Добірка наукової літератури з теми "Віра православна"

Зважаючи на основні труднощі в сучасній освітній галузі, такі як знецінення загальнолюдських і національних ідеалів, втрати авторитета родини, автори статті роблять спробу звернутися до позитивного історико-педагогічного досвіду і звернути увагу на вирішення цих проблем через православну церковну мораль, що посідала достойне місце в народній освіті дореволюційної України. У статті виявлено і обґрунтовано роль церковних початкових шкіл Катеринославщини протягом пореформеного періоду; проаналізовано зміни у нормативно-законодавчих актах, що відображали політику уряду Російської Імперії, а також Святого Синоду за термін 1808–1900 рр.; за допомогою співставлення і обробки документації земських установ та статистичних списків документів освітніх інституцій пореформеного періоду визначено змістовне наповнення навчальних планів і програм церковно-парафіяльних училищ; визначено позицію авторитетних педагогів-демократів пореформеного періоду (К. Ушинського, М. Пирогова, С. Рачинського), які доводили важливість виховання на основі православної моралі; відображено неоднозначність відносин щодо освітньої справи між Катеринославською єпархією і губернськими земськими установами; через аналіз визначено основний вектор соціально-педагогічного цілепокладання, що проявився в поширенні елементарної безкоштовної освіти, що надавали церковнопарафіяльні училища Катеринославської губернії, та створенні морально-духовного підґрунтя, що забезпечувала Православна Віра.

Предметом дослідження статті є релігійна діяльність князів Острозьких, які обороняли Православну Церкву і права віруючих цієї Церкви проти експансії католицизму і у зв’язку з цим намагалися організувати союзи с протестантами. Автори аналізують об’єктивні та суб’єктивні фактори, що привели до зближення православних і протестантів у цій боротьбі, та наслідки протистояння представників різних християнських віросповідань на теренах Речі Посполитої в ХVI-ХVII ст. Для розуміння складної релігійної ситуації сучасної України здійснюється певний історичний екскурс, аналізуються головні тенденції, характерні для минулих часів, та виявляються подібні явища в нинішніх умовах. Показано, що у формуванні релігійних засад української культури визначна роль належить видатному діячу вітчизняної історії, магнату Костянтину Василю Острозькому. Головною метою Унії, якщо б вона відбулася, він вважав не підкорення православних Папі Римському, а заснування шкіл, освіту проповідників і поширення релігійної освіти загалом. Наполягання на єдності віруючих у сповідуванні істинного християнства, гостра критика агресивної політики католицизму щодо інших християнських віросповідань, готовність чинити опір цим зазіханням (в тому числі і збройний), дорікання за лицемірство католицьких священиків, що не дотримуються своїх же настанов (зокрема целібату), - все це робить К. В. Острозького активним оборонцем православної віри, так би мовити, «лицарем православ’я . Показана наявність своєрідних латентних протестантських мотивів у світогляді К. Острозького. Виявлені екуменічні аспекти діяльності князя К. Острозького. Змальовані драматичні подієві перипетії боротьби князя К. В. Острозького щодо захисту православної віри. Проаналізовані причини невдалого спротиву князів Острозьких експансіонізму Римо-католицької церкви. Виявлено аналогії релігійної боротьби минулих часів і нинішньої релігійної ситуації в Україні. Розглянуті можливі перспективи еволюції релігійної ситуації в сучасній Україні у зв’язку з налаштуванням чималої частини громадян нашої держави на західноєвропейські цінності.

Стаття є розвитком ідей Відкритого православ’я в царині екології. Автор акцентує увагу на тому, що Православна церква України долучається до загальноправославного і світового процесу молитви і турботи про довкілля. Автор звертає увагу на тяглість екологічної теми в діяльності Вселенських патріархів, Посланні Всеправославного собору на Криті (2016) і в документі Константинопольського патріархату «За життя світу / На шляху до соціального етосу Православної церкви» (2020). Зі спеціальними посланнями з нагоди Дня молитви за довкілля до православних українців звертається і Предстоятель ПЦУ Блаженніший митрополит Епіфаній (2019, 2020). Але автор іде далі і пропонує перспективу зміни культури православних традицій і обрядів на більш екологічну. Автор зачіпає тему культури цвинтарів, екологічності поховань і нових форм поминання; культуру церковних традицій, освячень і будівництва храмів; переміну погляду на переробку і утилізацію; піст як екологічну практику. Автор пропонує створення православного екологічного календаря, екологічного богослов’я та релігійних засад екологічного світобачення. Як приклад, розглядається 28 вірш біблійної Книги Буття, який зазвичай критикується захисниками довкілля, і пропонується повернення до більш древнього і одночасно більш сучасного і екологічного його розуміння і перекладу. Автор також пропонує під екологічним кутом подивитися на образи, які використовував у своїй проповіді Христос.

Інтерпретація питань прав людини з державно-правової точки зору та державно-світської ідеології та практики, з одного боку, та з поглядусучасної православної доктрини про людину та її права, з іншого, не завжди збігаються. Однак обидва підходи ґрунтуються на тому, що права людини повинні бути непорушними, недоторканними, однаковими для всіх людей, які повинні бути рівними перед законом незалежно від їхнього ставлення до релігії.Православна церква стверджує, що принцип свободи повинен відповідати моралі та вірі. Ця гармонізація повинна бути відображена в законі,оскільки, на думку церкви, мораль для всіх одна, так як є суттю Десяти Божих заповідей. Гідність особистості є основою всього людського існування та взаємодії з іншими індивідами. Закріплення гідності особистості в правових нормах надає цій якості існування правових властивостей, що створює можливість розглядати цю категорію як одне з основних і суб’єктивних прав людини. З точки зору православ’я, основою гідності людини є віра в те, що кожна людина є справді священною, творінням Бога. В основі гідності людини, яка живе в Христі, лежить переконання, що Святий Дух присутній у його житті. Відповідно до своєї гідності, людина покликана на добрі справи. Головною особливістю церковного розуміння прав людини є оцінка роліта місця моральних цінностей у житті сучасного суспільства. Специфіка полягає у наявності порівняльно-оцінного зв’язку християнської антропології та етики з теорією прав людини.

Формування символу віри, який би адекватно відображав віру Церкви та перешкоджав поширенню єресей, було основним завданням Вселенських Соборів та пильної роботи багатьох богословів. Найбіль популярним серех східних християн, які використовують візантійський літургійний обряд є Нікейсько-Константинопольський символ віри. Серед науковців, священників та віруючих сформувалось переконання, що це символ віри є результатом діяльнсоті двох Вселенських Соборів (Першого Нікейського 325 року та Першого Константинопольського 381 року). Завданням цього дослідження є вияснити, чи справді Перший Константинопольський Собор має відношення до цього символу віри. Автори статті переконані, що Нікейсько-Константинопольський символ віри не був ухвалений на цьому Соборі. Про це свідчать декілька аргументів. По-перше, канони Константинопольського і Ефеського Соборів забороняють вносити зміни в Нікейський символ віри. По-друге, Нікейсько-Константинопольський символ віри не відповідає духу і цілям Першого Константинопольського Собору. По-третє, у Нікейсько-Константинопольському символі відсутні висловлювання, які присутні в Нікейському символі, і які могли б підкреслити основну ідею Константинопольського Собору. Ці аргументи переконливо доводять, що Нікейсько-Константинопольський символ віри не пов'язаний з Першим Константинопольським Вселенським Собором 325 року. Наступний Собор, Ефеський, також не вносив зміни у символ віри. Вперше Нікейсько-Константинопольський символ віри був озвучений на Халкидонському Соборі. Відповідь на питання про походження Нікейсько-Константинопольського символу віри дає перше слово символу віри. Всі символи віри, які походили від Вселенських Соборів, серед них і Нікейський символ, починається словами "ми віруємо", оскільки такий символ є вираженням колективної віри всіх учасників Собору і всієї Церкви. Нікейсько-Константинопольський символ віри починається зі слів "я вірую". Такими словами починались усі хрещальні символи віри, тобто символи, які кандидат промовляв перед хрещенням. Завданням цього акту було виразити віру кандидата перед Церквою, що було необхідною умовою для отримання хрещення. Це означає, що Нікейсько-Константинопольський символ віри є хрещальним символом, а не соборовим. Головним питанням у дискусії між католиками і православними є "Filiоque": православні богослови звинувачують католицьких у тому, що вони додали до символу віри слова, яких немає в його первісному варіанті, і цим порушив рішення Вселенського Собору. Якщо ж Нікейсько-Константинопольський символ віри не є продуктом діяльності Собору, то ці звинувачення безпідставні. У статті доведено, що кожна літургійна традиція східного християнства сформувала власний варіант символу віри, хоч в основі кожного з них лежить той текст мисволу віри, який був ухвалений на Першому Нікейському Соборі. У статті наведена порівняльна таблиця, яка показує схожості і відмінності між символами віри різних літургійних традицій. У східному християнстві сформувались п'ять літургійних традицій: візантійська, вірменська, олександрійська, східно-сирійська (ассирійська), західно-сирійська (антіохійська). В кожній із них використовується власний варіант символу віри. Західні християни (католики і протестанти) перейняли візантійський варіант символу віри і використовують його поряд з іншими символами.

Анотація. Метою дослідження є здійснення історико-правового аналізу політико-правових ідей Гетьманщини в період національно-визвольної війни, зокрема зміст державницької концепції Б. Хмельницького. Методологічною основою дослідження стало поєднання загальнонаукових і спеціально-юридичних методів і прийомів наукового пізнання, зокрема застосування історичного методу у взаємозв’язку із методом аналізу дозволило охарактеризувати гетьманські статті і договори, а застосування системно-структурного методу у взаємозв’язку із методом аналізу дозволило визначити основні характерні риси політичної думки зазначеного періоду, зміст державницької концепції Б. Хмельницького. За допомогою системного підходу державницьку концепцію Б. Хмельницького в зазначений період досліджено крізь призму ідеї політичної автономії, ідеї спадкової монархічної влади та ідеї захисту православної віри. Порівняльно-правовий метод у взаємодії із історичним аналізом застосовано при аналізі наукової літератури вітчизняних авторів щодо зазначеної теми, а метод комплексного аналізу та узагальнення дозволив сформулювати висновки проведеного дослідження. Здійснено аналіз державницької концепції Б. Хмельницького в зазначений період крізь призму ідеї політичної автономії, ідеї спадковості влади та ідеї захисту православної віри. Доведено, що в зазначений період, перебуваючи в умовах складного геополітичного становища, безперервної війни, невирішених нагальних проблем та постійного пошуку потенційних союзників, послідовно формується власна українська політична думка. Її характерними рисами виступають ідеї політичної автономії в існуючих відносинах васалітету, ідеї спадкової монархічної влади як оптимальна і найбільш прийнятна форма організації влади та ідеї захисту православної віри. Виявлено, що на формування вітчизняної політичної думки в період національно-визвольної війни впливають західноєвропейські політико-правові вчення, погляди та ідеї, зокрема концепції просвітницького абсолютизму, поняття про суспільний договір та ідея національної держави. Обґрунтовано необхідність подальшого дослідження історичних передумов та специфіки впливу західноєвропейських ідей на формування політико-правових ідей Гетьманщини в період Руїни.

У статті розглядається проблема концептуального визначення методологічних та ідейних підвалин екзистенціальної діалектики М. Бердяєва, яка світоглядно трансформувала православ’я, а також інтерпретація ним екзистенціальної природи духовного. Доводиться, що М. Бердяєв розглядає людське пізнання і віру як динамічні форми людського буття, що зближує його погляди не лише з ідеями С. К’єркеґора, але й з систематичною теологією П. Тілліха. Аналізуються особливості екзистенціальної христології М. Бердяєва, в якій роль людини значно підвищується саме за рахунок применшення значення Бога, тобто, коли людина стає співтворцем «нового» духовного світу поряд з Богом.

У роботі розглядається висвітлення проблеми віросповідання в українській прозі ХVІ – ХVІІ ст. Автори наполягають, що релігійні суперечки того періоду не допомагали згуртуванню українців навколо спільної національної чи релігійної ідеї, а навпаки розводили представників однієї національності по різні боки, іноді роблячи їх запеклими ворогами. Проте саме ця літературна дискусія дозволила нашим мислителям сформувати національні цінності, що сприяли усвідомленню необхідності ідентифікувати себе українцями з багатим історичним і культурним спадком крізь призму релігійного контексту.

У роботі досліджується висвітлення образу церкви-матері в українській літературі ХVІ – ХVІІ ст. Стверджується, що літературна полеміка, у якій представник певної конфесії пропагував або захищав власну релігійну позицію; дала нам низку творів з глибоким змістом, розгалуженими сюжетними лініями, незвичайними образами, багатою мовною палітрою. Авторка акцентує увагу на тому, що звернення українських письменників-полемістів до церкви-матері в ХVІ – ХVІІ ст. – це усвідомлення необхідності пошуків шляхів збереження національної ідентичності через створення ідеального образу.

Витоки української культури беруть свої початки з давньоруської держави, духовна та культурна спадщина якої стала першоосновою для сучасної національної культура. Світогляд середньовічної людини багато в чому спирайся на релігійну основу. Вірування мали великий вплив на повсякденне життя людини, вони регулювали та контролювали всі сфери життя. Зміна язичницької релігії на християнство не змогла повністю викоренити язичницькі вірування зі світоглядної системи давньоруської людини.