Добірка наукової літератури з теми "Досвід держав-членів ЄС"

У статті досліджено досвід Європейського Союзу у питаннях адміністрування митних платежів. Визначено основні категорії митних платежів, які справляються на території ЄС (імпортне мито; експортне мито; антидемпінгове мито; компенсаційне мито; сільськогосподарські мита; податок на додану вартість; акцизи). Розглянуто критерії за якими можна класифікувати мита у ЄС (за характером зовнішньоекономічних операцій (імпортні, експортні), за способом встановлення ставок (адвалерні, специфічні, змішані), сільськогосподарські мита (постійні, сезонні), за цілями стягнення (звичайні, спеціальні)). Досліджено питання справляння податку на додатку вартість та акцизного збору у країнах Співтовариства. Зазначено види послуг за які митне законодавство ЄС допускає у ряді випадків стягнення митними органами держав-членів митних зборів як плату за додаткові послуги. Запропоновано заходи спрямовані на підвищення організації роботи з адміністрування митних платежів в країнах ЄС.

Досліджено роль малого й середнього бізнесу (МСБ) у розвитку національної економіки. Визначено основні чинники, передумови й особливості функціонування та розвитку малого підприємництва в Україні. Виконано комплексне діагностування стану МСБ, спрямоване на порівняння кількісних параметрів із показниками держав-членів ЄС для виявлення й узагальнення основних проблем і ризиків, притаманних малим і середнім підприємствам у вітчизняній економіці. Доведено, що успішне функціонування МСБ можливе лише за умови доступності джерел фінансування Проаналізовано передовий досвід країн світу Європейського Союзу щодо стимулювання розвитку МСБ за рахунок створення дієвого механізму банківського кредитування.

Актуальність статті полягає в тому, що прагнучи забезпечити ефек- тивну державну політику щодо реалізації національного курсу на європей- ську та євроатлантичну інтеграцію, дуже важливо звернути увагу на від- повідний досвід зарубіжних країн, які вже здійснили дану інтеграцію і увійшли до ЄС та НАТО на правах повноправних членів. При цьому особливий інтерес для нас становить досвід країн, які набули членства у даних міжнародних об’єднаннях відносно недавно, а також на певному історичному етапі зазна- ли тиску з боку радянського режиму. Європейський Союз є унікальним яви- щем наддержавного демократичного утворення європейських країн. Високий рівень співпраці держав Європи в форматі ЄС приводить до того, що з кож- ним роком все більше і більше країн хочуть приєднатися до цієї організації. Тому дослідження пройденого реформаційного шляху цих трьох держав має значний практичний інтерес для України. Першочергової уваги заслуговує до- свід таких Балтійські країни як Естонія, Литва та Латвія. У статті, спира- ючись на аналіз наукових поглядів вчених, узагальнено досвід країн Балтії у сфері європейської та євроатлантичної інтеграції, на основі чого наголоше- но, що пережитки радянського минулого, на які часто посилаються україн- ські політичні та державні діячі, обґрунтовуючи затягування і неефектив- ність реформ, необхідних для повноцінної європейської та євроатлантичної інтеграції, не є настільки суттєвою перешкодою. Виокремлено найбільш позитивний досвід країн Балтії, який доцільно використати українському законодавцю. Зроблено висновок, що для якісної та дієвої реалізації Україною досліджуваного курсу необхідною є наявність узгодженої позиція політич- них сил в країні з цього приводу, чого в нашій державі досягнути, поки що не вдалося. Звісно проголошення у Конституції України зазначеного курсу ста- ло важливим кроком у цьому напрямку, однак на практиці у політичному житті країни й досі відбуваються запеклі дискусії з приводу необхідності та доцільності для України саме такого курсу. Небажання впливових політич- них сил його визнавати значним чином гальмує прийняття та здійснення відповідних заходів у цьому напрямку. Зауважимо, що у зарубіжних країнах, зокрема у прибалтійських державах та Польщі, також відбувалися значна політична боротьба з питань інтеграції, однак, після офіційного визнання відповідного курсу, політичні дискусії та суперечки стосувалася питань до- цільності чи недоцільності відповідних кроків і заходів щодо його реалізації, втім сам вибір не оспорювався та не піддавався критиці.

У статті досліджено питання підготовка поліцейського в аспекті формування особистості крізь призму прав людини. Звертається увага, що для успішного подальшого впровадження загальновизнаних стандартів прав людини, розбудови правової, демократичної держави, необхідно переглядати питання підготовки поліцейського в аспекті прав та свобод людини. Метою дослідження є розкриття особливостей підготовки поліцейського у галузі прав людини в аспекті формування його особистості. Завданням є визначення характеристик особистості поліцейського, як захисника прав людини. Дослідження статті базується на системному підході щодо розгляду зарубіжного досвіду у сфері викладання міжнародних стандартів прав та свобод людини з метою визначення основних вимог до особистості поліцейського. Філософський діалектико-матеріалістичний підхід дозволив розглянути вимоги до особистості поліцейського, що сформувалися в умовах об’єктивної соціальної реальності, що постійно еволюціонує. Структурно-логічний метод застосовано для визначення основних напрямів удосконалення та оптимізації юридико-психологічних засад формування особистості поліцейського в умовах демократизації. На підставі зарубіжного та міжнародного досвіду (ООН, Ради Європи та ОБСЄ, а також досвід держав-членів ЄС) виокремлено основні теми з галузі прав людини в межах яких необхідно сформувати основні вміння та ставлення поліцейський задля забезпечення прав людини у їхній практичній діяльності. Узагальнено основні характеристики особистості поліцейського в аспекті прав людини. Зроблено висновок про те, що важливо сформувати у поліцейського здатність діяти за власним задумом, розумінням, що повинно ґрунтуватися на інтерпретації та осмисленні попереднього особистого та соціокультурного досвіду у сфері забезпечення прав та свобод людини. Необхідно пропрацювати в межах навчання, як негативний, так і позитивний досвід нашої держави, у тому числі у сфері недопущення катувань. При підготовці правоохоронця слід враховувати не тільки знання та вміння, а й ставлення до прав людини (рефлексія). Таким чином забезпечується підготовка поліцейського, як особистості, яка поважає та захищає права та свободи людини. Оскільки охорона та захист прав та свобод людини виступають в якості основних обов’язків поліцейського, то характеристики особистості поліцейського в аспекті прав людини виступають в якості ключових. Ці характеристики проявляються у його ставленні до прав людини, ставленні до людей при виконанні своїх повноважень. Ключові слова: особистість поліцейського, професійна ідентичність, демократичні основи поліцейської діяльності, верховенство права, толерантність.

У статті досліджуються етапи становлення імміграційної політики Європейського Союзу. Вводиться періодизація формування спільної політики ЄС у сфері управління міграцією. Запропоновано чотири періоди формування імміграційної політики ЄС, кожний з яких характеризується прийняттям важливих документів, що внесли значні зміни у компетенції інституцій ЄС та винесли регулювання питань міграції на наднаціональний рівень.Основним висновком є те, що жодна країна не в змозі справитися з викликами міграції самотужки, в ізоляції від своїх сусідів, яким доводиться стикатися з подібними проблемами. Це призвело до співробітництва між державами-членами в напрямку обміну досвідом та ідеями щодо управління міграцією, проте питання чи потрібно встановлювати єдині міграційні процедури на рівні ЄС впродовж довгого часу викликали гострі дискусії.На сьогодні регулювання міграційних потоків в Євросоюзі - це політичний процес, який у правовому сенсі координується на основі правового доробку ЄС та національного законодавства держав-членів. Перенесення міграційної політики на наднаціональний рівень дозволяє простежувати зміни, проведені на національних рівнях та реагувати на сучасні виклики міграційного характеру без істотних затримок.

На основі досвіду трансформації освітньої діяльності кафедри міжнародної інформації Національного університету «Львівська політехніка» автори обґрунтовують запровадження нового предмету «Інформаційна політика Європейського Союзу». Паралельно із вирішенням актуальних освітніх завдань реалізація стратегічного курсу на поглиблення співробітництва України з державамичленами Європейського Союзу та інституціями ЄС, інформаційна політика останнього потребує окремого наукового аналізу на засадах міждисциплінарного підходу. Цілком очевидною стала висловлена думка щодо інтенсифікації інформаційноаналітичного забезпечення реалізації цивілізаційного зовнішньополітичного вектору України – набуття в оптимальному часовому періоді повноправного членства в Європейському Союзі зокрема. Розвиваючи проблематику європейських студій, зокрема, висвітлення інформаційної політики Європейського Союзу та окремих держав-членів за останні роки кафедра міжнародної інформації Львівської політехніки провела дві міжнародні науково-практичні конференції із публікацією збірників матеріалів. Спираючись на вказані теоретико-методологічні засади розуміння сучасної інформаційної політики у межах пропонованої дисципліни «Інформаційна політика Європейського Союзу» доцільно зосередитися на аналізі спільної інформаційної політики й основних напрямків співробітництва країн Європейського Союзу в межах інтеграційного процесу, що дозволить виявити особливості формування сучасної європейської інформаційної політики та її відповідності стратегічним цілям і завданням політики ЄС.

Неупереджений аналіз перебігу світових процесів останніх тисячоліть незаперечно свідчить на користь того, що порівняно незначний за площею і кількістю населення північно-західний фрагмент гігантського євразійського материка став лідером переважної більшості інновацій в більшості сфер людської діяльності. Особливо помітна його участь у прогресі технологій виробництва, що спираються не на примітивний емпіризм і “здоровий глузд”, а на вищу форму інтелектуальності – цілеспрямовані природничо-наукові дослідження й ефективне використання їх результатів в усіх можливих сферах. Слід вітати ту обставину, що в розвинених країнах все частіше зусилля істориків скеровуються не на чергові панегірики на честь національних політичних і військових лідерів (дуже часто – справжніх злочинців), а на дослідження людського буття і культурно-цивілізаційних взаємодій в Європі та інших регіонах планети (напр. [1]).Ці тенденції дають надію на те, що серед головних цілей діяльності систем навчання і виховання належне місце все впевненіше займатиме формування не націонал-патріотів, а висококультурних професіоналів з високим рівнем компетентності в сфері наук і технологій.В останні десятиріччя життя вимусило країни-лідери розпочати перехід від індустріального суспільства до нового, яке слід називати “суспільством знань”, а не “інформаційним” (в усі часи людський соціум продукував інформацію й будував буття саме на її основі!). Ці країни – більшість їх розташовані в Західній і Північній Європі – обирають цілковито нову стратегію індивідуальної і колективної діяльності, новий комплекс перспективних цивілізаційних цінностей, шукають і реалізують засоби поєднання стійкого розвитку соціуму і збереження довкілля. Українські політологи і соціологи ще дуже далекі від належного усвідомлення того, наскільки в цій сфері датчани чи норвежці випереджають американців чи англійців. Саме тому вони в аналізі майбутнього роблять серйозні помилки, помічаючи лише окремі явища змін – як правило, лише “глобалізацію” (напр. [2]) – й полишаючи поза увагою десятки інших (частина їх названа в статті [3]).Одна з подібних стратегічних помилок вищого політичного і економічного керівництва України – спроба реалізувати концепцію “вільного ринку” в умовах, коли згадані нами країни-лідери давно відмовилися від цього надмірно архаїчного засобу організації діяльності економічного життя. Ця помилка співпала у часі й просторі з ще однією – нерозумінням значення фундаментальних наук і високоінтелектуальних технологій для забезпечення якості життя і прогресу націй у ХХІ ст. Тому перші роки нашої незалежності стали часом повернення до зразків капіталістичного суспільства періоду ХІХ століття, а не свідомої підтримки паростків нового суспільства ХХІ ст.Утім, події останніх двох-трьох років свідчать на користь того, що керівництво і громадськість України поступово позбавляються решток невиправданих сподівань на неорганізований “ринок”, суспільний хаос (чого варта шкода від “тіньового сектора”!) і шкідливий для 99,9% населення варіант приватизації колективної власності. Одна з ознак обрання більш перспективного напряму розвитку – бажання інтегруватися в європейські економічні структури шляхом глибоких законодавчих та виробничих змін.Серед тих засобів, які ми можемо використати в процесі руху до інтеграції – удосконалення і ефективізація діяльності системи освіти. Вона у нас має чимало позитивних рис, але загалом не надто добре відповідає європейським стандартам. До того ж, є певні відмінності між нашою і європейською стратегію розвитку та модернізації освіти.У цих тезах ми акцентуватимемо лише частину європейської освітньої стратегії – намагання зберегти і підвищити якість освіти, забезпечити кожного молодого європейця достатньою за обсягом і змістом компетентністю (реалізаційними знаннями, вміннями і навичками), яка б гарантувала його індивідуальні успіхи на ринку праці та світову якість створеної продукції чи наданих ним послуг.Про важливість освіти для подальшого існування та економічних успіхів об’єднаної Європи нікого на її теренах переконувати не треба – це вже визнана аксіома. Питання стоїть в іншій площині – як досягти максимальних результатів за наявних і можливих засобів і ресурсів. Саме так сформулювали завдання своїх держав та урядів вищі керівники 15 країн-членів Європейського Союзу під час березневої наради 2000 року в Лісабоні – зусиллями науковців, освітян та фахівців всіх інших профілів забезпечити для Європи економічні успіхи на основі “найбільш конкурентноздатних знань у світі” [4].Виконання цих складних завдань можливе за умови спільних зусиль всіх європейських країн одразу на трьох стратегічних напрямах удосконалення первинної освіти (цей термін означає всі форми навчання і підготовки до моменту виходу на ринок праці):І. покращення її якості та ефективності;ІІ. лібералізації і розширення до теоретичного максимуму доступу до первинної освіти;ІІІ. відкритості систем освіти на оточення і світ.Завдання підвищити якість освіти не випадково стоїть на першому місці – ніхто не має бажання надаремне витратити 5-8% валового національного продукту ([4, с.7]) і зусилля 3-6% всього активного населення (саме у цих межах лежить відсоток вчителів і викладачів серед всіх зайнятих у розвинених країнах [5, с.219]). Це завдання передбачає вирішення кількох вужчих проблем.Стимулювати вибір учнями і студентами науково-технологічних профілів навчання.Розвинути у молоді компетентності, необхідні для життя у суспільстві знань (інформаційному суспільстві).Забезпечити їй доступ до всіх нових інформаційних технологій.Поліпшити навчання і підготовку педагогічних працівників.Забезпечити ефективніше використання ресурсів.Для стратегічного планування шляхів розвитку національної освіти вищому керівництву й педагогам України слід уважно дослідити вказаний перелік тих заходів, які Європейський Союз вважає надійним фундаментом забезпечення якості освіти.Особливо важливий акцент на природничо-математичну та інженерно-технологічну освіту, оскільки саме цю сферу знань європейці вважають критичним показником якості всієї освіти, всієї первинної підготовки. І вони мають рацію – суспільство знань спиратиметься на найвищі технології й вершинні досягнення фундаментальних наук. Саме на це, а не на класичну механіку, елементарну хімію, фізику чи основи металознавства. Час цих наукових знань залишився у віддаленому індустріальному минулому.Як же на практиці Європа здійснює наміри підвищити якість освіти через розширення залучення учнів і студентів на науково-технологічні профілі навчання? Ситуація у цій сфері досить строката, про що й свідчать дані щодо їх загальної кількості на цих профілях у вищих навчальних закладах різних країн ЄС (табл. 1). Таблиця 1. Відсоток студентів, які вивчають точні науки(2000 рік) [4] Країна% студентів, які навчаються на даних профіляхКількість дипломованих осіб віком 20-29 років в розрахунку на 1000 мешканцівТочні науки (разом з інформатикою)Технології та інженеріяТочні науки, технологія, інженеріяФінляндія10.625.6– *Великобританія14.88.816.2Ірландія16.911.423.2Бельгія9.211.89.7Швеція11.419.111.6Австрія11.614.07.1Франція–––Данія10.210.0–Німеччина12.715.88.2Іспанія12.616.19.9Італія7.616.8–Португалія9.417.96.3Греція–––Люксембург9.38.11.8Примітка: * – брак даних. Тут стикаємося з певною несподіванкою – за короткий період 1990-х років Фінляндія стала європейським і світовим лідером з фундаменталізації освіти. Керівники цієї країни анітрішечки не бояться того, що мало не 40 відсотків всіх її студентів вивчають точні науки і “високі” технології.На початку 1990-х років Фінляндія потрапила в глибоку економічну кризу. Розпад Радянського Союзу позбавив цю невелику країну величезного ринку, який задовольнявся виробами, що хоч і мали задовільну якість, але не вимагали “високих” технологій. Це не лише майже вполовинило валовий національний продукт Фінляндії і знизило рівень життя населення, але й примусило виходити на світові ринки з підвищеними вимогами як до технологій, так і до якості.Під час вибору стратегії розвитку своєї освіти, Фінляндія відхилила пропозиції гранично гуманітаризувати її та розширити підготовку правників і менеджерів. Було скорочене викладання історії, на ранній дитячий вік перенесене перше ознайомлення з друкованими текстами тощо. Натомість, розширене і поліпшене викладання точних наук і найновіших технологій. Невисокої якості середня професійна освіта була досить швидко реформована у вищу, випускники якої отримували глибокі наукові знання і вміння використовувати досягнення точних наук. Наслідок усіх цих змін – стрімкий розвиток виробництва у найновітніших сферах і перше місце у світі з темпів підвищення людського капіталу нації на основі використання “високих” технологій.Та приклад Фінляндії не є винятком. Як стає все більш очевидним з даних останніх років, значна частина інших країн ЄС також відзначається великою (15-19%) кількістю тих студентів, які готуються розвивати і використовувати найбільш ефективні технології ХХІ століття. Та ще важливіша та обставина, що на відміну від України, де надто часто звучать промови про “надмірну кількість науковців та інженерів” й пропонується прискорено готувати необмежену кількість адвокатів і менеджерів, в країнах ЄС застосовується стратегія збереження (і навіть розширення) саме природничо-математичних та інженерно-технологічних секторів вищої освіти.Сучасний розподіл нашого студентства в закладах університетського рівня за профілями підготовки відповідає кращим європейським зразкам – ми маємо приблизно 11% майбутніх науковців і близько 20% – інженерів і технологів [6]. Ось тільки б зберегти і підвищити якість навчання, зокрема, не витрачати перші семестри на ліквідацію недоліків роботи школи…На жаль, ми не можемо сподіватися на позитивні зрушення в роботі середньої школи, оскільки керівництво міністерства освіти і науки вважає, що навчатися і набувати досвід можна лише на власних помилках. Однак, доцільніше вчитися на чужих невдачах. Наприклад, багато разів у десятках країн світу з різноманітних міркувань ті чи інші предмети переводили з обов’язкових у вибіркові, ліквідовуючи жорсткі випускні екзамени. Результат кожного разу був один і той же – профанація викладання, різке зниження знань випускників шкіл і погіршення діяльності всієї вищої освіти. Кожна країна виходила з подібної кризи своїм шляхом. Більшість повертала обов’язковість вивчення і глибоко модернізувала зміст програм, інші (як США) просто скуповували за рубежем випускників шкіл і студентів з потрібними якостями і знаннями.То чи не краще нам відмовитися від подальшого поглиблення кризи в природничо-математичній освіті й обрати за приклад не американський, а фінський досвід?

У статті висвітлено сучасний досвід підготовки персоналу мобільних підрозділів країн ЄС та США та запропоновано використання передового досвіду для покращення професійної підготовки персоналу мобільних підрозділів Державної прикордонної служби України. Встановлено, що структура мобільних прикордонних підрозділів США представлена загоном спеціальних операцій Прикордонного патруля США із трьома основними підрозділами: BORTAC, BORSTAR, MRT. У країнах ЄС запроваджено прикордонні групи швидкого реагування під егідою агенції Фронтекс. Ці групи об’єднують спеціально навчених експертів з держав-членів ЄС, які тимчасово перебувають у резерві для швидкої оперативної допомоги з питань охорони зовнішнього кордону ЄС. Спільними рисами організації професійної підготовки фахівців мобільних підрозділів США та країн ЄС є інтегративність, прагнення розвивати інтероперабельність персоналу. Виявлено, що система підготовки персоналу мобільних підрозділів США та ЄС відповідає нормам, прийнятим у прикордонних відомствах провідних країн світу, що забезпечує ефективне виконання персоналом обов’язків за посадою на високому професійному рівні.

Дисертація присвячена формулюванню теоретико-методологічних засад примирення сторін в адміністративному судочинстві та наданню пропозицій щодо вдосконалення адміністративного законодавства України в цій сфері в умовах євроінтеграції. В роботі визначено поняття та особливі ознаки примирення сторін в адміністративному судочинстві. Встановлено мету, завдання, функції, принципи досліджуваного примирення. Визначено суб’єктний склад процедури примирення, встановлено умови та підстави, порядок примирення сторін в адміністративному судочинстві. Враховано досвід окремих держав-членів ЄС (Іспанія, Нідерланди, Німеччина, Франція), а також положення ряду актів ЄС. Узагальнено основні актуальні проблеми в досліджуваній сферіта сформульовано комплекс конкретних пропозицій щодо вдосконалення адміністративно-правового регулювання примирення сторін в адміністративному судочинстві в умовах євроінтеграції України, враховуючи відсутність в ЄС універсальної моделі примирення сторін публічно-правового спору та фрагментарність регулювання примирення сторін в державах-членах ЄС. The dissertation is devoted to the formulation of theoretical and methodological principles of reconciliation of the parties in administrative proceedings and to provide proposals for improving the administrative legislation of Ukraine in this area in the context of European integration. The paper defines the concept and special features of conciliation of the parties in administrative proceedings. It is established that the purpose of conciliation of the parties, as a process, is manifested in the gradual achievement by the parties of a public law dispute of a real consensus on dispute resolution, and, as a result, in the effective resolution of substantive dispute by conciliation. In this sense, conciliation of the parties performs a set of tasks (creating conditions for dialogue between the parties to the dispute; formation in the negotiations of the parties a specific model of mutual concessions that they realize, want to perform such , stimulating, analytical, information and communication, control and supervision, educational and preventive). The system of principles of conciliation of the parties in administrative proceedings are: 1) common law principles; 2) special principles of resolving the case by conciliation (for example, transparency and informativeness of resolving the case by conciliation; dispositiveness, constructive adversarial nature of the parties to the dispute; mandatory entry into force of conciliation conditions after their approval by the court; reasonable terms of resolving the case, etc.); 3) special principles concerning: a) quality, features of dispute resolution through conciliation; principles of accessibility and efficiency; b) voluntary participation in dispute resolution; good faith of all participants in the dispute resolution procedure); characteristics of the qualities of the conciliator (in particular, the principles of competence; independence, impartiality of the conciliator; compliance with the requirements of confidentiality). It is established that the subjective composition of conciliation of the parties is manifested in three models: "simple" (parties to the dispute; the judge who supervises the conciliation, approves the terms of conciliation); "Relatively complicated" (parties to the dispute; a judge who persuades the parties to conciliation and / or fully performs the role of conciliator); 3) "complicated" (parties to the dispute; judge; conciliator). In modern Ukraine there is a "simple" model of the subjective composition of the reconciliation of the parties, which: is characterized by certain features of the "relatively complicated" model; but at the same time it has the potential to transform into a "complicated" model of the subjective composition of the parties. A set of grounds and conditions for resolving a dispute by conciliation in administrative proceedings has been determined. The system of such conditions consists of: 1) positive conditions (the existence of a public law dispute and filing a lawsuit to resolve it; the integrity of the voluntary intentions of the parties to the attempt to reconcile, the implementation of a specific model of conciliation during negotiations and at the time of conciliation; ; reality and rationality of the agreed conditions of conciliation; the presence of the subjects who apply for reconciliation, the appropriate degree of legal personality); 2) negative conditions (inconsistency with the tasks of administrative proceedings in the form of violation of the interests of third parties; the law). The system of grounds covers: normative (norms of the legislation on conciliation of the parties and on the status of the subjects who are parties to the dispute), factual (implementation by the parties of the public-legal dispute of actions on acquisition and realization of the right to conciliation) and procedural-procedural conciliation, court rulings that determine the emergence and exercise of the right to reconciliation). The stages of implementation of the conciliation procedure of the parties in administrative proceedings are: 1) informal and formal initiation and commencement of the conciliation procedure; 2) negotiations in which the parties make a joint statement of conciliation of the parties; 3) submission for approval and approval of the application for conciliation of the parties, in which the court: explains to the parties the consequences of the court decision in connection with the conciliation of the parties; checks the existence of all conditions and grounds for resolving the dispute by, approves the terms of conciliation closes the proceedings or refuses to approve the terms of conciliation and continues the trial. The main current problems in the research area are summarized and a set of specific proposals for improving the administrative and legal regulation of conciliation of the parties in administrative proceeding.