Добірка наукової літератури з теми "Виробництво матеріальних благ"

У статті розглянуто поняття реалізації конституційної свободи особи на виробничу підприємницьку діяльність. Проаналізовано праці таких вчених, як В.М. Гайворонський, В.Ф. Погорілко, П.М. Рабінович, О.Ф. Скакун, В.Л. Федоренко та ін. Сформульовані та розглянуті ознаки реалізації конституційної свободи особи на виробничу підприємницьку діяльність. Конституційні норми, що регулюють свободу особи на виробничу підприємницьку діяльність, можуть реалізуватися у простій і складній формах способами додержання, виконання, використання та застосування. Виробнича підприємницька діяльність не обмежується лише виробництвом продукції, а має більш широке призначення і реалізується виробленням продукції, наданням послуг та інформації, виконанням робіт, здійсненням різноманітних послуг і створенням матеріальних і духовних благ для задоволення потреб і інтересів людини та громадянина. Розрізняють дві форми виробничого підприємництва: традиціоналістське та інноваційне й основні та допоміжні види. Реалізації конституційної свободи особи на підприємницьку діяльність у процесі виробництва продукції може розглядатися як втілення конституційних норм у реальні суспільні відносини, що регулюють свободу особи на виробничу підприємницьку діяльність при виробленні продукції, наданні послуг та інформації, виконанні робіт і створенні матеріальних і духовних благ із метою отримання прибутку і (чи) соціального результату. Запропоновано зміни до законодавства, а саме: а) у ст. 42 ч. 1 Конституції України перед словами «кожен має право на підприємницьку діяльність» вставити «економічна свобода підприємництва в Україні гарантується» і далі по тексту; б) у ст. 43 ГК України замість слів «підприємці мають право» закріпити «підприємцям гарантується економічна свобода» і далі по тексту.

У статті проведено аналіз судової практики щодо окремих проблемних питань кваліфікації крадіжки, що вчиняється неповнолітнім. Вказано, що крадіжка завжди є усвідомленою, протиправною дією особи. Її сутність полягає в тому, що злочинець не має ніяких прав відносно майна, що викрадається, і вилучає його, усвідомлюючи протизаконність своїх дій (розуміючи насамперед, що це майно є для нього чужим), водночас майно вилучається без відома осіб, у власності чи під охороною яких воно знаходиться. Звернуто увагу, що під час кваліфікації судами визначається необхідність належності об’єкту відповідних суспільних відносин. В такому разі об’єктом крадіжки є суспільні відносини власності, охоронювані Криміналь­ним кодексом України. Родовим об’єктом крадіжки визнаються відносини власності в їх широкому змісті, тобто суспільні відносини виробництва, розподілу й обміну матеріальних благ, призначених для колективного чи інди­відуального споживання; відносини, що закріплюються і регульовані системою норм об’єктивного права. Під­креслено, що предметом крадіжки є майно, яке не належить винному (тобто є для нього чужим), тобто коли особа, що отримала майно в тимчасове володіння і користування від іншої особи, самовільно (без відома володільця) вилучає його, така особа вчиняє не крадіжку, а акт розпорядження цим майном, тобто здійснює одне зі своїх повноважень, хоча самоуправно. Констатовано, що у випадках заволодіння паспортами чи іншими важливими документами громадян, коли намір злодія був спрямований на викрадення матеріальних цінностей (наприклад, викрадено кожух, у яко­му виявився і паспорт потерпілого), учинене варто кваліфікувати як крадіжку і додаткової кваліфікації не потріб­но. Якщо ж намір був спрямований спеціально на викрадення таких документів, і при цьому злодій заволодіває матеріальними цінностями потерпілого, все скоєне треба кваліфікувати по сукупності ст.185 та відповідної статті КК України. У підсумку вказано, що судовою практикою підтверджується теза про те, що за вчинення краді­жок неповнолітніх майже не засуджують до позбавлення волі, а використовують заходи виховного характеру. Більшість злочинів проти власності вчиняються неповнолітніми таємним способом, а якщо діяння і має ознаки грабежу, особа, що його вчинила, частіше зникає з місця вчинення правопорушення, аніж вступає у відкрите протистояння.

Статтю присвячено проблемі науково-теоретичної та соціально-практичної рефлексії поняття інформаційної безпеки та його співвідношення із суміжними поняттями соціології безпеки як галузевої соціологічної теорії. Автором зроблено висновок про те, що розгляд суспільства в структурному функціоналізмі передбачає розуміння інформаційної екологічності в аспекті виконання чотирьох засадничих функцій: 1) функції адаптації (adaptation), яка змістовно співпадає із виробництвом матеріальних благ та послуг шляхом використання природних ресурсів середовища. З точки зору інформаційної екології, визначенням якої автор цієї статті буде надалі оперувати, інформаційна екологічність економічної інформації може оцінюватись з точки зору її впливу на відповідні макроекономічні процеси та результати економічної життєдіяльності: обсяги виробництва та ВНП, показники безробіття, індекси цін та інфляції тощо; 2) функція ціледосягнення (goal attainment), яка залежить від культурного консенсусу, що визначається на рівні ідеології. Це випливає з того, що консенсус між ключовими політичними акторами досягається, передусім, на платформі відповідної ідеології. В ідеології відповідні суб’єкти можуть впроваджувати стандарти оцінювання інформації з точки зору її інформаційної безпечності / небезпечності; 3) Функція інтеграції (integration), котра забезпечується дотриманням інформаційної екологічності в сфері соціальної моралі та права. Соціальна мораль є складником культурної системи, в якій впроваджуються критерії вирізнення належного / неналежного. З іншого боку, право дозволяє формалізувати зазначені критерії у вигляді кодексів стандартизованих поведінкових приписів (прескрипцій), які уможливлюють уніфікацію соціальної поведінки. Наголошено, що від інформаційної безпеки залежить як стан моральної, так і правової регуляції соціальної поведінки; 4) функція підтримання ціннісних зразків (latency), яка передбачає збереження і підтримання основних цінностей суспільства. Автором констатовано, що для такого збереження і підтримання є необхідним встановлення вищих цензурних фільтрів аксіосфери, проходження інформації через які дає можливість її відтестовування на предмет потнеційної користності / шкідливості для інших соціальних підсистем, інституцій, спільнот та осіб.

У статті схарактеризовані різні підходи до трактування категорії «ресурси». Досліджена теоретична та практична проблематика місця та ролі ресурсів в господарській діяльності підприємств. Окреслено історію тлумачення сутності категорії «ресурси» і факторів їхньої здатності приносити прибуток. Наголошено на необхідності пошуку шляхів для підвищення ефективності використання обмежених ресурсів. Встановлено, що сьогодні актуальними залишаються питання недосконалості системи управління та використання власного ресурсного потенціалу галузей національного господарства. Зазначено, що основний зміст визначень науковців щодо ресурсів співпадає, але існують деякі відмінності в описі структури складових елементів. Підкреслено, що ефективність функціонування та розвитку підприємств досягається через оптимізацію складу і обсягів ресурсів, що формують фактори виробництва. З’ясовано, що категорію «ресурси» необхідно розглядати в різних напрямах (як загальна категорію, як загальноекономічну категорію; як категорію виробничо-господарської діяльності суб’єктів господарювання). Встановлено, що видів ресурсів існує безліч, що породжує класифікаційну проблему. Розкрито сутність природних, матеріальних, трудових та фінансових ресурсів. Констатовано, що ресурси як категорія виробничо-господарської діяльності – це всі блага, що надходять до системи забезпечення та, в разі потреби, перетворюються у фактори виробництва й, трансформуючись, надходять до системи споживання задля задоволення потреб споживачів та досягнення ефективності функціонування виробничо-господарських структур. Встановлено взаємозв’язок: «ресурси – ресурси економічні – фактори виробництва». Доведено, що діяльність, заснована на економічних ресурсах відіграє ключову роль в діяльності підприємств.

Автор у статті з’ясовує і досліджує фактори зміни духовного стану молоді на сучасному етапі науково-технічного розвитку суспільства, який супроводжується виробництвом надзвичайно великої кількості матеріальних благ для людства. Але будь-який прогрес супроводжується відповідним регресом, а от вибір напрямку – це вже перевага людей. Тому поки в інформаційно-високотехнологічний науково-технічний прогрес не будуть внесені належні духовно-моральні основи й цілі, існує реальна небезпека духовного регресу як для людської особистості, так і для людства в цілому. Саме духовність, моральність – це той рівень розвитку особистості та суспільства, який є консолідуючим началом, здатним об’єднати людей; це сила, яка покликана стимулювати національне відродження, забезпечити мир і злагоду в суспільстві. Без пробудження таких моральних феноменів, як совість, людяність, відповідальність, почуття власної гідності, творчої ініціативи досить складно розраховувати на поліпшення ситуації в державі, особливо в епоху інформаційно-високотехнологічного науково-технічного прогресу, який технізує свідомість кожної особистості, витісняє з неї найсвятіші почуття й емоції.Доведено, що саме філософія освіти повинна обґрунтовувати гуманістично-інноваційний тип освіти, який буде надавати істотне сприяння зростанню інтелектуального, культурного, морального і антропокосмічного потенціалу особистості, її самостійності, самодостатності, творчої активності.

Додана вартість є об’єктивним показником, що ві-дображає результати виробничої діяльності, визначає стимули потенційним постачальникам матеріальних благ і є єдиним джерелом доходів суб’єктів господарю-вання та держави. Додана вартість дає змогу встанови-ти або визначити справедливу ринкову ціну будь-якого товару і забезпечити еквівалентний обмін різних това-рів/послуг. Повна вартість кінцевого продукту визна-чається сумою доданої вартості, створеної на кожній стадії виробничого циклу. Товари/послуги набувають певну вартість лише після реалізації споживачам. Ринкова оцінка споживачем не впливає на структуру доданої вартості, яка визначається сумою факторних доходів виробника – фонду оплати праці і прибутку, що включає підприємницький дохід, відсоток і ренту. 123Випуск 2(27), 2019Додана вартість, створена на кожній стадії виробничо-го циклу, дорівнює різниці ринкової вартості товарів/послуг, затрат виробництва і амортизації обладнання. До витрат виробництва належать будь-які витрати, які підтверджені належною сумою сплаченого ПДВ. Амортизаційні відрахування нараховуються за нор-мами Податкового кодексу України. Валова виручка, сплачений ПДВ і нарахована амортизація дають змогу точно визначити додану вартість, створену на кожній стадії циклу, тобто базу основних податків. Оподат-кування доданої вартості і її складників за діючими в Україні ставками визначає податкове навантаження на неї. Якщо прийняти, що фонд оплати праці стано-вить 30% доданої вартості, прибуток – решту 70%, податкове навантаження становить 42,71%, тобто сума сплачених податків (ПДВ, на прибуток, на доходи фізичних осіб) і єдиного соціального внеску має стано-вити 42,71% від величини створеної доданої вартості на кожній стадії циклу. Підсумовуючи додану вартість всієї економіки країни, отримуємо податкове наван-таження на ВВП – ті самі 42,71%. Запропонований спосіб нарахування податкових зобов’язань гранично спрощує адміністрування основних податків і єдиного соціального внеску.

Відтворення людського капіталу – це безперервне відновлення і підтримання фізичних і розумових здібностей людини та підвищення її професійно-кваліфікаційного й освітнього рівня. При цьому, це стосується як окремої людини, так і сукупності працівників, зайнятих на основі найму на окремому підприємстві, в галузі тощо. Іншими словами, відтворення людського капіталу – складний економічний процес, який включає в себе не тільки співвідношення сфери споживання (задоволення суспільно-нормальних потреб людини) та сфери обміну (грошові засоби на відтворення набувають форму вартості людського капіталу), але й відносини виробничої сфери, що пов’язані з еквівалентним відшкодуванням витрачених в процесі праці сил та енергії людини. В статті розглянуто сучасні особливості формування та відтворення людського капіталу та структуру джерел його відтворення. Визначено, що нормальне відтворення людського капіталу потребує такого рівня споживання матеріальних благ та засвоєння культурних цінностей, який міг би забезпечити відновлення витраченої в процесі праці енергії та подальший розвиток здібностей до праці у відповідності з сучасними вимогами життя. В іншому випадку людський капітал буде не в стані нормально функціонувати в сучасному виробництві. Акцентовано увагу на необхідності розширеного відтворенні людського капіталу, оскільки для нормального функціонування національної економіки він повинна відтворюватися в більшій кількості та, головне, кращої якості. Особливо така необхідність виникає з пришвидшенням розвитку науково-технічного прогресу, коли потреба у висококваліфікованих працівниках відчувається в набагато більших масштабах, що призводить до зростання затрат на їх підготовку.

Стаття розглядає роль системи цінностей, переконань, очікувань, символів, а також ділових принципів, норм поведінки, традицій, ритуалів, які склалися в організації або її підрозділах за час діяльності та які приймаються більшістю співробітників. В основному корпоративна культура - невидима частина органі-зації. Вона має певну структуру, яку можна вважати багаторівневою. Кожен рівень має склад певних елеме-нтів, але границі між елементами корпоративної культури розмиті. Корпоративна культура є чинником, що сприяє зростанню потенціалу працівників і довготривалому процвітанню, стійкості організаційних структур, злагодженої і творчої роботи персоналу з повною віддачею. Саме корпоративна культура може надавати неформальної легітимності певним методам управління та підтримувати мотивацію та працеспроможність персоналу. Корпоративна культура представлена як багаторівнева структура з вертикальними і горизон-тальними, прямими і зворотними зв’язками. Над нею і поза нею стоїть мораль як надкорпоративне і надпер-сональне поняття. Слід відзначити важливість зовнішніх проявів корпоративної культури, таких як товарний знак, фірмовий стиль, ритуали і свята, герої і міфи, стиль поведінки. Зроблено висновок про те, що корпора-тивна культура, що виступає одним із основних чинників, які визначають процес функціонування організації і поведінку її членів, може розглядатися, з одного боку, як продукт функціонування організації, а з іншої, - як основа її формування. Чим ефективніше працює організація, тим більше вона сприяє зростанню матеріальних і духовних благ її співробітників, усього суспільства, тим більший внесок у цю роботу власне корпоративної культури, тим більшою мірою конвергують, зближаються ці аспекти. Доведено, що з розвитком духовного і матеріального виробництва, інтелектуально-освітнього компонента трудового потенціалу суттєво зростає роль корпоративної культури.

Метою статті є розгляд теоретико-нормативних підходів до розуміння змістовно-просторового наповнення феноменології екологічних прав людини в контексті їх онтологічного й аксіологічного значення, об’єктивізації перспектви новелізації їх конституційного розуміння та модернізації, що детерміновані глобалізаційними факторами. Доводиться, що проблематика екологічних прав людини об’єктивується й активізується завдяки складним та суперечливим процесам протидії негативним тенденціям у зазначеній сфері, що можна визначити по відповідних напрямках, інтерпретуючи загрози, які виникли в охоронному та правоохоронному контекстах, а саме: а) завдання мінімізації, а за можливості нейтралізації негативного впливу на навколишнє природне середовище при здійсненні господарської діяльності, експлуатації природних ресурсів та їх вилучення для виробництва матеріальних благ; б) подолання відсутності або обмеженого використання ресурсозберігаючих технологій; в) посилення державного та міжнародного контролю (нагляду) ризиків можливих випадків екологічного лиха і катастроф техногенного характеру; г) підвищення ефективності економіко-соціальних механізмів запобігання та ліквідації надзвичайних екологічних ситуацій; ґ) формування на локальному, регіональному, державному та міжнародному рівнях системи екологічної безпеки як стану захищеності навколишнього середовища, населення, територій, господарських та інших об’єктів від різних загроз, які виникають внаслідок негативних змін компонентів навколишнього середовища в результаті антропогенного впливу, що повинно забезпечуватися комплексом правових, організаційних, фінансових, матеріальних та інформаційних заходів, призначених для прогнозування, запобігання, ліквідації реальних і потенційних загроз безпеки, мінімізації їх наслідків; д) розробка державою та послідовне здійснення екологічно орієнтованої стратегії суспільства, що диктується як національними, так і міжнародними реаліями, бо екологічна безпека може бути забезпечена тільки в результаті дій усього світового співтовариства; е) активізація процесів по формуванню екологічної свідомості, екологічної індивідуальної, групової, колективної психології, в основі якої лежить розуміння того, що забезпечення лише власного екологічного добробуту за рахунок перенесення із власної території екологічно шкідливих виробництв, захоронення відходів та ін. неможливо, оскільки транскордонне та транстериторіальне забруднення знижує загальний рівень екологічної безпеки, призводить до непоправного збитку для біосфери, є зростаючою загрозою політичному, економічному й соціальному добробуту, сталому розвитку суспільства; є) активізація та контекстуалізація заходів щодо подолання низької екологічної культури суспільства на різних рівнях його існування і функціонування, – починаючи від локального, тобто там, де існують і функціонують в умовах місцевого самоврядування в стані повсякденності територіальні громади, соціуму на рівні регіонів та всієї держави, географічних субрегіонів і регіонів, та закінчуючи світовим (глобальним) соціумом, що репрезентується міжнародним співтовариством держав. Наукова новизна дослідження полягає в критичному розгляді процесів виникнення, формування, доктриналізації, легалізації феноменології екологічних прав людини (громадянина) в Україні та зарубіжних державах, а також на рівні міжнародного співтовариства держав та у формулюванні пропозицій щодо нового бачення профільних прав та новелізації їх розуміння на конституційному рівні їх регламентації. Висновки. Зростання значення та ролі екологічних прав людини детермінується кризовим станом розвитку людської цивілізації в умовах глобалізації та змін, що нею викликані, зокрема змінами у сфері промислового виробництва на фоні становлення, формування та розвитку системи світового господарства. Системно аналізуючи та обов’язково враховуючи екзистенційні константи існування та функціонування людської цивілізації, можна стверджувати, що успіх завдань збереження та позитивного посилення екологічного стану природного середовища напряму залежить від формування, існування, легалізації, легітимації, розвитку, вдосконалення феноменології екологічних прав людини. Змістовне навантаження конституційних екологічних прав людини в умовах глобалізації екологічної кризи об’єктивно потребує новелізації свого конституційного розуміння та модернізації через кореляцію й інтерпретацію із відповідним конституційно-проєктним та конституційно-нормотворчим супроводженням і забезпеченням. В основу конституційної кореляції мають бути покладені такі позиції: а) на конституційному рівні треба регламентувати та регулювати не стільки екологічні права громадян, скільки екологічні права людини; б) під сумнів повинен ставитися розподіл екологічних прав людини на галузеві та міжгалузеві, бо саме конституційні екологічні права людини не можуть бути розподілені таким чином, адже це їх нівелює та дискредитує в контексті розуміння їх правової сили; в) із метою підсилення важливості й оптимізації формулювання екологічних прав людини вважаємо некоректним використання термінологічної зв’язки «людина/громадянин», – виступаючи на користь застосування терміну «людина». Важливим фактором, що підкреслює актуалізацію та контекстуалізацію наведених висновків, є феноменологія екологічного конституціоналізму, активні процеси формування та легалізації якого в доктринально-теоретичній та практично-функціональній площинах національного конституційного та загального міжнародного права спостерігаються у вигляді стійкої тенденції.

Актуальність проблеми взаємин людини і довкілля зумовило утвердження в економічній теорії екологічної парадигми, яка передбачає розгляд усіх економічних і соціальних процесів крізь призму збереження довкілля, умов існування і розвитку людської особистості. Наголошено, що сучасні підручники з економічної теорії недостатньо враховують екологічний імператив, оскільки необхідно досліджувати поведінку людей у процесі виробництва, розподілу і споживання матеріальних благ та послуг не просто в умовах обмежених ресурсів, а уже в нових умовах – посилення екологічної кризи глобального, регіонального і локального характеру. Розкрито інституційні засади екологізації сучасних економічних систем із позицій постіндустріальної парадигми та економічної компаративістики в умовах посилення глобалізації. Виявлено зміст екологічної парадигми економічної теорії та обґрунтовано потребу виокремлення соціально-екологічних відносин у системі економічних відносин суспільства. Проаналізовано концепцію сталого розвитку та особливості еколого-економічних інструментів у розвинутих країнах. Підкреслено важливість формування сучасної екологічної культури у процесі трансформації економічних систем, коли в її основі мають бути орієнтованість на екологічну доцільність і безпеку, відсутність протиставлення людини і природи. Запропоновано авторське трактування процесу екологізації сучасних економічних систем в умовах посилення глобалізації, переходу людства до суспільства знань та "зеленої економіки". Під екологізацією економічних систем пропонуємо розуміти посилення екологічної спрямованості економічних систем у процесі їх трансформації, що виявляється у становленні сучасної економічної та екологічної свідомості та культури, екологічної відповідальності, в утвердженні сучасних екологічних цінностей, формуванні відповідної нормативно-правової, інституційної бази, спрямованої на суспільний контроль за системою зв'язків "людина – економіка – екологія", застосуванні санкцій і стимулів щодо впливу економічної системи на стан екологічної рівноваги в умовах обмеженості природних ресурсів і посилення екологічної кризи глобального, регіонального і локального характеру. Екологізація економічних систем є об'єктивним процесом їх трансформації, домінантою трансформації на зламі тисячоліть, що утверджує усвідомлення екологічних проблем як глобальних. Екологізація економічних систем розглядається сьогодні як дуже важливий, навіть визначальний критерій порівняльного аналізу національних систем чи наднаціональних системних утворень. Обґрунтовано екологічну парадигму економічної компаративістики ХХІ ст.