Зміст
Добірка наукової літератури з теми "Вчені ХПІ"
Оформте джерело за APA, MLA, Chicago, Harvard та іншими стилями
Ознайомтеся зі списками актуальних статей, книг, дисертацій, тез та інших наукових джерел на тему "Вчені ХПІ".
Біля кожної праці в переліку літератури доступна кнопка «Додати до бібліографії». Скористайтеся нею – і ми автоматично оформимо бібліографічне посилання на обрану працю в потрібному вам стилі цитування: APA, MLA, «Гарвард», «Чикаго», «Ванкувер» тощо.
Також ви можете завантажити повний текст наукової публікації у форматі «.pdf» та прочитати онлайн анотацію до роботи, якщо відповідні параметри наявні в метаданих.
Статті в журналах з теми "Вчені ХПІ"
1
Kvik, L. "Засадничі чинники суспільного миру у вченні папи Бенедикта XVI". Multiversum. Philosophical almanac, № 7-8 (18 травня 2018): 94–101. http://dx.doi.org/10.35423/2078-8142.2015.7-8.10.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті порушуються актуальні проблеми сьогодення, а саме відсутність стабільного миру в світі та зазіхання на основні права людини. Мета – дослідження засадничих чинників миру в світі ХХІ ст. у вченні папи Бенедикта XVI та аналіз запропонованих ним шляхів досягнення суспільного миру. Автор розглядає сучасний стан релігійної свободи у світі та аналізує взаємозв’язок між людською гідністю і релігійною свободою, які є одними з основних прав людини.
2
БОДАК, Валентина. "ПРОБЛЕМИ БУТТЯ ЛЮДИНИ ТА ЛЮДЯНОСТІ У ФІЛОСОФСЬКІЙ СПАДЩИНІ ГРИГОРІЯ СКОВОРОДИ". Human Studies a collection of scientific articles Series of «Philosophy», № 44 (20 травня 2022): 76–85. http://dx.doi.org/10.24919/2522-4700.44.5.
Повний текст джерелаАнотація:
Метою статті є виявлення проблем буття людини та людяності як провідних у філософській спадщині Г. Сковороди та обґрунтування актуальності їхнього ціннісно-світоглядного вирішення для сьогодення. Методологія. Продуктивним є застосування методів історико-філософського аналізу, що дало можливість проаналізувати проблему буття людини та людяності у філософському вченні Г.Сковороди; з’ясувати світоглядне значення сковородинського ціннісного вирішення проблеми. Наукова новизна. У статті розглянуто реалії технологічної революції на початку ХХІ ст. (відомої під назвами: the 4th Industrial Revolution, Industry 4.0 та ін.), що актуалізує сьогодні звернення до напрацювань філософсько-антропологічної парадигми, в межах якої розкрито основоположні проблеми буття людини та людяності як здатності бути Людиною в цьому Бутті. До плеяди філософів-гуманістів належить постать Григорія Сковороди (1722 – 1794), у вченні якого віднаходимо відгук наших тривог та сумнівів. Установлено, що, враховуючи багатовекторні аспекти проблеми, людство прагне здійснити перехід
3
Білавич, Г. В., Л. М. Височан, Б. П. Савчук та Г. І. Кліщ. "ПИТАННЯ РОЗВИТКУ ІНШОМОВНОЇ ОСВІТИ В ДЕРЖАВАХ ЗАКОРДОННЯ КРІЗЬ ВИМІР НАУКОВОГО ДИСКУРСУ УКРАЇНСЬКИХ КОМПАРАТИВІСТІВ (КІНЕЦЬ ХХ – ПОЧАТОК ХХІ СТ.)". Медична освіта, № 3 (16 грудня 2021): 5–10. http://dx.doi.org/10.11603/m.2414-5998.2021.3.12587.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті проаналізовано стан дослідженості питання щодо розвитку іншомовної освіти в державах закордоння крізь вимір наукового дискурсу українських компаративістів (кінець ХХ – початок ХХІ ст.). Зазначено, що українські компаративісти, досліджуючи іншомовну освіту в державах закордоння (зазвичай у вимірі аналізу освітніх систем тих чи інших країн), роблять акцент на творчому використанні європейського та світового досвіду, зокрема на актуалізації вивчення іноземних мов у закладах середньої та вищої освіти України. Сучасні вчені доходять висновку, що для здобувача української іншомовної освіти важливі не тільки такі показники, як володіння лексикою і граматикою мови, що вивчається, а й соціокультурна та комунікативна компетентність. Українська компаративістика має серйозні напрацювання щодо дослідження іншомовної освіти держав закордоння, започатковані ще у 90-х рр. ХХ ст. І досі важливими для сьогодення є творчі здобутки лабораторії порівняльної педагогіки Інституту педагогіки АПН України (Г. Єгоров, Л. Волинець, О. Локшина, Б. Мельниченко, О. Першукова та ін.). Сучасні компаративісти активно розробляють питання формування іншомовної компетенції здобувачів освіти.
4
Дяків, Віталій. "ПЕРЕХІД ВІД ЦЕНТРАЛІЗОВАНОЇ ДО ДЕЦЕНТРАЛІЗОВАНОЇ ДЕРЖАВИ В КОНТЕКСТІ ЗАГАЛЬНОЄВРОПЕЙСЬКИХ ПОЛІТИЧНИХ ТЕНДЕНЦІЙ: НА ПРИКЛАДІ ВЕЛИКОБРИТАНІЇ, НІМЕЧЧИНИ ТА ФРАНЦІЇ". Молодий вчений, № 9 (97) (30 вересня 2021): 133–37. http://dx.doi.org/10.32839/2304-5809/2021-9-97-27.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті розглянуто та вивчено процес переходу від централізації до децентралізації влади на прикладі європейських держав та в контексті загальноєвропейських політичних тенденцій. Автором проаналізовано зародження децентралізаційних процесів від епохи Середньовіччя до вчень дослідників епохи Відродження та робіт науковців ХІХ-ХХІ століть, детально вивчено досвід Великобританії, Німеччини та Франції у процесі переходу від централізованих держав до децентралізованих. В роботі запропоновано авторський розподіл процесу децентралізації влади на періоди з коментарями, ознаками та висновками до кожного з них. Окрім того, в статті вивчено роль та вплив Ради Європи і Європейської хартії місцевого самоврядування на розвиток та становлення місцевого самоврядування в Європі та, зокрема, в Україні.
5
КРУГЛЕНКО, Л. В. "ПЕРІОДИЗАЦІЯ РОЗВИТКУ ІДЕЙ ПОЛІКУЛЬТУРНОЇ ОСВІТИ У ВІТЧИЗНЯНІЙ ПЕДАГОГІЧНІЙ ДУМЦІ (к. ХХ – п. ХХІ ст.)". АКАДЕМІЧНІ СТУДІЇ. СЕРІЯ «ПЕДАГОГІКА» 2, № 3 (17 листопада 2021): 79–84. http://dx.doi.org/10.52726/as.pedagogy/2021.3.2.12.
Повний текст джерелаАнотація:
Автором визначено, що серед пріоритетних напрямів розвитку вітчизняної системи освіти сучасна педагогічна наука визнає полікультурний вектор як такий, що забезпечує виконання двох завдань: входження України до євро- пейського освітнього простору та розв’язання питань внутрішнього існування полікультурного суспільства. Озна- чена проблема, як констатує автор, в історико-педагогічному дискурсі розглядається передусім у компаративному аспекті, натомість вітчизняний досвід «полікультурності» опинився на узбіччі наукового пошуку. Утім автор вважає, що таке дослідження дозволяє з’ясувати динаміку розвитку ідей полікультурної освіти у вітчизняній педагогічній думці кінця ХХ – початку ХХІ ст., встановити головні тенденції цього процесу та визначити проблеми, які необ- хідно вирішувати саме сьогодні. Спираючись на думки вітчизняних вчених щодо важливості застосування методу періодизації в історико-педагогічному дослідженні, автором представлено власну періодизацію розвитку ідей полі- культурності у вітчизняному педагогічному дискурсі. На основі визначених чинників (особливості політико-еконо- мічного та соціокультурного життя України у визначених хронологічних межах та актуалізація проблеми в освітніх регуляторних документах; наявність / відсутність наукових публікацій із визначеної теми в тогочасному педагогіч- ному дискурсі; напрями, тенденції розвитку проблеми та практичний доробок вітчизняних вчених і педагогів-прак- тиків тощо) розроблено таку періодизацію розвитку ідей полікультурної освіти у вітчизняній педагогічній думці: І-й період – теоретико-накопичувальний (кінець 80-х рр. ХХ ст. – перше десятиліття ХХІ ст.); ІІ-й період – практико- зорієнтований (друге десятиліття ХХІ ст. – триває нині); визначеним хронологічним періодам передував підготовчий етап (60–70-ті рр. ХХ ст.), на якому (в межах концепції інтернаціонального виховання) формувалися зародки ідей полікультурності. Утім у межах концепції пролетарського / соціалістичного інтернаціоналізму зародки ідей полі- культурності (солідарність, рівність, братерство) були суттєво обмежені класовим принципом. Доведено, що українські вчені мають створити таку модель полікультурної освіти, яка б відображала особли- вості державного розвитку України, її багатонаціонального складу, проте відображала б загальні тенденції євро- пейського співтовариства у їхньому прагненні до соціокультурного діалогу. Такий підхід буде продуктивним лише за умови врахування власного позитивного педагогічного минулого.
6
Nikolenko, Hanna. "Моделі пост-глобального відкритого суспільства в концепціях Дж.Сороса та Дж.Ріфкіна". Multiversum. Philosophical almanac, № 3-4 (30 листопада 2018): 101–17. http://dx.doi.org/10.35423/2078-8142.2018.3-4.09.
Повний текст джерелаАнотація:
Стаття присвячена моделюванню відкритого суспільства за проектами Дж.Ріфкіна (суспільство відкритих мереж та енергетична Пангея) та Дж.Сороса (демократичний альянс). Вчені досліджують вплив новітніх технологій на суспільство, зміну ціннісних орієнтирів, формування нових форм соціальної участі. Вони роблять прогнози стосовно майбутніх суспільних перетворень у пост-глобальних умовах та мають досвід втілення своїх ідей на практиці протягом ХХІ ст. Дж.Сорос називає себе безпосереднім послідовником ідей відкритого суспільства А.Бергсона і К.Попера. Він розбудовує свій проект на засадах гуманізму, демократичності та захисту прав людини. Дж.Ріфкін поєднує ідеї зеленої енергетики, формування нових уявлень про природу (ентропія), цінностей (біофілія, емпатія), які разом лежать в основі суспільства відкритих мереж. Дж.Сорос пропонує проводити зміни через громадянське суспільство, уряди та переосмислення статусу суверенітету країни в міжнародній політиці. Він пропонує низку перетворень, які збільшили б потенціал взаєморозуміння між суб'єктами, механізми заохочення та контролю порушень. У політиці це підтримка або економічні санкції, в житті громадян – просвітницька діяльність у сфері захисту прав людини та громадянина. Дж.Ріфкін проводить паралелі між мережею Інтернет та інтелектуальної енергетичної мережі, що наразі формується. Він вважає, що об'єднання людей, які вільно діляться цінною інформацією в мережі, так само вільно ділитимуться енергією відновлювальних джерел. Обидва вчених зауважують кризу цінностей і втрату орієнтирів, які сформувалися в глобальному суспільстві після бурхливих подій ХХ століття. Вони пропонують свої варіанти розвитку майбутніх подій та напрямки економічних, соціальних та світоглядних трансформацій.
7
Каліщук, Оксана. "ІСТОРИЧНА ТОПОГРАФІЯ ДАВНЬОРУСЬКИХ, ПІЗНЬОСЕРЕДНЬОВІЧНИХ ТА РАННЬОМОДЕРНИХ МІСТ УКРАЇНИ ЯК ІСТОРІОГРАФІЧНА ПРОБЛЕМА". Litopys Volyni, № 25 (10 грудня 2021): 39–43. http://dx.doi.org/10.32782/2305-9389/2021.25.06.
Повний текст джерелаАнотація:
Запропонована розвідка являє собою спробу аналізу досліджень з історичної топографії міст України впродовж ХІХ – перших десятиліть ХХІ ст. Студія є спробою узагальнення вже опублікованих досліджень істориків, стану вивчення проблеми в історіографії. Авторкою стверджено, що найактивніше вчені вивчають проблеми історичної топографії таких потужних міських центрів, як Київ та Львів. Указано на особливості розгляду проблем історичної топографії залежно від часового та територіального вимірів. Показано особливості студій історичної топографії міст Галичини, Волині, Поділля. Рання історія українських міст залишається слабо вивченою через фрагментарність та лаконічність писемних джерел. Краєзнавчі нотатки дають змогу до певної міри зафіксувати зміни у забудові населеного пункту і, як наслідок, по-перше, реконструювати локалізацію опублікованих знахідок, а по-друге, виділити серед загалу топонімів назви, пов’язані з планувальною структурою. З’ясовано значення для дослідження різноманітних напрямів територіальної історії. Указано на відсутність у вітчизняній історіографічній традиції компаративних досліджень історичної топографії й у межах України, і європейських міст. Виокремлено аспекти історичної топографії українських міст середньовіччя та раннього нового часу, які потребують подальшого наукового вивчення. Стверджено, що дослідження історичної топографії середньовічних та ранньомодерних українських міст повинно здійснюватися винятково на комплексному аналізі історичних джерел. Використання джерел різних типів та видів (писемних, картографічних,) робить успішним реконструювання міського простору. Результати наукових досліджень дають змогу стверджувати, що врахування археологічних джерел дає можливість дати відповідь на ті питання, які не відтворено в інших джерелах.
8
Шологон, Лілія. "Русофільський рух в Галичині в другій половині XIX – початку XX століття: Спроба джерелознавчого аналізу". History Journal of Yuriy Fedkovych Chernivtsi National University 1, № 51 (3 березня 2021): 87–96. http://dx.doi.org/10.31861/hj2020.51.87-96.
Повний текст джерелаАнотація:
В статті зроблено спробу дати оцінку русофільському руху в Галичині другої половини ХІХ – початку ХХ ст. на основі різних концепцій дослідників, що його досліджували та аналізу архівних та опублікованих джерел. Авторка звернула увагу на зміст статутів русофільських товариств – «Галицько-руської матиці», Товариства імені Качковського, Руського народного інституту «Народний дім», Руського видавничого товариства, програму діяльності Руської народної партії, інформаційні звіти про роботу громадських об’єднань, спогади, громадсько-політичну періодику, наукові видання русофільських товариств «Галицький історичний збірник», «Науковий збірник», «Літературний збірник», «Науково-літературний збірник». Встановлено, що впродовж 1853–1908 рр., було опубліковано 60 русофільських наукових збірників, рівень популярності яких серед населення низьким. На основі проаналізованих джерел зроблено висновок про те, що головним завданням русофільського руху, який фінансувався Російською імперією, було розповсюдження літератури мовою близькою до російської, складним етимологічним правописом, повне заперечення права українського народу на власну мову, культуру, національну ідентичність, політичну самостійність. Якщо у середині ХІХ ст. москвофільська пропаганда знаходила чимало прихильників у Галичині на противагу полонізації краю, з мовчазної згоди центральної влади у Відні, то вже на початку ХХ ст. симпатії українців краю були на стороні головних опонентів русофілів – народовців та радикалів. Їх ідеї поділяли провідні громадсько-політичні діячі, вчені, літератори – Іван Франко, Леся Українка, Михайло Грушевський, Михайло Драгоманов, Михайло Павлик. Початок ХХІ ст. в черговий показав несприйняття концепції «русского мира» переважною більшістю українців, що надали перевагу західноєвропейським культурним та політичним цінностям.
9
Осадча, Н. О. "ДУХОВНЕ І КУЛЬТУРНО-ПСИХОЛОГІЧНЕ В СУЧАСНОМУ ПЕДАГОГІЧНОМУ МИСЛЕННІ". Духовність особистості: методологія, теорія і практика 91, № 4 (30 вересня 2019): 123–33. http://dx.doi.org/10.33216/2220-6310-2019-91-4-123-133.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті аналізуються питання, пов’язані із взаємодією духовних та культурно-психологічних чинників в сучасному педагогічному мисленні, що є актуальним для виховання учнівської молоді в епоху новітніх технологій. В минулому культурна психологія, як і культурно-історичні теорії, звертала увагу на «Я-концепцію» та соціальний характер особовості. Вчені ХХ ст. наблизилися до моральних основ розвитку дитини та зупинилися перед духовними чинниками, які мають непересічне значення для формування особовості.
В статті наголошується на тому, що поза полем соціально-психологічних досліджень ще залишаються питання, пов’язані з духовним розвитком дітей та підлітків. Не вивчався вплив духовного на процес інституціоналізації особовості. Не зверталася увага на те, що духовне, а не душевне формує внутрішній світ людини. Тому автор акцентує увагу на тому, що внутрішні духовні сили, поєднані з вірою, надією і любов’ю, роблять людину, в тому числі і підлітків, щирими, добрими і справедливими, такими, як цього вимагає етнокультурний спадок українського народу.
Батькам, як це зроблено в європейських країнах, має бути надане право вимагати від школи відповідного релігійного виховання своїх дітей; учні повинні мати можливість вибору між предметами духовного спрямування, які вивчаються в державних загальноосвітніх школах України. Церква разом із громадянським суспільством теж має нести відповідальність за духовне виховання та зміст навчання дітей і підготовку вчителів. Вони б мали спільними зусиллями виробити спільні програми формування світогляду дітей в умовах впливу на них новітніх технологій. В кожному конкретному випадку програми мають бути просякнуті загальноприйнятими духовними істинами і вибудовувати модель людини, яка буде жити й працювати в середині і кінці ХХІ ст.
Ключові слова: учнівська молодь, самотність, духовний розвиток підлітків, педагогічне мислення, культурна та культурно-історична психологія.
10
Стребна О.В. "Формувальне оцінювання як засіб підтримки і розвитку здобувачів освіти початкової школи". ПЕДАГОГІЧНИЙ АЛЬМАНАХ, № 46 (11 лютого 2021): 70–79. http://dx.doi.org/10.37915/pa.vi46.110.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті розглянуто проблему, яка останнім часом набуває все більшої актуальності в національній педагогічній науці й освітянській практиці, а саме: введення різних видів оцінювання в систему діяльності школи ХХІ століття. Серед цих видів українські й зарубіжні науковці виокремлюють формувальне, підсумкове й рівневі оцінювання навчальної діяльності здобувачів освіти початкової школи.Відзначається, що особливого значення провідні вчені-методисти надають формувальному оцінюванню навчальних можливостей та інтелектуального поступу учнів молодших класів. Підкреслюється, що аспекти формувального оцінювання розроблювалися й нині продовжують досліджуватися багатьма широко відомими та знаковими вченими-теоретиками і науковцями-аналітиками освітнього процесу, серед яких Ш. Амонашвілі, Б. Ананьєв, М. Вашуленко, Д. Колесов, А. Маркова, Т. Матіс, О. Орлов, О. Савченко, Г. Цукерман та ін. Докладно аналізується механізм дії формувального оцінювання в якості засобу підтримки та розвитку особистості учнів сучасної школи, передусім початкової. Акцентується на трьох базових конструентах цього механізму: а) функції збирання різноманітної психологічної та дитиноцентричної інформації, б) процесі багатовимірного спостереження за навчальною поведінкою й інтелектуальним прогресом учнів початкової школи, в) забезпеченні результативного зворотного зв’язку з молодшими школярами. Розглядаються конкретні техніки формувального оцінювання, якими вчителі початкової школи ефективно послуговуються на практиці. Обсервуються педагогічні переваги формувального оцінювання, виявлені діяльністю провідних учителів сучасної школи. З-поміж цих переваг виділяються такі: націленість на визначення індивідуальних досягнень кожного учня, уникнення прийому порівнювання навчальних досягнень різних дітей; застосування зрозумілих цілей та критеріїв, за якими оцінюють діяльність школярів; визначення вектора навчання й перспектив розвитку кожної дитячої особистості. Узагальнюється, що формувальне оцінювання дієво допомагає дітям поліпшити свої результати в навчанні, дає змогу визначати подальші завдання власного розвитку та способи їх здійснення. Послідовно обґрунтовується, що формувальне оцінювання є ефективним інструментом педагогічної дії і сприяє стратегії успішної самореалізації сучасних учнів.
Дисертації з теми "Вчені ХПІ"
1
Тверитникова, Олена Євгенівна. "О. Б. Брон – засновник напряму низьковольтного електроапаратобудування в Україні (до 120-річчя зі дня народження)". Thesis, НТУ "ХПІ", 2016. http://repository.kpi.kharkov.ua/handle/KhPI-Press/25994.
Повний текст джерела
2
Меньшиков, С. О. "Доробок вчених кафедри турбінобудування НТУ «ХПІ» у розвиток науки у 60–70-ті рр. ХХ ст". Thesis, НТУ "ХПІ", 2014. http://repository.kpi.kharkov.ua/handle/KhPI-Press/8273.
Повний текст джерела
3
Морачковський, Олег Костянтинович, та Володимир Михайлович Адашевський. "Історико-хронологічний погляд на 85-річну історію кафедри теоретичної механіки за 125- річну історію". Thesis, Національний технічний університет "Харківський політехнічний інститут", 2010. http://repository.kpi.kharkov.ua/handle/KhPI-Press/41271.
Повний текст джерела
4
Стаднік, Вероніка Юріївна. "Внесок у розвиток хімічної науки кафедри хімічної техніки та промислової екологїї НТУ "ХПІ"". Thesis, НТУ "ХПІ", 2015. http://repository.kpi.kharkov.ua/handle/KhPI-Press/16013.
Повний текст джерела