід досліджувати суб’єктивні способи здійснення особистістю ідентифікаційних виборів, а не обмежуватися лише вивченням змісту та структури набутих нею ідентичностей. Звертається увага на те, що концепція статусів ідентичності Дж. Марсіа спрямована насамперед на розкриття тих способів, за допомогою яких суб’єкт соціалізації створює смислову основу своїх ідентифікаційних виборів. Показано, що залежно від типу самообмежень особистості, які порушують стабілізацію або змінюваність набутої моделі ідентичності, можна виділити чотири основні стратегії взаємодії суб’єкта вибору із суперечливими варіантами конструювання дійсності: 1) збалансована реалізація інтенцій до самоздійснення і саморозвитку (“досягання ідентичності”); 2) обопільне обмеження цих інтенцій (“запозичена ідентичність”); 3) обмеження переважно інтенції до самоздійснення (“дифузна ідентичність”) або 4) інтенції до саморозвитку (“мораторій ідентичності”). Зроблено висновок, що з погляду опанування криз ідентичності найбільш доцільно залучати суб’єкта соціалізації до таких комунікативних практик, у яких знімаються його смислотворчі самообмеження.

Метою статті є дослідження причин і наслід- ків кризи у системі гігієни та охорони здоров’я у сучасному сус- пільстві і аналіз шляхів її подолання, які пропонуються авто- ритетними спеціалістами в галузі біології, медицини, охорони здоров’я. Методологічними засадами дослідження є загальна концепція самоорганізації і розвитку життя як складної бага- товимірної системи, методи й підходи титульних дисциплін постнекласичної науки, а саме синергетики, еволюційної гене- тики, еволюційної астрофізики, універсальної історії. Наукова новизна. Сучасна цивілізація прагне витіснити за межі ойку- мени всі живі організми, що загрожують життю людини або життю й гіпертрофованої продуктивності культивованих рослин і тварин. Знаряддям цієї боротьби є отрути, що знищу- ють мікроорганізми та диких представників флори і фауни, які конкурують із культурними. Одним із наслідків такої практики є різке зростання неінфекційних, автоімунних захворювань за останні півстоліття. Ріст несподіваний і непередбачуваний. Причиною сліпоти науки є сприйняття людини як певної суб- станціональної сутності, що знаходиться в зовнішніх відноси- нах з іншими представниками біосфери. Насправді це не так. Людське тіло є екологічною нішою, чимось на кшталт корало- вого рифу, де в складних відносинах симбіозу співіснують імунна, нервова, травна системи та мікробіом. Наслідком агресивної стратегії створення життєвого простору людини є знищення не тільки шкідливих мікроорганізмів, але й частини мікробіома, що веде до неадекватної реакції імунної системи на ті чи інші виклики. Висновки. Врахування складності людської присут- ності у світі та обмеження негативного впливу на мікробіом та інших живих істот є необхідною умовою поліпшення люд- ського життя і здоров’я та адекватних ситуацій, що склались, програм оптимізації способу життя, суспільного виробництва як «виробництва», відтворення людини перш за все.

В умовах фрагментації міжнародного права основного значення набувають механізми взаємодії різних правопорядків та їх судових установ. У контексті ж європейської інтеграції потребують осмислення інституційні взаємозв’язки Суду справедливості Європейського Союзу (далі – Суд ЄС) з іншими міжнародними судовими установами. На відміну від національних судів держав-членів, із якими у Суду ЄС вже існують механізми взаємодії та кооперації, питання взаємодії його з іншими міжнародними судовими установами залишаються відкритими як з погляду формування міжнародно-правової практики, так і її теоретичної інтерпретації. Суд ЄС із обережністю підходить до практики інших міжнародних судових установ, юрисдикція яких може стосуватися компетенції ЄС, оскільки їхня діяльність певною мірою може становити загрозу для юрисдикційного порядку, визначеного установчими договорами та як наслідок – автономії правової системи ЄС. Метою статті є проведення аналізу взаємодії Суду ЄС з іншими міжнародними судовими установами, дослідження конкуруючої юрисдикції цих судових установ та методів, які використовуються для уникнення паралельних судових проваджень. Доктрина Суду ЄС щодо збереження автономії правової системи ЄС зводиться до незмінності повноважень Союзу та його інститутів, встановлених установчими договорами, та уніфікованого тлумачення норм права ЄС, а також її незалежності від рішень інших правових систем, зокрема й заснованих на міжнародному праві. З погляду права ЄС така позиція є цілком проінтеграційною, але з погляду міжнародного права вона певним чином обмежує держави-члени у виборі засобів вирішення спорів, які надані їм іншими міжнародними договорами. Право ЄС не містить заборон звертатися до інших, ніж Суд ЄС, засобів вирішення спорів, але за певних умов і більшість із яких були встановлені його практикою. Фундаментальним тут є те, що трибунали, арбітражі та інші судові установи не можуть тлумачити право ЄС. Крім того, якщо ЄС і може бути суб’єктом міжнародної угоди, у межах якої діятиме суд чи арбітраж, але юрисдикція цих установ має бути обмежена лише застосуванням і тлумаченням певної угоди й не може впливати на розподіл повноважень між інститутами ЄС або між ЄС та державами-членами. У цьому контексті вкрай важливою є практика Суду ЄС щодо його взаємовідносин із Судом Європейської асоціації вільної торгівлі, Європейським судом з прав людини, арбітражами ad hoc тощо.

Вступ. Тривале застосування діуретиків, особливо у великих дозах, численність і тяжкість побічних ефектів (водно-електролітні й метаболічні порушення), а також відносно обмежена номенклатура існую­чих діуретичних засобів диктують необхідність пошуку нових сполук, які б проявляли діуретичну дію, мали нескладну технологію виробництва та були більш безпечними. Мета дослідження – здійснити спрямований пошук діуретиків серед невідомих дизаміщених тіосечовин і тіосемікарбазидів з використанням методології молекулярного докінгу для пояснення імовірного механізму дії. Методи дослідження. Структури цільових сполук запропоновано із застосуванням підходів “drug-design”, а саме введенням до тіосечовин і тіосемікарбазидів структурних фрагментів, характерних для відомих діуретиків. Заміщені циклоалкілкарбонілтіосечовини чи тіосемікарбазиди синтезовано одно­реакторним методом з використанням циклоалкілкарбонілхлоридів, амонію ізотіоціанату та заміщених анілінів або гідразидів карбонових кислот. Будову синтезованих сполук доведено методами ІЧ-, 1Н ЯМР-спектроскопії, хроматомас-спектрометрії та елементним аналізом. Спрямований пошук сполук, що впливають на видільну функцію нирок щурів, здійснено за загальноприйнятим методом Є. Б. Бєрхіна з водним навантаженням. Імовірний молекулярний механізм дії передбачено завдяки молекулярному докінгу. Результати й обговорення. Однореакторна реакція циклоалкілкарбонілхлоридів з еквімолекулярною кількістю амонію ізотіоціанату та заміщених анілінів або гідразидів карбонових кислот приводить до заміщених циклоалкілкарбонілтіосечовин чи тіосемікарбазидів. Обговорено будову синтезованих сполук з використанням даних ІЧ-, 1Н ЯМР- і хроматомас-спектрів. Дослідження впливу синтезованих сполук на видільну функцію нирок щурів при водному навантаженні дозволили виявити ряд сполук, які за діуретичною дією перевищують фуросемід та конкурують з гідрохлортіазидом. Результати молекулярного докінгу показали, що досліджувані сполуки проявляли високу спорідненість до карбоангідрази II і мали подібні сайти зв’язування з референс-препаратами. Зазначене вказує на ймовірний їх механізм дії. Висновки. Розроблена та реалізована стратегія пошуку діуретиків серед заміщених циклоалкілкарбонілтіосечовин і тіосемікарбазидів дозволила виявити ефективну сполуку (3.2), яка за силою сечогінного ефекту наближається до референс-препарату “Гідрохлортіазид”. Важливо, що, згідно з результатами молекулярного докінгу, синтезовані сполуки, як і референс-препарати, мають подібний механізм дії (інгібітори карбоангідрази II). Імовірно, виражений діуретичний ефект досліджуваних сполук пов’язаний зі здатністю заміщених тіосечовин утворювати координаційні зв’язки з катіоном цинку в активній ділянці СА II. Отримані результати обґрунтовують подальший цілеспрямований пошук потенційних діуретиків серед цього класу сполук.