Добірка наукової літератури з теми "Верховний контроль"

У статті досліджено сутністьі зміст системи суб’єктів, якіздійснюють державний контрольі нагляд у сфері охорони здоров’я.Здійснено аналіз сутності кате-горій «суб’єкт», «система» та«система суб’єктів». Сформованоавторське бачення системи суб’єк-тів, які здійснюють державнийконтроль і нагляд у сфері охорониздоров’я. З’ясовано, що зміст сис-теми суб’єктів, які здійснюютьдержавний контроль і нагляд усфері охорони здоров’я, може бутипредставлений шляхом поєднанняїї елементів – власне суб’єктів,а також зв’язків, з урахуваннямяких вона утворена (критеріївгрупової належності таких суб’єк-тів). В якості критеріїв, з ураху-ванням яких суб’єкти державногоконтролю і нагляду у сфері охорониздоров’я можуть бути розподіленіу відповідні групи, обрано обсягїхньої компетенції. Обґрунтовано,що залежно від такого критеріюсуб’єкти державного контролю інагляду у сфері охорони здоров’яможуть бути розділені на загаль-нодержавні, галузеві, спеціальні.З урахуванням цього системасуб’єктів державного контролюі нагляду у сфері охорони здо-ров’я може бути представленатаким чином: 1) загальнодер-жавні суб’єкти: Верховна РадаУкраїни, комітети Верховної РадиУкраїни, Уповноважений ВерховноїРади України з прав людини; Пре-зидент України, Рада національноїбезпеки та оборони; Кабінет Міні-стрів України; 2) галузеві суб’єкти:міністерства та інші центральніоргани виконавчої влади, провіднемісце серед яких посідають Мініс-терство внутрішніх справ Укра-їни, Міністерство розвитку громаді територій України, Міністер-ство соціальної політики України;3) спеціальні суб’єкти: Міністер-ство охорони здоров’я України,Державна служба України з лікар-ських засобів і контролю за нарко-тиками, Національна служба здо-ров’я України.

Метою статті є аналіз правових механізмів парламентського контролю за діяльністю спецслужб в Україні у контексті дискусії щодо доцільності створення спеціального контрольного комітету Верховної Ради України. Наукова новизна у контексті дискусії про необхідність створення спеціального парламентського комітету, який і повинен здійснювати контроль за діяльністю спеціальних служб в Україні, полягає в обґрунтуванні невідповідності самого підходу щодо створення окремого парламентського контрольного комітету за діяльністю спецслужб Конституції й законам України. Висновки. Чинне законодавство України передбачає механізми контролю держави та суспільства за діяльністю спецслужб і правоохоронних органів спеціального призначення, які реалізовані в повноваженнях Верховної Ради, її Уповноваженого з прав людини й Рахункової палати, а також діяльності судової гілки влади. Водночас в Україні, на відміну від США, Великої Британії чи сусідньої Польщі, Конституція й інші законодавчі акти визначають парламентський контроль у нерозривному зв’язку законодавчої та контрольної функцій Верховної Ради України, а контрольна функція парламентських комітетів не розглядається відокремлено від інших функцій. Такий підхід посилюється правовою позицією Конституційного Суду України, за якою комітети не є самостійними суб’єктами парламентського контролю. Як наслідок, не створено спеціальних парламентських комітетів із функціями контролю за діяльністю спеціальних органів і служб, як і не забезпечується належним чином інформування суспільства з боку Верховної Ради чи Президента про діяльність спецслужб щодо протидії загрозам національної безпеки. Такий підхід скоріше диктується не потребами забезпечення таємності, а усталеною ще з радянських часів практикою та нерозвиненістю інститутів громадського контролю в цілому. Разом із тим посилення громадського контролю за діяльністю спецслужб можливе і в рамках чинного законодавства. Видається за доцільне оприлюднювати щорічний звіт голови СБУ в частині, що не містить таємної інформації, а також законодавчі ініціативи та кроки парламенту, прийняті за результатами такого звіту. Подібне інформування й ознайомлення суспільства з результатами діяльності спеціальних органів і служб не лише сприятиме реалізації на практиці прав і свобод людини та громадянина, а й підвищенню рівня довіри громадян до них та владних інститутів загалом. Водночас створення комітету/комітетів Верховної Ради України з функціями виключно контролю за діяльністю спецслужб і спеціальних органів держави суперечить нормам Конституції України.

Парламентаризм іманентно пов’язаний з особливою роллю парламенту як провідного органу народного представництва в державі й за своєю природою є однією з головних форм та засобом реалізації народовладдя. Показовим проявом розвитку парламентаризму в Україні є використання різних форм діяльності Верховною Радою України. Серед них особливу роль відіграє інститут парламентських слухань. Метою статті є виявлення сутності й змісту інституту парламентських слухань як форми та засобу забезпечення народовладдя в Україні. Парламентські слухання є багатофункціональним засобом, у якому безпосередньо втілюється представницький характер і соціальне призначення Верховної Ради України як єдиного органу законодавчої влади в країні. Розглянуто правову природу парламентських слухань. Акцентовано на її складному характері. Визначено сутнісні ознаки парламентських слухань, що зумовлені їх публічним характером і змістом. Такий характер визначається залученням широкої аудиторії учасників, а, головним чином, їх метою, що полягає у вивченні питань, які становлять публічний інтерес, формулювання суспільно-політичного пріоритету, що потребує законодавчого регулювання. Через парламентські слухання Верховна Рада України отримує своєрідний “зворотній зв’язок” – інформацію про харак тер впливу законодавчого регулювання на суспільні відносини і, таким чином, про якість законодавства, та дає змогу визначити перспективні напрями його удосконалення. Парламентські слухання сприяють реалізації провідної – законодавчої функції парламенту, таким чином, безпосередньо утверджується народовладдя як спосіб владарювання, що ґрунтується на принципі народного суверенітету. Приділено увагу суб’єктам парламентських слухань – ініціаторам і безпосереднім учасникам. Запропоновано надати право ініціювати парламентські слухання депутатським фракціям (групам), що створить додаткові можливості для опозиційних партій та сприятиме забезпеченню народовладдя. Акцентовано, що наділення громадян правом ініціювати парламентські слухання у Верховній Раді України є надзвичайно важливим кроком у зміцненні зв’язків Парламенту з народом, з інститутами громадянського суспільства. Таким чином, парламентські слухання все більше стають засобом та формою забезпечення народовладдя. Процедури парламентських слухань загалом достатньо врегульовані в законодавстві України. Для підвищення ефективності парламентських слухань необхідно уточнити їхню мету з акцентуванням на контрольній функції Парламенту, розширити коло ініціаторів, визначити в законодавстві форми контролю Парламенту і громадськості за виконанням рекомендацій парламентських слухань. Акцентовано на необхідності визначення в законодавстві видів правових актів, їх юридичної сили, ієрархії. Наголошено, що, враховуючи недостатній рівень правового регулювання форм народовладдя в Україні, передусім всеукраїнського і місцевих референдумів, народної законодавчої ініціативи, публічних слухань, публічного контролю тощо, парламентські слухання у Верховній Раді України ІХ скликання мають стати стартовим майданчиком для напрацювання концепції розвитку народовладдя в Україні.

Статтю присвячено проблемі відносин Рахункової палати з Верховною Радою України та її комітетами. Сформульовано поняття «відносини Рахункової пала-ти з іншими державними органами». Охарактеризо-вано відносин Рахункової палати з Верховною Радою України та її комітетами. З’ясовано, що затверджений на засіданні і підписаний Головою Рахункової пала-ти звіт про діяльність Рахункової палати відповідно до статті 30 Закону подається до Верховної Ради Укра-їни. Одночасно із поданням звіту про діяльність Рахун-кової палати Верховній Раді України його електронна версія надається структурним підрозділом, відпові-дальним за питання аналітики, методології та контр-олю якості, структурному підрозділу, відповідально-му за питання інформаційних ресурсів та технологій, для подальшого розміщення на вебсайті Рахункової па-лати для відкритого доступу у формі відкритих даних відповідно до Закону України «Про доступ до публічної інформації». Визначено, що рахункова палата за дору-ченням Верховної Ради України проводить експерти-зу проєкту закону «Про Державний бюджет України» на наступний рік та за результатами проведеної екс-пертизи складає у встановленому порядку висновок. Зроблено висновок, що поняття «відносини Рахунко-вої палати з іншими державними органами України» можна визначити як суспільні відносини, врегульова-ні нормами права, з питань здійснення встановлених чинним законодавством України повноважень Рахун-ковою палатою та іншими державними органами Укра-їни, що виражаються у взаємних правах та обов’язках відповідних учасників правовідносин. З метою ефек-тивної роботи Рахункової палати як вищого органу аудиту України, забезпечення високого рівня довіри з боку суспільства, інших органів державної влади, міжнародного співтовариства, вищих органів аудиту окремих зарубіжних країн важливим є забезпечення належних відносин Рахункової палати з іншими дер-жавними органами України, що є гарантією належно-го здійснення публічного контролю за надходженням коштів до Державного бюджету України та їх викорис-танням.

Шамрай Б. М. Окремі питання парламентськогоконтролю за додержанням конституційних прав і свобод військовослужбовців Збройних Сил та інших військових формувань України. – Стаття.У статті розглядаються окремі питання парламентського контролю за додержанням конституційних прав і свобод військовослужбовців Збройних Сил та інших військових формувань України.Зазначається, що парламентський контроль задодержанням конституційних прав і свобод військовослужбовців є ключовим елементом демократичного цивільного контролю за сектором безпеки та оборони в нашій державі.Проаналізовано нормативно-правові акти,що визначають основні засади парламентськогоконтролю за додержанням конституційних праві свобод людини та відображають діяльністьУповноваженого Верховної Ради України з правлюдини. Висвітлено погляди учених-юристів, якідосліджували окремі питання парламентськогоконтролю за додержанням конституційних прав ісвобод військовослужбовців в Україні.Зазначено, що парламентський контроль, якийздійснює Уповноважений Верховної Ради України з прав людини та безпосередньо представникУповноваженого у справах захисту прав військовослужбовців має важливе значення за додержанням конституційних прав і свобод військовослужбовців. Проте, представник Уповноваженогоне має достатньо повноважень, які необхідні дляефективного гарантування конституційних правта свобод особам, які проходять військову службу.Акцентовано увагу на досвіді зарубіжних країнсвіту, зокрема на діяльності інституту військовогоомбудсмена, що функціонує в ФРН, Швеції, Ізраїлі, Норвегії та інших державах, який підзвітнийпарламенту і незалежний від органів виконавчоївлади, насамперед від Міністерства оборони таінших органів військового управління. Широкінаглядові функції за діяльністю державних органів і посадових осіб усіх рівнів, якими наділенийвійськовий омбудсмен в зарубіжних країнах, свідчать про високий авторитет цього інституту.Наголошується на важливості створення окремого інституту Уповноваженого Верховної Ради України з прав військовослужбовців та вдосконалення нормативно-правової бази що шляхомзакріплення на конституційному рівні питаннящодо парламентського контролю за додержаннямконституційних прав та свобод військовослужбовців Збройних Сил України та інших військовихформувань, що здійснюватиметься через Уповноваженого Верховної Ради України з прав військовослужбовців. А також, розробки та прийняттявідповідного законодавчого акту, який визначатиме основні засади парламентського контролю задодержанням конституційних прав та свобод військовослужбовців, що здійснюватиме на постійній основі Уповноважений Верховної Ради України з прав військовослужбовців.

У статті аналізуються адміністративно-правові аспекти реалізації компетенції Верховної Ради України в управлінні сектором безпеки. Встановлено, що компетенція Верховної Ради України в управлінні сектором безпеки, включає повноваження і предмети відання та просторові межі його діяльності. ЇЇ структурними елементами є повноваження, відповідальність, правові засоби, форми та методи реалізації прав і виконання обов'язків в управлінні сектором безпеки. Звернуто увагу на те, що компетенція Верховної Ради України встановлює обсяг і зміст її діяльності з одночасним розмежуванням її функцій і функцій інших суб'єктів як за вертикаллю, так і за горизонталлю управлінської системи сектору безпеки. Визначено, що Верховна Рада України має повноваження щодо призначення на посади (або надання згоди) чи на звільнення з посад окремих службових осіб сектору безпеки (наприклад, Голови Служби безпеки України, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини). Встановлено, що Верховна Рада України має повноваження стосовно прийняття законів, що регламентують діяльність органів сектору безпеки, було прийнято Закони: «Про національну безпеку України»; «Про Раду національної безпеки і оборони України»; «Про Службу безпеки України» та ін. Аргументовано, що Верховна Рада України має повноваження щодо затвердження загальної структури, чисельності, та визначення функцій Служби безпеки України, а також Міністерства внутрішніх справ України. Крім того, Верховна Рада України надає законом згоду на обов'язковість міжнародних договорів та денонсацію міжнародних договорів України; визначає засади внутрішньої і зовнішньої політики; здійснює реалізацію стратегічного курсу держави на набуття повноправного членства України в ЄС та в НАТО; здійснює контроль за сектором безпеки; затверджує Державний бюджет, в тому числі і виділення коштів на розвиток сектору безпеки. Зроблено висновок, що у деяких випадках повноваження Верховної Ради України в управлінні сектором безпеки досить докладно визначені в законодавстві, однак окремі з них фрагментарно, що вимагає вдосконалення його адміністративно-правового регулювання.

У статті розглянуто зміст, поняття та суб'єктів громадського контролю за сектором безпеки в контексті розвитку науки адміністративного права, вказано на проблеми його реалізації. Розкрито та проаналізовано контрольні повноваження суб'єктів громадського контролю, які передбачені Законом України «Про національну безпеку України». Встановлено, що в наукових працях розрізнюють два підходи щодо його розуміння - вузьке та широке. Запропоновано авторське визначення правової конструкції «громадський контроль за сектором безпеки». Встановлено, що в законодавстві до складових інститутів громадянського суспільства зараховано громадські організації, професійні та творчі спілки, організації роботодавців, благодійні і релігійні організації, органи самоорганізації населення, недержавні засоби масової інформації та інші непідприємницькі товариства і установи, легалізовані відповідно до законодавства. Розкрито, що громадяни самостійно беруть участь у здійсненні громадського контролю над сектором безпеки в разі звернення: 1) до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини та 2) його представника або 3) в інший державний орган сектора безпеки, відповідно до норм законодавства. З'ясовано, що в інших випадках громадяни беруть участь у здійсненні громадського контролю над сектором безпеки через громадські організації, членами яких вони є, через депутатів представницьких органів влади. Окреслено діяльність Громадських рад при державних органах сектора безпеки як суб'єктів громадського контролю. Аргументовано, що в реалізації заходів громадянського контролю розрізняють низку проблем, які і потребують вирішення, а це: (1) питання встановлення відповідальності суб'єктів сектора безпеки за наслідки ухвалених рішень у секторі безпеки в контексті неврахування пропозицій громадськості, (2) необхідність визначення чітких правил обов'язкової звітності (письмова форма, періодичність, відповідальність за їх невиконання) органів сектора безпеки в рамках реалізації контролю інститутами громадянського суспільства, (3) обов'язкове виконання законодавчих норм щодо створення Громадських рад при всіх суб'єктах сектора безпеки, (4) впровадження обов'язкового видання щорічно так званих «Білих книг» та/або аналітичних документів (оглядів, національних доповідей, статистичних даних) кожним із суб'єктів сектора безпеки України.

Стаття присвячена обґрунтуванню визначення етапів становлення та еволюції розвитку інституту судових слідчих в кримінальному процесуально-му законодавстві України. Проаналізовано масив законодавства від реорганізації повітової поліції в дореволюційні часи до сучасного стану – Кримінального процесуального кодексу України 2012 року, яким запроваджений інститут слідчого судді. Окреслено еволюцію функцій слідчих суддів, які належали в різні періоди різним державним органам. Детально розглянуто перший етап – етап введення інституту судових слідчих. Досліджено Указ «Заснування судових слідчих», «Наказ судовим слідчим», зазначено особливості кримінально-процесуального статусу судових слідчих у дореволюційний період, окреслено характерні функції та взаємодію з іншими державними органами. Самостійна в процесуальному сенсі фігура судового слідчого, який стояв на захисті прав і законних інтересів суспільства і держави, існувала до 1917 року. Другий етап (часи Центральної Ради, Гетьманату Скоропадського, Директорії, Української Народної Республіки, Української Соціалістичної Радянської Республіки) – це поступове скасування інституту судових слідчих. Нормативно-правові акти вказаних часів закріплювали контроль за органами досудового розслідування то у руках суду (Положення про народний суд УРСР від 26 жовтня 1920 року, КПК УСРР 1922 року), то у руках прокуратури (Основи кримінального судочинства Союзу РСР і союзних республік від 31 жовтня 1924 року, КПК УРСР від 20 липня 1927 року). Третій етап (1960–2012 роки) характеризується відсутністю інституту слідчого судді та зародженням ідей щодо його впровадження. Значну роль для майбутньої появи в українському кримінальному процесуальному законодавстві інституту слідчого судді зіграв Конституційний Суд України та Верховний Суд України (суб’єкт права на конституційне подання). Важливим у цьому контексті було рішення від 30 січня 2003 року у справі No 1-12/2003, яким були визнані неконституційними вказані у статті положення Кримінально-процесуального кодексу України 1960 року, які унеможливлювали розгляд судом на стадії досудового слідства скарг на постанови слідчого, прокурора стосовно приводів, підстав і порядку порушення кримінальної справи щодо певної особи. Останній етап (2012 – сьогодення) – це законодавче урегулювання існування слідчих суддів, їх мети, функцій та порядку роботи. Встановлено, що в сучасному кримінальному процесуальному законодавстві відсутня єдина норма щодо повноважень слідчих суддів. Вказане потребує подальшого вирішення через внесення змін у законодавство.

Нині у нашій державі продовжується формування та вдосконалення системи публічних закупівель. За останні п’ять років відбулися суттєві перетворення у законодавчому забезпеченні суспільних відносин, що пов’язані зі здійсненням закупівель товарів, робіт і послуг. Була підписана Угода про асоціацію між Україною, з однієї сторони, та Європейським Союзом, Європейським співтовариством з атомної енергії і їхніми державами-членами, з іншої сторони, прийнятий Закон України “Про публічні закупівлі”, вагомі зміни до якого набули чинності 19 квітня 2020 р. Проте, незважаючи на зазначені вище законодавчі зміни, аналіз стану публіч них закупівель в Україні, проведений Рахунковою палатою за останні роки, засвідчив, що правовідносини у цій сфері не відповідали принципам конкурентності та прозорості. У звіті за 2018 р. зазначено, що у 2017 р. система закупівель харак теризувалась як непродуктивна та нерезультативна. У 2019 р. також були виявлені суттєві недоліки системи публічних закупівель, зокрема щодо функціонування електронної система закупівель “ПРОЗОРРО” та низка інших. Метою статті є вдосконалення положень щодо класифікації та визначення сутності державного контролю у сфері публічних закупівель. За результатами дослідження пропонується розглядати контроль у сфері публічних закупівель як сукупність способів і методів організації впливу органів державної влади та місцевого самоврядування, громадськості, банків, міжнародних організацій на правовідносини, які виникають між замовни ком та учасниками під час здійснення закупівлі товарів, робіт і послуг, що здійснюється з метою досягнення економії та ефективності витрачання коштів, а також запобігання вчиненню корупційних діянь і зловживань, за допомогою забезпечення дотримання законодавчих норм. У висновках наводиться класифікація контролю в сфері публічних закупівель залежно від ролі та повноважень суб’єкта контролю (контролюючого суб’єкта). Спеціальний контроль здійснюють органи, для яких цей вид діяльності є основним. До таких органів варто віднести – Державну аудиторську службу України, Антимонопольний комітет України, Рахункову палату, Державну казначейську службу України, Міністерство розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України. Загальний контроль здійснюють суб’єкти, для яких сфера публічних закупівель не є основною, проте вони справляють суттєвий вплив на зазначені правовідносини. Суб’єктами є – Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України, Національний банк України, Державна служба фінансового моніторингу України, органи прокуратури та правоохоронні органи. Опосередкований контроль здійснюється судом, громадськістю та Радою асоціації. Також надано класифікацію контролюючих органів у публічно-закупівельній сфері залежно від стадії, на якій відбувається контроль.

Левандовська І. В. Стратегічна комунікація Конституційного Суду України: політика інформування versus комунікаційна політика. – Стаття. Сьогодні Україна активно формує нові моделі побудови системи стратегічних комунікацій, які є важливою частиною інтеграції до НАТО та Європейського Союзу. Наразі існує гостра проблема ефективної координації суб’єктів стратегічних комунікацій у різнорівневих системах із власною ієрархією та системою прийняття рішень. Основне завдання держави полягає в забезпеченні єдності дій цих структур у межах єдиного вектора діяльності. Стаття присвячена дослідженню особливостей розробки і впровадження Комунікаційної Стратегії Конституційного Суду України. Водночас задля забезпечення основних прав і свобод людини і громадянина увага зосереджується на важливості комунікації національного органу конституційного контролю з Європейським судом з прав людини та Верховним Судом. З’ясовано різницю між політикою інформування і комунікаційною політикою вітчизняного органу конституційної юстиції. Виявлено, що задля формування єдиних поглядів на право і розуміння правової норми задля захисту прав та свобод доречно включити Конституційний Суд України до переліку судових установ, які можуть звертатись до Європейського суду з прав людини в межах Протоколу № 16 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Окремо увагу приділено взаємодії з Верховним Судом. Встановлено, що наразі вже існує позитивна тенденція вітчизняної судової практики, в ході якої Верховний Суд у своїх постановах застосовує юридичні (правові) позиції Конституційного Суду України за наслідками розгляду конкретних конституційних, що надає більшій кількості потенційних суб’єктів можливість захистити свої права. Зроблено висновок, що в майбутньому такий підхід потрібно розвивати та удосконалювати. На основі проведеного аналізу Конституційному Суду України запропоновано кроки для реалізації Стратегії розвитку системи правосуддя та конституційного судочинства на 2021–2023 роки в тому числі такі, які можливо реалізувати шляхом внесення змін у чинне законодавство.

Бабенко Я. Г. Парламентський контроль в Україні: правове регулювання реалізації : кваліфікаційна робота магістра спеціальності 081 "Право" / наук. керівник Г. С. Журавльова. Запоріжжя : ЗНУ, 2020. 105 с.
UA : Кваліфікаційна робота складається зі 105 сторінок, містить 108 джерел використаної інформації. Контроль над урядом являє собою одну з найважливіших функцій парламенту, тому що у всіх державах, незалежно від форми правління, виконавчу владу необхідно контролювати, оскільки вона наділена значними повноваженнями, а отже, має можливості для здійснення різного роду зловживань. Саме тому важливого значення набуває контроль з боку парламенту, спрямований на реалізацію демократії не тільки як форми здійснення державної влади, але і її змісту, орієнтоаваного на забезпечення природних прав людей. Реалізацію цих демократичних засад можна втілити тільки за допомогою якісного законодавства, яке, у свою чергу, покликаний забезпечити парламентський контроль. Мета кваліфікаційної роботи полягає в тому, щоб на основі комплексного аналізу теоретичних положень відповідних наукових здобутків та нормативно-правових джерел, практики їх застосування виявити, узагальнити та обґрунтувати теоретичну основу здійснення парламентського контролю, так і розглянути її з точки зору практичного застосування, а також розробити рекомендації та пропозиції щодо вдосконалення українського законодавства у сфері здійснення парламентського контролю як однієї з найбільш важливих функцій парламенту. Об’єктом дослідження є суспільні відносини, пов язані з парламентським контролем в Україні, правовою його реалізацією. Предмет дослідження є законодавство в сфері парламентського контролю, питання його реалізації та вдосконалення. Методологічну основу роботи складають сукупність філософсько-світоглядних, загальнонаукових принципів і підходів та спеціально-наукових методів пізнання конституційно-правових явищ, використання яких дало змогу отримати науково-обґрунтовані результати. Для проведення дослідження будуть застосовані такі загальнонаукові методи як: аналіз і синтез. Теоретико-методологічною основою дослідження в роботі є історичний метод та метод матеріалістичної діалектики, застосування яких сприяло розглянути всі процеси в розвитку парламентського контролю не виокремлено, а в тісному зв’язку і взаємозалежності з історичним розвитком України, її державності, всіх соціальних явищ, що справили вплив на формування статусу Верховної Ради України.
EN : Qualifying work consists of 105 pages, contains 108 sources of information used. Control of the government is one of the most important functions of parliament, because in all states, regardless of the form of government, the executive power needs to be controlled, as it is given considerable powers and therefore has the potential for various abuses. That is why parliamentary scrutiny, aimed at the realization of democracy, not only as a form of exercise of state power but also of its content, aimed at securing the natural rights of the people, becomes important. The implementation of these democratic foundations can only be realized through quality legislation, which in turn aims to ensure parliamentary control. The aim of the thesis is to identify, summarize and substantiate the theoretical basis of parliamentary control, and to consider it from the point of view of practical application, on the basis of a comprehensive analysis of the theoretical provisions of the relevant scientific achievements and regulatory sources, the practice of their application. recommendations and proposals for improving Ukrainian legislation in the area of parliamentary control as one of the most important functions of parliament. The object of study of this qualification work is the public relations related to the parliamentary control in Ukraine, its legal implementation. The subject of the study is the legislation in the field of parliamentary control, the issues of its implementation and improvement. The methodological basis of the work consists of a set of philosophical and ideological, general scientific principles and approaches and special-scientific methods of knowledge of constitutional and legal phenomena, the use of which has enabled to obtain scientifically substantiated results. For research, the following general scientific methods such as: analysis and synthesis will be applied. The theoretical and methodological basis of the research in the work is the historical method and method of materialist dialectics, the application of which contributed to the consideration of all processes in the development of parliamentary control is not isolated, but in close connection and interdependence with the historical development of Ukraine, its statehood, all social phenomena that have made influence on the formation of the status of the Verkhovna Rada of Ukraine.