Добірка наукової літератури з теми "Володілець"

Робота присвячена науковому дослідженню актуального питання правового статусу добросовісного набувача чужої речі в період, доки він здійснює давнісне володіння в межах набувального строку. Автор детально аналізує наукову полеміку щодо того, є нетитульне володіння фактичним станом чи суб’єктивним правом. На користь кожного з цих підходів у літературі висловлені думки поважних вчених. Зазначається, що питання отримало ще більшої актуальності та гостроти, враховуючи відновлення цивільного інституту набувальної давності. Натепер наукові концепції почали ґрунтувалися на правовій регламентації описуваного явища в нормах чинного законодавства. З огляду на це все більш очевидним стає факт, що здійснювати володіння не титульний набувач може лише в межах свого суб’єктивного права навіть попри бажання та волю власника майна. Це підтверджується запровадженням (на жаль, поки що декларативним) і правової можливості захисту такого права у випадку вимушеної втрати володіння. Автор статті також дотримується цієї юридичної позиції. У статті вказано на непослідовність і кволість законодавця, який не надає задекларованому ним праву реального практичного механізму втілення. В той же час реальні правовідносини за наявності протилежних інтересів неволодіючого власника і володіючого добросовісного окупанта часто опиняються в тупиковій ситуації. За таких обставин єдино продуктивним є цивілістичний посил, згідно з яким чинні правові акти покликані регулювати не якесь абстрактно існуюче, випадкове явище, об’єктивний стан матерії, а конкретний соціально допустимий рівень взаємодій, які хоча і виникли всупереч праву, але з огляду на їхню специфіку заслуговують на нормативну забезпеченість та охорону. Тобто, має бути забезпечений дієвий інструментарій здійснення та захисту суб’єктивного права на давнісне володіння чужим майном. Автор вбачає вирішення цього питання у площині запровадження конкретного механізму посесорного захисту такого володіння. При цьому має враховуватися, що позовне домагання може виникати лише при порушенні певного суб’єктивного права, у цьому випадку – речового. Отримавши нове речове право, володілець набуває не тільки можливість безпосереднього фізичного тримання речі, а й певну міру майнової влади, він має право відбивати зазіхання на своє володіння третіх осіб і навіть власника.

Сучасний розвиток інформаційних технологій зумовив те, що такі інформаційні об’єкти, як персональні дані, дедалі частіше стають об’єктом протиправних посягань та, відповідно, потребують правового захисту, насамперед цивільно-правового, з урахуванням його превентивно-присікального та відновлювально-компенсаційного спрямування. Метою статті є визначення системи спеціальних цивільно-правових способів захисту права на персональні дані. Визначено, що система спеціальних цивільно-правових способів захисту права на персональні дані включає в себе: 1) звернення до володільця та (або) розпорядника персональних даних (неюрисдикційна форма) з вмотивованою вимогою (із запереченням проти обробки персональних даних; про зміну персональних даних; про знищення персональних даних; про припинення будь-яких інших порушень законодавства про захист персональних даних; 2) оскарження до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини діяльності володільця, розпорядника, третіх осіб щодо обробки персональних даних (рішення про відстрочення або відмову в доступі до персональних даних; рішення про відмову в задоволенні вмотивованої вимоги суб’єкта персональних даних щодо заперечення проти обробки персональних даних, а також їх зміни та (або) знищення; будь-якого іншого рішення, дії чи бездіяльності, якими порушується законодавство про захист персональних даних; 3) звернення до суду з позовом (зобов’язати володільця та (або) розпорядника персональних даних надати доступ до персональних даних; зобов’язати володільця та (або) розпорядника персональних даних припинити обробку персональних даних, змінити персональні дані, знищити персональні дані; щодо застосування інших цивільно-правових способів для захисту своїх персональних даних від незаконної обробки та випадкової втрати, знищення, пошкодження у зв’язку з умисним приховуванням, ненаданням чи несвоєчасним їх наданням, а також на захист від надання відомостей, що є недостовірними чи ганьблять честь, гідність та ділову репутацію фізичної особи.

Ця наукова стаття присвячена дослідженню актуального питання охорони прав нетитульного володільця в речових відносинах. Проаналізований генезис юридичного розуміння повноважень даної особи в контексті необхідності пожвавлення динаміки матеріального обороту як рушійної сили суспільного прогресу. Встановлено, що право на річ добросовісного володільця, попри те, що він протистоїть вимозі реального власника, захищаються нормативним положенням чинного цивільного законодавства. Адже окремі охоронні повноваження особи, що набула річ без титулу, стосуються інтересів громади та інших учасників матеріальних відносин, зацікавлених у зміцненні обороту. З іншого боку, з огляду на необхідність державної охорони права власності власник також потребує досить значних гарантій. Відтак, як постулюється у праці, протягом нетитульного володіння завжди існує певне протистояння між особою, що вважає себе власником, та тим, хто фактично утримує річ. При цьому закон не надає очевидних переваг жодному з цих суб'єктів. Навпаки, виходячи із суспільної зацікавленості в захисті як статики, так і динаміки речових взаємини, законодавець створив правовий інструментарій, який забезпечує баланс інтересів цих осіб. Зокрема, підтримувати даний баланс покликана правова конструкція обмеження віндикації. Згідно з даним підходом, тільки речі, що вибули від титульного володільця поза його волею, можуть віндикуватися. Якщо ж майно було передане таким суб'єктом іншій особі, воно втрачається безповоротно, а добросовісний набувач отримує на нього право власності. Звісно, подібне врахування інтересів добросовісного володільця може сприйматися як обмеження прав власника. Та, незважаючи не можливе ущемлення інтересів власника у разі обмеження віндикації, все ж визнано доцільним вчинити такий крок. Він перекриває вказані недоліки позитивними ефектами для цивільного обігу. По-перше, дане нормативне правило легітимізує довіру до зовнішньої видимості права, по-друге, цей інститут забезпечує стабільність обороту. На переконання автора, пріоритет обороту виглядає як доцільний та співрозмірний.

Ця наукова праця присвячена дослідженню актуального питання стосовно правових підстав та результативності нетитульного володіння як належного юридичного явища та оформлення суспільно очікуваного результату – пожвавлення матеріального обороту як елементу побудови ринкового суспільства. Проаналізовано різні аспекти сутності повноважень незаконного фактичного володільця. Визначено правове становище володільця, коли передача майна передбачена договором, але такого виконання не відбувається, з’ясовано можливість застосування до подібних випадків правового режиму утримання чужої речі. Запропоновані істотні зміни до чинного українського законодавства, які виключають змішування речових та зобов’язальних механізмів регулювання відносин щодо нетитульного утримання чужого майна. В роботі зроблено висновок про наявність у сучасному українському цивільному законодавстві правової підстави для нетитульного володіння чужою річчю, яке потребує подальшого унормування.

Дана наукова стаття присвячена дослідженню питання про юридичне значення такої категорії правового статусу набувача чужої речі, як його добросовісність. Вивчено сутність цього явища, встановлено, що саме критерій добросовісності надає істотного значення претензіям учасників даних взаємин на набуття чи збереження приватного речового права. У праці підкреслюється, що, окрім значення доброї совісті на момент заволодіння чужою річчю, що надає правової визначеності можливості оформлення титулу і є складовою частинного фактичного складу для набуття власності чи права давнісного володіння, bona fides також характеризує порядок поведінки окупанта і впродовж набувальної давності. При цьому добра совість тільки тоді має якісь правові наслідки, коли вона протиставлена суб'єктивному праву. За таких умов вона придбаває безпосереднє юридичне значення, в тому числі і як умова набуття та захисту права. Добросовісність володіння чужою річчю є внутрішнім показником усвідомлення певного майнового стану самим суб'єктом. У цьому сенсі у статті зроблена оцінка вказаного статусу з позицій наукової концепції про видимість права. За посилами цієї теорії давність також розглядається як наслідок видимості права, попри те, що вона виникає та триває всупереч волі учасників відносин та незважаючи на їхнє усвідомлення цього факту. Відтак добросовісне безперервне та відкрите володіння майном як власним упродовж строку набувальної давності найпоказовіше пов'язувалось із видимістю власності. Тож поняття добросовісності в сенсі особистісного сприйняття реально наявних ціннісних орієнтацій тісно пов'язано із принципом захисту видимості права, оскільки спрямована на усвідомлення його третіми особами. У роботі відмічені певні відмінності під час застосування теорії видимості права при набутті власності добросовісним набувачем від неповноважного відчужувана та за набувальною давністю. Наголошується, що подібний механізм мусить застосовуватися під час презумування відношення до речі як власної з боку володільця рухомого майна. Але із правила повинні бути виключення, зокрема, в разі, коли у власника є підстави для віндикації речі.

Стаття присвячена питанням виникнення підстав цивільних правовідносин щодо персональних даних. Важливою підставою виникнення цивільних правовідносин щодо персональних даних є згода суб'єкта персональних даних, яку слід розглядати як вияв можливості вільно визначати свою поведінку у сфері особистого життя, спрямовану на те, щоб уповноважити володільця персональних даних на їх подальшої обробку, та забезпечує контроль суб'єкта персональних даних за їх обробкою. Згода суб'єкта персональних даних як юридичний факт слугує підставою для обробки таких даних. Згода суб'єкта персональних даних має всі ознаки одностороннього правочину: є дією особи (добровільним волевиявленням фізичної особи), спрямованою на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків (щодо надання дозволу на обробку її персональних даних). Об'єктивована форма згоди суб'єкта персональних даних повинна давати змогу зробити висновок про надання згоди та може бути вчинена у письмовій формі, здебільшого у вигляді окремого документу, або як одна з умов договору; шляхом конклюдент-них дій, якщо його поведінка засвідчує волю на обробку персональних даних, зокрема, шляхом проставлення відмітки про надання дозволу на обробку своїх персональних даних під час реєстрації в інформаційно-телекомунікаційній системі суб'єкта електронної комерції. Згода суб'єкта персональних даних відрізняється від інших підстав обробки персональних даних тим, що інші підстави обробки обтяжені додатковою умовою -«тестом на необхідність». Обробка персональних даних буде вважатися правомірною, якщо вона є необхідною для досягнення цілей, зумовлених у відповідній підставі. Якщо ж обробка персональних даних виходить за межі такої необхідності, то для її здійснення вже потрібна згода суб'єкта персональних даних. Отримання згоди суб'єкта персональних даних не звільняє їх володільця від обов'язку дотримуватися загальних та особливих вимог до обробки персональних даних. Згода фізичної особи на обробку персональних даних не тягне за собою її відмову від прав суб'єкта персональних даних чи звуження ї'х змісту. Так само згода на обробку персональних даних не позбавляє та не обмежує можливості захисту персональних даних.

Стаття присвячена вивченню актуального питання співвідношення правових механізмів переходу права власності до незаконного добросовісного набувача в момент отримання ним речі від неповноважного відчужувача та в порядку реалізації механізму набувальної давності. Автор праці вважає, що сучасна цивілістика не зовсім правильно оперує таким поняттям, як «способи заперечень проти віндикації», вимушено перетворюючи матеріальний речовий захист власності у фактичний спір про наявність чи відсутність права. Тому в статті розглянуто аспекти правової колізії між статичним правом власності неволодіючого власника й динамічним правом володіючого невласника. Установлено, що за наявності у володільця заперечень проти віндикації в позові має бути відмовлено не завдяки їм, а саме у зв’язку з відсутністю в позивача права, яке він міг би захистити за допомогою віндикації.

У статті аналізуються питання вдосконалення правового регулювання наукового відкриття. У результаті дослідження специфіки даного інституту з’ясовано, що наукове відкриття є нетрадиційним об’єктом права інтелектуальної власності, оскільки йому властиві як загальні ознаки, так і особливі. Зважаючи на його фундаментальний характер, наукове відкриття може мати будь-яку форму та є процесом пізнання об’єктивної дійсності, що нехарактерно для будь-яких інших об’єктів правової охорони. Визначено основні права авторства на наукові відкриття, а саме: право вважатися першовідкривачем певних знань та право на ім’я, а також право надати відкриттю своє ім’я або спеціальну назву. Право інтелектуальної власності є непорушним і належить володільцю, ніхто не може бути позбавлений його. Права інтелектуальної власності можуть бути обмежені лише в предбачених законом випадках. Визначено суб’єкта права інтелектуальної власності на наукове відкриття й авторське поняття особистих немайнових прав автора наукового відкриття як об’єкта інтелектуальної власності. Доведено, що українське законодавство щодо правової охорони наукових відкриттів потребує вдосконалення через ухвалення відповідного закону, що підтверджується визнанням Всесвітньою організацією інтелектуальної власності наукового відкриття як результату творчої діяльності, який потребує відповідного правового регулювання. Вбачається необхідність у розробленні й ухваленні Закону України «Про охорону прав на наукові відкриття», який би врегулював такі важливі питання, як: процедура державної реєстрації набуття прав власності на наукове відкриття та видачі диплома; правове регулювання експертизи наукових відкриттів, метою якої є перевірка заявленого об’єкта на відповідність усім умовам; охорона права пріоритетності; впровадження Відкритого державного реєстру наукових відкриттів; закріплення пільг за авторами наукових відкриттів. Зроблено висновок, що охорона і відповідне законодавче регулювання наукового відкриття дозволить удосконалити і підвищити рівень наукових досягнень і зацікавленості суспільства в подальших дослідженнях.

У статті проведено аналіз судової практики щодо окремих проблемних питань кваліфікації крадіжки, що вчиняється неповнолітнім. Вказано, що крадіжка завжди є усвідомленою, протиправною дією особи. Її сутність полягає в тому, що злочинець не має ніяких прав відносно майна, що викрадається, і вилучає його, усвідомлюючи протизаконність своїх дій (розуміючи насамперед, що це майно є для нього чужим), водночас майно вилучається без відома осіб, у власності чи під охороною яких воно знаходиться. Звернуто увагу, що під час кваліфікації судами визначається необхідність належності об’єкту відповідних суспільних відносин. В такому разі об’єктом крадіжки є суспільні відносини власності, охоронювані Криміналь­ним кодексом України. Родовим об’єктом крадіжки визнаються відносини власності в їх широкому змісті, тобто суспільні відносини виробництва, розподілу й обміну матеріальних благ, призначених для колективного чи інди­відуального споживання; відносини, що закріплюються і регульовані системою норм об’єктивного права. Під­креслено, що предметом крадіжки є майно, яке не належить винному (тобто є для нього чужим), тобто коли особа, що отримала майно в тимчасове володіння і користування від іншої особи, самовільно (без відома володільця) вилучає його, така особа вчиняє не крадіжку, а акт розпорядження цим майном, тобто здійснює одне зі своїх повноважень, хоча самоуправно. Констатовано, що у випадках заволодіння паспортами чи іншими важливими документами громадян, коли намір злодія був спрямований на викрадення матеріальних цінностей (наприклад, викрадено кожух, у яко­му виявився і паспорт потерпілого), учинене варто кваліфікувати як крадіжку і додаткової кваліфікації не потріб­но. Якщо ж намір був спрямований спеціально на викрадення таких документів, і при цьому злодій заволодіває матеріальними цінностями потерпілого, все скоєне треба кваліфікувати по сукупності ст.185 та відповідної статті КК України. У підсумку вказано, що судовою практикою підтверджується теза про те, що за вчинення краді­жок неповнолітніх майже не засуджують до позбавлення волі, а використовують заходи виховного характеру. Більшість злочинів проти власності вчиняються неповнолітніми таємним способом, а якщо діяння і має ознаки грабежу, особа, що його вчинила, частіше зникає з місця вчинення правопорушення, аніж вступає у відкрите протистояння.

Чинний Кримінальний процесуальний кодекс України (КПК України) передбачає, що арешт майна допускається з метою забезпечення збереження речових доказів; такий арешт накладається на майно будь-якої фізичної або юридичної особи за наявності достатніх підстав вважати, що воно відповідає критеріям, зазначеним у ст. 98 КПК України, тобто ознакам речових доказів. У зв’язку з цим виникає низка питань стосовно підстав та умов, об’єктів, на які може бути накладено арешт, суб’єктного складу кримінально-процесуальних відносин щодо цього різновиду арешту майна, локального предмета доказування, особливостей захисту прав володільця такого майна, оскарження арешту майна, пропорційності застосування цього різновиду арешту майна, що відображає його специфіку порівняно з іншими різновидами арешту майна. Метою статті є виокремлення та розкриття особливостей арешту майна з метою збереження речових доказів на основі системного тлумачення кримінального процесуального законодавства, практики його застосування, виявлення недоліків нормативної регламентації цього різновиду арешту майна та формулювання пропозицій щодо їх усунення. У результаті проведених досліджень зроблено висновок, що чинне кримінальне процесуальне законодавство, закріпивши арешт майна з метою забезпечення збереження речових доказів, у положеннях глави 17 не повною мірою відображає специфіку такого арешту. Тому запропоновано зміни та доповнення стосовно визначення арешту майна з урахуванням специфіки арешту майна з метою забезпечення збереження речових доказів; уточнення найменування об’єктів, на які може бути накладено арешт, як матеріальних об’єктів за наявності достатніх підстав вважати, що вони відповідають критеріям, зазначеним у ст. 98 КПК України; уточнення вимог до клопотання про арешт майна з метою забезпечення збереження речових доказів; необхідності врахування предметного характеру обґрунтованості підозри при вирішення питання про арешт майна та наслідків арешту майна для інших володільців матеріальних об’єктів. Доведено, що для захисту майнових прав та інтересів особи, на майна якої накладено арешт з метою забезпечення збереження речових доказів, мають використовуватися права, закріплені у КПК України для іншої особи, права чи законні інтереси якої обмежуються під час досудового розслідування. Аргументовано, що для забезпечення дієвості кримінального провадження в ухвалі мають бути вказані всі слідчі слідчої групи та всі прокурори – процесуальні керівники.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.00.03 – цивільне право і цивільний процес; сімейне право; міжнародне приватне право. – Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна, Харків, 2017. У дисертації досліджено особливості відшкодування шкоди, завданої внаслідок взаємодії транспортних засобів. Визначено поняття, ознаки та види транспортного засобу, виявлено особливі ознаки зобов’язань із відшкодування шкоди, завданої внаслідок взаємодії транспортних засобів та здійснено поділ цих зобов’язань залежно від виду транспортного засобу. З’ясовано підстави та умови виникнення зобов’язань із відшкодування шкоди, завданої внаслідок взаємодії транспортних засобів. Охарактеризовано об’єктивні умови виникнення цих зобов’язань (шкоду, діяльність особи, пов’язану із транспортним засобом, причинно-наслідковий зв’язок). Розкрито особливості вини в зобов’язаннях із відшкодування шкоди, завданої внаслідок взаємодії транспортних засобів. Визначено суб’єктів відшкодування шкоди, завданої внаслідок взаємодії транспортних засобів. Охарактеризовано страхування цивільно-правової відповідальності в зобов’язаннях із відшкодування шкоди, завданої внаслідок взаємодії транспортних засобів. Виявлено особливості підстав звільнення від обов’язку відшкодувати шкоду, завдану внаслідок взаємодії транспортних засобів. Сформульовано пропозиції та рекомендації з питань удосконалення законодавчого регулювання відносин із відшкодування шкоди, завданої внаслідок взаємодії транспортних засобів