Добірка наукової літератури з теми "Дискримінація дітей"

В українському соціумі декларується толерантність щодо ЛГБТ-спільноти. Методологія якісного дослідження та проведені глибинні інтерв’ю дали змогу проаналізувати й диференціювати особливості ставлення до ЛГБТ-дітей їхніх батьків та працівників освіти. Виявлено, зокрема, дисбаланс між раціональним та емоційним компонентами ставлення. На раціональному рівні досліджувані декларують, що ЛГБТ-особи – частина нашого суспільства і повинні мати такі самі права, що й інші українці;при цьому фактор утиску і дискримінації слабко усвідомлюється або й узагалі не диференціюється (вибірка працівників освіти). Зауважено, що утиски та дискримінацію ЛГБТ-спільноти зазвичай не пов’язують з фактом порушення прав людини. Що ж до обізнаності освітян на ЛГБТ-тему,то тут виявлено таку тенденцію:з одного боку – декларування високого рівня поінформованості, упевненості, що вони про “це” все знають, а з другого боку – прихована, неусвідомлювана дискримінація. На емоційному рівні вчителі частіше виказують розгубленість, страхи, нерозуміння, неприйняття, приховану агресію, байдужість, жалість тощо. На думку працівників освіти, допомагати потрібно тим, хто найбільше страждає (дітям, бездомним тваринам, людям похилого віку, воїнам АТО). Найчастіше повторювані думки та переживання батьків ЛГБТ-дітей – це, звичайно, питання безпеки їхніх дітей та сім’ї загалом. Батьки, які прийняли орієнтацію своєї дитини, доволі часто сприймають ЛГБТ-молодь як більш талановиту, творчу, здібну, цікаву, перспективну тощо порівняно з їхніми гетеросексуальними однолітками. При цьому частина батьків геїві лесбійок не сприймають іншу частину “спектра” ЛГБТ-людей (наприклад, не розуміють трансгендерності, небінарності тощо). Не менш важлива тенденція – бажання батьків ЛГБТ-дітей бути частиною прийнятої більшості;вони також мають болісний досвід дискримінації. Порівняно з працівниками освіти батьки ЛГБТ-дітей продемонстрували більш високий рівень інформаційної компетентності. У ході подальших досліджень передбачено розроблення соціально-психологічної технології, спрямованої на підвищення рівня толерантності українського соціуму до різноманітності та інакшості.

У статті обґрунтовано необхідність встановлення балансу між індивідуальним правом (інтересом) особи відмовитися від імунопрофілактики шляхом щеплень та загальним правом (інтересом) суспільства, інших осіб на санітарно-епідемічне благополуччя. Автор демонструє, що в контексті права на санітарно-епідемічне благополуччя варто розглянути імунопрофілактику як умову доступу до певних форм освіти. Доведено, що заборона відвідування закладів освіти і дитячих закладів оздоровлення та відпочинку дітям, які не отримали профілактичних щеплень згідно з календарем щеплень, не може вважатися дискримінацією, а є особливою вимогою, передбаченою законом, щодо реалізації права на освіту. Такий висновок зроблено, по-перше, завдяки з'ясуванню, що право на освіту та його доступність не порушується з огляду на наявність різних форм отримання освіти; по-друге, з огляду на «тест на порівнюва-ність» (comparability test), «тест на виправданість» (justification test), «тест на пропорційність» (proportionality test). Також було доведено, що карта профілактичних щеплень не є лікарською таємницею і доступна медичним працівникам освітніх закладів. Запропоновано оновити законодавство у сфері громадського здоров'я, зокрема обґрунтовано необхідність уточнення нормативної вимоги надати інформацію про проведення щеплень як умови вступу до закладів освіти через недосконалості сучасної нормативно-правової регламентації зазначеного правила та задля забезпечення «колективного імунітету» як засобу превенції поширення інфекційних захворювань у дитячих колективах, отже, захисту дітей з реальними медичним протипоказаннями до вакцинації.

Відповідно до статті 1 Конституції України, Україна є суверенною та незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою. У статті 2 зазначено, що Україна є унітарною державою. Очевидно, що в 2014 році Євромайдан спричинив кристалізацію цінності та територіальний сепаратизм різних регіонів України, що буде стимулюватися державними та громадськими організаціями сусідньої країни. Згідно з історичним досвідом, прихильники сепаратизму можуть вдатися до ненасильницьких акцій (пропагандистські акції, діяльність політичних партій, громадських рухів, проведення масових мітингів, референдумів тощо) для досягнення своїх цілей, а також до використання збройних форм і методів боротьби (терористичні акти, терористичні акти, диверсія, використання повстансько-партизанської тактики тощо). Відповідно, методи, які використовуються державами для збереження територіальної цілісності, можна приблизно поділити на два основні типи: ненасильницькі та насильницькі (насильницькі чи репресивні). Ненасильницькі методи включають політичні та економічні заходи, включаючи: обґрунтовану соціальну політику. Тимчасова окупація територій Автономної Республіки Крим, Донецької та Луганської областей негативно вплинула на весь спектр прав їх мешканців і, в багатьох випадках, спричинила їх вимушену міграцію. За даними Міністерства соціальної політики України, станом на жовтень 2019 року в Україні нараховували 1 мільйон 413,6 тисяч внутрішньо переміщених осіб з Донбасу та Криму. У тому числі - понад 785 тис. Пенсіонерів, 240 тис. Дітей та приблизно 48 тис. інвалідів. На думку міжнародних експертів, Україна не вживає достатніх заходів щодо поваги прав своїх громадян, які постраждали внаслідок анексії Криму та війни на сході, як це передбачено її зобов'язаннями відповідно до Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права, ратифікованого Україною 19 жовтня 1973 року. Дискримінація у здійсненні права на соціальний захист може вважатися однією з найпоширеніших форм дискримінації осіб, постраждалих внаслідок конфлікту. Право на соціальне забезпечення та захист є одним із основних прав людини, відображених у міжнародних договорах про права людини, учасниками яких є Україна. Право на пенсію є невід'ємною частиною соціального захисту та соціального забезпечення. Фактично додаткові умови отримання пенсії внутрішньо переміщеними особами не стосуються всіх інших пенсіонерів України, є дискримінаційними та не відповідають критеріям необхідності та пропорційності. Таким чином, сепаратистські процеси є негативними для української держави в цілому: механізм функціонування політичної системи порушений, легітимність центрального уряду падає, національна політика переживає кризу. Сепаратизм, загрожуючи суверенітету держави, підриває територіальну цілісність, порушує принципи геополітичної безпеки держави, знижує її міжнародний престиж та знижує соціальні стандарти для громадян. З огляду на викладене, для запобігання проявам сепаратизму необхідно підвищити соціальний рівень життя громадян, особливо на територіях, які потрібно повернути Україні.

У статті розглядається проблема інклюзивної освіти в сучасному освітньому просторі. Головною метою інклюзивного навчання є усунення будь-якої дискримінації в освітньому процесі, забезпечення доступності освіти для всіх, то досягнення цієї мети може бути організовано по-різному, що й спостерігається в освітніх системах різних країн. Висвітлено завдання, що потребують впливу з боку системи державного управління освітою щодо організації навчання дітей з особливими потребами.

У статті розглядається вагомість сімейного виховання у процесі формування особистості дитини дошкільного та молодшого шкільного віку з особливими освітніми потребами. Представлено характеристику дефініцій «сім’я», «виховання», «сімейне виховання» та особистісної компетентності дитини дошкільного і молодшого шкільного віку. Зазначено, що формування особистості дитини дошкільного та молодшого шкільного віку з особливими освітніми потребами має свої особливості, які необхідно враховувати не тільки в процесі освітньої діяльності, а і у сімейному вихованні, яке забезпечує пізнання навколишньої соціальної дійсності, оволодіння навичками індивідуальної та колективної роботи, залучення до людської культури тощо. Народження дитини з особливими освітніми потребами на різних батьків впливає неоднаково, саме тому важливо розуміти, що така сім’я має особливий статус, оскільки сімейне виховання таких дітей має певні труднощі. Акцентовано увагу на тому, що сімейні стосунки для дитини з особливими освітніми потребами – перший специфічний зразок суспільних відносин, а ефективність формування особистості дітей дошкільного та молодшого шкільного віку з особливими освітніми потребами цілковито залежить від розуміння батьками особливостей дитини, а також змісту виховання, його засобів і методів. Зусилля педагогів щодо залучення батьків дітей з особливими освітніми потребами до корекційно-виховної роботи сприятиме навчанню й розвитку дітей, попередить їхню дискримінацію за ознаками, пов’язаними з тією чи іншою індивідуальною характеристикою дитини чи її сім’ї, яка б морально не пригнічувала ні самої дитини, ні її батьків. Автори вказують на необхідність спеціальної консультативної допомоги для батьків дітей з особливими освітніми потребами, яка полягає у допомозі батькам побачити реальну перспективу розвитку своєї дитини, з’ясуванні можливих труднощів соціального розвитку, які виникають у певні вікові періоди, а також у визначенні своєї ролі у процесі виховання і розвитку дитини.

У статті проведено ґрунтовний аналіз міжнародно-правових актів, якими регламентовано право на сексуальне і репродуктивне здоров'я жінок, що є невід'ємним складником загального права жінок на досягнення найвищого життєвого рівня (права на здоров'я), гарантованого Міжнародною хартією прав людини. Зокрема, у статті висвітлено положення Конвенції про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок, Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права. Проаналізовано матеріали міжнародних міжурядових форумів, у межах яких приділено увагу загальному захисту прав жінок, і зокрема, праву на сексуальне та репродуктивне здоров'я, серед яких - документи Всесвітньої конференції з прав людини (1993 р.), Міжнародної конференції народонаселення і розвитку (Програма дій 1994 р.), Четвертої Всесвітньої конференції зі становища жінок у Пекіні (Пекінська платформа дій 1995 р.), Глобальної стратегії охорони здоров'я жінок, дітей і підлітків (2016-2030 рр.). Зазначено, що саме в межах міжнародних конференцій, зокрема Каїрської конференції (1994 р.), було розроблено концепцію захисту сексуального і репродуктивного здоров'я жінок та визначено напрями діяльності держав у цій сфері. Акцентовано увагу на значенні (загальних і спеціальних) рекомендацій, розроблених міжнародними договірними контрольними органами, - Комітетом з економічних, соціальних і культурних прав і Комітетом з ліквідації дискримінації щодо жінок у галузі захисту сексуального і репродуктивного здоров'я жінок, які покладають на держави зобов'язання щодо дотримання, захисту і реалізації прав у зазначеній сфері; доповідях Спеціального доповідача з питання про право кожної людини на найвищий досяжний рівень фізичного і психічного здоров'я. Зроблено відповідні висновки і рекомендації щодо імплементації положень цих актів у національне законодавство держав з метою покращення ситуації у галузі захисту прав жінок.

У статті розкрито фактори впливу, які сприяють формуванню свідомої прихильності в підлітків, що живуть із ВІЛ до антиретровірусної терапії. Узагальнені результати соціологічних досліджень, в яких висвітлюється питання аналізу причин переривання антиретровірусної терапії та відмови від антиретровірусної терапії серед людей, які живуть із ВІЛ, та узагальнено наукові праці, де охарактеризовано особливості прихильності до терапії в підлітків, що живуть із ВІЛ. Представлено результати анкетного опитування, проведеного в спільноті громадського об’єднання «МО Підлітки України» з підлітками, що живуть із ВІЛ. Окреслено проблеми та труднощі, з якими стикаються підлітки, що живуть із ВІЛ. Представлено результати глибинних інтерв’ю зі спеціалістами Київського міського правобережного центру для ВІЛ-інфікованих дітей та молоді щодо визначення ключових факторів впливу на формування свідомої прихильності до антиретровірусної терапії. Визначено, що факторами впливу на формування прихильності до антиретровірусної терапії в підлітків, що живуть із ВІЛ, є раннє інформування дітей про їхній статус, особлива увага до формування прихильності в підлітків як групи, що має найбільші ризики відриву від терапії на початку дорослого життя, врахування вікових особливостей у процесі розкриття ВІЛ-статусу дитини, збільшення кількості груп «рівний – рівному», соціальний та психологічний супровід підлітків, підтримка, консультування та соціальний супровід батьків, опікунів ВІЛ-інфікованих підлітків, роз’яснювальна та інформаційна робота з підлітком щодо ефективності лікування, підтримка підлітка в разі проявів побічних ефектів від прийому терапії, сприятливе та довірливе соціальне оточення, врахування стилю життя підлітка, його індивідуального режиму життєдіяльності, протидія стигматизації та дискримінації за ознакою ВІЛ-статусу.

Стаття визначає міленіалів як покоління, народжене після 1981 року, з глибокою залежністю від цифрових технологій, соціальними та економічними проблемами, яке переймається питаннями забруднення навколишнього середовища, проблемами соціальної нерівності та дискримінації. Іншими термінами на позначення цього покоління є: покоління Y, NEXT, селфі, ехо-бумери, мережеве або цифрове покоління, що підкреслює глибоку залежність міленіалів від цифрових технологій. Саме це покоління активно впливає на зміни лексичного складу мови через призму своєї мовної ментальності, що і призводить до появи неологізмів (слів чи сполук, використаних мовою в певний період на позначення нового або вже наявного поняття в новому значенні, які усвідомлюються носіями мови). У цьому дослідженні неологізми класифіковано за такими тематичними групами: 1) способи подолання стресу (лексеми та словосполучення, що позначають способи відновлення душевної рівноваги у зв’язку з незадоволенням результатами соціальної та професійної діяльності, неможливістю розв’язати поставлені завдання, браком часу, відсутністю можливості емоційних проявів): а) методика, б) тварина, в) людина; 2) ефективний тайм- менеджмент (неологізми на позначення швидкого темпу життя, постійного дефіциту часу і необхідності раціонального планування); 3) здоровий спосіб життя (лексичні одиниці на позначення свідомих підходів до харчування, нових видів спорту та відпочинку): а) спосіб харчування, б) види спорту, в) способи відпочинку; 4) взаємовідносини (новоутворення, які відображають демократичні принципи, боротьбу з гендерними стереотипами, важливість індивідуальності та самовираження): а) принципи виховання дітей, б) принципи взаємовідносин чоловік/жінка, в) боротьба з упередженостями; 5) житлові умови (одиниці на позначення економії на житловій площі, пріоритетності інфраструктури та району, можливості дистанційної роботи, енергоефективності та переробки відходів); 6) ставлення до навколишнього середовища (неологізми на позначення способів захисту навколишнього середовища).

Стаття присвячена дослідженню полігамії в Індії, яка розглядається у контексті питань Тендерної рівності та Тендерної дискримінації у шлюбі. Ґендерно-правовий аналіз, покладений в основу дослідження, дає змогу подивитися на проблему полігамії з позиції прав жінок. Наводиться позиція, згідно з якою інститут багатоженства ототожнюється з обмеженням прав і свобод жінок. Констатується, що досі багато західних дослідників і представників міжнародних правозахисних і неурядових організацій ототожнюють полігамію із соціальною несправедливістю і порушенням прав жінок. На увагу заслуговує Індія, яка провела правові реформи з метою встановлення Тендерної рівності у шлюбі. Сучасна Індія вибрала правовий курс на перехід від полігамії до моногамії, а це сприятиме насамперед захисту прав індійських жінок у шлюбі. Полігамія -санкціонована суспільством можливість чоловіка або жінки мати декілька шлюбних партнерів одночасно. Інакше кажучи, полігамія - багатошлюбність. Може виступати у формі полігінії (коли чоловік має кілька жінок) чи поліандрії (коли жінка має кілька чоловіків). До недавнього часу у шлюбно-сімейному праві Індії поряд із моногамією допускалися обидва варіанти полігамії: полігінія та поліандрія. В Індії полігамія законодавством була дозволена. Число дружин було визначено Законами Ману для кожної варни. Інститут багатоженства був поширений серед більшості громад на території країни й особливо в індійських князівствах. Звичай полігамії належав до вищих верств суспільства. Бідні люди дуже рідко мали декілька дружин - тільки якщо у першої не було дітей або вона була хвора, одружувалися вдруге. В Індії полігінія зберігалася протягом багатьох століть. Проте з часом інститут багатоженства почав поступово витіснятися моногамним шлюбом. Перші кампанії щодо скасування полігінії розгорнулися у ХІХ ст. У статті аналізується розвиток законодавства Індії щодо ліквідації полігамії. Окрему увагу приділено питанню поліандрії в Індії, яка практикується у деяких народів. Зазначається, що це явище характерне для бідних верств суспільства. Робиться висновок, що де-юре в ХХІ ст. для всіх громадян Індії встановлене загальне сімейне право, а це означає моногамію у шлюбі. Проте де-факто зберігаються полігамні шлюби, попри закріплення принципу Тендерної рівності на конституційному рівні.