Добірка наукової літератури з теми "Виконання цивільного обов’язку"

Статтю присвячено окре-мим питанням належного здійс-нення цивільно-правового обов’язкудотримання банківської таєм-ниці. Визначено, що вирішенняпитання належного виконанняцього обов’язку лежить у площинівизначення обсягу змісту такогообов’язку, диференціації належнихносіїв та особливостей їх приватно-правового та публічно-правовогостатусу. Доведено необхідністьвиокремлення умов належногоздійснення відповідного обов’язку,процедурних моментів здійсненняі можливих ситуацій потенцій-ного зловживання недосконалістюзаконодавства та відсутністюефективної правозастосовної прак-тики. Наголошено на актуалізаціїпитань термінологічних меж діїбанківської таємниці з огляду намасовість випадків витоку інфор-мації від ліквідованих банків.Удосконалено перелік проблем-них моментів захисту інформаціїу банківській сфері, запропоно-вано додати до переліку проблемтакі проблеми: відсутність тех-нологічних рішень фіксації витокуінформації, що містить банківськутаємницю, з метою подальшогопритягнення до відповідальності;складність доказування у справахщодо розголошення банківськоїтаємниці; практична складністьдоказування отриманих збитків;низький рівень розвитку правоза-стосовної практики та залученнякомпетентних органів задля фікса-ції і притягнення до відповідально-сті порушників у сфері розкриттябанківської таємниці.В якості прикладів потенційноненалежного виконання обов’язкузбереження банківської таємницірозглянуто складання кредитнихісторій, реєстрів платоспроможно-сті, інших офіційних та неофіцій-них баз даних клієнтів фінансовихустанов, які надалі використову-ються як самими банками, так ітретіми особами для маркетинго-вих досліджень, рекламних кампа-ній, перевірки потенційних контра-гентів, формування статистичноїзвітності та незалежного аудиту.Доведено, що перелік суб’єктів,які можуть отримати доступ добанківської таємниці, не обмежу-ється суб’єктами, переліченими вп.п. 2–6 ч. 1 ст. 62 Закону «Пробанки і банківську діяльність», абюро кредитних історій у випадкуотримання даних, що становлятьбанківську таємницю, повиннівизнаватися утримувачами банків-ської таємниці. Формування будь-яких інших баз даних, що перед-бачають включення інформації,віднесеної законом до банківськоїтаємниці, є незаконним. Наданнядоступу компетентними суб’єк-тами до таких даних є прикладомненалежного здійснення обов’язкудотримання банківської таємниці.Ліквідація банку, відкликанняліцензії, інші юридичні факти, щонівелюють спеціальний статусюридичної особи як суб’єкта бан-ківської системи, не призводятьдо втрати обов’язку дотриманнябанківської таємниці відповіднимисуб’єктами.

Стаття присвячена науковому дослідженню актуального питання про відмінності й спільні риси такого мате- ріально-правового інституту, як позовна давність у відносинах, що регулюються нормами приватного (цивільного) й публічного (податкового) права. Зроблений порівняльний аналіз юридичних механізмів, які опосередковують порядок і момент виникнення в особи права на позов, і часу виникнення та відбиття в податковому обліку дебіторської (кре- диторської) заборгованості. Установлено, що дати виникнення обліковуваної підприємством заборгованості й дати початку перебігу позовної давності не збігаються, не збігаються також між собою і встановлені податковим зако- нодавством терміни виникнення дебіторської та кредиторської заборгованостей: в основу обліку дебіторської (кре- диторської) заборгованості в податковому законодавстві покладено момент фактичного виконання обов’язку, в той час, як перебіг позовної давності пов’язаний із моментом порушення права. Також з’ясоване питання про сутнісну від- мінність таких правових явищ, як сплив позовної давності й визнання заборгованості безнадійною. Установлено, що позовна давність визначає лише час для звернення до суду з вимогою про примусове виконання боржником охоронного обов’язку, вона не впливає на фізичне погашення зобов’язання, просто у випадку пропуску давнісного строку обов’язок вже не може бути виконаним за допомогою державного юрисдикційного органу. Якщо він не виконується добровіль- но, може йтися про незаконне збагачення боржника, отже, від моменту спливу позовної давності в нього виникнуть додаткові податкові обов’язки: коли кредиторська заборгованість за отриманий, але не сплачений товар стане без- надійною, з податкового боку вона трансформується в безповоротну фінансову допомогу. Отже, можна зробити висновок про те, що помилковим є припущення, за яким строки, запроваджені законодавцем у податковому праві, визначають темпоральні кордони існування суб’єктивних прав та обов’язків суб’єктів підприємницької діяльності.

Ця стаття присвячена науковому дослідженню питання стосовно сутності та місця в межах цивільного правовідношення суб’єктивного повноваження особи на захист свого порушеного права. Підкреслюється, що право на захист є наявною в уповноваженої особи можливістю застосувати заходи правоохоронного змісту для відновлення свого порушеного права. Автор обстоює тезу, за якою після порушення регулятивного зобов’язання припиняється подальше існування регулятивного відношення. Взаємин, які б опосередковували нормальний, правомірний розвиток суб’єктивного права та відповідного юридичного обов’язку, вже немає. Натомість виникає охоронне зобов’язання, якраз його елемент – охоронне суб’єктивне право триватиме після порушення і може бути належним чином реалізоване, в тому числі і за допомогою державного юрисдикційного органу – суду. У такому контексті наводиться обґрунтована критика застарілої концепції стосовно можливості примусової реалізації судом саме регулятивного права. Наголошується, що після закінчення строку на виконання регулятивного зобов’язання воно вичерпується за своїм змістом і припиняється. Натомість із самого юридичного факту – правопорушення виникає охоронне відношення, котре може реалізовуватися як у судовій формі (позовній), так і несудовій. До змісту такого охоронного зобов’язання, окрім додаткових вимог кредитора, пов’язаних із порушенням (штрафні санкції, відшкодування шкоди, припинення правовідношення тощо), входить і вимога стосовно виконання обов’язку в натурі. В останньому випадку захист права відбувається через реалізацію однакового з регулятивним зобов’язанням за змістом відношення – охоронного. Адже виконання зобов’язання після збігу встановленого на це строку не можна вже вважати належним, а саме зобов’язання слід кваліфікувати як таке, що не виконується належним чином. При цьому практичне здійснення примусу можливе лише через реалізацію домагання, яке входить до складу охоронного відношення.

Дана праця присвячена аналізу чинного українського законодавства в царині формування та здійснення у часі прав та обов’язків учасників договірних відносин. Обстоюється теза, що строк відповідного зобов’язання є невід’ємним елементом змісту суб’єктивного права, адже лише упродовж тривалості свого існування відбувається здійснення прав та виконання обов’язків, що становлять зміст цивільного відношення. Тож, саме в темпоральному сенсі досліджується основоположний принцип зобов’язального права, за яким виконання обов’язку має бути проведене учасниками взаємин належним чином відповідно до умов договору та вимог законодавства. Акцентується увага на виконанні зобов’язання у тому разі, коли його строк у договорі не вказаний. У такому випадку має застосовуватися правило ч. 2 ст. 530 ЦК України. В роботі зроблена детальна характеристика вказаної правової норми. Зокрема, відзначено, що порушення права кредитора за невстановленості строку виконання може відбутися лише після пред’явлення такої вимоги, але, звісно, не відразу. На те, щоб зобов’язання набуло порушеного статусу законодавець надає тижневий строк його виконання. У статті детально вивчено питання про те, коли кредитор вправі пред’являти вимогу про виконання. Встановлено, що наслідки виконання зобов’язання, коли його строк визначений моментом пред’явлення вимоги, та наслідки виконання зобов’язання, строк якого не встановлений, практично однакові. Тобто, нормативне регулювання, що встановлює для цих випадків різний інструментарій, є недоцільним. Також зроблений детальний порівняльний аналіз відносин з виконання обов’язків з невизначеним строком від тих, у яких правові наслідки пов’язуються з настанням відкладальної обставини. Наведені сутнісні та темпоральні відмінності, які не дозволяють їх ототожнювати. Певна увага приділена ситуаціям, коли можливість кредитора пред’явити вимогу виконання обмежена певним строком. Автор стверджує, що, коли кредитор у визначений сторонами договору строк не звернувся з вимогою до боржника, і втратив таку можливість, його право не може вважатися порушеним, а отже, і захищеним. Тут мають застосовуватися наслідки, тотожні тим, що настають при простроченні присічного строку. Надані пропозиції щодо подальшого нормативного регулювання у коментованій царині.

Стаття присвячена науковому дослідженню актуального питання про обґрунтованість та адекватність дійсних способів спеціального обчислення тривалості позовного домагання в контексті сутності такого правового явища, як позовна давність. У цьому контексті оцінено мораторій як передбачений ч. 2) ст. 263 ЦКУ спосіб відстрочення виконання зобов’язання. На базі ретельного дослідження можливого впливу мораторію на можливість подання позову, його розгляду чи виконання судового рішення автор дійшов висновку, що в нормативно встановленому вигляді він ніяк не може у цій іпостасі виступати як правова підстава для зупинення давності. За своєю правової ідеєю мораторій має встановлювати заборону на виконання (зокрема, примусове) такого зобов’язання і впливати не на стан самого цивільного правовідношення, а на можливість його реалізації. Отже, за своєю сутністю він є не відстроченням виконання обов’язку, а забороною вчиняти певні види діяльності. А якщо так, то зупинення позовної давності у разі зупинення дії закону або іншого нормативно-правового акта, який регулює відповідні відносини, вже врегульовано пунктом 3 ч. 1 ст. 263 ЦКУ, тому відбувається невиправдане дублювання законодавчих правил. Також у роботі висвітлено стан проблеми з перериванням строку давності внаслідок визнання боргу боржником. Особлива увага приділена такому способу фіксації наявного боргу, як укладення договору на нових умовах щодо строків виконання за заявою до кредитора про відстрочення обов’язку. Установлено, що тут ідеться про відтермінування вже простроченого зобов’язання, з якого почалася позовна давність, але яким не завершилася. Цей правочин прийнято кваліфікувати як різновид дії боржника, що свідчить про визнання ним боргу, від моменту її укладення пропонується обчислювати новий давнісний перебіг. Однак виявлено, що така конструкція суперечить фактичній природі коментованих відносин, адже за такої угоди відбувається реструктуризація охоронного (порушеного) обов’язку, але виконання (зокрема, примусове) ще не може відбутися.

Стаття присвячена науковому дослідженню актуального питання про часові виміри здій- снення регулятивного цивільного права та його співвідношення із тривалістю права на захист у разі порушення, зокрема і шляхом пред’явлення позовного домагання. Вивчено історич- ний поступ науки щодо інтерпретацій суспільного сприйняття періоду їхнього існування. Установлено, що первинно як наукова думка, так і відповідне законодавство грунтувалися на концепції єдиної давності як явищі, що руйнує навіть безспірне право. Уважалося, що погашення суб’єктивного права давністю є умовою, що супроводжує саме його виникнення. Проте розвиток цивілістичної науки, ґрунтуючись на відмінностях як правової природи, так і окремого юридичного регулювання інститутів набувальної та позовної давностей, привів до усвідомлення необхідності роздільного правового регулювання цих двох інститутів. Це відо- бразилося на науковому сприйнятті взаємозв’язків між виникненням та припиненням періоду існування позовного домагання та тривалістю самого суб’єктивного права, що зазнало пору- шення. Тривалий час у науці обстоювалася теза про те, що в момент порушення суб’єктивне право трансформується у право на позов, існує у такому стані упродовж встановленого строку, а потім разом із закінченням позовної давності припиняється. Однак еволюція чин- ного законодавства зумовила зміну концепції і цього разу, адже неможливо стало пояснити правило про належність виконання задавненого зобовязання після спливу позовної давності (частина 1 статті 267 Цивільного кодексу України). Тож нині найбільш прийнятною є теза про те, що позовною давністю погашається лише право на позов, а не саме суб’єктивне матеріальне право, тобто про продовження існування після збігу давнісного строку позбав- леного судового захисту суб’єктивного матеріального права. Добровільне виконання в цей час обов’язку боржником є належним, і останній не має права вимагати повернення вико- наного. Але для ефективності даної правової побудови обов’язково варто додати, що про- довжує існувати не порушене регулятивне право, а охоронне, яке втратило свою примусову здатність до реалізації. Добровільне здійснення саме цього права буде належним.

У законодавстві незалежної України з 2003 р. закріплено інститут визнання спадщини відумерлою. Проте за 15-річний досвід його застосування на практиці неодноразово стикалися із проблемами недосконалої законодавчої конструкції. Тому сьогодні законодавчі положення щодо визнання спадщини відумерлою суттєво відрізняються від первісної редакції відповідних норм. Зважаючи на це, виникла нагальна потреба провести аналіз оновленого цивільного законодавства для вироблення єдиних підходів до тлумачення його змісту і подальшого застосування нормативних приписів. Метою статті є аналіз напрямів і наслідків новелізації інституту визнання спадщи ни відумерлою з часів його регламентації в законодавстві нашої держави, виявлення наявних проблем у правовому регулюванні відповідних питань, а також пропозиція шляхів їхнього вирішення. У процесі дослідження встановлено, що новелізація положень цивільного законодавства щодо визнання спадщини відумерлою сприяла оптимізації відповідного правового інституту, адже всі внесені зміни були доцільними і допомагали усунути прогалини у правовому регулюванні, вирішили окремі проблеми, які виникали під час застосування нормативних приписів на практиці. Проте невстановлення часових обмежень виконання органами місцевого самоврядування обов’язку щодо подання до суду заяви про визнання спадщини відумерлою фактично може призвести до його невиконання чи сприяти зловживанням із боку посадових осіб указаних органів, що, зі свого боку, призведе до наявності майна з невизначеним правовим режимом чи позбавить територіальну громаду можливості отримати відповідне майно. З огляду на таке слід змінити положення, закріплене у ч. 2 ст. 1277 Цивільного кодексу України (ЦК України), окресливши граничні часові межі подання до суду заяви про визнання спадщини відумерлою. Зважаючи на правила законодавчої техніки та логіки, звернено увагу на необхідність використання уніфікованої термінології при регулюванні питань, пов’язаних із визнанням спадщини відумерлою. У зв’язку з чим обґрунтовано потребу у внесенні змін до ч. 4 ст. 1277 та ч. 2 ст. 1280 ЦК України, замінивши словосполучення “відумерле майно” фразою “майно, що входило до складу спадщини, яка визнана відумерлою”

Виконання основного завдання, яке стоїть перед органами примусового виконання з повного, своєчасного, неупередженого виконання судових рішень та рішень органів (посадових осіб) неможливо здійснити без чіткої регламентації статусу суб’єктів виконавчого провадження, переліку та систематизації їхніх прав та обов’язків. Адже це може призвести до зловживання останніми своїми правами та неналежного здійснення обов’язків, що позбавить осіб можливості відновити свої, захищені судом, права. Мета статті полягає в аналізі теоретичних розробок учених, які досліджували питання суб’єктів виконавчого провадження, їх класифікації і норм Закону України “Про виконавче провадження” (Закон), які регламентують питання статусу учасників виконавчого провадження та осіб, які залучаються до його вчинення з метою сприяння виконавцеві у здійсненні виконавчих дій. Неправильне визначення статусу суб’єкта у юрисдикційному процесі має істотний вплив на формулювання його прав і обов’язків. Від їх реалізації залежить своєчасне, повне та неупереджене виконання судових рішень. Тому нині першочерговим завданням українських учених є подальше розроблення теорії виконавчого процесу, яка є базисом для усунення недоліків Закону, оскільки на практиці вони призводять до виникнення судових спорів. Одним із важливих питань, які автори розкривають у статті, є питання об’єднання суб’єктів виконавчого процесу у певні групи залежно від характеру інтересу і мети, яку кожен хоче досягти при примусовому виконанні рішення, процесуальної співучасті у виконавчому провадженні, яка має істотний вплив на належний порядок його здійснення і реалізації прав та обов’язків стягувачів і боржників, їхніх представників. У висновках сформульовано нову класифікацію суб’єктів виконавчого процесу з урахуванням їхнього статусу та інтересу у провадженні, які надають можливість об’єднати їх у відповідні групи та з урахуванням такої класифікації правильно сформулювати норми Закону, систематизувати права та обов’язки учасників виконавчого провадження й осіб, які залучаються до його вчинення. Розкрито питання процесуальної співучасті у виконавчому провадженні. Обґрунтована недоцільність виключення зі ст. 15 Закону положення про можливість участі у виконавчому провадженні кількох стягувачів чи боржників. Така думка ґрунтується на співучасті цих суб’єктів, яка випливає із норм матеріального права, зокрема їх солідарної відповідальності. Розкрито статус прокурора (залежно від форм його участі при розгляді цивільної справи судом) та його трансформації у виконавче провадження. Проаналізовані права та обов’язки прокурора залежно від того, чи він має статус представника стягувача чи самого стягувача (відповідно до положень ст. 56 Цивільного процесуального кодексу України). Запропоновано низку доповнень до норм Конституції України, Закону.

Протягом п’ятнадцятирічної дії Цивільного кодексу України (ЦК України) наукова розробка порушення договірного зобов’язання як цивільно-правової категорії стала одним із важливих напрямів цивілістичних досліджень. Необхідність вивчення сутності і складу порушення договірного зобов’язання пов’язана із закріпленням у структурі ЦК України глави 51 “Правові наслідки порушення зобо в’язання. Відповідальність за порушення зобов’язання”, а також прийняттям в останні роки масиву спеціальних законодавчих актів, зміст яких потребує аналізу під кутом зору їх протидії протиправним діянням у сфері особистих немайнових і майнових відносин, зокрема й договірних відносин із надання транспортних послуг. Метою статті є з’ясування поняття та виокремлення видів порушення договірних зобов’язань із надання транспортних послуг з урахуванням сучасних розробок цивілістичної доктрини та норм чинного законодавства України. У статті аналізуються поняття та ознаки правопорушень договірних зобов’язань із надання транспортних послуг. Встановлено, що порушення сторонами обов’язків за договорами перевезення означає такий стан правовідношення, коли контрагент не дотримується приписів, встановлених законодавством чи умовами договору. Обґрунтовано недоцільність визнання порушення договірного зобов’язання з надання транспортних послуг одностороннім правочином, оскільки правомірні дії боржника чи інших суб’єктів виконання мають місце лише при належному виконанні договірного зобов’язання. Тому будь-яке порушення (як невиконання, так і неналежне виконання) договірних зобов’язань із надання транспортних послуг є видом цивільного правопорушення та належить до неправомірних юридичних фактів. Порушення договірних зобов’язань із надання транспортних послуг є родовою категорією, оскільки охоплює такі поняття, як невиконання та неналежне ня зазначених зобов’язань. Невиконанням договірних зобов’язань із надання транспортних послуг є такі дії чи бездіяльність сторони зобов’язання, внаслідок яких воно не виконується повністю. Неналежним виконанням договірних зобов’язань із надання транспортних послуг є недотримання боржником вимог до виконання зобов’язання, що встановлені актами цивільного законодавства та (або) договором перевезення. Запропоновано класифікацію порушень договірних зобов’язань із надання транспортних послуг за такими критеріями: а) характер поведінки боржника; б) суб’єкт, із поведінкою якого пов’язується порушення (перевізник, пасажир, одержувач вантажу, відправник вантажу та ін.); в) порушення умов договору перевезення щодо хоча б одного з елементів модусу виконання (предмета, способу, місця виконання, строку тощо); г) істотність порушення зобов’язання.

Стаття присвячена дослідженню проблем цивільно-правової відповідальності держави і створюваних нею юридичних осіб у приватних відносинах. Цивільне законодавство закріплює один з основних принципів, що випливає з методу цивільно-правового регулювання, – юридичну рівність учасників приватних відносин. Юридична рівність полягає у тому, що кожна зі сторін цивільних відносин має свій комплекс прав та обов’язків і є незалежною, непідпорядкованою іншій. Держава як учасник цивільних правовідносин має універсальну правосуб’єктність, яку реалізує через систему своїх органів та юридичних осіб публічного і приватного права. Метою статті є аналіз особливостей цивільно-правової відповідальності держави та створених нею юридичних осіб публічного і приватного права. Критерієм визначення статусу державного органу як суб’єкта права є порядок виникнення і наявність владних повноважень, необхідних для виконання передбачених нормативними актами функцій. Юридичні особи публічного і приватного права, які створюються державою, є самостійними учасниками цивільного обороту. Такими ж суб’єктами приватного права будуть органи державної влади в цивільних правовідносинах. Тому важливе значення має встановлення суб’єкта і розміру відповідальності у відносинах за участю органів державної влади і створюваних ними юридичних осіб. Для цього законодавець у нормативних актах повинен конкретизувати правовий статус орга нів державної влади та юридичних осіб, створених органами державної влади. При цьому необхідно враховувати певні передумови. До них належать: 1) законодавче визначення правового статусу органів державної влади; 2) встановлення їх компетенції як регулятора суспільних відносин; 3) функціональні повноваження та обов’язки; 4) можливість бути самостійним суб’єктом цивільної відповідальності. Встановлено, що особливості правосуб’єктності органу державної влади у відносинах цивільної відповідальності охоплюють: 1) встановлення обставин, які є підставою для виникнення майнової відповідальності; 2) з’ясування правомірності дій органів державної влади; 3) визначення меж майнової відповідальності; 4) заборону застосування окремих штрафних санкцій до органів державної влади. Заходи цивільної відповідальності повинні застосовуватися з однакових засад для всіх суб’єктів приватних відносин. Для цього в законодавстві необхідно змінити підхід до розмежування цивільної відповідальності органів державної влади і створюваних ними юридичних осіб. У цивільних відносинах, у разі необхідності, субсидіарну майнову відповідальність повинні нести органи державної влади за зобов’язаннями юридичних осіб, які створені у розпорядчому порядку.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.00.03 – цивільне право і цивільний процес; сімейне право; міжнародне приватне право. – Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна, Харків, 2018. Дисертацію присвячено комплексному дослідженню теоретичних і практичних проблем суб’єктивного цивільного обов’язку як елементу зобов’язального правовідношення. Визначено поняття, сутність та зміст суб’єктивного цивільного обов’язку, а також його місце у структурі зобов’язального правовідношення. Встановлено співвідношення суб’єктивного цивільного обов’язку із суб’єктивними цивільними правами та охоронюваними законом інтересами. Виявлено специфічні риси суб’єктивних цивільних обов’язків у зобов’язальному правовідношенні: корелятивний зв’язок із правами кредитора; зустрічність; оборотоздатність (у вигляді права вимоги та переведення боргу); можливість до трансформації у позикове зобов’язання; можливість захисту шляхом позову про виконання обов’язку в натурі. Надано характеристику окремих стадій виконання суб’єктивного цивільного обов’язку та умов і особливостей звільнення від виконання суб’єктивного цивільного обов’язку. Досліджено основні засоби забезпечення виконання суб’єктивного цивільного обов’язку. Проаналізовано підстави виникнення і припинення суб’єктивного цивільного обов’язку та зроблено висновок про проблемність застосування таких підстав припинення обов’язків боржника як «передання відступного» і «прощення боргу». Охарактеризовано наслідки цивільно-правової відповідальності за невиконання чи неналежне виконання суб’єктивного цивільного обов’язку.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.00.03 – цивільне право і цивільний процес; сімейне право; міжнародне приватне право. Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна, Харків, 2021. У дисертаційній роботі досліджено давність та давнісні строки у цивільному праві. Розглянуто генезис понять «давність» та «давнісні строки» у цивільному праві, надано загальну характеристику різним видам давнісних строків в цивільному праві. Запропоновано авторське визначення понять «давність», «давнісні строки», «давність примусового виконання добровільно невиконаного обов’язку». Виокремлено етапи становлення та розвитку давності та давнісних строків у цивільному праві України. Підсилено теорію «абстрактної (загальної) давності» на підставі системного та компаративного аналізу сучасних нормативних джерел, спеціальної літератури та правозастосовної практики. Встановлено, що давність є міжгалузевим інститутом, що проявляється через систему таких ознак, як предметна єдність суспільних відносин, підхід міжгалузевого правового регулювання, наявність власних правових принципів галузі, наявність норм галузевої приналежності й процедурного характеру, комплексність нормативно-правових актів галузі. Аргументовано, що давнісні строки у приватному праві мають матеріально-правову природу, які, на відміну від процесуальних строків, підпорядковуються особливим правилам обчислення, зупинення, переривання та встановлення юридичних матеріальних наслідків їх спливу. Розроблено класифікацію давнісних строків за різними підставами.