Добірка наукової літератури з теми "Забезпечення законодавчо-правове"

Для ефективної реалізації основних положень Концепції розвитку агролісомеліорації в Україні запропоновано внесення змін у Закони України і підзаконні акти, які регламентують ведення полезахисного лісорозведення. Обґрунтовано необхідність надання полезахисним лісовим смугам природоохоронного статусу, закріплення їх за суб’єктами господарювання, забезпечення економічного стимулювання з наданням податкових та кредитних пільг особам, які здійснюють догляд за існуючими агролісомеліоративними насадженнями та створюють нові. Внесено також пропозиції щодо Державного контролю за використанням та охороною земель, звільнення від відшкодування втрат сільськогосподарського та лісогосподарського виробництва, складання проектів землеустрою з аналізом агролісомеліоративного забезпечення щодо охорони земель і обсягів необхідних площ захисних насаджень за категоріями на найближчу перспективу.

В сучасних умовах організація інформаційної діяльності в управлінні зазнає суттєвих модифікацій і потребує аналізу тенденцій і визначення перспективних напрямів її розвитку. Основними тенденціями в організації інформаційної діяльності сфери управління є зростання ролі і значення організаційних засад в інформаційній підготовці та реалізації управлінських стратегічних планів і проектів; узалежнення організаційних засад інформаційного забезпечення управління від законодавчо-нормативної бази у сфері інформації, документації та інформаційної діяльності; нормативна база управлінської інформаційної діяльності має потужну правову основу, і саме закони визначають правове поле розробляння нормативних актів, які охоплюють всі аспекти роботи з документованою управлінською інформацією; організація інформаційної діяльності в управлінні охоплює всі стадії життя документів та має тісний зв’язок з питаннями архівування задокументованої управлінської інформації; підпорядкування інформаційного та документаційного забезпечення менеджменту цілям і завданням політики ‒ державної, політики установи/підприємства/організації; розширення предметного поля організаційних засад інформаційної діяльності в умовах демократизації суспільного життя та забезпечення доступу до публічної інформації; швидке пристосування до технічних змін і новітніх технологій створення та функціонування документованої інформації; зростання ролі наукових засад організації інформаційної діяльності важливим фактором якого є діяльність наукових інституцій, університетських кафедр; вплив міжнародного досвіду на організаційні засади інформаційно-документаційного забезпечення менеджменту; поява нових структур ‒ субʼєктів інформаційної діяльності ‒ інформаційних посередників; активізація діяльності інформаційних та інформаційно-аналітичних підрозділів установ; вплив правових питань функціонування та використання інформації, гарантування дотримання прав власності на інформацію, забезпечення доступу до відкритої інформації, що знаходиться в розпорядженні державних органів, органів місцевого самоврядування, окремих установ/організацій.

Визначено, що на сучасному етапі розвитку науки державно- го управління у сфері пожежної безпеки існують певні проблемні питання. Наприклад, неналежне нормативно-правове регулювання впровадження системи забезпечення пожежної безпеки, на національному та міжнарод- ному рівнях, розглядається дослідниками різних суміжних галузей науки (право, менеджмент, маркетинг та ін.). Доведено, що спостерігається ви- разна відмінність між вітчизняними методологічними підходами у здійс- ненні аналітичних розрахунків щодо рівня пожежних ризиків та наукови- ми підходами уряду Великої Британії. Ця країна у контексті розрахунку рівня пожежної безпеки набагато ретельніше вивчає відокремлені етнічні групи населення як окремі компоненти групи громад. У процесі досліджен- ня здійснюється систематизація інформаційних даних, які наносяться на карти місцевості для того, щоб визначити найвразливіші територіально розподілені райони і, на основі цього моделювання, складається “Карта ризиків”. Досліджуючи європейську наукову думку щодо поняття “публічне адміністрування” (public administration), визначено, що воно є одним з елементів галузі права. Термін “публічне адміністрування” розкривається як діяльність державно-владних органів у відповідній сфері, яка не має законодавчого та судового підґрунтя. Тобто зміст публічного адміністрування окреслений у сенсі практичної реалізації законодавчо закріплених положень. Отже, це певні законодавчо конкретні методи та засоби для досягнення відповідних цілей у певних напрямах. Доведено, що процес осмислення проблем безпеки можна простежити в перших спробах держави об’єктивно оцінити зовнішні загрози навколиш- нього середовища. Сутність категорії “безпека” містить у собі лише віднос- ний та смисловий зміст, якого вона набуває тільки у взаємозв’язку між пев- ними об’єктами або ж у конкретній сфері функціонування.

У статті розглянуто особливості світового законодавчого досвіду у сфері правового регулювання онлайн-медіа. З'ясовано, що вирішення питання правового забезпечення діяльності засобів масової інформації грунтується, з одного боку, на створенні окремих спеціальних норм для регулювання діяльності електронних медіа, з іншого - без створення галузевих законодавчих актів щодо саморегуляції відносин в мережі Інтернет. Зазначено, що міжнародне правове регулювання медіа відбувається в рамках умовних «східної» та «західної» моделей. Перша відрізняється домінантним контролем держави над медіапростором, мінімізацією саморегулювання відносин учасниками інформаційної діяльності. Друга закріплює за державою право регулювати та встановлювати розумний баланс між нормативно-правовою базою й інструментами саморегуляції. У рамках західної моделі запропоновано розгляд двох підходів щодо законодавчо визначеного впливу держави на функціонування засобів масової інформації. У межах підходу «держава-модератор» констатується залежність медіа від змін політичного ландшафту, збільшення урядового контролю над інформаційним простором, застосування методів фінансового тиску, процеси олігархізації медіа, підвищення непрозорості медіавласності (Угорщина, Чехія, Польща, Сербія). Другий підхід «держава-гарант» закріплює рекомендаційний характер норм діяльності конвергентних медіа та мінімізує втручання держави (Німеччина, Франція, Сполучені Штати Америки). Визначено, що проблемним аспектом законодавства європейського медійного простору залишається відсутність у країнах-членах Європейського Союзу узгодженого та послідовного підходу до видалення нелегального контенту в діяльності нових медіа. У результаті розгляду чинного законодавства України засвідчено суперечливість правового забезпечення діяльності засобів масової інформації. Констатовано розгалуженість системи законів щодо діяльності засобів масової інформації, задекларовані наміри узгодити її із законодавством європейських країн відповідно до низки зобов'язань. Проте стверджується, що відсутність дієвих механізмів захисту національного медіапростору України та побудови інформаційного середовища, здатного протистояти загрозам інформаційній безпеці, пропаганді в соціальних медіа, актуалізує необхідність національного регулювання відносин в Інтернеті.

Актуальність статті полягає в тому, що процеси глобалізаційного характеру, поява новітніх технологій, формування інформаційного суспільства, адаптація пріоритетів сталого розвитку та інші ознаки, які є притаманними сучасній цивілізації – невпинно адаптуються до нашого життя, зумовлюючи, тим самим, регулярний людський розвиток як фундаментального начала сучасного прогресу, а також спрямовують державу та суспільство до вирішення своєї задачі стосовно забезпечення належного пріоритету розвитку освіти і науки через вирішення тих проблем, які мають місце бути в даній сфері. Освіта виступає як основне джерело розвитку людини на протязі усього її життя. Освіта – найміцніший фундамент задля розвитку особистості, тим самим, вона є основою для розвитку суспільства та держави загалом, а також надійною запорукою для процвітаючого майбутнього нашої країни, зокрема. На сьогоднішній день розвиток України як держави характеризується процесами інтеграції, прояв яких відмічається поступовою адаптацією до загальноприйнятих європейських стандартів, в тому числі й у сфері освіти. Передусім, подібна адаптація потребує відповідні європейські підходи щодо стандартів освіти в аспекті її модернізації; забезпечення якості; впровадження новітніх методик тощо. З’ясовано, що під адміністративно-правовим статусом Міністерства освіти і науки України потрібно розуміти його правове становище за системою суспільно-правових відносин у сфері освіти, встановлення якого відбувається шляхом фіксації за нормами адміністративного права його основних завдань, функцій, повноважень, предмету відання та відповідальності. Оперуючи нормативно-правовими актами у контексті висвітлення адміністративно-правового статусу Міністерства освіти і науки України, встановлено, що вагоме значення відводиться аналізу його структурної формації, що свідчить про те, наскільки вона багатофункціональна згідно до законодавчо встановлених завдань та повноважень. Відмічено й те, що більша частина структурних підрозділів Міністерства освіти і науки України характеризується функціональною спрямованістю. Також було висвітлено адміністративно-правовий статус Міністерства освіти і науки України як органу (засновника), який здійснює державне управління вищою освітою, виокремлюючи при цьому відповідні недоліки.

У статті з'ясовано сутність та зміст процесуального режиму та визначено його особливості в адміністративному судочинстві. Доведено, що процесуальний режим є забезпечувальним механізмом досягнення мети адміністративного судочинства загалом, а також його окремих проваджень і стадій. Встановлено, що процесуальний режим є елементом процесуальної форми, який надає їй рис об'ємного явища, дозволяє відійти від лінійної конструкції, оскільки дозволяє інтегрувати у процесуальний рух справи численні процесуальні інститути, які «вибиваються» із суворої послідовності процесуальних дій. Процесуальний режим у цьому разі визначає специфіку ситуації, в межах якої протікає судовий процес, забезпечує оптимальні умови для діяльності усіх його суб'єктів, а також визначає унікальні для цієї ситуації способи здійснення та гарантії забезпечення процесуальної діяльності. Виокремлено такі елементи процесуального режиму, як: нормативно визначена процесуальна ситуація або обстановка; процесуальні засоби здійснення адміністративного судочинства щодо певної нормативно визначеної ситуації; процесуально-правове регулювання; принципи здійснення процесуальної діяльності. Наведені елементи процесуального режиму є системними і мають оцінюватися у сукупності. Виокремлення певної категорії справ передбачає наявність чіткого, узгодженого процесуально-правового регулювання і наявності достатніх процесуальних засобів, які забезпечать повноцінну реалізацію принципів адміністративного судочинства і досягнення його мети. Встановлено, що на диференційованому рівні в адміністративному судочинстві формуються декілька процесуальних режимів, які дозволяють максимально ефективно досягти завдань адміністративного процесу під час розгляду справ у порядку загального позовного провадження, спрощеного позовного провадження або особливого (непозовного провадження). Кожне із зазначених проваджень залежно від специфіки конкретної ситуації може проходити із використанням можливостей, що законодавчо передбачені для електронного провадження, письмового чи очного провадження. Процесуальний режим електронного, письмового чи очного провадження повністю охоплює усі стадії окремого виду провадження в межах відповідного процесуального циклу: від його відкриття до виконання.

У статті аналізуються проблеми формування нормативних та теоретичних засад участі громадських формувань у охороні громадського порядку та державного кордону. Обґрунтовано розуміння поняття нормативних засад участі громадських формувань в охороні громадського порядку та державного кордону як сукупності норм міжнародного права, національного законодавства, підзаконних нормативно-правових актів, що закріплюють основні елементи правового статусу громадських формувань та правоохоронних органів у процесі взаємодії щодо охорони громадського порядку і державного кордону, регламентують основні параметри її механізму. Доведено, що відсутність цілісного нормативного акту, прогалини та неузгодженості між положеннями чинного законодавства у зазначеній сфері зумовлюють потребу в удосконаленні нормативних засад участі та взаємодії громадських формувань з правоохоронними органами у сфері охорони громадського порядку та державного кордону, з урахуванням процесів децентралізації, змін у правовому статусі об'єднаних територіальних громад в Україні та позитивного досвіду зарубіжних країн. Запропоновано розуміння поняття адміністративно-правового статусу громадських формувань з охорони громадського порядку і державного кордону як системи законодавчо урегульованих, переважно нормами адміністративного права, елементів цільового, організаційного та компетенційного характеру, які визначають правове становище зазначених суб'єктів у процесі взаємодії з правоохоронними органами щодо охорони громадського порядку і державного кордону. Доведено, що цільовий блок зазначеного поняття складають норми, що визначають мету, завдання, функції суб'єкта; структурно-організаційний блок - норми, пов'язані з регулюванням порядку створення, організації, діяльності та підпорядкованості суб'єкта; компетенційний блок - норми, які закріплюють сферу компетенції та відповідальність працівників (учасників) громадських формувань та правоохоронних органів. Аргументовано, що під поняттям взаємодії правоохоронних органів з громадськими формуваннями у сфері охорони громадського порядку і державного кордону слід розуміти правовідносини, у які вступають зазначені суб'єкти з метою підвищення ефективності діяльності Національної поліції, Державної прикордонної служби України, інших правоохоронних органів щодо забезпечення публічної безпеки, охорони громадського порядку та державного кордону, шляхом організації і планування спільних заходів у цій сфері, об'єднання інформаційних, технічних, людських та інших ресурсів для спільного їх використання. Зазначена взаємодія має ґрунтуватися на принципах: верховенства права; законності; відкритості, прозорості; безперервності; толерантності; добровільності; спільної участі у розробці та провадженні заходів; взаємного та суспільного контролю; урахування потреб громади. Визначено, що подальші перспективи розвитку те-оретико-правових засад участі і взаємодії громадських формувань з правоохоронними органами щодо охорони громадського порядку і державного кордону слід пов'язувати з розробкою проблематики форм і методів зазначеної взаємодії, з урахуванням новітніх форматів взаємин між поліцією і громадою, а також впровадження кращих зразків зарубіжного досвіду.

У статті автором проаналізовано законодавче забезпечення принципу свободи праці та неприпустимості примусової праці під час реалізації медичними праців-никами права на працю. На думку автора, медичні працівники, які навчались за державні кошти, обмежені в своєму праві на вільний вибір місця праці та не можуть реалізуватися в тій сфері медицини, до якої мають хист. Чинне законодавство в сфері працевлаштування медичних працівників не тільки не покращує забезпечення кваліфікованими фахівцями лікарень, а й призводить до підвищення рівня корупції та небажання лікарів працювати в державних закладах охорони здоров’я. Запропоновані зміни в законодавчому регулюванні працевлаштування медичних працівників, зокрема не обмежувати медичних працівників, що йдуть працювати в державні заклади охорони здоров’я у виборі місця праці, розробити та законодавчо закріпити механізм повернення коштів за навчання випускникам, які планують працювати в приватному секторі надання медичної допомоги або не мають бажання в майбутньому працювати в галузі медицини.

Реформування земельного сектору є одним з пріоритетних напрямків державної політики України. Створення ефективного правового механізму реалізації громадянами свого права у сфері земельних відносин загалом, та розпорядження земельними ділянками сільськогосподарського призначення зокрема є запорукою розвитку демократичної держави. Метою статті є аналіз особливостей правового регулювання ринку землі сільськогосподарського призначення. Реалізація поставленої мети передбачає вирішення низки завдань, як-то: 1) аналіз окремих аспектів земельної реформи з початку незалежності України; 2) дослідження особливостей Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо умов обігу земель сільськогосподарського призначення»; 3) формулювання положень щодо удосконалення правового регулювання ринку землі сільськогосподарського призначення в Україні. Наукова новизна. Опрацювання положень нормативно-правового регулювання ринку землі сільськогосподарського призначення, зокрема Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо умов обігу земель сільськогосподарського призначення» дозволило дійти висновку про необхідність розроблення спеціального нормативно-правового акту щодо охорони ґрунтів i збереження їх родючості, оскільки положень, що містить Земельний кодекс України недостатньо. В умовах реалізації громадянами свого права власності на землю є необхідність доповнення Земельного кодексу України окремим розділом, який чітко визначить права i обов’язки учасників ринку землі сільськогосподарського призначення - іноземних громадян та юридичних осіб, кінцевими бенефіціарними власниками яких є іноземні громадяни, а також з метою запобігання надмірної долі іноземців на українському ринку землі варто законодавчо закріпити додаткові обмеження. У зв’язку з цим, слід доповнити Земельний кодекс України окремим розділом, який урегулює порядок набуття права власності іноземцями на земельні ділянки в Україні та обмежить кількість землі, яка може перебувати у власності іноземних громадян чи юридичних осіб, кінцевими бенефіціарними власниками яких є громадяни інших держав. Потребує ґрунтовної інвентаризації усі земельні ділянки сільськогосподарського призначення України, створивши Єдиний реєстр земель України. Як висновок, у статті розглядаються етапи впровадження земельної реформи починаючи з часів незалежності України по сьогодні, вивчаються основні нормативно-правові акти, що були прийняті законодавцем задля її реалізації. Дослідження питання розвитку земельної реформи крізь призму історичної ретроспективи дало підстави стверджувати, що в Україні тривалий час існувала монополія державної власності на землю. Визначені права та гарантії громадян у сфері земельних відносин, мали загалом декларативний характер. З прийняттям Земельного кодексу України завершився довготривалий і складний законодавчий шлях від командно-радянської системи до сучасної демократичної системи земельних відносин, де забезпечення реалізації прав людини стало пріоритетним. Тобто проголошувалась рівність права власності на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави; гарантувалось невтручання держави в здійснення громадянами, юридичними особами та територіальними громадами своїх прав щодо володіння, користування і розпорядження землею, крім випадків, передбачених законом тощо. Обґрунтовано, що створення та впровадження ринку землі є необхідним, першочергово з огляду на те, що на сьогодні можна спостерігати велику кількість правочинів щодо купівлі-продажу в обхід передбаченого законодавством мораторію. Доведено, що Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо умов обігу земель сільськогосподарського призначення» став першим нормативно-правовим актом за часів незалежної Україні, що дозволяє власникам землі вільно розпоряджатися нею, більш того він встановлює механізм ринку землі і вводить цю практику у правове поле держави. Дієвість земельної реформи має забезпечуватися комплексною взаємодією Міністерства розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства, Міністерства юстиції, Міністерства розвитку громад та територій, місцевих громад та груп громадянського суспільства.