Добірка наукової літератури з теми "Всесвітньо економічний форум"

У статті досліджуються фактори впливу пандемії COVID-19 на продовольчу безпеку Загрозливі реалії змусили відреагувати ФАО, Всесвітню продовольчу програму ООН, Всесвітній економічний форум у Давосі, СОТ, які хоча і задекларували наміри мінімалізації ризиків на глобальному рівні, однак не передбачили для цього правові механізми. У юридичній літературі відсутній єдиний підхід до розуміння шляхів подолання загроз продовольчій безпеці в умовах пандемії. Метою статті є висвітлення організаційно-правових механізмів міні-малізації негативних наслідків пандемії в галузі продовольчої безпеки, а також розроблення рекомендацій щодо зниження ризиків та загроз. Констатовано, що для України пандемія не тільки являє загрозу, але і відкриває нові можливості для розвитку агропромислового комплексу та залучення іноземних інвестицій. Аналіз Державної програми стимулювання економіки для подолання наслідків COVID-19 призвів до висновку, що в частині забезпечення продовольчої безпеки програма є неефективною, оскільки не передбачені організаційно-правові інструменти досягнення цілей. Обгрунтована необхідність розроблення національної стратегії, яка заклала би правові, соціальні та економічні підвалини забезпечення національної продовольчої безпеки під час пандемії та в пост-COVID період. Для розроблення організаційно-правового механізму забезпечення національної продовольчої слушним буде використання досвіду ЄС. Стратегія ЄС «Від ферми до виделки» не тільки пропонує комплексні механізми забезпечення продовольчої безпеки, але і передбачає посилення міжнародної співпраці, зокрема з Україною, в галузі досліджень харчових продуктів та інновацій, забезпеченні сталого агровиробництва та природокористування, зокрема в межах програми «Горизонт 2020».

В статті обґрунтовано методологічні засади дослідження інтелектуального капіталу. Запропоновано методологію дослідження процесів інтелектуалізації в сучасній економіці розглядати як процес інтелектуальної власності, як певний результат щодо наявності інтелектуальних ресурсів; людський капітал, що є основною для формування інновацій та розвитку. Авторами проведено порівняльний аналіз підходів до оцінки людського капіталу. На основі даних дослідження визначено, що серед наявних підходів, які оцінюють людський капітал на сьогодні можна виділити: підхід за витратами, підхід за доходами та індикативний підхід. Визначено напрями інтелектуалізації в сучасній економіці. Описано методики, що використовують Всесвітня організація інтелектуальної власності (ВОІВ), Організація економічного співробітництва та розвитку (ОЕСР), Світова організація торгівлі (СОТ), Всесвітній Банк, Всесвітній економічний форум. Запропоновано показники оцінки ефективності національної інституційної системи забезпечення якості освіти та конкурентоспроможності науки з використанням базових індикаторів як основного джерела інформації. Тому новітні методології процесів інтелектуалізації в сучасній економіці хоча і містять достатньо велику кількість показників, проте вони мають досить фрагментарний характер. Узагальнюючи наявні методології дослідження процесів інтелектуалізації в сучасній економіці, було запропоновано удосконалити підходи оцінки інтелектуального капіталу за рахунок обґрунтування меж застосування існуючих метрик. В межах систематизації наявних наукових опрацювань виявлено, що наявні наукові опрацювання щодо методології дослідження процесів інтелектуалізації в сучасній економіці слід розділяти на дві великі галузі знань – це опрацювання, які стосуються процесів інтелектуальної власності як певного результату щодо наявності інтелектуальних ресурсів, а інша галузь знань має справу з людським капіталом, що є основною для формування інновацій та розвитку. В таких умовах подальше обґрунтування методології процесів інтелектуалізації в національній економіці має значний практичний інтерес.

У статті проведено ґрунтовний аналіз міжнародно-правових актів, якими регламентовано право на сексуальне і репродуктивне здоров'я жінок, що є невід'ємним складником загального права жінок на досягнення найвищого життєвого рівня (права на здоров'я), гарантованого Міжнародною хартією прав людини. Зокрема, у статті висвітлено положення Конвенції про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок, Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права. Проаналізовано матеріали міжнародних міжурядових форумів, у межах яких приділено увагу загальному захисту прав жінок, і зокрема, праву на сексуальне та репродуктивне здоров'я, серед яких - документи Всесвітньої конференції з прав людини (1993 р.), Міжнародної конференції народонаселення і розвитку (Програма дій 1994 р.), Четвертої Всесвітньої конференції зі становища жінок у Пекіні (Пекінська платформа дій 1995 р.), Глобальної стратегії охорони здоров'я жінок, дітей і підлітків (2016-2030 рр.). Зазначено, що саме в межах міжнародних конференцій, зокрема Каїрської конференції (1994 р.), було розроблено концепцію захисту сексуального і репродуктивного здоров'я жінок та визначено напрями діяльності держав у цій сфері. Акцентовано увагу на значенні (загальних і спеціальних) рекомендацій, розроблених міжнародними договірними контрольними органами, - Комітетом з економічних, соціальних і культурних прав і Комітетом з ліквідації дискримінації щодо жінок у галузі захисту сексуального і репродуктивного здоров'я жінок, які покладають на держави зобов'язання щодо дотримання, захисту і реалізації прав у зазначеній сфері; доповідях Спеціального доповідача з питання про право кожної людини на найвищий досяжний рівень фізичного і психічного здоров'я. Зроблено відповідні висновки і рекомендації щодо імплементації положень цих актів у національне законодавство держав з метою покращення ситуації у галузі захисту прав жінок.

Розглянуто питання приватних медичних закладів як об’єкта державного регулювання. Доведено, що система охорони здоров’я виступає головною складовою загальної системи соціального захисту держав. Визначено, що за даними Всесвітньої організації охорони здоров’я, на сьогоднішній день, у світі виділяють лише три основні моделі охорони здоров’я: державну, страхову та приватну модель медицини. Роз’яснено зміст поняття “медичне обслуговування”, під яким варто розглядати діяльність закладів охорони здо- ров’я та діяльність фізичних осіб — підприємців, які мають відповідну реєстрацію та одержали ліцензію відповідно до установленого законом порядку, який стосується сфери охорони здоров’я, діяльність яких не обов’язково може обмежуватись медичною допомогою. Зазначено, що медичну послугу також можна розглядати як діяльність особи, яка надає ці послуги, що спрямована на досягнення такого результату чи корисної властивості, завдяки якому будуть здатні задовольнити потреби особи у відновленні та/або підтриманні її здоров’я, безпосередньо в процесі реалізації доцільної діяльності особи — надавача послуг, який не має упредметненого вираження (матеріальної форми) і не може бути гарантований надавачом послуг. Виявлено, що ринок медичних послуг зростає завдяки розширенню кількості закладів охорони здоров’я різних форм власності, їх існування та стрімкий розвиток не дає змоги оцінити масштаби наданих послуг та їх фінансування в цілому, адже як в державним, так і приватним закладам притаманний тіньовий економічний сегмент. Доведено, що розвиток приватних медичних закладів сприяє зменшенню тиску на державну систему охорони здоров’я, оскільки може перейняти ту частину громадян, яка спроможна оплатити всі необхідні послуги. Зауважено, що приватним закладам охорони здоров’я притаманна певна специфіка правового регулювання наданих медичних послуг, резуль- тативність якого має юридичне значення.

Анотація. Присвячено дослідженню тенденцій розвитку індустрії гостинності в регіонах України. Розглянуто зміст та значення індустрії гостинності в соціально-економічному розвитку регіонів. Визначено зміст досліджуваних дефініцій, узагальнено та сформульовано підходи до визначення співвідношень понять «індустрія гостинності» й «індустрія туризму». Визначено основні показники, що характеризують споживання послуг індустрії гостинності. Доведено що основними такими показниками є внесок індустрії туризму у ВВП, обсяги туристичного збору. Визначено, що стан і розвиток індустрії гостинності характеризують також обсяги капітальних інвестицій за видами економічної діяльності у сфері тимчасового розміщення та організації харчування. Проведено аналіз зазначених показників у динаміці та в регіональному розрізі. Охарактеризовано тенденції розвитку індустрії гостинності в сучасних умовах. Виявлено суттєві регіональні диференціації щодо сплати туристичного збору в Україні, а також зниження майже всіх показників розвитку індустрії гостинності. Проаналізовано дані Всесвітньої ради з подорожей і туризму щодо стану індустрії гостинності в Україні. Виявлено скорочення загального внеску подорожей і туризму в зайнятість України 2020 року до 6,3 %. Визначено напрями і заходи посилення конкурентних переваг індустрії гостинності в регіонах України. Визначено умови діяльності суб’єктів господарювання індустрії гостинності, до яких віднесено гнучкість і здатність швидко адаптуватися до сучасних умов ринку, упровадження заходів безпеки та гігієни, оптимізації форм підприємницької діяльності, розвиток цифрових технологій, посилення ролі здорового харчування, розширення асортименту продукції та послуг туристичних регіонів, швидкий розвиток послуг доставки, орієнтація на екологічну діяльність, посилення вимоги до кваліфікації персоналу тощо. Доведено, що перспективними напрямами підвищення конкурентних переваг індустрії гостинності в сучасних умовах є підвищення рівня фінансування галузі, активізація зусиль органів місцевого самоврядування щодо цільового використання коштів від туристичного збору на місцях, а також застосування інструментів стратегування та програмування розвитку індустрії гостинності регіонів, об’єднання стейкхолдерів індустрії в кластери, альянси тощо. Ключові слова: конкурентні переваги, індустрія гостинності, регіональний розвиток, туристичний збір. Формул: 0; рис.: 3; табл.: 1; бібл.: 14.

Обґрунтування. За даними Всесвітньої організації охорони здоров’я, у 2019 р. було виявлено близько 465 тис. осіб із резистентним до хіміопрепаратів туберкульозом (ТБ), із них менш як 40 % змогли отримати доступ до лікування. Перебої в роботі служб, спричинені пандемією COVID-19, призвели до подальших невдач. У багатьох країнах людські, фінансові й інші ресурси були перерозподілені з ТБ на COVID-19. Системи збору даних і звітності також зазнали негативного впливу. Проблема хіміорезистентного ТБ в Україні надзвичайно актуальна, кількість хворих із первинною та набутою резистентністю постійно зростає. Хіміорезистентність до протитуберкульозних препаратів значно знижує ефективність лікування хворих на ТБ, подовжує терміни терапії, а також підвищує економічні витрати на лікування. Мета. Порівняти результати виявлення мультирезистентного ТБ (МРТБ) у 2019 та 2020 рр. згідно з даними Тернопільського обласного протитуберкульозного диспансеру. Матеріали та методи. Проведено аналіз стаціонарних історій хвороби 128 пацієнтів із МРТБ, які були виявлені та лікувалися у 2019-2020 рр. Результати. Чоловіків було 85,6 %. Особи працездатного віку, які не працювали, – 69,0 %, інваліди – 16,0 %, працювали – 8,0 %, пенсіонери – 7,0 %. За типами туберкульозного процесу хворі розподілися так: уперше діагностований ТБ легень – 54,6 % випадків, рецидив туберкульозного процесу чи неефективне лікування – 45,4 %. З-поміж клінічних форм ТБ легень переважно спостерігалися інфільтративна – 83,5 %, фіброзно-кавернозна – 8,3% і дисемінована – 6,2 %. У динаміці спостерігалося зменшення виявлених випадків у 2020 р. Зокрема, у 2019 р. виявлено 82 випадки МРТБ, а у 2020 р. – тільки 46 (на 50 % менше). В усіх випадках процес локалізувався в легенях. Бацилярні форми ТБ легень було виявлено у 2019 р. у 77 хворих (93,9 %), у 2020 р. – у 44 (95,7 %). Щодо деструкцій у легенях, то у 2019 р. Вони були виявлені в 56 хворих (68,3 %), у 2020 р. – у 30 (65,2 %). Висновки. У Тернопільській області останніми роками спостерігається складна ситуація з МРТБ. У зв’язку з пандемією COVID-19 через недовиявлення значно зменшилася кількість хворих на МРТБ. Це призводить до зниження ефективності лікування таких хворих.

У статті проаналізовано сучасний стан корпоративної соціальної відповідальності у світі в розрізі економічних і соціальних процесів, пов’язаних із всесвітньою пандемією, викликаною COVID-19. Показані відмінності в реалізації технологій корпоративної соціальної відповідальності в актуальних умовах ведення бізнесу, визначені перспективи подальшого розвитку інституційних форм соціальної відповідальності. Висвітлено залежність обізнаності щодо соціальних ініціатив підприємства з рішенням про купівлю його товарів, що є вагомим фактором подолання постпандемічного кризового стану компанії. Виділені переваги використання нових тенденцій розвитку інституційних форм соціальної відповідальності підприємницьких структур (інклюзивність, недопустимість дискримінації, всебічна підтримка працівників, повсякденна підтримка місцевих громад та т.і.) в епоху глобальної пандемії.

Доведено, що забезпечення фінансової грамотності населення є досить актуальним завданням в Україні, що пояснюється: інверсійністстю економічної трансформації (протилежністю переходів від загального одержавлення власності до розвитку різноманіття її форм, від державної монополії до включення конкурентних принципів, від директивно-планових цін до вільного ціноутворення і т. ін.) та поширенням глобалізації як складного, багатогранного процесу, який охоплює усі боки суспільного розвитку і втілюється у зростаючій взаємозалежності країн світу в результаті формування єдиного всесвітнього господарського організму. Визначено, що у процесі розгортання фінансової глобалізації посилюються ознаки фінансової нестабільності: зміна валютних режимів; зростання обсягів міжнародних потоків капіталу, обсягів ризикових операцій, збільшення швидкості поширення інформації; якісні зміни у структурі міжнародних потоків капіталу, що спричинили мобільність капіталів; приналежність суб’єктів фінансового ринку до різних національних економічних систем, що збільшує рівень ризику фінансових операцій та зумовлює зростання нестабільності глобального фінансового простору. Доведено посилення ролі фінансового консалтингу в контексті розвитку ринку фінансових послуг та уточнено, що під фінансовим консалтингом розуміють комплекс заходів, спрямованих на підвищення ефективності фінансового управління та вирішення таких основних завдань: формування фінансової політики; проведення фінансової експертизи; пошук джерел фінансових ресурсів; аналіз і підвищення поточної фінансової ефективності діяльності суб’єктів господарювання; зміцнення фінансового становища, досягнення фінансової стійкості і незалежності суб’єктів господарювання; оптимізація управління капіталом організації; оптимізація фінансових відносин з клієнтами і кредиторами, з господарюючими суб’єктами, державними органами; оптимізація управління податками, бухгалтерського та управлінського обліку; упровадження передових методів фінансового менеджменту в умовах невизначеності та ризиків.