Добірка наукової літератури з теми "Вікові народні традиції"

На сучасному етапі побудови українського суспільства надзвичайно актуальною є проблема формування духовності особистості. Духовність, представляючи внутрішній стан людини, що визначає і скеровує її життєдіяльність, формується протягом усього життя. Сприятливим для формування основ духовності є молодший шкільний вік. Системна спільна діяльність школи та сім’ї є важливим чинником формування основ духовності дитини молодшого шкільного віку. Провідне місце в системі формування духовності молодшого школяра посідає дозвіллєва діяльність. Метою статті є сутнісно-процесуальний аналіз формування основ духовності учнів початкової школи в процесі реалізації їх дозвілля. Для досягнення поставленої мети використано методи: аналізу та синтезу для розкриття сутнісних ознак духовності та особливостей її формування в молодшому шкільному віці, узагальнення, систематизації, абстрагування для визначення можливостей використання народних звичаїв, традицій та обрядів у формуванні основ духовності дітей. Спираючись на наукові психолого-педагогічні дослідження та педагогічний досвід, автором статті викладено основні положення формування основ духовності в молодших школярів з урахуванням вікових та психологічних особливостей. Наголошено, що дитяча дозвіллєва діяльність має бути педагогічно організованою, сприяти фізичній, емоційній, розумовій, соціальній активності; долучати дитину до соціальної взаємодії; формувати морально-етичні цінності і розвивати внутрішній світ (духовність) дитини; сприяти розвитку когнітивних процесів та інтересу до пізнання людини, природи, історії, звичаїв і традицій народу; формувати традиції класу, школи, родини. Розкрито можливості дозвіллєвої діяльності для формування «доброго серця» як одного зі складників внутрішнього світу особистості, використовуючи народний та християнський календарі. Наголошено на необхідності активізації спільної діяльності початкової школи та сім’ї з формування особистості дитини загалом і її внутрішнього духовного світу зокрема.

У статті проаналізовано передумови утворення, процеси становлення і розвитку Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР), а також визначено її місце в історії національного державотворення. Метою статті є аналіз становлення та розвитку ЗУНР, визначення її місця в історії національного державотворення. Зазначено, що проголошення ЗУНР було знаковою подією у тисячолітній історії національного державотворення. Ця подія свідчила про реалізацію українським народом свого права на політичне самовизначення і відповідала тогочасним європейським та світовим стандартам і традиціям, які визнавали право народу на самовизначення. Проголошення ЗУНР мало епохальний вплив на формування українського народу і його боротьбу за національну гідність та державну незалежність у ХХ ст. Наголошено, що однією з вагомих причин падіння ЗУНР була військова агресія Польщі та Румунії. Крім цього, до краху призвели надзвичайно складні міжнародні обставини, підтримка післявоєнною Європою експансіоністських, загарбницьких дій щодо ЗУНР Польщі та Румунії. Власне, зовнішньополітичні фактори й були основ ною причиною загибелі обох українських держав: щодо Української Народної Республіки – це наступ російських більшовицьких військ, підтриманих місцевими більшовиками, що зайняли значну частину українських земель; щодо ЗУНР – це захоплення її території Польщею й Румунією. З внутрішніми негараздами та проблемами обидві українські держави напевне могли б впоратися, а ось із зовнішньою агресією з боку значно сильніших сусідів не змогли. Зазначено, що ЗУНР мала важливе історичне значення. Це була чергова спроба українського народу відновити державу, звільнитися від вікової влади чужинців, влади, яка різними способами нав’язувала своє панування, право, ідеологію, історію. Великим позитивом було й те, що ЗУНР формувалась як національна держава на демократичній основі: визнання народу джерелом влади, рівність усіх перед законом, прагнення забезпечити конституційне оформлення новоствореної держави, проголошення принципів поділу влади на законодавчу, виконавчу та судову, гарантування широких політичних і культурних прав національним меншинам та ін. Українці заявили про себе всьому світові як окрема нація, яка має право на власну державу. Значно підвищився рівень національної свідомості тогочасного українського народу. Українці здобули досвід державотворення, який міцно вкоренився в історичну пам’ять і став надбанням наступних поколінь борців за Українську державу, зокрема й ХХ ст. Історичне значення ЗУНР також полягає у тому, що було збережено ідентичність української нації й поглиблено процес українського державотворення.

У статті розглянуті засоби і методи патріотичного виховання; встановлено педагогічні методи виховання патріотизму; досліджено вплив вивчення історії та традицій регіону як засіб патріотичного виховання. визначено, що велике значення у вихованні патріотизму має вивчення історії рідного краю, культури, мови, традицій і звичаїв свого народу і своїх предків. Досліджено зміст, засоби та методи утворюють систему виховного процесу, адекватну меті виховання. Виявлено, що вибір засобів патріотичного виховання залежить від вікових та індивідуальних особливостей вихованців. Актуальність дослідження обумовлена недостатньою теоретичною розробленістю проблеми патріотичного виховання в умовах поліетнічного і полікультурного регіону. Ефективність вирішення даної проблеми залежить від того, наскільки цілеспрямовано буде залучена молодь в соціально-культурну, в тому числі культурно-дозвільну діяльність.

Стельмаховича визначено вплив його наукових ідей на становлення й розвиток історії педагогіки в незалежній Україні. Аналіз праць Мирослава Гнатовича Стельмаховича засвідчив багатогранність і різновекторність його інтересів, адже в них порушено проблеми національного, родинного, естетичного морального, фізичного, трудового виховання, українознавства, родинознавства та методики навчання цих предметів, питання мовленнєвого розвитку учнів та інші. Обґрунтовано, що не втрачає новизни й актуальності виокремлення дослідником провідних принципів виховання, до яких він відносить: гуманізм, природовідповідність, зв'язок виховання з життям, виховання працею, врахування вікових та індивідуальних особливостей вихованців, систематичність і послідовність виховання, єдність вимог і поваги до особистості, поєднання педагогічного керівництва з розвитком самостійності та ініціативи виховання. Означені принципи відповідають вимогам концепції нової української школи, якою передбачено виховання учнів на загальнолюдських цінностях і патріотизмі. Завданням сучасної школи є формування в учнів відповідальності, поваги до гідності, прав, свобод, інтересів людини, толерантності, екологічної культури, доброти, шанобливого ставлення до сім’ї. Установлено, що педагог розробляє цілісну виховну систему на основі загальнолюдських та громадянських цінностей. Особливе значення має залучення до національних традицій, звичаїв, обрядів – тих скарбів, що репрезентують етнічний код українця. Тільки врахування ідей української народної педагогіки забезпечить становлення й формування української національної школи, якою М. Стельмахович вважав “той загальноосвітній навчальний заклад, що забезпечує засвоєння учнями основ наук і виховання свідомого громадянина суверенної України”. Ключові слова: українська народна педагогіка, етнопедагогіка, принципи навчання й виховання, педагогічна спадщина Мирослава Стельмаховича.

Анотація. У статті схарактеризовано зміст та особливості духовно-морального виховання студентів педагогічних закладів вищої освіти, визначені вікові особливості студентської молоді, які необхідно враховувати у процесі організації їхнього духовно-морального становлення. Проведений аналіз сучасних нормативно-правових документів з питань освіти дав змогу констатувати, що важливою складовою особистої готовності до педагогічної діяльності є низка морально-етичних вимог, які ставляться перед майбутніми педагогами. З’ясовано, що у процесі духовно-морального виховання відбувається становлення духовної, емоційної та світоглядної сфер людини на основі засвоєння загальнолюдських та національних морально-етичних цінностей. Визначено, що з цією метою потрібно, насамперед, забезпечити умови для прилучення студентської молоді до культури, традицій, цінностей українського народу. Констатовано, що важлива роль у процесі духовно-морального становлення майбутніх педагогів належить викладачу, який має забезпечити професійне керівництво виховним процесом студента, інтегруючи його з фаховою підготовкою. Виокремлено три рівні організації духовно-морального виховання студентської молоді: мікрорівень, мезорівень та макрорівень. Підкреслено, що важливе значення для духовно-морально виховання студентів відіграє волонтерсько дяльність. Зроблено висновок про те, що організація духовно-морального виховання студентської молоді в закладах вищої освіти потребує трансформації та вдосконалення.

У статті розкрито етнопсихологічні умови та технологія проектування майбутнього особистості. Проблема життєвого шляху представлена у різних підходах: еволюційно-генетичному, соціально-психологічному, культурно-історичному, діяльнісному, сце¬нарному, особистісно-міфологічному. Найменш презентовано позиції етнопси¬хологічного аналізу, що потребує особливого методологічного інструментарію. Поляризація суспільства як чинник впливу на вибір життєвого шляху особистості може бути обумовлена проживанням попередніх поколінь в іншій культурі та цивілізації, пережиті в цих цивілізаціях події, що за логікою «вимушеного повторення» спонукають до протилежно спрямованих векто-рів (прагнень) інтеграції і конфліктів. Крім того чинник вибору особистістю життєвого шляху прихований у супе¬речностях архетипних образів, програм групового несвідомого, що виявляються в реалізації полярно протилежних життєвих зразків. У народних звичаях, традиціях присутні техніки проектування життєвого шляху особистості, що формують готовність до переходу «в інший світ». На основі теоретичного аналізу побудовано етнопсихологічну концепцію життєвого шляху особистості, що дозволяє тлумачити особистість як систему ієрар¬хічних взаємин декількох поколінь, у процесі яких разом з потенціалом розвитку та зростання передаються нащадкам пережиті колективні та індивідуальні травми. Вони спонукають особистість до застосування таких стратегій виходу із пережи¬тих подій: стратегія повторення життєвих труднощів, повернення до минулого; стратегія компенсації пережитих життєвих травм («потенційних ям») більш високим соціальним статусом, матеріальними цінностями; стратегія «відігрування» на інших» (виміщення); стратегія «жити з травмою», її трансгенерація, замовчування. Розкрито індивідуальну динаміку змін особистісних характеристик в процесі проектування життєвого шляху в різних вікових групах. Квантування часу життя (виділення проміжків часу на заплановані події) виявило, що у групі людей похилого віку більш стабільне життя (порівняно зі студентами), лінія життя має менше перепадів емоційного стану, їх життя (незважаючи на травмуючі події) більш різнобарвне, насичене також і позитивними подіями, домінує позитивне бачення перспективи, адекватні домагання. Їх лінія життя має більш символізовану глибину виразу пережитих травм, зображується невербально і виражається в словах. У студентів пережиті події заперечуються і подаються тільки на повер¬хневому вербальному рівні. Поглиблений контакт з молодими респондентами дав змогу виявити соціально травмувальні об’єкти, виражені у вигляді образів-симво¬лів, що підтверджує концепцію міжпоколінної передачі інтроектованих в минулому соціальних травм. Ключові слова:етнопсихологічні умови, технологія проектування майбутнього особистості життєвий шлях, варіанти життя, життєвий сценарій.