Добірка наукової літератури з теми "Власний внутрішній світ"

У науковій статті висвітлено психологічний профіль осіб з татуюваннями, а саме їхню ціннісно-смислову, мотиваційну, емоційну та соціальній сферах. Аналіз татуювань, а саме розміру, кольорової гами, символів, написів дозволяє визначити увесь спектр специфічних особистісних якостей та спрямованості індивіда, відобразити його внутрішню психічну реальність. Презентація внутрішнього світу особистістю через татуювання зменшує емоційну напругу, підвищує самооцінку, власну самоцінність і сприяє усвідомленню власної ідентичності. нанесення татуювання дає змогу зафіксувати на тілі значимі події і переживання, «висловити» особистісні переживання та транслювати внутріособистісні сенси. За результатами емпіричного дослідження доведено, що наявність татуювань та потреби у його нанесенні пов’язано з такими психологічними особливостями, як внутрішнє бунтарство, захист, особиста ідентифікація, закарбовування спогадів і бажання жити в минулому, позбавлення від комплексів, спосіб позбавлення від болю морального через біль фізичний, домінування над власним тілом, сепарація та стигматизація.

У статті аналізується істотна відмінність системи «внутрішній світ» від інших систем високої складності і нелінійності, яка полягає в її керованості (не лише собою, своєю динамікою – самоорганізація), а й зовнішнім по відношенню до системи фактором – людиною, яка цю систему має. Доводиться, що особистість, і тільки вона, виступає суб’єктом власного внутрішнього світу. Відмічається, що внутрішній світ має такі обов’язкові параметри, як великий рівень складності, висока нелінійність, упорядкованість і структурованість (а отже – ієрархізованість), сингулярність, здатність до продуктивності, розвитку і саморозвитку. Підкреслюється, що здійснення управлінсько-регулятивних (власне, суб’єктних) функцій по відношенню до внутрішнього світу відбувається через його структурування і переструктурування, у тому числі і основним чином в процесі цілком зовнішньої діяльності.

Актуалізує тему дослідження науково-методична вивченість проблеми, зокрема такий аспект, як організаційно-методичне забезпечення формування художніх цінностей у старших дошкільників у сучасній мистецькій освіті. Відзначаємо, що є необхідність створення методичного забезпечення формування художніх цінностей у дитини старшого дошкільного віку засобами візуального мистецтва. Метою дослідження є опис змісту методики формування художніх цінностей у дітей старшого дошкільного віку (елементарний підрівень початкової мистецької освіти) у процесі знайомства із творами мистецтва, зокрема візуального. Завдання: розглянути методику формування художніх цінностей у дітей старшого дошкільного віку в умовах початкової мистецької освіти; охарактеризувати зміст запропонованої програми. Методологію дослідження становили праці Г. Ващенко, Г. Сковорода, К. Ушинський (знайомство з мистецтвом удосконалює внутрішній світ особистості та гармонізує її); Н. Гросул, Є. Коротаєва, Б. Неменський, М. Фомін (формування інтересу дітей до мистецтва, розуміння впливу мистецтва на суспільне життя, естетичний та духовний розвиток особистості відбувається за рахунок відповідного методичного забезпечення); О. Комаровська, Г. Падалка, О. Рудницька (формування естетичного смаку, ставлення до природи, людини, мистецтва та самого себе). Науковою новизною є те, що запропонований зміст типової навчальної програми «Бесіди про мистецтво» для дітей старшого дошкільного віку (елементарний підрівень початкової мистецької школи (проект) розроблений з урахуванням диференціювання тем, що базуються на принципах системності, наступності, інноваційності та інтегрованості, що дає змогу застосовувати та адаптовувати власний педагогічний досвід, застосовувати методи та форми роботи, що відповідають специфіці регіону, закладу та методичним уподобанням викладача. Висновки: Процес набуття дитиною естетичного досвіду повинен вибудовуватися на основі систематичного та послідовного знайомства з історією мистецтва (образотворче мистецтво, мистецтво музики, танцю та театру); застосуванні на заняттях їх синтезу; підготовки мистецького проекту у формі творчої лабораторії (за видами мистецтва), як метод закріплення отриманих знань з історії мистецтва. Визначено, що: структура навчальних модулів повинна коригуватися разом зі змінами сучасних тенденцій в освіті, в мистецькій зокрема, та запитом суспільства на формування естетично-вихованої особистості; завдання курсу повинно базуватися на психофізіологічних особливостях дитини старшого дошкільного віку, тому закріплення знань повинно забезпечуватися шляхом повернення до аналогічного, але не тотожного матеріалу; перевага у вивченні історії мистецтва на елементарному підрівні початкової мистецької школи повинна свідомо надаватися вивченню рис українського мистецтва.

У статті робиться спроба пошуку індивідуалістичних ідей у німецькій класичній філософії, яка є своєрідним підсумком філософсько-правової думки Нового часу та являє собою велику і найбільш впливову західноєвропейську течію. Найбільш відомими представниками цієї течії вважаються: І. Кант, Г. Гегель, І. Фіхте, Л. Фейєрбах, Ф. Шеллінг. Ці мислителі по-новому репрезентували багато світових, філософсько-правових проблем, у тому числі індивідуалістичних, адже відбулася переорієнтація з аналізу природу до дослідження людини. До цього часу індивідуалістичні проблеми не змогли вирішити ні емпіризм, ні раціоналізм, ні просвітництво, а тому саме з історії німецької класичної філософії починається вивчення людини, коли представники цієї філософії вперше усвідомили, що людина живе не у світі природи, а у світі культури. Встановлено, що німецька класична філософія до аналізу взаємозв’язку людини і світу підходить якісно по-новому, розглядаючи людину, перш за все, як внутрішньо активну істоту, що впливає на світ і конструює його. Людина здатна до раціонального пізнання, а отже, вище світу природи і всього буття – така установка визначала духовну ментальність німецької класичної філософії. Виявлено риси, які були притаманні німецькій класичній філософії та які мали вплив на формування індивідуалізму, зокрема основні з них такі: зміщення акцентів з аналізу природи на дослідження людини, якій притаманні такі якості, як: вільнодумство, знання і вміння діяти зі «знанням справи»; твердження, що людина живе не у світі природи, а у світі культури; дослідження людської сутності, духовного життя людини, а не тільки людської історії; гуманність, гуманізм представляються як природна мета розвитку суспільства; людина здатна до раціонального пізнання, а тому вище світу природи і всього буття; розгляд індивіда як мети, а не як засобу; підкреслення важливості прагнення людини до власної духовної сутності та вивчення проблеми високої моральності індивіда; акцент на почутті власної гідності особистості; розкриття антропологічної, онтологічної і соціальної складової частини свободи; людина розглядається як внутрішньо активна істота, що впливає на світ і навіть конструює його; введення у філософію поняття об’єкта і суб’єкта пізнання, підкресливши при цьому активність суб’єкта, що пізнає тощо.

Статтю присвячено дослідженню репрезентації світу природи в автобіографії дитинства «Souvenirs d’enfance» Марселя Паньоля, члена Французької академії, відомого французького драматурга, театрального та кінорежисера, прозаїка, поета, есеїста ХХ століття. Простежено, що природа у спогадах Марселя Паньоля представлена класичними архетипами матері-божества, матері-годувальниці, мудрого наставника. Природа дає силу, вчить мудрості, розкриває внутрішні резерви людини. Природа для головного героя спогадів – це передусім свобода, гармонія із самим собою і навколишнім середовищем. Закцентовано увагу на тому, що в «Souvenirs d’enfance» природа представлена своїми основними складниками – вода, земля, тваринний і рослинний світ, атмосфера. Для їх опису широко застосовуються акустичні та зорові характеристики, подані через кінематографічні техніки письма. Природа в спогадовому творі Марселя Паньоля постає цілісною системою, що споконвіку живе за власними законами, у своєму узвичаєному, неспішному темпоритмові. Людина, відійшовши від природи, значно пришвидшує свій життєвий темпоритм, однак, на думку письменника, повністю відірватися від неї людина не може, бо вона є частиною живої природи, відтак їхній зв’язок є міцним і триває протягом усього людського життя.

Емпірично підтверджено, що ні соціально-політичні, ні економічні фактори не можуть служити постійною підставою психологічного благополуччя особистості. У свою чергу, це спонукало дослідників звернути увагу, перш за все, на проблеми етичного, культурологічного та світоглядного характеру та їх зв’язок з психологічним благополуччям особистості. Світоглядна основа є однією з складових психологічного благополуччя, соціально-психологічним явищем, що, безсумнівно, надає вплив на особливості переживання особистості внутрішнього благополуччя. Психологічне благополуччя повинно інтерпретуватися в контексті взаємозв’язку та взаємовідносин з іншими людьми, соціумом в цілому, з світом і світосприйняттям. Благополуччя складається не тільки зі ставлення до зовнішнього об’єктивного результату активності, але й її внутрішнім ефектам у вигляді самоставлення, самоцінності, цілісності. Такий ракурс дослідження відкриває перспективи аналізу психологічної картини психологічного благополуччя, що саме по собі важливо для розуміння змістовної організації цього явища, виявлення тих утворень особистості, які багато в чому визначаються умовами соціалізації, її ситуативного і глибинного традиційного, що минає вглиб історії життя та стосунків багатьох поколінь. Для побудови цілісної моделі психологічного благополуччя необхідно розглядати особистість в контексті її соціально-психологічних характеристик, а також домінуючих відносин до себе і світу. Не настільки значущим тут стає визначення, власне компонентів психологічного благополуччя, як створення цілісної системи розуміння їх взаємодій із зовнішнім світом і відносинами з іншими людьми. У визначенні внутрішньої структури психологічного благополуччя і її взаємозв’язку з соціально-психологічними характеристиками особистості, а також параметрами, визначальними відносини особистості, може складатися ключове завдання для розуміння суті процесу здійснення людини в світі, його індивідуального світосприйняття, формування довіри до світу, досягнення того психічного стану, при якому людина зможе відчувати свій власний потенціал, а також багатство душевного змісту. Його напрямок і способи здійснення можуть бути пов’язані з екзистенційним та духовним досвідом.

Кириленко К. М. До питання про демаркацію понять «картина світу», «світогляд» та «образ світу». - Стаття. У статті з урахуванням традицій вітчизняного наукового обігу аналізуються та розмежовуються по­няття «картина світу», «внутрішня картина світу», «образ світу», «світогляд», які функціонують як си­нонімічні терміни для позначення уявлень людини про навколишню дійсність та визначення розуміння нею свого місця і призначення у ній. Розрізнення цих понять є нагальним завданням для наукового співто­вариства, оскільки термінологічна синонімія усклад­нює порозуміння та позбавляє наукові дослідження чіткості формулювань. Поняття «картина світу» висвітлюється як таке, що фіксує пізнавально-теоретичну основу уявлень певної епохи, охоплює собою велике коло когерент­них поглядів і переконань та є підґрунтям формуван­ня аксіологічних регуляторів і мотиваторів поведінки окремих особистостей. Картина світу як вона втілюєть­ся на рівні окремої людської особистості, яка формує своє розуміння світу на основі власних та здобутих в готовому вигляді знань, усвідомлених та позасвідомих чинників, визначається терміном «внутрішня карти­на світу». Термін «образ світу» використовується для позначення формування «картини світу» на особистіс- ному рівні, ним фіксується усвідомлена її особистісна репрезентація. Терміном «світогляд» позначається система уявлень людини про світ та її особисте місце в ньому, у якій важливим складником структури є цін­нісно-мотиваційні регулятори людської поведінки. По­няття «картина світу» фіксує пізнавально-теоретичну основу уявлень певної епохи та є неперсоніфікованим утворенням, хоча й таким, що існує на особистісному рівні. Поняття «світогляд» позначає ті погляди і пере­конання, які є особистісним надбанням, хоча й таким, що екстрапольоване та тісно пов’язане із онтологічни­ми, гносеологічними вимірами людського буття у пев­ному соціокультурному середовищі. Демаркація визначених понять є шляхом до повно­ти розуміння тем та проблем, які ними позначаються, що є важливим завданням гуманітарних студій ХХІ ст. у контексті окреслення вихідних підвалин сучасної си­нергетично-еволюційної картини світ.

Проблема розвитку мовленнєвих навичок старших дошкільників є однією з найважливіших у системі дошкільного виховання. Ступінь розвитку мовлення є характеристикою освіченості людини й народу загалом. За допомогою мовних засобів людина виражає себе, свій внутрішній світ, світобачення, свій естетичний, етичний, світоглядний та інтелектуальний розвиток. Вироблення в дошкільників навичок практичного володіння рідною мовою, вміння правильно будувати висловлення в усній формі – основне завдання, яке постає перед закладом дошкільної освіти. У дитини старшого дошкільного віку вдосконалюється граматична правильність мовлення, продовжується засвоєння суфіксів, спостерігається прагнення до точного вживання граматичних форм, що виявляється в критичному ставленні до власного мовлення і мовлення інших людей. У дошкільному віці мовлення дитини виконує функцію спілкування, пізнання світу, планування власних дій та спільної діяльності. Дитина володіє здебільшого розмовним стилем усної української мови. Мовлення є головним фактором соціалізації дітей не лише в дошкільному закладі, а й за його межами. Оскільки дошкільний вік характеризується тим, що провідною діяльністю дитини є ігрова, то саме гра стимулює мовлення дошкільників. Використання різноманітних ігор під час навчання та вільного часу дітей сприяє своєчасному розвитку, зокрема, мовлення. Мовленнєво-ігровою є діяльність, яка потребує застосування набутих раніше знань, мовленнєвих навичок та вмінь. Характерною ознакою цієї діяльності є усвідомлення дітьми побудови ігрового сюжету. Для дітей гра зі словом є не лише цікавим, а й корисним для її розвитку процесом. Мовленнєві ігри спрямовані на правильну вимову, уточнення та закріплення словника, на загальний розвиток мовлення. Дошкільнята вчаться висловлювати власну думку, знаходити компроміс з однолітками, робити висновки. Разом із розвитком мовлення діти стають упевненішими, зникає сором’язливість, напруженість, скутість. Гру слід використовувати під час мовленнєвого розвитку, що виявляється в дитячій діяльності й яка пов’язана зі спілкуванням. Використання дидактичних ігор у дошкільних закладах досить розповсюджене. Їх використовують не лише на заняттях, а й під час прогулянок та у вільний для дітей час. Орієнтація на ігрову діяльність, прийоми та ігрові форми важливо включати в навчальну роботу. Особливого значення набуває поєднання гри з навчальною діяльністю в старшій групі дошкільного закладу, оскільки відбувається перехід від ігрової діяльності до навчальної.

Леся Українка – письменниця широкого творчого діапазону. За своє коротке життя залишила нащадкам великий літературний доробок – полум'яну поезію, філософську драматургію, талановиту прозу, оригінальні публіцистичні та критичні статті, переклади. Вона бачила світ у образному сприйнятті: воно було у Лесі настільки всеосяжне, що виявлялося не лише в художньому слові, а й у роботі пензлем, у майстерній грі на фортепіано. На літературну арену Леся Українка вийшла спочатку як поет та перекладач, потім закріпила за собою славу талановитого драматурга і водночас досягла значних успіхів як прозаїк, розкривши таким чином свій багатогранний талант. У несприятливій для повнокровного розвитку України суспільній атмосфері межі ХІХ–ХХ століть родина Косачів вирізнялася своїми демократичними поглядами, плеканням національних традицій, всебічною освіченістю. Виховуючись у такому середовищі, Леся не могла не зазнати його впливу на формування власних поглядів, уподобань, життєвих настанов. Її громадянська свідомість, національна гідність, демократичні позиції були закладені саме в родинному колі. А ще, напевно, вродженою особливістю натури пояснюється отой постійний дух непокори, волелюбства, ота зневага до труднощів і втоми, оте гордовите бажання ніколи не бути слабкою, розбитою, зневіреною. Українська літературознавча думка XX ст. неодноразово зверталася до осмислення творчого доробку Лесі Українки в найрізноманітніших аспектах: проблематики, поетики (передусім жанру й образності), типології тощо, але досі практично не існує окремих наукових шкіл у лесезнавстві, немає глобального прочитання художньої спадщини одного з найбільших геніїв національної літератури. Леся Українка розробила власну, самобутню й цілісну філософську систему, яку можна охарактеризувати як гуманістичний індивідуалізм. Поетеса впевнена в тому, що тільки духовність спроможна врятувати людство від занепаду. Враховуючи роль і значення слова в житті людини, упевнено можна стверджувати, що саме слово формує людину, а не людина – слово. Очевидно, що Леся Українка вбачає сенс людського буття, а також виділяє гуманістичний ідеал через людину, яка є духовно багатою особистістю і здатна боротися за волю свого народу, національні інтереси, національну гідність. Ідеалом особистості для поетеси також є людина праці, оскільки внутрішній світ людини вона аналізує в таких поділах: людина і суспільство; людина і природа; самоусвідомлення власної суті. У наш час духовність можна назвати нагальним велінням часу, без якого неможливо побудувати незалежну самостійну державу. Для Лесі Українки проблема екзистенційного вибору виступає сутнісною характеристикою людини (світогляду, розуму, почуття, переконання, волі та ідеалу), яка прагне знайти сенс свого існування. Окреме місце займають погляди Лесі Українки, які збагатили свідомість народу ідеями незалежності і свободи, гуманізму та демократії. Її свідомість знаменувала собою вершину філософського осмислення світу людини. Проблема духовності та екзистенційного вибору в творчій спадщині Лесі Українки набуває все більшої універсальності та, на жаль, вона є недостатньо дослідженою. Суттєве місце в її творчості посідає проблема духовної сутності людини.

У статті вперше розглянуто літературне функціонування військового покоління Українських Січових Стрільців у літературно-мистецькому журналі «Світ», який виходив у Львові впродовж 1917 і першої третини 1918 року під редакцією молодомузівця і хорунжого УСС Миколи Голубця. З’ясовано, що часопис розвиває літературно-ідейну концепцію, започатковану стрілецтвом у журналі «Шляхи», означену формулою «Тим, що впали», представляючи низку творів меморіальної тематики, що відповідає засадам «духу епохи» січового стрілецтва. Творчі зусилля стрільців скеровані в руслі піднесення стрілецької слави, стрілецького характеру, документально-мемуарні форми переважають над власне художніми. Хронотоп України у художній візії стрілецтва – простір пам’яті, польові цвинтарі, що акумулюють досвід національної боротьби, національні цінності, стрілецька ж колективна могила – космотвірна точка і центр нової України визволеного «Завтра». Артикульовано проблему наслідків катастрофи війни у громадському та приватному житті на третій рік війни, до розкриття подробиць редакція підійшла цілеспрямовано. Концепт труни дозволяє структурувати світобудову зовні і потрактовувати образ світу художньо. Ліричний герой стрілецького світу поміж екстремами «ерос – танатос» в силу власної стрілецької світоглядної налаштованості в руслі трагічного оптимізму скерований усе-таки до еросу, інстинкту життя, хоча усвідомлює незворотність деяких змін, редукцію приватного світу, внутрішні екзистенційні переміни після межових ситуацій, зміну інших людей навколо і світу в цілому, навіть смерть краси. При цьому стрілецька поезія збагачується негромадянськими мотивами, зокрема інтимним, пейзажно-філософський, медитативними інтонаціями. Стрілецька критика функціонує не лише як засіб підтримки стрілецького літературного продукту і духу стрілецької епохи, але і як мотиватор розвитку стрілецької літературної діяльності, спрямований у бік так званої «літературної індустрії», «літературного виробництва» (П. Бурдьє), тобто демонструє поєднання ідеалістичного історичного підходу і соціологічного.

Сучасний глобалізований світ характеризується посиленням турбулентності на фінансових ринках, що формує особливі виклики для забезпечення стійкості національних економік. Мегатренд фінансіалізації, яка характеризується нарощуванням частки фінансових транзакцій та домінуванням фінансового сектору економіки над реальним, відображає кардинальні зрушення у структурі сучасної світової економіки. Флуктуації фінансових ринків суттєво впливають на темпи глобального зростання, а глобальні фінансові потоки детермінують структурні зрушення в національних економіках. Наразі Україна зіткнулася із загостренням зовнішніх ризиків, пов’язаних із різким зростанням волатильності глобальної економіки, яке спостерігалося у першому півріччі 2020 року в умовах поширення пандемії COVID-19, що, на думку багатьох експертів, робить високоймовірним розростання повномасштабної глобальної економічної кризи. Реагування на виклики пандемії зумовило низку радикальних заходів національного рівня, які спричинюють шоковий вплив на національну економіку. Триває й гібридна агресія проти України, яка формує власні виклики щодо фінансової системи. Ці потужні ризики актуалізують розроблення комплексу заходів, орієнтованих на запобігання надмірній фінансовій дестабілізації національної економіки у разі глобальної кризи, послаблення потужності впливу зовнішніх чинників у спосіб зміцнення внутрішніх чинників економічної динаміки. Особливого значення набуває завдання визначення чинників стійкості фінансової системи та обґрунтування рекомендацій стосовно того, як протидіяти зростаючим ризикам. Метою аналітичної доповіді є дослідження проблем забезпечення стійкості фінансової системи України та, на цій основі, визначення напрямів її забезпечення з урахуванням глобальних викликів та внутрішніх дисбалансів.