Добірка наукової літератури з теми "Двосторонній договір"

Стаття розглядає режим нерозповсюдження ядерної зброї та контролю над озброєннями як комплексне середовище Євроатлантичної безпекової системи, її надсистему та міжнародне поле взаємодії з іншими акторами. Розглядається фундаментальна роль Договору про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ) як системоутворюючого договору та вплив сучасної міжнародної динаміки на розгойдування основ контролю над озброєнням. Особлива увага приділяється причинно- наслідковим зв’язками у процесах, що відбуваються у двох системах та яке відображення вони знаходять одна в іншій. Говорячи про систему нерозповсюдження підкреслюється роль НАТО та США та оглядаються пов’язані з цим контроверсійні питання. Проаналізовано внесок Заходу у досягнення без’ядерного світу та стримуючі фактори на даному етапі. Окремо відзначається, що наразі ядерна гонка озброєнь проявляється не у кількісному, а в якісному вимірі в контексті масштабних модернізаційних проектів ядерних держав. Разом з тим виокремлено деструктивний вплив виходу США із ряду міжнародних договорів як Договір про ракети середньої та меншої дальності та інших, які президент Трамп оцінив як неефективні у відповідності до його переважно двосторонньої політики, на відміну від багатосторонньої дипломатії Обами. Схожа доля спіткала і Договір про відкрите небо і все ще може спіткати Новий СНВ не зважаючи на обрання Дж. Байден новим президентом. Звертається увага брак підтримки Договору про заборону ядерної зброї на Заході та загрози, що він становить не лише для режиму ДНЯЗ, а й для Євроатлантичної системи. Згадується, що досі не вступив в силу і Договір про всебічну заборону ядерних випробувань та можливі наслідки взаємних звинувачень США і РФ в цьому контексті. Загалом робиться висновок про тісний зв’язок між режимом нерозповсюдження та Євроатлантичною безпекою, двосторонній вплив рішень та подій що відбуваються в тій чи іншій системі. Також акцентується увага на тому, що збереження системи нерозповсюдження і контролю над озброєннями є і інтересах усіх міжнародних акторів задля збереження стратегічної стабільності та передбачуваності розвитку міжнародної ситуації.

У статті надається загальнахарактеристика договору переве-зення пасажирів повітряним тран-спортом. Визначено, що договірповітряного перевезення по своїйсуті є договором про наданняперевізних послуг, тобто послуг зпереміщення пасажирів, багажу,вантажу та пошти. Відповіднодо законодавства України договірє двостороннім. Однією зі сторінбудь-якого договору повітряногоперевезення виступає повітрянийперевізник. Об’єктом перевезення,другою стороною договору пові-тряного перевезення може бутивідправник або пасажир.Акцентовано на особливостяхза юридичними ознаками договоруперевезення пасажирів і багажуповітряним транспортом, який єдвостороннім, відплатним, консен-суальним і реальним. Проте зако-нодавцем, на жаль, не вирішенопитання про консенсуальність чиреальність договору повітряногоперевезення вантажів. Відповіднодо норм цивільного та господар-ського кодексів укладення дого-вору, перевезення вантажу здійс-нюється саме в письмовій формі.Така вимога до договору міжнарод-ного повітряного перевезення невідповідає ратифікованим Украї-ною нормам Варшавської і Монре-альської конвенціям.Зроблено висновок про те, що вПК України не знайшло свого закрі-плення визначення договору переве-зення повітряним транспортом, аЦК України дає лише загальне визна-чення такого договору, а отже,нормативно-правове закріпленняпотребує подальшого вдоскона-лення. ЦК України вміщує лишезагальні правила, що не можутьвідобразити всієї специфіки пере-везення пасажирів, багажу, поштита вантажу різними видами тран-спорту. Точніша та детальнішарегламентація повинна забезпе-чуватися спеціальними норматив-ними актами у сфері повітрянихперевезень.Встановлено, що поняття«договорів перевезення повітрянимтранспортом» має свої особливостіта розглядається через низку дого-ворів, які покликані регулюватирізні відносини, пов’язані з пере-везенням вантажів, пасажирів ібагажу, пошти, що відрізняютьсяміж собою суб’єктивним складом,предметом тощо.Визначено, що договір переве-зення вантажу повітряним тран-спортом є публічним, оскільки однаіз його сторін – повітряний переві-зник – є особою, яка здійснює під-приємницьку діяльність і взяла насебе зобов’язання надання послугкожному, хто до неї звернеться.Необхідно визнати, що правоверегулювання договору перевезенняповітряним транспортом потре-бує подальшого вдосконалення від-повідно до норм міжнародного таєвропейського права. Можливим єшлях вирішення даного питанняу комплексному підході до подаль-шого приєднання України до бага-тосторонніх та двосторонніх угодщодо розвитку договірного пові-тряного права через виконаннязобов’язань, які випливають ізчленства в міжнародних організаціях, а також у ході підготовкивідповідних нормативних актів

У даній статті розглядаються питання що стосуються договору купівлі-продажу земельних ділянок, істотні умови даного виду договору. Досліджуються особливості цивільно-правового регулювання договірних відносин, які в першу чергу пов'язані з визначенням кола істотних умов за договором купівлі-продажу земельних ділянок. Розкрито зміст та структуру даного виду договору. Стаття містить аналіз законодавства, що регулює договір купівлі-продажу. Звернено увагу, що за своєю правовою характеристикою договір купівлі-продажу є консенсуальним, двостороннім (взаємним), відплатним. Його мета полягає в оплатному відчуженні майна від однієї сторони та переданні його у власність іншій стороні. Зазначається, що на сучасному етапі оновлення цивільного законодавства характерним є пошук моделей правового регулювання договірних зобов’язань, в тому числі й купівлі-продажу земельних ділянок.

Оскільки корпоративний договір лише нещодавно був закріплений у законодавстві України, у статті зробленаспроба розкриття правової природи цього договору. Визначено стан дослідження проблематики, проаналізовано останні праці та дослідження науковців із даного питання.Для розкриття правової природи договору необхідно надати його вичерпну характеристику, розкрити його специфічні риси, з’ясувати місце в системі договорів. З’ясування правової природи договору має велике практичне значення, оскільки дозволяє встановити галузеву приналежність договору, розкрити його загальні та специфічні ознаки і функції, здійснити класифікацію договору. Розкриття правової природи договору здатне спростити його застосування на практиці та сприяти послідовній правозастосовній практиці.Спираючись на попередні дослідження науковців та враховуючи новели законодавчого регулювання, установлено ознаки корпоративного договору. Обґрунтовано, що поряд із загальними ознаками, що притаманні корпоративному договору як договірній конструкцій, він має і специфічні, як-от особливий предмет договору і акцесорність його зобов’язань щодо статутних документів товариств з обмеженою відповідальністю, товариств з додатковою відповідальністю й акціонерних товариств. Саме наявність спеціальних ознак є ключовим критерієм для відмежування корпоративного договору від суміжних за своєю природою договорів, наприклад його розмежування із засновницьким договором. Окрім цього, запропоновано похідні специфічні ознаки.У статті також досліджено функції корпоративного договору. До загальних функцій цього договору можна віднести гарантійну, регулятивну й охоронну функції. Запропоновано й обґрунтовано специфічні функції корпоративного договору (напрями його впливу на суспільні відносини), а саме: майнову функцію, управлінську функцію, прогностичну функцію та функцію контролю.Також здійснена спроба класифікувати корпоративний договір за дихотомічними критеріями. Установлено, щокорпоративний договір є вільним, поіменованим, здебільшого взаємопогодженим та двостороннім, консенсуальним, безоплатним, організаційним договором, що вчиняється в обов’язковій письмовій формі.Окрім того, у статті аргументується, чому за своєю правовою природою корпоративний договір більше тяжієдо групи цивільно-правових договорів, ніж до господарсько-правових договорів.

У запропонованій статті визначається, що розвиток бізнесу, розширення міжнародних відносин вимагають від учасників мобільності й оперативності пересування, що не завжди забезпечується регулярним повітряним сполученням. Все це зумовило розвиток сегменту чартерних перевезень. Договором фрахтування судна називають як договір перевезення вантажів, пасажирів, багажу, якщо він укладений з умовою надання для перевезення всього судна або окремих суднових приміщень, так і договір оренди судна з екіпажем або без нього. І в тому, і в іншому випадку сторони можуть називатися однаково -«фрахтувальник (судновласник)» і «фрахтувальник», предмет договору - переміщення певних обумовлених об'єктів (вантажів, пасажирів, багажу) може бути один і той самий. Акцентується увага на тому, що договір фрахтування (чартер) є двостороннім і оплатним, зміст якого полягає у праві фрахтувальника зарезервувати все обумовлене договором судно, інший транспортний засіб (частину його місткості) для перевезення за плату протягом одного або декількох рейсів, передбачених цим договором вантажів, пасажирів і багажу, а фрахтувальника - отримати за наданий транспортний засіб (частину його місткості) встановлену угодою сторін плату (іменовану в морському праві фрахтом). Пропонується виділяти такі ознаки лінійного судноплавства: 1) регулярність повідомлення і наявність розкладу судів; 2) перевезення дорогих генеральних вантажів; 3) завантаження судна вантажами багатьох вантажовідправників; 4) оплата перевезення за лінійними тарифами; 5) здійснення вантажно-розвантажувальних операцій перевізником; 6) публічний характер послуг перевізника. Водночас українське право застосовує поняття «договір фрахтування» виключно до перевезення вантажів, пасажирів, багажу. Всі інші форми експлуатації суден є договором оренди судна як транспортного засобу. Чартер зазвичай розрахований на перевезення великих партій масових вантажів, тому її умовою виступає надання всього судна, його частини або певних суднових приміщень. Звертається увага на те, що, хоча відносини фрахтування (чартеру) в морському праві детально регламентовані на законодавчому рівні, чинне законодавство України в цій сфері не є досконалим.

Стаття спрямована на визначення міжнародно-правового змісту ситуації чинності, застосування та оскарження українсько-російських міжнародних договорів в умовах міждержавного конфлікту, що триває. Приділено увагу питанням впливу конфлікту на участь України та Російської Федерації (РФ) у колективних договорах, як універсальних, так і регіональних, а також на аспекти чинності та застосування двосторонніх міждержавних, міжурядових і міжвідомчих угод. Висвітлено специфіку застосування колективних і двосторонніх українсько-російських договорів через обставини конфлікту. Досліджено універсальні норми міжнародного права, застосовні до питань чинності міждержавних договорів в умовах міждержавного збройного конфлікту. Охарактеризовано особливості застосування до українсько-російського конфлікту вимог міжнародного гуманітарного права. Висвітлені у статті питання не мали широкого наукового дослідження до 2014 р. і розглядалися або у вимірі окремої галузі (зокрема стосовно правового співробітництва) чи предмета (договори про перебування в Україні Чорноморського Флоту), а також у вимірі правонаступництва України. Після початку російської агресії фундаментальні дослідження стану договірних відносин між Україною та РФ досліджувалися у фундаментальних працях видатного вітчизняного юриста-міжнародника О. Задорожнього, але його трагічна передчасна загибель призупинила розвиток відповідного провідного напряму вітчизняної правової доктрини. Метою статті є встановлення, з урахуванням приписів універсального міжнародного права та відповідної колективної і двосторонньої договірної бази, специфіки чинності, застосування та оскарження українсько-російських міжнародних договорів в умовах російської агресії, що триває, та напрацювання відповідних рекомендацій для органів державної влади. При цьому питання впливу ситуації міждержавного конфлікту на застосування двосторонніх угод слід відрізняти від проблематики застосування таких угод на тимчасово окупованих територіях сторонами конфлікту та використання двосторонніх угод для отримання у межах конфлікту політико-правових переваг. У висновках зазначається, що сучасне універсальне міжнародне право не має імперативно визначеного підходу до аспектів чинності міжнародних договорів в умовах міждержавного збройного конфлікту. Закріплені у Віденській конвенції про право міжнародних договорів 1969 р. механізми припинення, призупинення, виходу з договору варто оцінювати з урахуванням застереження ст. 73 цієї конвенції, яка передбачає додаткову диспозитивність дій держави щодо власних договорів в умовах збройного конфлікту. Схвалені Комісією з міжнародного права Організації Об’єднаних Націй у 2011 р. Статті про наслідки збройних конфліктів для міжнародних договорів мають характер доктринального регулятора та становлять інтерес насамперед у міркуваннях щодо особливостей ситуацій агресії та самооборони, а також стосовно переліку предметів угод, що не підлягають припиненню в умовах конфлікту. Така ситуація залишає певний обсяг дискреційних дій України щодо констатації чинності або втрати чинності окремих категорій двосторонніх угод із РФ. Практика України щодо припинення двосторонніх та колективних угод через російську агресію є сталою. При цьому процедури виходу України з двосторонніх договорів із РФ залишаються занадто бюрократизованими, а тому надмірно повільними. Наразі ситуація конфлікту у переважній більшості випадків розглядається Україною найімовірніше як фактор, який впливає на ситуацію застосування договору, аніж як підстава його припинення чи призупинення. Ситуація міждержавного конфлікту практично не вплинула на ситуацію дотримання і виконання Україною колективних та універсальних угод, за винятком угод Співдружності Незалежних Держав.

Анотація. У статті висвітлено найбільш важливі проблеми, пов’язані із здійсненням міжнародних перевезень вантажів автомобільним транспортом, та обґрунтування шляхів щодо їхнього подолання. Підкреслюється багаторівневе правове регулювання міжнародного перевезення вантажів автомобільним транспортом як трансграничної діяльності: 1) національний рівень (законодавство України, зокрема Закон України «Про автомобільний транспорт», та законодавство країни, територією якої здійснюється перевезення вантажу,); 2) міжнародному рівні (дво- та багатосторонні міжнародні договори, зокрема Конвенція про договір міжнародного автомобільного перевезення вантажів (1956); Європейська угода щодо роботи екіпажів транспортних засобів, які виконують міжнародні автомобільні перевезення (1970); Європейська Угода про міжнародне дорожнє перевезення небезпечних вантажів (1957) та ін.). Стверджується, що автомобільний транспорт забезпечує значну частину торгівлі товарами між Україною та ЄС та є важливою умовою для ефективного функціонування Поглибленої і всеохопної зони вільної торгівлі між Україною та ЄС. Співпраця України із країнами ЄС у секторі автомобільних перевезень, окрім Угоди про асоціацію між Україною, з однієї сторони, та Європейським Союзом, Європейським співтовариством з атомної енергії і їхніми державами-членами, з іншої сторони (далі – Угода про асоціацію), регулюється низкою дво- та багатосторонніх договорів. Зроблено висновок, що лібералізація міжнародних автомобільних перевезень вантажів потребує вирішення за допомогою комплексу заходів, зокрема: підписання спеціальної угоди з ЄС відповідно до ст. 136 Угоди про асоціацію (спеціальна угода замінить чинну систему щорічних двосторонніх переговорів із країнами ЄС щодо квот дозволів для здійснення міжнародних вантажних автомобільних перевезень); гармонізація законодавства України у сфері автомобільного транспорту із законодавством ЄС в частині вимог, що ставляться до автомобільних перевізників; підвищення прозорості розподілу та обліку дозволів на міжнародні вантажні автомобільні перевезення шляхом цифровізації.

У статті проаналізовано про-цедуру укладання і текст типо-вих форм договорів про справляннятуристичного збору, що розробленіта затверджені органами місце-вого самоврядування.Договори поділено на три групи:з юридичними особами, уповноваже-ними справляти туристичний збір,з юридичними особами, фізичнимиособами – підприємцями, основнаабо другорядна діяльність якихпов’язана з наданням послуг ізтимчасового розміщення (з подат-ковими агентами), з фізичнимиособами, які не зареєстровані яксуб’єкт підприємницької діяльностіі здають належне їм житло длятимчасового проживання.Виявлено такі види договорів:1) двосторонній, містить ознакидоговору про надання послуги;2) односторонній/двосторонній,містить ознаки договору дору-чення; 3) односторонній, із кріз-ною нумерацією структурних еле-ментів без текстового позначенняназви його смислових частин зне сформульованим предметомдоговору.Установлено неузгодженістьокремих умов договорів, невідповід-ність назви і змісту окремих пунк-тів, неправильне використання втексті економічної термінології.Розроблено рекомендації щодо пра-вок договору, зокрема формулю-вання його предмету.Обґрунтовано недоцільністьукладання органами місцевогосамоврядування договорів просправляння туристичного збору зпідпорядкованими їм комунальнимипідприємствами та суб’єктамигосподарювання, які згідно з п. «а»пп. 268.5.2 п. 268.5 ст. 268 Подат-кового кодексу України мають ста-тус податкового агента.Акцентовано увагу на відповід-ності мети, предмету діяльності,обов’язків, визначених у статуті,відомостей про види економічноїдіяльності комунальних підпри-ємств предмету укладеного з нимиорганом місцевого самоврядуваннядоговору про справляння турис-тичного збору.Аргументовано процедуру при-значення органом місцевого само-врядування юридичної особи длясправляння туристичного збору,впровадження якої дозволяє скоро-тити документообіг та унеможли-влює непродуктивне використанняробочого часу службовців, зайня-тих у цьому процесі.Запропоновано п. «в» пп. 268.5.2п. 268.5 ст. 268 Податковогокодексу України викласти в такійредакції: «юридичними особами іфізичними особами-підприємцями,які призначено рішенням сіль-ської, селищної, міської ради аборади об’єднаної територіальноїгромади справляти туристичнийзбір у випадку надання послугтимчасового проживання фізич-ними особами, які не зареєстро-вані як суб’єкти підприємницькоїдіяльності».

Сучасні міжнародні відносини між державами, міжнародними організаціями та іншими суб’єктами міжнародного права не можливо уявити без укладення дво– та багатосторонніх міжнародних договорів. Предметом таких договорів на сьогодні є найрізноманітніші суспільні відносини: економічне, соціальне, культурне співробітництво між державами; До моменту прийняття Віденських конвенцій, право міжнародних договорів носило більш звичаєвий характер. Комісія ООН з міжнародного права з метою кодифікації існуючих правових норм та звичаїв, що регулювали правила укладення та виконання міжнародних договорів, підготувала проекти двох конвенцій, прийнятих в 1969 році та в 1986 році - «Віденська конвенція про право міжнародних договорів» та «Віденська конвенція про право договорів між державами і міжнародними організаціями або між міжнародними організаціями» відповідно. При цитуванні документа, використовуйте посилання http://essuir.sumdu.edu.ua/handle/123456789/36705