Добірка наукової літератури з теми "Відновне правосуддя"

Актуальність статті полягає в тому, що на даному етапі розвитку державності надзвичайно актуальною є проблема впровадження в кримінальний процес України механізмів відновного правосуддя, які вже досить тривалий час використовуються у багатьох країнах світу. Концепція відновного правосуддя сформувалась як альтернатива традиційному кримінальному переслідуванню, яке на даному етапі суспільного розвитку не дозволяє повною мірою ефективно вирішити кримінально-правовий конфлікт та належним чином захистити права потерпілого в кримінальному процесі. В Україні існує об’єктивна потреба у реформуванні системи запобігання злочинам неповнолітніх, що має ґрунтуватися на досягненнях і традиціях національного законодавства, європейських цінностях щодо захисту прав та основоположних свобод людини і громадянина, положеннях міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України. Це зумовлює необхідність змін системного характеру у структурі органів кримінальної юстиції, у тому числі й органів ювенальної юстиції, спрямованих на створення оптимальної системи запобігання злочинним діянням осіб, які не досягли повноліття. Одним із шляхів вирішення цієї проблеми є закріплення нових складових розвитку ювенальної юстиції, що реалізуються через прогресивні ідеї виправлення неповнолітніх, які вчинили злочин. Статтю присвячено висвітленню поняття та сутності відновного правосуддя як складової ювенальної превенції. Визначено його основну мету та відмінність від «традиційного» правосуддя, а також особливості реалізації на практиці деяких його форм в аспекті захисту прав неповнолітніх членів суспільства. Охарактеризовано деякі проблеми та перспективи запровадження інститутів відновного правосуддя в Україні. Зроблено висновок, що запровадження інститутів відновного правосуддя в Україні – це акумулятор новаторських ідей, що повинен сприяти якнайшвидшому виведенню неповнолітніх із кримінального процесу. Сутність відновного правосуддя має полягати в реагуванні на злочини неповнолітніх шляхом надання можливості сторонам прийняти спільне рішення щодо залагодження кримінально-правового конфлікту (тим самим прийнятті неповнолітнім правопорушником відповідальності за вчинене та усунути завдану потерпілому емоційну, матеріальну та фізичну шкоду). Ювенальна юстиція, як система органів державної влади та громадськості, що здійснюють правосуддя і захищають права дитини, повинна використовувати відновне правосуддя у кримінальному процесі до неповнолітніх осіб, які скоїли кримінальні правопорушення, тим самим забезпечуючи належний юридичний захист останніх.

У статті досліджуютьсяпитання впровадження парадигмивідновного правосуддя в кримі-нальне законодавство України.Розглядаються основні принципикомпромісного способу вирішеннякримінально-правового конфлікту.Зазначається, що ідеї відновногоправосуддя з’явились у світі як від-повідь на кризу традиційного кримі-нального судочинства, яке насампе-ред має каральне спрямування. Затакого підходу відновлення пору-шених суспільних відносин відбувається за рахунок застосуваннярепресивних засобів, ключова рольсеред яких відводиться покаранню,при цьому інтереси потерпілого від-ходять на другий план. Водночасвідновне правосуддя представляєсобою зовсім інший підхід до здійс-нення правосуддя, ніж традиційнасудова система. Відновне правосуддязосереджується на компенсації спри-чинених збитків, усуненні заподіяноїшкоди, реінтеграції правопорушникав суспільство та наданні можливо-сті всім сторонам кримінально-пра-вового конфлікту брати безпосе-редню участь у процесі здійсненняправосуддя. Традиційна каральнамодель збільшує негативні наслідки,завдані правопорушником, певнимчином сприяючи вторинній віктимі-зації жертви. Вона переважно звер-нена в минуле і на особу правопо-рушника. Навпаки, відновлювальнамодель зосереджується на сьогоденніта майбутньому, спрямовуючи своїзусилля на зменшення емоційногонапруження жертви та усуненняматеріальних збитків.У статті звертається увага навідсутність у кримінальному зако-нодавстві норм, що заохочують допозитивної посткримінальної пове-дінки в разі вчинення кримінальногоправопорушення у співучасті. Зва-жаючи на міжнародний та позитив-ний зарубіжний досвід застосуваннякомпромісних програм вирішеннякримінально-правового конфлікту,обґрунтовується доцільність упро-вадження у сферу кримінальногозаконодавства України поряд ізкаральними формами реакції накримінальне правопорушення нових,соціально-орієнтованих технологій,які стимулюють та заохочують допозитивної посткримінальної пове-дінки і сприяють ресоціалізації пра-вопорушників, зокрема для випадківучинення кримінального правопору-шення у співучасті.

Досліджено теоретичні та практичні аспекти становлення та розвитку принципу доступності правосуддя протягом різних конкретно-історичних періодів еволюції держави і права. Проаналізовано різноманітні вектори впливу історичних процесів на прогресивний розвиток судочинства та судоустрою. Показано місце та роль органів та посадових осіб державного управління у реалізації функції правосуддя в державах Стародавнього світу, зокрема в Стародавній Індії, Стародавньому Єгипті, Стародавньому Вавилоні, Стародавній Греції. Наголошується, що визначення оптимальних шляхів реалізації права на доступ до правосуддя, на наш погляд, передбачає використання належних теоретико-методологічних засад, важливим елементом чого є дослідження історико-правових аспектів становлення та розвитку права на доступ до судочинства протягом різних конкретно-історичних етапів еволюції світової та української державності, починаючи з досвіду реалізації правосуддя у державах Стародавнього світу. Визначено, що у світовій історії держави і права визначаються три основні етапи становлення принципу доступності правосуддя: І. Стародавній етап, протягом якого відносна доступність населення до правосуддя в умовах відсутності автономної судової гілки влади забезпечувалася поєднанням управлінських та судових функцій центральними та місцевими загальними органами і посадовими особами публічного управління, включаючи абсолютного монарха (фараона, царя і тому подібного). ІІ. Новий етап (починаючи з 17 ст.), протягом якого судова влада поступово виокремилася з-поміж інших елементів системи публічного управління в якості самостійної, професійно забезпеченої кадрами гілки влади. ІІІ. Новітній етап (з 60-х рр. XX ст. до сьогодні), який характеризується доктринальним розробленням концепції доступності правосуддя, яка згодом набула статусу міжнародно-правового стандарту та принципу національного судочинства правових держав в якості необхідного складового елементу права на справедливий суд.

Стаття відображає результати наукового аналізу існуючої організаційної структури (моделі) Вищої ради правосуддя. Констатується, що в результаті внесення у 2016 р. змін до Основного Закону держави щодо правосуддя відбулася реорганізація Вищої ради юстиції у Вищу раду правосуддя (ВРП). Значна концентрація у ВРП широкого кола різноманітних повноважень, зокрема й щодо питань суддівської кар'єри, істотно змінила статус і роль цього органу у системі судової влади порівняно з попередніми роками його діяльності. Це привернуло увагу до діяльності ВРП не лише науковців, а й нового складу парламенту. Незважаючи на відносно нетривалий час роботи оновленого органу суддівського врядування, законодавець вирішив створити у її структурі новий орган. Цей крок зазнав критики з боку міжнародних інституцій, а Конституційний Суд України визнав відповідні законодавчі положення неконституційними. Автор зазначає, що організаційна структура ВРП зумовлена, перш за все, її законодавчо визначеним статусом і повинна повноцінно та ефективно забезпечувати виконання покладених на неї функцій. Повною мірою їх реалізує пленарний склад ВРП. Водночас на структурні одиниці ВРП покладається реалізація лише окремих із них, що постають як конкретні завдання. На підставі системного аналізу норм чинного законодавства та локальних актів ВРП зроблено висновки про те, що існуюча структура ВРП організована з урахуванням (під впливом) трьох чинників: 1) міжнародних стандартів; 2) чинного законодавства України; 3) ініціативи ВРП, зумовленої потребою ефективного функціонування. Вона є динамічною та мобільною. При цьому її основу становлять сталі структурні елементи, існування яких прямо передбачене законом. Утворення інших органів у структурі ВРП можливе як результат законотворення або локального нор-мотворення. Автор наголошує, що підходи до зміни структури ВРП як органу, відповідального за забезпечення незалежності судової влади в державі, повинні бути виваженими та такими, що не посягають на фундаментальні цінності демократичної держави, не створюють загрози невиправданого запровадження контролю над ним. Вони повинні бути спрямованими на оптимізацію роботи ВРП та забезпечення ефективної реалізації її функцій.

Метою та завданнями статті є аналіз сутності категорії «конституційно-юрисдикційний процес» шляхом встановлення зв’язку та співвідношення цього поняття з такими дотичними поняттями, як «юрисдикція», «конституційна юрисдикція», «юридичний процес», «юридична процедура», «юрисдикційний процес». «конституційний процес», «конституційне провадження»; дослідження особливостей сучасного конституційного юрисдикційного процесу в Україні, що реалізується в діяльності Конституційного Суду України; визначення напрямів та перспектив подальших наукових досліджень у цій галузі. Наукова новизна отриманих результатів полягає в тому, що в статті відображено наукову думку щодо сутності поняття «конституційний юрисдикційний процес» та означено його основні сучасні характеристики у світлі новацій конституційної реформи правосуддя, що відбулася у 2016 році. Висновки. Конституційний юрисдикційний процес є самостійним різновидом юрисдикційного процесу як однієї з форм юридичного процесу, а також елементом конституційного процесу як складової юридичного процесу. Специфіка конституційного юрисдикційного процесу в Україні відносно галузевих різновидів юрисдикційних процесів певною мірою обумовлена зміною внаслідок конституційної реформи правосуддя 2016 року місця Конституційного Суду України у судовій владі, меж, змісту й обсягу його юрисдикційних повноважень та порядку їх реалізації. Наведене зумовлює потребу у проведенні комплексного дослідження сучасного стану конституційного юрисдикційного процесу в Україні, виявленні проблемних моментів у процесуальній діяльності Конституційного Суду України та пошуку шляхів їх вирішення, а також в окресленні перспектив розвитку цього явища. У ході подальшого дослідження конституційного юрисдикційного процесу, який реалізується Конституційним Судом України, уявляється доцільним зосередитися на аналізі особливостей цього процесу в динамічному аспекті з метою встановлення через «технологічний» аспект відповідних його зв’язків зі статутарним аспектом, тобто спрямувати науковий пошук від динамічного до статутарного аспектів конституційного юрисдикційного процесу.

Дана праця присвячена дослідженню правових пи-тань справедливості судових рішень. Право на чесний суд є загальновизнаною нормою права, яка пов’язана з міжнародним принципом верховенства права, а та-кож є імперативною нормою, якій має відповідати на-ціональне законодавство. Визначення права на спра-ведливий судовий розгляд закріплене у міжнародних актах, зокрема у Пакті про громадянські і політичні права. У ньому не лише проголошується право на спра-ведливий судовий розгляд, але і вказуються конкретні обов’язки держави щодо організації гарантій для забез-печення реалізації права на судовий захист. Зокрема, передбачається рівність усіх перед судами і трибуна-лами у можливості отримати процесуальні свободи при розгляді конкретної справи.У роботі аналізується зміст юридичного понят-тя права на справедливий судовий розгляд як одного з основних елементів механізму захисту прав і сво-бод людини. Встановлено, що воно є багатоманітним і комплексним. Вимога справедливості правосуддя визначається ступенем дотримання цілої системи га-рантій, до числа яких відносяться механізми як ма-теріально-правового, так і процесуального характеру. Одними з головних є публічність розгляду справ та рів-ність осіб перед законом і судом. Досліджено пробле-ми, пов’язані зі здійсненням правосуддя, коли судові рішення мають в достатній мірі надавати учасникам можливості аргументувати свою позицію, висвітлю-вати мотиви та підстави, на яких вона базується. При цьому враховується, що межі обов’язку однакового підходу до процесуального правового становища сто-рін можуть різнитися залежно від природи рішення та мають оцінюватися у контексті обставин кожної спра-ви. На підставі вивчення конкретних справ ЄСПЛ з’я-совано сутність правового принципу, за яким розгляд справи має відбуватися в таких умовах, які не ставлять учасника у істотно невигідне становище відносно дру-гої сторони. У даному сенсі досліджено правову приро-ду таких понять, як «рівність озброєння учасників про-цесу», «справедливий баланс між сторонами».Беручи до уваги практику Європейського суду, автор проаналізував процесуальні питання щодо рівно-сті сторін, які часто межують та навіть перетинаються з іншими правилами, що забезпечують справедливість судочинства, такими як публічність розгляду, відкри-тість процесу, диспозитивність тощо.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук зі спеціальності 12.00.09 – кримінальний процес та криміналістика; судова експертиза; оперативно-розшукова діяльність. – Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна, Міністерство освіти і науки України. – Харків, 2017 р. Дисертація присвячена дослідженню теоретичних та практичних проблем правового регулювання відшкодування (компенсації) шкоди у кримінальному процесі України. Розглянуто сутність та форми відшкодування (компенсації) шкоди у кримінальному процесі України; процесуальний порядок добровільного та примусового відшкодування (компенсації) шкоди, завданої злочином, та відшкодування (компенсації) шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями та бездіяльністю органів досудового розслідування, прокуратури та суду; особливості забезпечення цивільного позову з урахуванням дії антикорупційних законів та даних електронних декларацій; визначені обставини, що виключають можливість відшкодування (компенсації) шкоди.