Добірка наукової літератури з теми "Думка філософсько-правова"

У статті проаналізовано загальнотеоретичні основи професійної правової культури інсти- туту адвокатури та розглянуто адвоката як носія професійної правової культури суспільства. Автором здійснена спроба дослідити професійні норми діяльності адвокатури як професій- ної спільноти в суспільстві – від практичної діяльності адвоката, через володіння та вміння користуватись правовими знаннями, до особистих моральних якостей, якими має володіти сучасний адвокат або правник, а також дослідити усвідомлення професійної і суспільної значущості адвокатом своєї ролі в суспільстві, відповідності її інтересам правової держа- ви і громадянського суспільства загалом. Автором статті звертається увага на внутрішню сутність професійної правової культури адвоката, як окремого професіонала-правника, так і інституту адвокатури в суспільстві. Автором досліджуються визначення та правова природа таких понять, як «правова культура», «правова свідомість» у декількох філософсько-право- вих та загальнотеоретичних підходах, тотожність сприйняття цих понять серед зарубіжних фахівців і адвокатських спільнот; наводиться характеристика етичних норм, закріплених внутрішніми актами адвокатської інституції, дотримуватись яких має кожен адвокат; наголо- шується на окремих якостях адвоката як зобов’язувальної складової частини в підтриманні авторитету адвокатури в суспільстві порівняно з державними органами влади; підтримується думка щодо визначення правової культури як способу організації правової життєдіяльності учасників суспільного життя через правові цінності та правові орієнтації в суспільстві. У меж- ах статті автором відзначаються декілька особливих бачень учених-теоретиків та практиків про служіння адвоката суспільству. Однак автором підтримується і власне переконання щодо призначення та поклику у професії адвоката, яка нині вимагає посилення та розширення деонтологічних засад професіоналізму – підвищення рівня професійної правової культури, політичної, суспільної складових частин, моральних якостей щодо справи.

У статті робиться спроба роз-криття індивідуалізму у філо-софії права Джона Локка. Філо-софсько-правова думка доби Просвітництва перебувала під величезним впливом локківської інтерпретації природнього стану суспільства, в якому вчений роз-глядає основні права людини і, чи не вперше, відносить туди право власності, яке має як буржуазний, так і індивідуалістичний відті-нок. Дж. Локк, продовжуючи ідею договірного походження держави, на відмінну від Т. Гоббса, більше акцентував на індивідуалістичних тенденціях, аніж суспільних, вва-жаючи, що індивід повинен мати політичну, духовну та економічну самостійність і бути вільним суб’єктом вибору та дії. Зосереджуючись на індивідуаліс-тичному аспекті спадщини англій-ського філософа, звернено увагу на його основні філософсько-правові постулати: індивідуальні права на життя, свободу і власність є фундаментальними за своєю суттю та нероздільними одне від інших; свобода є основою всіх інших прав; ця свобода передбачає свободу від різних відносин з іншими, крім тих, в які індивід вступає добро-вільно з урахуванням власного інте-ресу; свобода від залежності щодо інших робить нас людьми; свобода кожного індивіда може бути обме-жена тільки такими правилами і обов’язками, які необхідні для того, щоб забезпечити таку ж свободу іншим; рівність не зрівнює, а обері-гає і стимулює природну несхожість людей; люди є рівноправними суб’єк-тами щодо економічної, духовної та політичної сфери і власної долі; людина має право задовольнити свободу тим способом, якими йому до вподоби, а не порушувати зако-нів справедливості; по суті, інди-від є власником своєї особистості і здібностей, і в цьому відношенні він нічим не зобов’язаний суспільству; лише сам індивід може визначити, в чому полягає його власне благо; право власності є антропологічною константою, а праця – це первинна умова задоволення потреб; людське суспільство складається з ринкових відносин; держава є результатом суспільної домовленості для захи-сту власності індивіда в його особі і у вигляді благ, і отже, збереження впорядкованих відносин обміну між індивідами, які розглядаються як власники самих себе; невтручання держави у приватне життя та осо-бисте процвітання людей.

Входження України до європейського правового простору вимагає від вітчизняних науковців і практиків переосмислити та по-новому поглянути на вже давно усталені правові інститути, одним із яких є суд. Головна проблема, що порушена у цьому дослідженні, пов’язана з назрілою філософсько-правовою суперечністю між положеннями Конституції України, які встановлюють, що правосуддя в державі здійснюється виключно судами, а делегування функцій судів або привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються, та положеннями ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на справедливий суд) і практикою Європейського суду з прав людини, у якій втілено цю норму. Суть означеної проблематики полягає у тому, що для вітчизняної правової думки досить сталим (непорушним) є сприйняття того, що суд – це державний орган, правове положення якого визначається межами судової системи, а більшість науковців обстоюють позицію, що суд – це орган державної влади; носієм судової влади як різновиду державної влади є тільки державні суди, визначені Конституцією та законами України, тому жодні інші органи не можуть наділятися функціями зі здійснення судової влади. Інакше розуміє суд західноєвропейська правова доктрин, яка вбачає, що цей правовий інститут може набувати різних організаційних форм, зокрема й позадержавних. Мета та завдання статті полягають у розкритті сутності соціально-правового феномена суду, виявленні його основних ознак та проявів на різних етапах розвитку людства, а також у проведенні всебічного наукового аналізу цього правового інституту. Для досягнення цієї мети необхідно: розкрити етимологію слова “суд” та здійснити філософський, антропологічний та історичний аналіз цього соціального явища; з’ясувати сучасні концепти взаємодії між державою та судом; встановити співвідношення, взаємовплив та залучення міжнародного суду до національної правової системи. У статті обґрунтовується, що суд – це явище, в основі якого лежить природна здатність людини до сприйняття, аналізу та критичної оцінки інформації через призму її соціального світосприйняття. Виникнення суду як окремої форми людських відносин пов’язано з ранніми стадіями не тільки людської цивілізації, а й самого розвитку людини як істоти соціальної. З’ясовано, що цей процес припав на період докласового, родоплемінного устрою, коли основні економічні інститути (власність та засоби виробництва) перебували у зародковому стані. Обґрунтовується, що феномен суду має соціокультурну основу, яка в умовах боротьби “кожного проти кожного” вплинула на консолідацію людей та формування тісних соціальних зв’язків, а з часом і тісних союзів публічної влади. Суд як інститут суспільної організації та взаємодії людей є докласовим, а право на судовий захист стало одним із первісних та природних прав людини “цивілізованої”. Пропонується розмежовувати “суд” як окремий соціальний інститут та “суд” як інститут публічної влади. Саме зі зміцненням держави на основі єдиновладдя державний суд почав перебирати, а згодом практично повністю привласнив функції та роль суду як соціального інституту. Проте в усі історичні епохи ці дві формації суду існували й існують паралельно, впливаючи одна на одну, а часто і зливаючись воєдино. Як унікальний соціальний феномен, суд існує й розвивається за правилами та законами соціального розвитку людей, іноді навіть незалежно та у розріз із позитивним правом держави. Нині суд зберігає та відіграє визначальну роль в існуванні окремих суспільств, держав, побудові новітнього глобального світопорядку. Водночас реалії вказують на те, що суспільства розпадаються, а держави руйнуються, якщо вони втратили чи не зуміли організувати соціально-правові основи справедливого суду. Саме суд, будучи унікальним соціально-правовим феноменом, є першоосновою предмета судового права як самостійної галузі права, що відроджується на тлі сучасних реформаційних перетворень правової системи України.

Сучасна філософсько-правова думка перебуває в пошуках нових, більш ефективних методологічних засад. Адже марксистсько-ленінська філософія, яка впродовж багатьох років забезпечувала єдність методології, втратила своє значення. У їх пошуках філософсько-правова думка знаходиться на певному роздоріжжі, оскільки перспективи пов’язуються або з постмодерном та пропонованими ним конструктами і процедурою деконструкції, або з постнекласикою, яка більшістю вчених і філософів співвідноситься з міждисциплінарністю та інтегративністю.