Добірка наукової літератури з теми "Громадська експертиза"

У статті розкрито конституційно-правові засади здійснення громадської експертизи діяльності Національної поліції України. Зазначено, що першочергово громадська експертиза повинна проводитися щодо діяльності тих органів публічної влади, які користуються найменшою довірою громадськості, та щодо діяльності яких у суспільстві виникає найбільше запитань. Одним із таких органів є Національна поліція України. Визначено зміст та значення громадської експертизи діяльності Національної поліції України.

У статті обґрунтовано трансформацію державної політики щодо внутрішньо переміщених осіб у напряму публічної політики. Доведено, що діяльність неурядових організацій як нових акторів публічної політики щодо ВПО впливала на розширення предметного поля державної політики у зазначеній сфері. З’ясовано, що з лютого 2016 р. активно запроваджувалися інструменти публічної політики щодо ВПО: парламентські слухання, петиції, громадська експертиза, експертно-аналітичні структури, громадська експертиза, громадський контроль за діяльністю влади, громадський бюджет. Виявлено, що з вересня 2019 р., за відсутності комплексності, координації дій держави у виробленні та впровадженні політики щодо ВПО, ініціативу в сфері захисту прав і свобод вимушених переселенців перебрали на себе інститути громадянського суспільства. Визначено три періоди у трансформації державної політики щодо ВПО у напряму публічної політики: 1) жовтень 2014 р. – лютий 2016 р. – початок трансформації державної політики щодо ВПО у напряму публічної політики; 2) лютий 2016 р. – серпень 2019 р. – інституціоналізація публічної політики щодо ВПО; 3) вересень 2019 р. – дотепер – подальший розвиток публічної політики щодо ВПО.

Мета статті полягає у системному аналізі правових засад проведення експертиз із визначення коду товарів згідно з УКТ ЗЕД державними або громадськими інституціями і розробленні відповідних пропозицій. Методологія. Методологічну основу дослідження становлять загальнонаукові і спеціальні методи науковоюридичного пізнання, серед них методи емпіричного дослідження, а саме порівняльний, системний, узагальнення; порівняльно-правовий і тлумачення правових норм, застосування яких зумовлено метою та завданням дослідження. Наукова новизна. Обґрунтовано необхідність започаткування єдиного підходу до розуміння правомірності залучення державних або громадських інституцій для визначення коду згідно з УКТ ЗЕД із боку центрального органу виконавчої влади України і узгодження правової позиції судів стосовно проведення експертиз із визначення кодів товарів згідно з УКТ ЗЕД, яка полягає у тому, що ця компетенція є виключно прерогативою митних органів. Висновки. Аргументовано, що належне законодавче регулювання експертної діяльності державних або громадських інституцій, у тому числі і державних судових експертних установ, з класифікації товарів згідно з УКТ ЗЕД дозволить створити необхідні умови для проведення кваліфікованої та об’єктивної експертизи, зокрема задовольнить експертні потреби митних і податкових органів під час виявлення правопорушень і виникнення спірних питань, а також забезпечить дотримання принципу змагальності сторін і формування надійної доказової бази у провадженнях про порушення митного та податкового законодавства. Запропоновано основні напрями вдосконалення нормативно-правового регулювання проведення експертиз із визначення кодів товарів згідно з УКТ ЗЕД. При цьому констатовано, що експертиза з класифікації товарів згідно з УКТ ЗЕД, незалежно від мети визначення коду, є лише засобом з’ясування характеристик, на яких ґрунтується визначення коду товарів, і за своїм завданням не може підміняти правозастосування (прийняття рішення про визначення коду товарів за УКТ ЗЕД); наголошено, що визначальні характеристики товару не мають правового характеру та потребують спеціальних знань, а тому можуть бути з’ясовані за допомогою відповідної експертизи – товарознавчої, транспортно-товарознавчої; окреслено коло суб’єктів, які можуть провадити експертну діяльність із класифікації товарів за кодом УКТ ЗЕД, а саме державні або громадські інституції, у тому числі державні судово-експертні установи; сформовано основні пріоритети подальшого наукового й законодавчого опрацювання, зокрема щодо окреслення функцій суб’єктів, які можуть здійснювати експертну діяльність із класифікації товарів за кодом УКТ ЗЕД, визначення основних завдань експертизи з класифікації товарів за кодом УКТ ЗЕД, розроблення та впровадження відповідної методики, єдиної для усіх суб’єктів експертної діяльності.

Стаття присвячена дослідженню особливостей функціонування громадських рад при органах виконавчої влади в Україні. Проаналізовано взаємодію інститутів державної влади з інститутами громадянського суспільства через громадські ради, що діють при органах виконавчої влади. Висвітлено динаміку розвитку громадських рад та сучасний стан нормативно-правової бази в цій сфері. Показано, що громадські ради є потужним інструментом залучення громадян до участі в управлінні державою та спроможні стати ефективним комунікаційним інструментом між інститутами влади та громадськістю за умови активної громадянської позиції та відповідального ставлення до виконання взятих на себе обов’язків і повноважень усіма учасниками комунікації. Підкреслено важливість громадського контролю для становлення демократичного суспільства, розкрито механізми, через які він може реалізовуватися. Виявлено особливості громадського моніторингу та громадської експертизи. Узагальнено теоретико-правові засади взаємодії органів влади і громадськості при формуванні та реалізації державної політики. Виокремлено основні форми, методи та інструменти такої взаємодії. Сформовано пропозиції щодо удосконалення порядку організації та проведення консультацій з громадськістю щодо формування та реалізації державної політики.

У світовій практиці склалася традиція, згідно з якою основним суб’єктом у сфері охорони культурної спадщини є органи публічної влади – державні спеціалізовані органи й установи та органи місцевого самоврядування. Водночас нині все більшу роль у справі збереження культурного надбання людства відіграють неурядові інституції – громадські об’єднання та окремі небайдужі громадяни. Відповідні об’єднання та громадяни досить активно діють у багатьох державах світу, а їхній правовий статус визначається як на рівні національного законодавства, так і поступово стає предметом регулювання міжнародного права. Метою статті є аналіз національного законодавства, яким урегульовано діяльність громадських об’єднань та окремих громадян у сфері охорони культурної спадщини України. Наукова новизна полягає у виокремленні й аналізі правового забезпечення діяльності громадських об’єднань та окремих громадян як окремих важливих суб’єктів у сфері охорони культурної спадщини України. Висновки. Аналіз світової практики у сфері захисту культурної спадщини свідчить про активне залучення до цього процесу громадських об’єднань та окремих небайдужих громадян. Україна також має давні традиції залучення громадськості до пам’яткоохоронної діяльності. Необхідна правова основа такої діяльності була закладена ще в радянський період, а нині гарантована Конституцією України та нормами як загального, так і спеціального законодавства. Серед найпотужніших профільних громадських організацій слід відзначити багаторічну роботу Українського товариства охорони пам’яток історії та культури, правовий статус якого визначено Законом України «Про охорону культурної спадщини» та власним статутом. Серед міжнародних пам’яткоохоронних громадських організацій, які провадять роботу в нашій державі, виділяються Український національний комітет Міжнародної ради з питань пам’яток і визначних місць та Український комітет ради музеїв «ІКОМ», які діють відповідно до норм міжнародного права та українського законодавства, зокрема Закону України «Про громадські об’єднання», а також власних статутів. Крім того, національне законодавство надає право окремим громадянам долучатися до пам’яткоохоронної діяльності на правах громадських інспекторів, проводити громадську експертизу об’єктів культурної спадщини, встановлювати над ними шефство з метою забезпечення їх збереження тощо. У цілому українське законодавство щодо забезпечення права участі громадських організацій та окремих громадян в охороні культурної спадщини відповідає основним міжнародним нормам та поширеній зарубіжній практиці.

У статті обґрунтовано тезу про те, що політична експертиза є однією з важливих форм громадського контролю, Завдяки політичній експертизі діяльність органів державної влади перебуває під пильною увагою громадськості. Рекомендації політичних експертів допомагають пошуку більше ефективних рішень різних політичних проблем з урахуванням їх наслідків для суспільства й держави. Проаналізовано поняття «громадський контроль» і «суспільний контроль», у результаті чого зроблено висновок про те, що вони не синонімічні. Аргументовано, що громадський контроль – це один із видів суспільного контролю. Суспільний контроль функціонально ширший від громадського. Якщо громадський контроль переважно спрямований на діяльність органів державної влади й органів місцевого самоврядування, тобто на політико-державну сферу, то суспільний контроль орієнтований не лише на політичну, але й на всі інші сфери життєдіяльності суспільства (економічну, соціальну, духовну). Показано, що коли органи державної влади для прийняття політичних рішень застосовують консультації політичних експертів, то в такому випадку політична експертиза – це елемент процесу прийняття політичних рішень. Якщо йдеться про незалежних політичних експертів, які аналізують і прогнозують наслідки тих або інших політичних рішень, то можна зробити висновок про те, що політична експертиза – це самостійний процес. Укажемо на те, що незалежні експертні агентства – це структури громадянського суспільства, які відслідковують і контролюють процес прийняття політичних рішень державними органами.

Дослідження моделей взаємодії держави і громадянського су- спільства дало змогу розглядати відповідну проблематику у функціональ- ному розрізі. Обґрунтовано, що визначення та забезпечення оптимальної моделі взаємодії між державою та громадянським суспільством є назрілою і необхідною умовою політичної модернізації та демократизації, прямим шляхом до політичної стабільності будь-якої держави, оскільки адекватна взаємодія між сторонами спирається на зважений баланс інтересів кожної з них, а взаємовигідне партнерство на основі паритетного соціального діа- логу сприяє не лише вдосконаленню і підвищенню ефективності соціальної політики, а й стабілізації всього суспільного буття загалом. Наголошено, що в кожній державі з урахуванням її специфіки формується власна модель со- ціальної політики. Визначено, що становлення ефективної взаємодії між організаціями гро- мадянського суспільства та державними інституціями напряму залежить від якісних змін моделі державного управління в Україні, серед яких децентралі- зація, послаблення неефективних адміністративно-командних і суто регуля- тивних методів тощо. Революція Гідності відкрила новий етап в історії роз- витку громадянського суспільства, продемонструвала вплив громадськості на суспільно-політичні перетворення, стала поштовхом для оновлення та переформатування влади. Такі цілі вимагають створення повноцінних, а не декларативних громадських інституцій, здатних отримати інформацію на по- чаткових стадіях ухвалення управлінських рішень, запропонувати альтерна- тиви, здійснювати контроль. Розглянуто, що для взаємодії органів влади та громадянського суспільства використовуються такі механізми як консульта- ції з громадськістю, участь у громадських радах, робочих групах, громадські експертизи і моніторинги, громадські слухання, інформаційні запити до ор- ганів державної влади тощо. Визначено, що на сьогодні недостатньо реалізованим лишається потен- ціал аналітично-експертного середовища, профспілкових організацій, ор- ганізацій роботодавців у формуванні змісту державної політики. Водночас така співпраця має ґрунтуватися на принципах: громадська активність, партнерство, відкритість та відповідальність, політична незалежність, запо- бігання корупції, раціональний і збалансований розвиток, комплексність.

Метою статті є здійснення аналізу зарубіжного досвіду антикорупційної експертизи та актів антикорупційного законодавства України, а також аргументація доцільності удосконалення законодавчої основи проведення антикорупційної експертизи в Україні. Наукова новизна полягає у виявленні конкретних прийомів для імплементації в українське законодавство на основі співвіднесення українського досвіду з питань проведення антикорупційної експертизи з досвідом країн ЄС і СНД. Висновки. Наявність значного обсягу недіючих або таких, що підлягають скасуванню законодавчих актів, може виступати прихованою передумовою для вчинення злочинів, адміністративних правопорушень і дисциплінарних проступків. Основними проблемними аспектами, пов’язаними з антикорупційною експертизою, є: 1) позитивне оцінювання уповноваженими державними органами проєктів законів, які явно містять корупційні ризики; 2) висновки громадської антикорупційної експертизи не оприлюднюються на веб-сайтах Комітету з питань запобігання і протидії корупції та Мін’юсту, а також на сторінках відповідних законопроєктів веб-сайту Верховної Ради України; 3) необізнаність авторів проєктів, невисокий рівень правової культури, невміння правильно використовувати юридичну техніку.

Соціально-економічні зміни, які мають кардинальний характер в Україні, всебічна демократизація політичного життя суспільства обумовлюють два основні завдання суспільного розвитку. Приведення формату та способів державного управління у відповідність із світовими та європейським зокрема, тенденціям управлінської діяльності. Другим завданням є підтримання процесів формування громадянського суспільства у світлі динаміки демократичного розвитку країни. З огляну на такі завдання формування належного рівня взаємодії органів влади з населенням в лиці різноманітних громадських інституцій є актуальним напрямком як наукової розробки, так і практичної реалізації повноважень у даній сфері. Враховуючи те, що взаємодія населення з державою проявляється у різних формах та реалізовується за допомогою ряду засобів та методів, варто наголосити, що сучасна тенденція розвитку провідних країн світу полягає в тому, що органи влади починають розглядатися в якості сервісних служб по відношенню до населення. В статті проаналізовано актуальність та необхідність комплексного підходу до науково-практичної розробки чітких механізмів здійснення ефективної взаємодії органів влади та громадських інституцій. Запропоновано почати таке дослідження саме з визначення рівневості взаємодії, а конкретно з її окремого рівня – загальнодержавного рівня взаємодії. Наголошено на сферах взаємодії, серед яких виділено нормотворчу, правозастосовчу та правоохоронну діяльність. Також акцентовано увагу на проведенні громадської експертизи в рамках нормотворчої діяльності органів державної влади. Варто наголосити, що такі механізми нормативно-врегульовані, однак їх ефективність досі залишається на досить низькому рівні. Також акцентовано увагу на тому, що одним із способів або форм взаємодії центральних органів державної влади та інституцій громадського суспільства є делегування певного об’єму повноважень громадським інституціям. Також зазначається, що формою взаємодії також можливо розглядати процеси реалізації форм безпосередньої демократії.

Дисертацію присвячено вивченню контролю як гарантії законності діяльності публічної адміністрації з позицій адміністративно-правової науки. Сформульовано визначення та сутність категорії «методологія дослідження контролю», визначено її рівні. Проаналізовано наукові погляди щодо сутності і змісту контролю та суміжних категорій. Через застосування онтологічного та гносеологічного підходу з’ясовано сутність і зміст державного та громадського контролю; виділено наукові підходи щодо вивчення державного та громадського контролю в їх взаємодії та взаємозв’язку на сучасному етапі. Досліджено етимологію, генезис, зміст контролю діяльності публічної адміністрації як об’єкту наукового аналізу. Розкрито поняття принципів контролю діяльності публічної адміністрації, їх генезис, специфіку та різновиди. Запропоновано визначення поняття суб’єктів контролю діяльності публічної адміністрації, їх ознаки та класифікаційні критерії. Обґрунтовано уніфікацію процедур контролю діяльності публічної адміністрації. Визначено поняття державної та громадської експертизи як форми контролю діяльності публічної адміністрації, їх принципи, процедури проведення, спільні та відмінні риси. Розкрито поняття публічних та громадських слухань як форм контролю діяльності публічної адміністрації, їх принципи, особливості та стадії.