Добірка наукової літератури з теми "Клінічні системи для діагностики та лікування найпоширеніших захворювань"

РЕЗЮМЕ. Мета дослідження – враховуючи статистичні дані обґрунтувати захворюваність та поширеність, причини виникнення, клінічні прояви, а також діагностичні критерії і принципи лікування залізодефіцитних станів (ЗДС) із використанням новітніх лікарських форм препаратів. Матеріал і методи. Систематичний аналіз, розгляд та вивчення науково-медичної літератури дали можливість розглянути сучасний підхід на проблему ЗДС як серед дорослого, так і серед дитячого населення з точки зору їх поширеності, причин виникнення, вивчення патогенетичих механізмів, формування клінічних проявів хвороби, а також аналіз сучасних методів лабораторної діагностики ЗДС. На основі вивчених даних зроблені висновки щодо комплексного лікування та профілактики дефіциту заліза в організмі людини. Результати. Найпоширенішими серед анемій є залізодефіцитні стани. Нестача заліза в організмі виникає внаслідок невідповідності між потребами організму в залізі, його надходженням і всмоктуванням. За даними ВООЗ, більше половини населення різних країн світу страждає на дефіцит заліза, який охоплює всі вікові групи населення, проте найчастіше трапляється у дітей, підлітків і вагітних жінок. Причинами залізодефіцитних станів (ЗДС) найчастіше є кровотечі різного генезу: з ран чи виразки, кровотечі із гемороїдальних вузлів, надмірні крововтрати під час місячних, міом матки, при виразкових колітах, злоякісних пухлинах, резекціях шлунка тощо. При таких захворюваннях депо заліза в організмі зменшується. Як свідчать статистичні дані вітчизняних та зарубіжних учених, а також ВООЗ, ЗДС спостерігаються у 20 % населення. Симптоми анемії – блідість шкіри, швидка втомлюваність, запаморочення, задишка, втрата свідомості, порушення функції серцево-судинної, дихальної, нервової систем тощо. Принципи лікування ЗДА полягають насамперед в усуненні причин кровотечі, призначенні дієти, збагаченої білками, залізом, вітамінами, мікроелементами. Соціальною проблемою у багатьох країнах є питання про запобігання та лікування анемії. Адже наявність залізодефіцитного стану може знижувати якість життя пацієнтів, порушувати їх працездатність, викликати функціональні розлади з боку багатьох органів і систем. Як для профілактики, так і для усунення причин залізодефіцитних станів у наш час застосовується група залізовмісних препаратів, асортимент яких безперервно поповнюється і оновлюється. Також вивчаються і обговорюються питання комплексного підходу до лікування ЗДС із використанням сучасних препаратів заліза, а саме ліпосомальної форми заліза «Поліфер». При наявності порушення мікробіоти в шлунково-кишковому тракті – застосування пробіотиків, зокрема євро-біотика КІДС. При діагностуванні ураження пацієнтів гельмінтами рекомендовано призначення нового протигельмінтного препарату альбензі, який має високу біодоступність і мінімум побічних ефектів. Висновки. Проаналізовано основні патофізіологічні стани, які призводять до розвитку дефіциту заліза в організмі, як при різних патологічних станах, так і при функціональних. Тому саме лікування ЗДС має бути спрямоване не тільки на усунення симптомів анемії, а й на ліквідацію дефіциту заліза, поповнення його запасів в організмі. Такого стану можна досягти завдяки прийому ліпосомальної форми препарату заліза «Поліфер».

На сьогодні пандемія COVID‑19 триває вже близько двох років. Хоча знання фахівців значно покращились у питаннях профілактики та лікування важких форм захворювання, патогенез та лікування синдрому пост-COVID‑19 залишаються актуальними питаннями в медичній та науковій спільнотах. Актуальність проблеми полягає в значному поширенні цього стану серед перехворілих, зниженні якості життя пацієнтів, нестачі знань про частоту, механізми перебігу та причини віддалених наслідків, нечітких уявленнях стосовно підходів до діагностики та лікування, а також відсутності нормативних документів щодо ведення таких пацієнтів. У серпні 2020 року британськими дослідниками вперше було запропоновано термін пост-COVID‑19. Наявні дані свідчать про значні відмінності в епідеміологічних оцінках поширеності синдрому пост-COVID‑19 через відмінності в методах відбору, періодах спостереження та розмірах вибірок. Частота синдрому пост-COVID‑19 оцінюється в 10-35%, тоді як для госпіталізованих пацієнтів вона може досягати й 85%. Втомлюваність є найпоширенішим симптомом, про який повідомляється в 17,5-72,0% випадків після перенесеного COVID‑19, потім услід за задишкою, частота якої становить 10-40%, виникають психічні проблеми, біль у грудях, нюхова і смакова дисфункція, що зустрічаються відповідно до 26, 22 та 11% реконвалесцентів. Більше однієї третини пацієнтів із синдромом пост-COVID‑19 мають вже наявні супутні захворювання, найчастіше зустрічаються гіпертонія та цукровий діабет. Опубліковані на сьогодні дані свідчать про те, що більшість пацієнтів із синдромом пост-COVID‑19 мають хороший прогноз без подальших ускладнень та летальних наслідків. Більшість досліджень досі зосереджувалися на симптомах, пов’язаних із синдромом пост-COVID‑19, а не на дисфункції органів. В огляді представлено аналіз досліджень щодо визначення синдрому пост-COVID‑19, вивчення впливу перенесеної інфекції на різні системи органів та надано основні потенційні механізми розвитку ускладнень. Особлива увага приділена наслідкам перенесеного COVID‑19 з боку ендокринних органів. Запропоновані рекомендації щодо обстеження і ведення пацієнтів із синдромом пост-COVID‑19.

Резюме. Вроджені аномалії розвитку нирок і верхніх сечовивідних шляхів посідають одне з перших місць серед вад розвитку різних органів і систем, складаючи 13–39 % усіх уроджених вад, і до 5 % від загальної кількості урологічних хворих. Найпоширенішими видами аномалій є порушення розташування і форми нирок, серед яких: аномалії зрощення нирок, дистопія нирок. Мета дослідження – висвітлити клінічний випадок, що стосується рідкісної аномалії розвитку сечовидільної системи, а саме тазової дистопії нирки, ускладненої термінальним гідронефрозом. Матеріали і методи. Пацієнту, який перебував на стаціонарному лікуванні в урологічному відділенні Тернопільської університетської лікарні, проведено загальноклінічні, лабораторні, рентгенологічні та інструментальні методи обстеження для оцінки стану сечовидільної системи. Результати. Пацієнт К. звернувся в Тернопільську університетську лікарню зі скаргами на періодичний біль нападоподібного характеру в надлобковій ділянці, часті поклики до сечовипускання, які з’явилися протягом останніх двох тижнів. При об’єктивному фізикальному обстеженні виявлено пухлиноподібне утворення над лоном, який деформував передню черевну стінку. Лабораторні показники – загальний, біохімічний аналізи крові, коагулограма та електрокардіограма – без патологічних змін. Проведено екскреторну урографію, в результаті якої виявлено відсутність функції та контуру лівої нирки, деформацію сечового міхура. У результаті проведеної діагностики захворювання в пацієнта вдалось встановити вроджену аномалію розвитку сечовидільної системи тазову дистопію лівої нирки, ускладнену термінальним гідронефрозом, який спричинив компресію сечового міхура що, власне, і стало причиною частих покликів до сечовипускання. Висновки. Результати аналізу сучасної світової літератури свідчать, що хоча аномалії розвитку сечовидільної системи займають одне з перших місць серед вроджених вад розвитку різних органів і систем, а ниркова дистопія спостерігається практично у 0,24 % населення, то на тазову дистопію, ускладнену термінальним гідронефрозом, припадає лише 0,0095 %. Отож, можна стверджувати, що тазова дистопія, ускладнена термінальним гідронефрозом, є клінічним випадком, який дуже рідко зустрічається.

Родина Coronaviridae включає підродини Letovirinae та Orthocoronavirinae. В отанній виділяють роди Alpha-, Beta-, Gamma-, та Deltacoronavirus, які інфікують людину та тварин. Найбільш вивченими коронавірусами людини є HCoV-22E, HCoV-OC43, NL63, HKU1, HECoV, MERS-CoV, SARS-CoV, SARS-CoV-2. Найпоширеніші коронавіруси викликають легкі захворювання верхніх дихальних шляхів, SARS-CoV та MERS-CoV - розвиток атипової пневмонії та небезпечного респіраторного синдрому. Пандемічний вірус SARS-CoV-2 вже викликав 170074768 випадків інфікування та 3535944 смертей на Землі, в Україні 2259743 та 52504 випадків відповідно. Поява нових геномних епідемічно небезпечних варіантів SARS-CoV-2 становить загрозу системі охорони здоров'я в питаннях діагностики, лікування та профілактики COVID-19. Для ідентифікації та виявлення вірусологічних, епідеміологічних і клінічних характеристик нових варіантів вірусу, створення колекцій штамів необхідно повсюдно здійснювати комплексний епіднагляд, включаючи моніторинг об'єктів навколишнього середовища на наявність неінфекційних фрагментів коронавірусів.

Хронічний перебіг пародонтиту та гінгівіту вражає до 80 % дорослого населення, стаючи одним із найпоширеніших серед хвороб людства. Захворювання ініціюється накопиченням бактерій вздовж ясенного краю і в просторі між ясенними тканинами та зубами. Відсутність клініки гострого болю при захворюваннях пародонта є однією з основних причин низького рівня звернень пацієнтів за стоматологічною допомогою. Діагностику захворювань пародонта, як правило, проводить лікар-стоматолог. Вона включає візуальний огляд тканин ясен та ряд інших протокольних процедур, у тому числі додоткових методів діагностики – клінічну оцінку рентенограми. Водночас, звичайні клінічні та рентгенографічні методи діагностики пародонта здатні лише до ретроспективного діагнозу, вони не можуть виявити або передбачити активність пародонтиту. Тому в останні роки активно досліджують потенційні біомаркери для діагностування хвороб тканин пародонта. Джерелом біомаркерів перш за все є ясенна рідина та слина, як такі, що безпосередньо контактують з ураженими тканинами. Враховуючи сказане, доцільно проаналізувати літературні дані щодо біомаркерів ясенної рідини та слини, які використовують для діагностики хвороб пародонта та можливості розробити прості у застосуванні тест-методи для ранньої діагностики. Мета дослідження – проаналізувати літературні дані щодо оцінки перспективи застосування біомаркерів у стоматологічній практиці, зокрема в діагностиці патології тканин парадонта разом із періімплантною патологією. Матеріали і методи. У дослідженні застосовано бібліосематичний та аналітичний методи. Результати досліджень та їх обговорення. У статті проаналізовано та опрацьовано джерела науково-медичної інформації, що стосуються застосування біомаркерів у діагностиці хвороб пародонта. Висновки. Незважаючи на те, що в діагностиці рогової рідини наявна значна кількість потенційних біомаркерів, проведені на сьогодні дослідження виявилися недостатніми щодо надання клінічно достовірної та корисної інформації для практиків з точки зору більш точної діагностики та планування лікування.

Хвороба Краббе (глобоїдно-клітинна лейкодистрофія) – швидко прогресуюче демієлінізуюче дегенеративне захворювання центральної нервової системи. Тип успадкування – автосомно-рецесивний. В основі хвороби лежить зниження активності ферменту галактозилцерамід-β-галактозидази, який в нормі розщеплює галактоцереброзид до цераміду і галактози. Хвороба Краббе викликається мутаціями в гені GALC, який розташований на 14-й хромосомі (14q31). Внаслідок цієї мутації виникає дефіцит ферменту галактозилцерамідази. Залежно від віку, в якому проявилося захворювання, виділяють такі клінічні форми галактозилцерамідного ліпідозу: інфантильну, або класичну (розвиток хвороби починається з 3–6 місяців), пізню інфантильну (з 6–18 місяців), ювенільну, дорослу. Для діагностики використовують біохімічні тести (кров або клітини шкіри), які полягають у визначенні рівня ферменту галактоцерамідази або у виявленні підвищеного рівня психозину, зниження активності галактозилцерамід-β-галактозидази. Специфічне лікування не розроблено. На сьогодні лікування перебуває в стадії розробки – вчені вивчають можливість доставки Galc-гена в клітини хворого за допомогою вірусів (генна терапія), однак цей метод до кінця не вивчений. На ранніх стадіях захворювання або при повільно прогресуючих формах досить ефективним методом лікування є трансплантація кісткового мозку, отриманого з клітин пуповинної крові (гемопоетичних стовбурових клітин), яка дозволяє стабілізувати стан хворого і знизити прояви симптомів. У багатьох випадках трансплантація на ранніх етапах приводить до повного виліковування хвороби Краббе. Дане дослідження проведено на випадку з практики. У дитини діагностовано хворобу Краббе. Оскільки дана патологія належить до спадкових захворювань, єдиною можливою профілактикою є генетичний аналіз при наявності хвороби Краббе у близьких родичів. Для попередження народження другої дитини з аналогічним захворюванням найбільш раннім методом діагностики є молекулярно-генетичне обстеження (пренатальна діагностика), в процесі якого визначається активність ферменту галактоцереброзидази та галактозилцерамід-β-галактозидази в культивованих клітинах амніотичної рідини і ворсин хоріона.

Міома матки – одне з найпоширеніших захворювань в гінекологічний практиці. Одним із основних методів хірургічного лікування міоми матки у жінок репродуктивного віку є лапароскопічна міомектомія. За даними ВООЗ надмірною вагою вважається ІМТ 25 та вище, ІМТ 30 та вище – ожиріння. Зв’язок ожиріння з внутрішньосудинними тромботичними ускладненнями (ВТУ) підтверджується клінічними даними. На сьогоднішній день існує досить вагомий набір клотінгових, імуноферментних методів оцінки системи регуляції агрегатного стану крові (РАСК), результати яких дають лише дуже приблизну характеристику гемостатичного потенціалу. Тому особливого значення набувають цінність інструментальні методи оцінки гемостазу. Низькочастотна п’єзоелектрична тромбоеластографія (НПТЕГ) є найбільш ефективною методикою дослідження гемостатичного потенціалу (ГП), здатна об’єктивно відобразити судинно-тромбоцитарний компонент, коагуляційну ланку системи гемостазу і фібриноліз. Ця технологія дозволяє візуалізувати процес згортання крові, дає можливість в режимі реального часу оцінювати всі фази згортання і кількісно визначати інтенсивність про- і антикоагулянтного потенціалу. Мета – вивчення впливу підвищеного індексу маси тіла на рівень тромбонебезпеки для проведення адекватної комплексної тромбопрофілактики у пацієнток в периоперацыйному періоді при лапароскопічній міомектомії, використовуючи інструментальний метод діагностики – низькочастотний п’єзоелектричний гемовіскозиметр. Матеріали та методи. Досліджені результати хірургічного лікування 60 хворих міомою матки, які перенесли лапароскопічну міомектомію в медичному центрі «Мати та дитина» ТОВ «НЕОМЕД 2007» в м. Києві в 2019–2020 роках. Пацієнтки були розподілені на 2 групи в залежності від величини ІМТ. До 1 групи (16 пацієнток) увійшли хворі з ІМТ< 30 кг/м2. До 2 групи (44 пацієнтки) увійшли хворі з ІМТ> 30 кг/м2. Стан системи гемостазу до операції, а також на 1 та 5 добу після оперативного втручання контролювався стандартними біохімічними тестами, а також інструментальним методом оцінки функціонального стану компонентів системи гемостазу та фібринолізу – низькочастотним вібраційним п’єзоелектричним гемовіскозиметром (НВПГ). Результати. Після аналізу стандартних біохімічних тестів оцінки гемостазу до оперативного втручання, на 1 та 5 добу після операції в обох групах пацієнтів наявних та суттєвих патологічних змін не виявлено. При оцінці функціонального стану компонентів системи гемостазу та фібринолізу за допомогою НВПГ «Меднорд» перед оперативним втручанням в 1 групі пацієнтів не відмічалось достовірних відмінностей в межах нормальних показників. У 2 групі були виявлені статистично достовірні (р < 0.05) відхилення від референтних величин показників гемостазіограми в бік структурної та хронометричної гіперкоагуляції, підвищення тромбінової активності, активації судинно-тромбоцитарної ланки гемостазу, пригнічення літичної активності крові. На першу добу після оперативного втручання в обох групах пацієнтів спостерігались зміни в ланках системи гемостазу. В 1 групі пацієнток відмічалось скорочення хронометричних показників та підвищення структурних показників НПЕГ, але вони не виходили за межі референтних величин. В 2 групі відмічалось достовірне зменьшення (в порівнянні з доопераційними показниками) хронометричних показників, підвищення структурного показника МА, а також достовірне збільшення КТА, ІКД, що свідчить про наявне підвищення тромбонебезпеки у даної групи пацієнтів, яке потребує проведення тромбопрофілактики. Після проведеної тромбопрофілактики у 2 групі пацієнтів спостерігались зміни в бік нормокоагуляційного тренду гемостатичного потенціалу (ГП). Фібринолітична активність крові перед оперативним втручанням в 1 групі знаходиться в межах нижніх референтних величин, а в 2 групі відмічається пригнічення літичної активності крові. Через добу після оперативного втручання, на фоні антитромботичної терапії літична активність крові нормалізується. На 5 добу після оперативного втручання в обох групах пацієнтів відмічався нормокоагуляційний тренд гемостатичного потенціалу. Висновки. У пацієнток з міомою матки, які мають ІМТ >30, за допомогою апаратно-програмного комплексу АРП-01М «Меднорд» виявлена наявна тромбонебезпека на периопераційному етапі лапароскопічної міомектомії, про що свідчать достовірно значущі (р < 0.05) зміни основних показників гемовіскозиметрії. Стандартні скринінгові методи дослідження системи гемостазу не забезпечують швидку та адекватну оцінку гемостатичного потенціалу (ГП), реакції системи РАСК у відповідь на хірургічне втручання; а також не дають змогу в повній мірі оцінити функціональну активність судинно-тромбоцитарної ланки коагуляції та фібринолізу. Використання низькочастотної п’єзоелектричної гемовіскозіметрії дозволяє достовірно та швидко оцінити кінетику тромбоутворення, починаючи від початкової в’язкості та агрегації до утворення згустку та фібрінолізу, а також виявити гемокоагуляційні розлади у пацієнтів з міомою матки на самих ранніх етапах порушень в периопераційному періоді лапароскопічної міомектомії. Це дає змогу своєчасно та ефективно проводити профілактику та лікування тромбогеморагічних порушень у даної групи пацієнтів.

Міома матки – одне з найпоширеніших захворювань в гінекологічний практиці. Одним із основних методів хірургічного лікування міоми матки у жінок репродуктивного віку є лапароскопічна міомектомія. За даними ВООЗ надмірною вагою вважається ІМТ 25 та вище, ІМТ 30 та вище – ожиріння. Зв’язок ожиріння з внутрішньосудинними тромботичними ускладненнями (ВТУ) підтверджується клінічними даними. На сьогоднішній день існує досить вагомий набір клотінгових, імуноферментних методів оцінки системи регуляції агрегатного стану крові (РАСК), результати яких дають лише дуже приблизну характеристику гемостатичного потенціалу. Тому особливого значення набувають цінність інструментальні методи оцінки гемостазу. Низькочастотна п’єзоелектрична тромбоеластографія (НПТЕГ) є найбільш ефективною методикою дослідження гемостатичного потенціалу (ГП), здатна об’єктивно відобразити судинно-тромбоцитарний компонент, коагуляційну ланку системи гемостазу і фібриноліз. Ця технологія дозволяє візуалізувати процес згортання крові, дає можливість в режимі реального часу оцінювати всі фази згортання і кількісно визначати інтенсивність про- і антикоагулянтного потенціалу. Мета – вивчення впливу підвищеного індексу маси тіла на рівень тромбонебезпеки для проведення адекватної комплексної тромбопрофілактики у пацієнток в периоперацыйному періоді при лапароскопічній міомектомії, використовуючи інструментальний метод діагностики – низькочастотний п’єзоелектричний гемовіскозиметр. Матеріали та методи. Досліджені результати хірургічного лікування 60 хворих міомою матки, які перенесли лапароскопічну міомектомію в медичному центрі «Мати та дитина» ТОВ «НЕОМЕД 2007» в м. Києві в 2019–2020 роках. Пацієнтки були розподілені на 2 групи в залежності від величини ІМТ. До 1 групи (16 пацієнток) увійшли хворі з ІМТ< 30 кг/м2. До 2 групи (44 пацієнтки) увійшли хворі з ІМТ> 30 кг/м2. Стан системи гемостазу до операції, а також на 1 та 5 добу після оперативного втручання контролювався стандартними біохімічними тестами, а також інструментальним методом оцінки функціонального стану компонентів системи гемостазу та фібринолізу – низькочастотним вібраційним п’єзоелектричним гемовіскозиметром (НВПГ). Результати. Після аналізу стандартних біохімічних тестів оцінки гемостазу до оперативного втручання, на 1 та 5 добу після операції в обох групах пацієнтів наявних та суттєвих патологічних змін не виявлено. При оцінці функціонального стану компонентів системи гемостазу та фібринолізу за допомогою НВПГ «Меднорд» перед оперативним втручанням в 1 групі пацієнтів не відмічалось достовірних відмінностей в межах нормальних показників. У 2 групі були виявлені статистично достовірні (р < 0.05) відхилення від референтних величин показників гемостазіограми в бік структурної та хронометричної гіперкоагуляції, підвищення тромбінової активності, активації судинно-тромбоцитарної ланки гемостазу, пригнічення літичної активності крові. На першу добу після оперативного втручання в обох групах пацієнтів спостерігались зміни в ланках системи гемостазу. В 1 групі пацієнток відмічалось скорочення хронометричних показників та підвищення структурних показників НПЕГ, але вони не виходили за межі референтних величин. В 2 групі відмічалось достовірне зменьшення (в порівнянні з доопераційними показниками) хронометричних показників, підвищення структурного показника МА, а також достовірне збільшення КТА, ІКД, що свідчить про наявне підвищення тромбонебезпеки у даної групи пацієнтів, яке потребує проведення тромбопрофілактики. Після проведеної тромбопрофілактики у 2 групі пацієнтів спостерігались зміни в бік нормокоагуляційного тренду гемостатичного потенціалу (ГП). Фібринолітична активність крові перед оперативним втручанням в 1 групі знаходиться в межах нижніх референтних величин, а в 2 групі відмічається пригнічення літичної активності крові. Через добу після оперативного втручання, на фоні антитромботичної терапії літична активність крові нормалізується. На 5 добу після оперативного втручання в обох групах пацієнтів відмічався нормокоагуляційний тренд гемостатичного потенціалу. Висновки. У пацієнток з міомою матки, які мають ІМТ >30, за допомогою апаратно-програмного комплексу АРП-01М «Меднорд» виявлена наявна тромбонебезпека на периопераційному етапі лапароскопічної міомектомії, про що свідчать достовірно значущі (р < 0.05) зміни основних показників гемовіскозиметрії. Стандартні скринінгові методи дослідження системи гемостазу не забезпечують швидку та адекватну оцінку гемостатичного потенціалу (ГП), реакції системи РАСК у відповідь на хірургічне втручання; а також не дають змогу в повній мірі оцінити функціональну активність судинно-тромбоцитарної ланки коагуляції та фібринолізу. Використання низькочастотної п’єзоелектричної гемовіскозіметрії дозволяє достовірно та швидко оцінити кінетику тромбоутворення, починаючи від початкової в’язкості та агрегації до утворення згустку та фібрінолізу, а також виявити гемокоагуляційні розлади у пацієнтів з міомою матки на самих ранніх етапах порушень в периопераційному періоді лапароскопічної міомектомії. Це дає змогу своєчасно та ефективно проводити профілактику та лікування тромбогеморагічних порушень у даної групи пацієнтів.

Дисертація присвячена вирішенню наукової проблеми підвищення ефективності незображуючих волоконно-оптичних систем (НВОС) для мінімально інвазивної клінічної медицини. Розроблено узагальнені принципи структурно-функціональної організації незображуючих волоконно-оптичних систем для мінімально інвазивної клінічної медицини, в основі яких лежать узагальнені класифікації НВОС та волоконно- оптичного інструменту (ВОІ); оригінальну математичну модель розповсюдження оптичного випромінювання всередині біотанини та математичну модель флуоресцентного сигналу від неї; нові математичні моделі та технічні рішення побудови оригінальних базових функціональних модулів з оцінюванням і оптимізацією їх ефективності за запропонованими кількісними показниками з метою цілеспрямованого створення діагностичних та лікувальних систем і наступним їх впровадженням у виробництво та клінічну практику.