Добірка наукової літератури з теми "ЗАТ "Галичина""

У статті автор на основі широкої архівної джерельної бази з’ясовує місце греко-католицького духовенства у бойкоті перепису населення 1921 р. Автором визначено, що польські органи влади провели перепис населення аби показати визнання українцями приналежності галицьких земель до Польщі, а також продемонструвати перевагу польського населення в Галичині. З’ясовано, що близько половини українського населення Східної Галичини не взяло участі в переписі 1921 р. Українські політичні партії, громадські організації та Греко-католицька Церква бойкотували перепис. За активну громадянську позицію священиків піддавали репресіям: накладали штрафи, інтернували, арештовували. Польська адміністрація відстежувала діяльність випускників греко-католицьких духовних семінарій, які займали активну державницьку позицію. Ключові слова: Греко-католицька церква, перепис населення 1921 р., польська влада, репресивна політика, Східна Галичина.

У статті йдеться про віденський етап духовної біографії Михайла Драгоманова, коли в його свідомості зродився план «поширити в Галичині український напрям засобами російської літератури». Приводом стали зустрічі з членами академічного товариства «Січ», молодими народовцями, і зауважений консерватизм їх мислення, зумовлений ментальними чинниками, а також забобонами й упередженнями супроти Росії.Обґрунтовано думку, що означена версія подій не зовсім правдива чипринаймні сповнена багатьох недомовок і прихованих інтенцій, позаяк реалізаціюплану Драгоманов почав до цієї поїздки на сторінках санкт-петербурзьких часописів, а в цісарську столицю навідався вже з конкретним заміром. Поїздка стала вступною частиною програми русифікації Галицької Русі. Рівень національноїсвідомості галицьких українців тоді був досить високим і виявляв очевиднітенденції до зросту, тож своє завдання Драгоманов бачив у тому, щоби гаситиполум’я сепаратизму і насаджувати в краї великодержавно-російські постулати.А кінцева мета зводилася до того, аби підготувати ідеологічне підґрунтя длявходження Галичини в склад Російської імперії. Через те російське письменство йпроголошувалося головним засобом її досягнення.Давніше завдання перешкоджати утвердженню тут національної самосвідомості і нищення паростей сепаратизму покладалося на москвофільство,епіцентром розповсюдження і своєрідним пересильним пунктом якого був власнеВідень. Але через застаріло-клерикальні ідеали й тактичні прорахунки воно з часом стало гальмом на шляху до здійснення задуму, спричинивши укорінення в свідомості галичан-русинів образу Росії як загальноєвропейського страхопуда й дикої азіатчини і стимулюючи таким чином українсько-сепаратистський напрям.Виникла нагальна потреба модернізувати ідейний капітал прибічників культурноїі політичної єдності з «братнім» державно-адміністративним організмом, за щоі взявся Михайло Драгоманов.Задля реалізації потайних намірів було мобілізовано евристичний потенціал ідеологеми «Русі», розроблено псевдонаукову концепцію існування руської,великоруської, української і галицької літератур, а також «двох Росій»: реакційно-централістичної і демократично-федералістської. Апологія останньої домінує в його переписці з галицькими кореспондентами. Розуміючи вразливість багатьох своїх положень і настанов, Драгоманов намагався приховати справжні бажання за чепурними шатами панславізму, з-поза яких випинав панрусизм. І молоді народовці (Мелітон Бучинський, Володимир Навроцький та ін.) відразу розгадалиприхований замір, чинячи рішучий спротив таким інспіраціям.Частково здійснити задуманий план Драгоманову вдалося, але на наступному етапі акції, коли внаслідок підступу, інтриг і судового процесу 1877–78 років у Галичині вдалося сформувати радикально-соціалістичний осередок (Франко,Павлик та ін.), що надалі став його ідеологічним оплотом на тутешніх теренах.Та історична доля розпорядилася, що зустріч влітку 1871 року у Відні отрималай інший вектор розгортання: завдяки їй було налагоджено тісніші стосункигаличан із київськими патріотами, що створило передумови для перенесенняцентру українофільського руху в Галичину.

Розвиток сучасної історико-правничої науки потребує нового бачення певних етапів державотворення в Україні, зокрема періоду перебування українських земель у складі Австро-Угорщини, та оцінки політичних і соціальних процесів, що відбувалися в Галичині наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. Необхідно розвіяти міф про ліберальний характер австрійського правління на окупованих землях Галичини та розглянути колоніальну політику австрійської влади, яка була спрямована на експлуатацію природних ресурсів, дискримінацію культури, мови, обмеження громадянських прав населення Галичини. Метою статті є розгляд правотворчої діяльності К. Левицького з протидії колоніаль ній політиці австрійської влади в Галичині. Виділено характерні риси колоніальної політики, наслідками якої у Галичині стало гальмування розвитку економіки, обмеження прав місцевого населення, включаючи використання української мови, культури, насадження чужої культури та релігії, варварська експлуатація природних ресурсів. Колоніальна політикаавстрій ської влади також призвела до масштабної корупції, що проявилося у судових процесах, пов’язаних із розкраданням мільйонних державних позик на будівництво залізниць у Галичині. Показано, що австрійська влада створила колоніальну систему управління в Галичині та місцеву систему самоврядування, де головну роль відігравали представники польської аристократії та іноземного капіталу. У своїй депутатській діяльності в австрійському парламенті К. Левицький вніс низку законопроєктів, спрямованих на протидію колоніальній політиці щодо захис ту української мови, економіки, запобігання варварській експлуатації природних ресурсів та зубожіння сільського господарства за допомогою зменшення податків, виділення позик на придбання сільськогосподарської інвентаризації та посівний матеріал, а також безкоштовне надання допомоги при катастрофах. Як член бюджетного комітету парламенту Австрії К. Левицький здійснював контроль за розподілом коштів та їх витрачанням. Одночасно з цим були внесені пропозиції до зміни виборчого законодавства, які передбачали передачу частини повноважень у сфері управління Галицькому сейму та органам місцевого самоврядування.

Розвиток сучасної історико-правничої науки потребує нового бачення певних етапів державотворення в Україні, зокрема періоду перебування українських земель у складі Австро-Угорщини, та оцінки політичних і соціальних процесів, що відбувалися в Галичині наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. Необхідно розвіяти міф про ліберальний характер австрійського правління на окупованих землях Галичини та розглянути колоніальну політику австрійської влади, яка була спрямована на експлуатацію природних ресурсів, дискримінацію культури, мови, обмеження громадянських прав населення Галичини. Метою статті є розгляд правотворчої діяльності К. Левицького з протидії колоніаль ній політиці австрійської влади в Галичині. Виділено характерні риси колоніальної політики, наслідками якої у Галичині стало гальмування розвитку економіки, обмеження прав місцевого населення, включаючи використання української мови, культури, насадження чужої культури та релігії, варварська експлуатація природних ресурсів. Колоніальна політикаавстрій ської влади також призвела до масштабної корупції, що проявилося у судових процесах, пов’язаних із розкраданням мільйонних державних позик на будівництво залізниць у Галичині. Показано, що австрійська влада створила колоніальну систему управління в Галичині та місцеву систему самоврядування, де головну роль відігравали представники польської аристократії та іноземного капіталу. У своїй депутатській діяльності в австрійському парламенті К. Левицький вніс низку законопроєктів, спрямованих на протидію колоніальній політиці щодо захис ту української мови, економіки, запобігання варварській експлуатації природних ресурсів та зубожіння сільського господарства за допомогою зменшення податків, виділення позик на придбання сільськогосподарської інвентаризації та посівний матеріал, а також безкоштовне надання допомоги при катастрофах. Як член бюджетного комітету парламенту Австрії К. Левицький здійснював контроль за розподілом коштів та їх витрачанням. Одночасно з цим були внесені пропозиції до зміни виборчого законодавства, які передбачали передачу частини повноважень у сфері управління Галицькому сейму та органам місцевого самоврядування.

У статті проаналізовано публіцистичні праці другої половини ХІХ – початку ХХ ст., присвячені найважливішим проблемам національно-культурного руху українців Галичини. Метою статті є роз­кри­ти погляди переважно лідерів цього руху на найбільш актуальні питання українського куль­турного жит­тя краю та прослідкувати за трансформацією національно-культурного руху українців Галичини у національно-визвольний. За допомогою джерелознавчої критики ми спробували з’ясувати об’єктивно-суб’єктивний інформаційний потенціал публіцистичних праць українських, польських та російських гро­мадсько-культурних діячів та політиків, що дозволило зробити реконструкцію різних аспектів націо­нально-культурного руху українців Галичини впродовж другої половини ХІХ – початку ХХ ст. Герменев­тика, як мистецтво правильно розуміти мову іншої людини, зокрема писемний текст, мала також важливе значення для аналізу творів учасників національно-культурного руху. Нам вдалося вста­новити, що наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. простежується стійка тенденція до політизації україн­ського націо­нально-культурного руху та трансформації його у національно-визвольний. Це позначилася на творах громадських діячів цього часу (Юліана Бачинського, Леона Василевського, Станісла­ва Людке­ви­ча, Івана Труша, Івана Франка та інших), де акцентується на тому, що тільки політична самостійність українців може стати передумовою до вирішення найнагальніших проблем, у тому числі культурного характеру. Такий світоглядний підхід має важливе суспільне значення в умовах сучасної гібридної російсько-української війни, коли боротьба за українську державність триває. Ключові слова: Галичина, національно-культурний рух, публіцистичні праці, громадське това­риство, політична самостійність.

“Весна народів” сприяла активізації українського національного руху в Галичині. Скликання парламенту та система проведення виборів формували політичну свідомість не тільки в середовищі інтелігенції, але й мало- освіченого селянства. Протягом другої половини ХІХ ст. цілий ряд українських діячів набиралися досвіду держав- ного будівництва, акумулювали знання і використали їх після проголошення ЗУНР. Стаття присвячена діяльності українських послів в австрійському парламенті 1848–1849 рр. Автор охарактеризував проведення виборів до рейхстагу в Галичині в умовах революційних подій в Австрійській імперії, особливу увагу приділив аналізу позиції русинів-українців у парламенті щодо умов скасування панщини. Зроблено спробу визначити кількісний і персо- нальний склад українського парламентського представництва та його соціальну структуру. Також проаналізовано боротьбу за поділ Галичини на дві провінції та співпрацю українських послів з іншими депутатами рейхстагу.

У статті розкривається вплив сеймової та парламентської діяльності галицьких українців на процес партійного оформлення їх політичних течій. Встановлено, що формування політичних партій було результатом демократизації політичного життя державних утворень. Вони стали своєрідною ланкою, яка з’єднувала суспільство з верховною владою і засобом додаткового суспільного контролю. На середину – другу половину XIX ст. в українському політичному русі Галичини сформувалося три напрями: москвофіли, народовці й радикали. Формування української національної свідомості в Галичині було пов’язане з народовським рухом. Натомість москвофіли демонстрували толерантність до зв’язку з імперією Романових і нівелювали лібералізм народовців перед імперської владою. Радикали – представляли молоде покоління українських політиків, які зосередили свою увагу на соціальних питаннях. Першою політичною партією Галичини стала Русько-українська радикальна партія, яка виникла під впливом реалізованої у стінах Галицького сейму польсько-української угоди 1890-1892 рр. Програма Русько-української радикальної партії включала соціальні та демократичні положення (колективна власність на засоби виробництва, свобода зборів і товариств, загальне виборче право, культурний розвиток всіх народів). До початку XX ст. в суспільно-політичному житті Східної Галичини оформилося п'ять українських політичних партій. В цьому регіоні України була створена нова структура українського політичного руху, виникла партійна система, характерною рисою якої була наявність впливової центристської (Українська національно-демократичної партії), двох лівих (Української радикальної партія і Українська соціал-демократичної партії) і однієї консервативної (Католицький русько-народний союз) партій, а також москвофільської Руської національної партії. Три основні крайові політичні сили в особі націонал-демократів, радикалів і соціал-демократів виступили за політичну самостійність України. Всі основні галицькі національні партії були масовими, мали визначену організаційну структуру, власні статути і програми діяльності, проводили цілеспрямовану пропаганду своїх ідей і програмних завдань. Крім політичних партій в кінці XIX – на початку XX ст. в Галичині досить активно діяли такі політичні організації, товариства та об'єднання, як Народна Рада, Руська Рада, Національно-демократичне сторонництво, Головна українська рада та інші. Деякі з них, не називаючи себе партіями, фактично були організаціями такого типу.

У статті охарактеризовано ставлення українських лівих партій до церкви та релігії наприкінці ХІХ ст. – першої третини ХХ ст. Українська лівиця в Галичині – це особливий феномен українського руху в зазначений період. Вона істотно відрізнялася від подібного політичного табору на Наддніпрянщині. Передусім, вона швидше оформилася організаційно, ґрунтовніше використовувала у політичній практиці європейські традиції лівого руху, виразно визначала соборницькі прагнення українців. Водночас лівим Галичини і Наддніпрянщини були притаманні виступи за збільшення рівня соціальної справедливості, політичного, релігійного, національного рівноправ’я, демократизацію виборчого права тощо. Наприкінці ХІХ століття партії лівого спектра пережили період ідеологічного становлення, пошуку базових векторів діяльності. Вони різнилися чисельністю, ідеологією, національним складом, територією, на яку поширювали діяльність. Саме у цей період українська лівиця Галичини виробила власні погляди щодо релігії та церкви, що відображено у партійних програмах, теоретичній спадщині визначних представників соціалістичних та комуністичних партій. У міжвоєнний період ХХ ст. представники лівих політичних партій Західної України надалі критично і негативно ставилися до інституту церкви і релігії, проте, зважаючи на високу релігійність місцевого населення, були змушені адаптувати програмні принципи до реалій часу. У цей період існували також суттєві відмінності між соціалістами і комуністами. Перші критикували релігійні догми виходячи з національних принципів (критика «польського костелу», угодовства окремих греко­католицьких єпископів тощо), другі керувалися працями класиків марксизму­ленінізму, які взагалі заперечували необхідність релігійності суспільства. У статті відзначено, що найнепримиреннішу позицію до церкви та релігії займали представники комуністичних сил, які, здебільшого, сповідували атеїстичні переконання, боролися за поглиблення марксистського світогляду серед населення регіону. Незважаючи на те, що декларативно комуністи проголошували релігію приватною справою, наголошували, що кожен повинен бути цілком вільний у тому, щоб сповідувати яку завгодно релігію або не визнавати ніякої релігії, на практиці члени КПСГ, КПЗУ боролися за поширення атеїстичного світогляду. Висока релігійність населення Західної України, незначні впливи комуністичних сил на суспільно­політичні процеси не дозволили КПЗУ, Сель­Робу реалізувати програмні положення у церковно­релігійній сфері. До того ж, церква також поборювала поширення комуністичних ідей у Галичині. Розглянуто ставлення соціалістів до церкви та релігії. Зауважено, що загалом, незважаючи на своє попівське походження, представники радикалів та соціал­демократів ставилися до духовенства доволі критично. Останні, зокрема, вважали церкву «найбільшим, натуральним ворогом всякої вільної думки, поступу». Соціал­демократи звинувачували церкву у «придушенні національних почуттів» не лише галицького люду загалом, а й молодого патріотичного духовенства. У міжвоєнний період ХХ ст. соціал­демократи підпали під вплив комуністичних ідей, що вплинуло на зміну ідеологічної платформи партії у церковно­релігійному питанні. Радикали у своїй практичній діяльності використовували теоретичні напрацювання І. Франка, який гостро критикував галицьке духовенство. Проте УРП дистанціонувалася від церковної проблематики, наголошуючи, що її електорат сам вибиратиме як ставитися до церковних інституцій та загалом релігії. Соціалістично­радикальна партія продовжила лінію УРП, проте трансформувала національно­культурну програму до вимог часу. Перебуваючи в умовах політичної системи Другої Речі Посполитої, УСРП розглядала церкву як один із засобів національного усвідомлення населення, виступала проти ліквідації православних храмів, збільшення церковного землеволодіння, наголошувала на необхідності відокремлення церкви від держави. Попри, інколи, відверто помилкові судження, теоретична спадщина і практична діяльність української лівиці Галичини від кінця XIX i в першій третині ХХ століття у церковно­релігійній сфері залишаються актуальними і повчальними.

Коли 27 червня 1941 р. Угорщина вступила у війну проти Радянського Союзу, вона не ставила за мету придбання певних регіонів Союзу. Незважаючи на це у 1941 та 1942 рр. угорське керівництво здійснило декілька кроків, щоб взяти під тривалий контроль територію Північно-Східних Карпат (Прикарпаття) та забезпечити там виконання своїх політичних цілей. Стаття має два основні завдання: по-перше, реконструювати угорські плани та наміри, пов’язані з Прикарпаттям, та, по-друге, вивчити реакцію Німеччини на подібні угорські кроки. Із цією метою автор, дотримуючись джерелознавчої критики, опрацював архівні матеріали досліджуваної тематики, зокрема ті, що зберігаються в фондах Національного архіву Угорщини та угорського Військово-історичного архіву, а також Федерального військового архіву та Політичного архіву Федерального Міністерства закордонних справ, що у Німеччині.У статті автор висвітлює угорські плани, що стосувалися Прикарпаття, а також їх передумови. Ці плани ґрунтувалися на неофіційно даних німцями обіцянках та на політизуючій ролі вищого угорського військового керівництва. Важливо відзначити: незважаючи на пронімецьку налаштованість останньої, обіцянки не об’єдналися в єдиному політичному плані.Угорське військове керівництво намагалося реалізувати три амбітні плани: 1) економічну експлуатацію окупованих прикордонних районів; 2) вигнання євреїв «без громадянства» з Угорщини в райони на схід від Галичини; 3) змінити північно-східний кордон Угорщини. Загалом, зусилля угорських військ у Східній Галичині зазнали фіаско. Всупереч своїм неофіційним обіцянкам, німці намагалися запобігти всім претензіям угорської сторони стосовно Прикарпаття. Кількість конфліктів між ними тільки зростала, оскільки угорці часто намагались реалізувати свої наміри на південному сході Галичини без попередніх консультацій з німцями.

Мета. Розкрити особливості функціонування фізичної культури в школах Галичини (1868–1918 рр.). Методи. Джерельною базою дослідження були архівні матеріали міст Перемишля, Львова,Іван-Франківська, Тернополя, пов’язаних з діяльністю закладів середньої освіти в Галичині за часівАвстро-Угорської імперії. Результати. Розвиток організованої української фізичної культури в школахГаличини бере свій початок з другої половини ХІХ століття. Офіційно це розпочалося з публікації в 1868р. Радою національної школи циркуляру, який зобов’язував шкільну владу вводити в навчальні програминародних шкіл фізичну культуру та організовувати семінари для підготовки вчителів цього профілю.Починаючи з 1890 р. усі вчителі були зобов’язані залучати шкільну молодь до участі в оздо-ровчо-рекреаційних заходах з використанням фізичних вправ. З іншого боку, директори шкіл мали нада-вати щорічні окремі звіти про діяльність школи з фізичної культури. Важливим кроком щодо покра-щення фізичної підготовки учнів було запровадження у 1901 р. двох уроків з фізичної культури протягомтижня. Проте через брак кваліфікованих вчителів фізичної культури в народних школах та гімназіяхфізична підготовка учнів не завжди здійснювалася в необхідному обсязі. Для покращення рівня фізичноїпідготовленості школярів велике значення мало проведення методичних конференції з директорами тавчителями фізичної культури. Це підтверджується шкільними звітами, які містять дані, як про фізич-ний розвиток, так і фізичну підготовленість учнів, починаючи з 1896 р. Під час проведення уроків фі-зичної культури використовувалися гімнастичні й легкоатлетичні вправи (біг, стрибки, метання), рух-ливі та спортивні ігри, їзда на велосипеді, плавання у відкритих водоймах, а в зимовий період катання налижах, санах і навіть крикет. Із позаурочних форм фізичної підготовки популярними були ігри і забавипід час перерв, а з позашкільних – піші туристичні мандрівки. Висновок. Отже, у період 1968-1918 рр вшколах Галичини (українських і польських) були закладені основи сучасної фізичної підготовки шкільноїмолоді, а відтак й ефективного контролю за станом цього процесу в школах, що може бути вико-ристано й на сучасному етапі формування компетентностей учнів з фізичної культури й здоровогоспособу життя.Ключові слова: школа, учні, фізична культура.

Проведено моделювання часового ряду з реалізації молочної продукції в Україні, тобто виділено тренд, випадкову та сезонну складові. Для вирівнювання ряду динаміки використовувався метод збільшення інтервалів та метод аналітичного вирівнювання. Визначено вид лінії тренду: лінійна функція, – та одержано її параметри. Одержано точковий прогноз щодо реалізації молочної продукції в Україні на 2011 рік. Результати показують, що сезонність в коливанні цін на молочну продукцію в Україні за 2007–2009 р.р. має чітко виражений характер.